Іі. Самостійна робота

Завдання 1

Виписати з орфоепічного словника по двадцять слів з африкатами [дж], [дз] і стільки ж слів, де дж і дз становлять збіг двох приголосних. Пояснити характер вимови і правила переносу цих слів.

Завдання 2

Прочитайте вірш, дотримуючись норм літературної вимови. Особливу увагу зверніть на вимову ненаголошених голосних [е], [и]. Прослухайте цей текст у магнітофонному записі. Порівняйте свою вимову з вимовою диктора. Вдосконалюйте свою вимову.

Одягне ліс весняні шати,

Найперші квіти одцвітуть.

Прийде свята пора кохати,

І птиці сім’ї заведуть.

І кожна матиме гніздечко,

І кожна виведе пташат,

І кожне любляче сердечко

Ніжнішим зробиться стократ.

А там, де ніжність, там і сила,

Літай, шукай, годуй, носи.

І лопотять невтомні крила,

І не вгавають голоси.

Отак мине весна поволі,

Отак і літо прошумить,

Оперяться писклята голі,

І зграя в ірій полетить.

Крило в крило. Батьки і діти.

Гримуча безмір далини.

І сумно буде ліс чорніти

Аж до наступної весни. (М. Луків)

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1. Що таке орфоепія?

2. Яку роль відіграють орфоепічні норми у мовленні?

3. Що є причиною порушень орфоепічних норм?

4. Яке мовлення вважається орфоепічно досконалим? Хто з мовців найкраще демонструє зразкову українську літературну мову?

5. Яких правил треба дотримуватися при вимові голосних і приголосних звуків?

6. Від чого залежить милозвучність українського мовлення?

Навчально – методична картка самостійної роботи 11-12

Тема: Акцентуаційні норми сучасної української літературної мови. Основні правила наголошування слів.

Мета: Для підвищення мовленнєвої грамотності.

№ п/п	Зміст роботи	Методичні вказівки	Література
1.	1. Види наголосу. 2. Основні функції наголосу. 3. Причини неправильного наголошення слів. 4. Наголос у словах – різних частинах мови: а) наголошування іменників; б) наголошування прикметників; в) наголошування числівників; г) наголошування займенників; д) наголошування прислівників; е) наголошування дієслів.	Прочитати підручник. Визначити суттєве та заповнити таблицю.	Ющук «Практикум з української мови» М. Пономаренко «Українська мова»
2.	Матеріали самоперевірки Заповнити таблицю: Випадки написання ОКРЕМО Випадки написання РАЗОМ

Тема. Акцентуаційні норми сучасної української літературної мови. Основні правила наголошування слів.

Мета: домогтися досконалого знання акцентуаційних норм, навчитися творчо користуватися цими нормами залежно від мети висловлювання. Сприяти закріпленню нормативного наголошування слів серед студентів. Розвивати культуру мови і думки. Виховувати бажання самостійно опанувати акцентуаційні норми, звертатися до довідкової літератури.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: перевірка самостійно опрацьованого матеріалу.

Студенти повинні знати:

- види наголосу;

- функції наголосу;

- що правильність наголошування – одна з ознак культури мовлення;

Студенти повинні вміти:

- працювати зі словниками, довідниками;

- правильно наголошувати слова;

- пояснити роль наголосу у випадках дублетних наголосів.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Види наголосу.

2. Основні функції наголосу.

3. Причини неправильного наголошення слів.

4. Наголос у словах – різних частинах мови:

а) наголошування іменників;

б) наголошування прикметників;

в) наголошування числівників;

г) наголошування займенників;

д) наголошування прислівників;

е) наголошування дієслів.

1. В українській мові наголос може бути словесним, логічним (смисловим), емфатичним (емоційно - розрізнювальним).

Для досягнення виразності мовлення, як і для виразного читання, треба не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, низхідним чи висхідно – низхідним – нисхідно – висхідним, двовершинним, двополюсним, рівним; у морфологічному аспекті – рухомим чи нерухомим, подвійним, видільним, головним чи другорядним, ритмічним, закритим – відкритим. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим, мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним, афектованим. У поезії наголос буває ритмічним і надсхемним (з’являється у слабкому місці вірша).

Окрім цього, за функцією в звуковій організації мовлення варто розрізняти функціональний наголос, що бере безпосередньо участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

2. Оснвні функції наголосу такі:

1) об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

2) розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці; цю роль виконує і логічний наголос, і смислорозрізнювальний фразовий (як би – якби́, зате́ – за те, важкохво́рий, суспільно ко́рисний);

3) словорозрізнювальна – розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му́ка – мука́, за́мок – замо́к, лу́па – лупа́;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів: сто́рони – сторони́, ру́ки – руки́, со́сни – сосни́.

3. Акцентуаційні норми беруть за основу живе народнорозмовне мовлення, тому ці норми частіше змінюються, відбувається їх уточнення, що є однією з причин типових помилок у наголошуванні слів. Тому словники наголосів повинні бути настільною книгою спеціаліста.

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи «про себе» добрих зразків та зі словників. Наголос в українській мові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова. Власні назви іншомовного походження переважно зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. В основу правил наголошування українських власних назв покладено традиційний, історичний підхід, що вимагає від мовця знання цієї історичної традиції.

В українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий.

Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській – на передостанньому складі. У нашій мові він може виступати на передостанньому (учитель, Микола), на третьому від кінця (гарнесенько), на четвертому від кінця (перебільшувати), на п’ятому від кінця (Лаврентійовича) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться).

Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (учитель — учителі — учителювати).

Неправильне наголошування складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться.

Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу. Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, читання, запитання, оцінка, дочка, шофер, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, міліметр, сантиметр, кілометр, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять.

їх слід вимовляти: вірші, віршів, навчання, читання, запитання, оцінка, дочка, шофер, партер, житло, засуха, симетрія, центнер, знаменник, чисельник, добуток, виразний, новий, старий, твердий, чарівний, черговий, одинадцять, чотирнадцять.

Причиною неправильного наголошення слів у багатьох мовців є вплив місцевої говірки (хо́джу, ро́блю, гово́рю) та російської мови (но́вий, ста́рий, оди́надцять), але й не менш важливою причиною є також небажання перевірити сумнівний наголос, недбале ставлення до своєї мови, а отже, нехтування почуттям власної гідності.

Щоб уникнути типових порушень нормативного наголосу, необхідно добре усвідомити і засвоїти найхарактерніші його особливості, що вкладаються в ряд певних загальних правил.

4. Наголос іменників

1. В іменниках із суфіксом -анн(я), що об’єднують в собі більше двох складів, наголошується суфікс (запита́ння, вида́ння, пізна́ння, писа́ння та ін.) або рідше передсуфіксальний склад (сватання, стукання, возз’єднання), але не останній склад, як це часто можна почути.

У двоскладових іменниках із суфіксом -анн(я), наголос переходить на закінчення: знання́, спання́, звання́, брання́.

Якщо двоскладові іменники з часткою не, то наголос залишається на частці: небіж, недруг, нежить, нелад, нелюб, неміч, нерест, несмак, нетель, неук, нехрист.

2. В іменниках із суфіксом -ань наголошується суфікс: горбань, гортань, Кубань.

3. Постійний наголос мають іменники з суфіксами -ист (-іст, -їст), -инн(я): радист, моторист, бандурист, атеїст, картоплиння, бурячиння, гарбузиння.

4. Постійний наголос також в іменниках з суфіксом -ин(а), він припадає на флексію (закінчення): старовина, глибина, довжина, новина. У називному та знахідному відмінках множини наголос переноситься на суфікс: старовини, глибини, і т.д.

5. В іменниках з префіксом недо- наголос припадає на другий склад: недобиток, недокурок, недомірок, недоносок, недоросток, недоумок, але: недовіра, недоплата.

6. Віддієслівні іменники з суфіксом -иво завжди зберігають наголос на корені: печиво, вариво, місиво – від пекти, варити, місити.

В таких же іменниках на -иво, але створених не від дієслів, а від іменників, наголос переноситься на флексію: м’ясо – м’ясиво.

Наголос на флексію припадає також:

а) в іменниках з суфіксом -ен(я), що означають малих тварин: цуценя, собаченя;

б) у субстантинованих прикметниках на -ов(ий): черговий, їздовий, вартовий.

7. Кореневий наголос зберігають також похідні власні іменники на -чина, -щина: Харківщина, Сумщина, Одещина, Рівненщина.

Такий же наголос властивий і для тих слів, від яких вони утворені: Харків, Суми, Одеса, Рівне.

8. У словах-назвах місцевості, річок, озер, жителів на -ан, -ян, -чан майже завжди наголошуються морфеми: Бережани, Бердянка (річка), Сумчани, кияни.

9. В іменниках з двома коренями наголос природно падає на другу складову частину: буревісник, бурелом, горбоконик, дроворуб, землекоп, кашовар, лісосмуга.

Але в словах типу літопис, рукопис, живопис наголошується перша частина. Перша частина наголошується також у тих двоскладових іменниках, в яких вона виступає дієсловом наказового способу: варивода, вертихвістка, крутивус, пройдисвіт.

Наголос прикметників

Наголоси на суфіксі мають прикметники:

1. 3 ознаками збільшеності й згрубілості на -езн- (старезний); -ецьк-(здоровецький); -енн- (довженний); -анн- (дурманний); -уч- (-юч-) (злючий); -ач- (-яч-) (добрячий); -ущ-(-ющ-) (багатющий); -ащ-(-ящ-) (путящий).

2. З ознаками зменшеності й здрібнілості на -ісіньк- (чистісінький); -юсіньк- (малюсінький); -есеньк- (тонесенький); -уват- (гіркуватий); -еньк- (гарненький); -ав-(-яв-) (білявий); -аст-(-яст-) (червонястий).

3. Що творяться від іменників на -аст-(яст-) (дугастий, сріблястий); -ат- (бородатий); -ист- (голосистий); -овит- (талановитий); -ив- (плаксивий); -лив- (здоблйвий); -ичн-(-ічн-) (категоричний); -уват-(-юват-) наголос на другому складі суфікса: (синюватий).

4. Що творяться від дієслів на -уч-(-юч-) (блискучий); -ач- (-яч-) (гарячий); -ущ-(-ющ-) (загребущий); -ащ-(-ящ-) (пропащий).

5. Відносні на різні означення з суфіксами -ин-(-їн) (горобиний, солов'їний); -альн-(-яльн-) (театральний); -ильн- (точильний); -альн- (складальний).

Наголос числівників

Числівники одинадцять, дванадцять і т.д. аж по дев’ятнадцять мають наголос на афіксі -на... Переміщення наголосу в іншу частину слова є серйозним порушенням орфоепічних норм.

Числівники п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят наголос мають на суфіксальному голосному –а. Інше наголошення є порушенням орфоепічних норм.

Найбільше порушення наголосу виявляється при вимові числівників у різних відмінкових формах. Для цього треба брати до уваги такі правила:

1. При відмінюванні числівників наголос переходить на флексію:

а) у кількісних простих числівниках: один, одного, одному, одним; шість, шести і шістьох, шістьом, шістьма і шістьома;

б) у кількісних складних числівниках (двадцять, тридцять, сорок і сто): двадцять, двадцяти і двадцятьох, двадцятьма і двадцятьома; сорок, сорока;

в) у кількісних складних числівниках: п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят. Вони відмінюються в другій своїй частині: п’ятдесят, п'ятдесяти і п’ятдесятьох, п’ятдесятьом, п’ятдесятьма і п’ятдесятьома;

г) у кількісних складених : двадцять п’ять, двадцяти п’яти і двадцятьох п’ятьох і т.д., триста вісімдесят сім, трьохсот вісімдесяти (вісімдесятьох) семи (сімох).

д) у неозначено-кількісних: кілька, кількох, кільком, кільканадцять, кільканадцятьох, кільканадцятьом, кільканадцятьма (кільканадцятьома), але й кільканадцяти;

У числівниках одинадцять, дванадцять і т. д. аж по дев’ятнадцять включно наголос при відмінюванні залишається на афіксі -на крім орудного відмінка, в якому він переходить на закінчення: одинадцятьма (одинадцятьома), але може переходити й на флексію: дев’ятнадцятьох, дев’ятнадцятьом.

2. Складні числівники, що означають сотні: двісті, триста, чотириста, п’ятсот, шістсот, сімсот, вісімсот, дев’ятсот – відмінюються в обох своїх частинах і мають наголос на другій частині слова: двісті, двохсот двомстам, двомастами, на двохстах; сімсот, семисот, семистам, на семистах.

3. Нерухомий наголос при відмінюванні мають:

а) числівники: дев’яносто, тисяча, мільйон та інші позначення великих чисел;

б) порядкові числівники: перший -а,-е, першого, першої, першій, перші, перших, першим; другий, -а,-е, другого, другої, другій, другі, других, другим.

Числівники (крім таких, як один (однотипний), два (двоногий), три (триножити) та подібних у сполученні з іншими словами не передають наголосу.

Наголос займенників

Питальний займенник який, якого і т. д. у певних зворотах змінює звичайний наголос. Питаємо: на яко́му? А відповідаємо: ні на я́кому?

Означальний займенник сам, самий у значенні (сам один, без інших) у всіх відмінках зберігає наголос на закінченні: само́го, само́му, сами́х і т. д. А займенник тієї ж групи самий, що вживається тільки у сполученні із вказівними займенниками або прикметниками – для творення вищого ступеня порівняння (той самий, така сама), у всіх відмінках має наголос на початковому складі.

Мають різний наголос у давальному та місцевому відмінках однини займенники той, цей, весь. Говоримо: того́ дня, але: на то́му тижні; всього́ того, але: при всьо́му тому; ми раді цьому́, але: на цьо́му ми не спинимось.

З різним наголосом вживаються також заперечені займенники: ні́кому (нема кому) поїхати по дрова, але: ніко́му не вдається досягти тієї вершини; ні́чого (нема чого) вам сказати, але: нічо́го вони нам не зроблять.

З обома наголосами вживаються ці займенники і тоді, коли часткою ні відокремлюються прийменник від займенника: ні в ко́го і ні́ в кого; ні з ки́м і ні́ з ким, ні в чо́му і ні́ в чому.

Займенники з суфіксами -еньк-, -есеньк-, -ісіньк- співвідносні з прикметниками, наголос мають на початковому суфіксному голосному: все́нький, отаке́нький, отаке́сенький, самі́сінький.

Наголос прислівників

Прислівники в основному мають наголос тих слів, з яких вони творяться, зокрема прикметникового та числівникового походження.

1. Прислівники прикметникового походження на кінцевий о, е: братній (прикметник) – братньо (прислівник), достатній – достатньо, дружній – дружньо, радісний – радісно, чистий – чисто, добрий – добре. Але близький – близько, стрункий – струнко.

2. Прислівники прикметникового походження вищого та найвищого ступенів Вищий – вище, гірший – гірше, довший – довше, найвищий – найвище, щонайповніший – щонайповніше, якнайкращий – якнайкраще.

3. Прислівники прикметникового походження, що пишуться через дефіс: наш – по-нашому, братерський – по-братерському, український – по-українському і т.д.

4. Прислівники числівникового походження: десять, десятьох удесятеро, удесятьох; троє, трьох – утроє, утрьох; другий – вдруге, по-друге; третій – втретє, по-третє; перший – спершу, по-перше.

Наголос дієслів

Наголос дієслів характеризується такими особливостями:

1. В усіх формах дієслів типу везти, вести, плести, нести, мести наголос падає на голосний кінцевого складу: везти, везу, везеш, везе, веземо, везете, везуть; плести, плету, плетеш, плете, плетемо, плетете, плетуть; мести, мету, метеш, мете, метемо, метете, метуть.

2. Префікси в інфінітивах, як правило, не наголошуються. Наголошується лише префікс ви- в інфінітивах доконаного виду: вигравати – ви́грати, виходити – ви́ходити, вибачати – ви́бачити, виносити – ви́носити, виростати – ви́ростити, вичерпувати – ви́черпати, а також в окремих дієсловах з кількома префіксами: попродати, розпродати.

Не падає наголос на префікс у більшості дієслів дійсного умовного і наказового способів: розподіляю, розподіляєш, розподіляє, розподіляв би, розподіляй; виробляю, виробляєш, виробляє, виробляв би, виробляй; відвідаю, відвідаєш, відвідав би, відвідай.

Однак існують дієслова, в яких у формах теперішнього часу, крім першої особи однини, префікс наголошується. До цього типу належать такі дієслова, в яких після префікса звук і на початку кореня змінюється на й, і такі, в яких голосний кореня випадає, а після кінцевого приголосного у префіксі виникає і: іти – зайду, зайдеш, зайдемо; підійти підійдеш, підійдуть; обійняти – обіймемо, обіймуть; найти – найду, найдеш, найдемо, найдуть; розбити – розіб’ю, розіб’єш, розіб'ють, проте стерти – зітру, зітреш; надпити – надіп’ю, надіп’єш.