Навчально – методична картка самостійної роботи 9-10

Тема: Вимовні норми мовлення.

Мета: Законспектувати першоджерела з цієї теми, привчити вдумливо працювати з літературою, орієнтуватися в ній.

№ п/п	Зміст роботи	Методичні вказівки	Література
1.	1. Структурно – мовні типи норм (за Б. Головіним). 2. Поняття орфоепії. 3. Орфоепічна правильність мовлення. 4. Орфоепія і культура усного мовлення.	Прочитати поданий матеріал. Заповнити таблицю. Проаналізувати вивчене та скласти словотворчого розбору	Дудик «Українська мова» І частина. таблиці
2.	Матеріали самоперевірки: Заповнити таблицю: Структурно – мовні типи норм Особливості Приклади

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ

Тема. Вимовні норми мовлення.

Мета: засвоїти теоретичні основи самостійного заняття. Встановити логічні зв’язки між окремими частинами лекційного матеріалу і закріпити отримані знання. Законспектувати першоджерела з цієї теми, привчити вдумливо працювати з літературою, орієнтуватися в ній.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю

Форми контролю: перевірка роботи на індивідуальному занятті.

Студенти повинні знати:

- що таке орфоепія;

- основні правила української орфоепії.

Студенти повинні вміти:

- правильно транскрибувати слова;

- читати тексти, дотримуючись норм літературної вимови.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Структурно – мовні типи норм (за Б. Головіним).

2. Поняття орфоепії.

3. Орфоепічна правильність мовлення.

4. Орфоепія і культура усного мовлення.

Б.Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм:

1) норми вимови – регулюють вибір акустичних варіантів фонем, які чергуються (напр., можна [лекц'ійа] – не можна [л'екц'ійа], можна [час] – не можна [ч'ас]);

2) норми наголошування — регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошеннх (напр., можна адже і адже, завжди і завжди; не можна довільно атлас і атлас, бо перше означає «зібрання карт», а друге — назву тканини; треба кілометр, новий, старий, український);

3) норми словотворення — регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., материн, материнський, але не можна матеряний, можна спостерігач — не можна спостерігальник, спостережувач);

4) норми морфологічні — регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи і по-українському, не можна по-нашім (треба по-нашому); можна повен колос, не можна повна колоса (тільки повного колосу), можна братів, не можна сестрів (сестер!), можна зелен, дрібен, не можна стар, молод);

5) синтаксичні норми — регулюють вибір варіантів побудови простих і складних речень (напр., не можна «Спостерігаючи реставрацію пам’яток рідного міста, твоя душа радіє за його майбутнє»; «Він віддав цю дивовижну гірську квітку дівчині, яку можна бачити лише в Карпатах»; треба: «Коли спостерігаєш..., твоя душа радіє...»; «Він віддав дівчині цю дивовижну гірську квітку, яку...»);

6) норми лексичні — регулюють вибір слова відповідно до змісту і мети висловлювання (напр., можна індукційний і не можна індуктивний, якщо йдеться про струм (фіз.); можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про професію; не друк, а преса, якщо йдеться про сукупність періодичних видань, бо друк — це процес виготовлення друкованого твору і т.д.);

7) норми стилістичні — регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр., розрізняти, а не диференціювати — у розмовному стилі; море глибиною..., а не глибоченне море — у науковому стилі; у зв’язку з тим, що..., а не бо... — в офіційно-діловому стилі).

Орфоепія – це розділ науки про мову, в якому вивчається система норм літературної вимови. Кожна норма так чи інакше характеризується, описується у формі певного правила.

Про дотримання вимовних вимог мусить дбати кожен носій мови, якщо він хоче, аби його індивідуальне мовлення відповідало критеріям нормативності. Вимова тісно пов’язана з фонетичною системою мови. Оскільки фонетика є найбільш сталим, найконсервативнішим складником мовної системи, то й вимовні норми ґрунтуються на особливостях лише тих говорів, які лягли в основу літературної мови. Для української вимови такою базою є говори Середньої Наддніпрянщини. Носії середньонаддніпрянських говірок засвоюють вимовні норми разом із засвоєнням мови.

Орфоепічні норми властиві усній мові. Саме тому орфоепія тісно пов’язана з фонетикою. Значна частина орфоепічних правил пов’язана з вимовою граматичних форм, правильним наголошенням слів, інтонацією тощо. З вимовою тісно пов’язані складоподіл і будова складу. Вимовні норми не лишаються весь час незмінними, але змінюються вони повільно.

Важливою рисою фонетичної системи є чітка вимова голосних звуків як під наголосом, так і без нього. Українській літературній мові невластива вимова а на місці ненаголошеного о.

Однією з умов створення милозвучності української мови є така фонетична особливість, як чергування голосних та приголосних у – в, і – й. Порушення правил чергування спричинює нагромадження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність.

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (-ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік — бічний — на боці (і на боку), порох — порошина — у поросі (а не в пороху); радити — раджу (а не ражу і не радю); сидіти — сиджу (а не сижу і не сидю), їздити — їжджу; возити — вожу; косити — кошу; летіти — лечу.