В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1. Ненаголошені [е] та [й] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповйї], [жиеве], [виешневиї].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'в'ір], [комар], [л'їкар], [Харк'іу], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м'яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іж], [товарйеш], [д'іучата], [ручка], [біжат'], [крй чат'], [н'іч].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м'яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлйц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [ґ]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзиек], [ґедз'], [дзиґа].

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у]: [буу], [дауно], [шоук], [в'іуторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають в результаті чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись — впевнитись, уперед — вперед, увесь — ввесь (і весь), учений — вчений, іти — йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною).

Практичне значення орфоепії винятково важливе, бо дотримання орфоепічних норм і норм граматичних, лексичних, орфографічних удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Порушення орфоепічних норм знижує якість мовлення.

Орфоепія поряд з орфографією становить одну із сторін культури мови. Унормована вимова сприяє розвитку широкого мовного спілкування, піднесенню культури народу.

Орфоепічні норми нерідко порушуються через вплив місцевої, діалектної вимови, що засвоюється людиною поряд з літературною вимовою ще в дитинстві. Нерідко орфоепічні норми порушуються під впливом орфографії: слова вимовляються так, як вони написані, без урахування розбіжності між вимовою і написанням окремих слів.

У поширенні й опануванні орфоепічних норм першорядна роль належить школі, вчителеві, який повинен наполегливо прищеплювати дітям орфоепічні норми, розвиваючи цим їхню мовну культуру. Не слід забувати, що засвоєння правил вимови відбувається важче, ніж вивчення правил написання слів.

Зразком правильної літературної вимови вважається вимова дикторів радіо і телебачення, артистів театру і кіно.