Навчально – методична картка самостійної роботи 38-39

Тема: Мовний голос. Інтонація.

Мета: Підготовка до залікових занять

№ п/п	Зміст роботи	Методичні вказівки	Література
1.	1. Характеристика органів мовлення. 2. Правильне дихання – основа доброго голосоутворення. 3. Роль інтонації в усному мовленні. 4. Значення інтонування для мовлення вчителя. Хиби інтонування. 5. Основні параметри голосу вчителя.	1 Опрацювати портфоліо. 2. Скласти словниковий диктант за правилами. 3. Виконати тестові завдання	портфоліо талиці, схеми
2.	Матеріали самоперевірки 1. Дайте визначення інтонації і поясніть її значення для вираження думки. 2. Що треба для того, щоб зрозуміти всю складність інтонації? 3. Поясніть, чому засоби логіко – емоційної виразності читання посідають провідне місце в загальній системі положень виразного читання? 4. Яке значення мають засоби логіко – емоційної виразності читання для професійної підготовки вчителя і чому?

Тема. Мовний голос. Інтонація.

Мета: працювати над вдосконаленням мовлення студентів, вмінням правильно інтонувати тексти різних жанрів, виразністю читання. Досконало вивчати положення, зміст і значення засобів логіко – емоційної виразності читання в їх органічному зв’язку, вміти ними користуватися. Виховувати любов до живого слова, усвідомлювати важливість слова, словесної дії.

Методи: практичні, самоконтролю.

Форми контролю: термінологічний диктант.

Студенти повинні знати:

- засоби логіко – емоційної виразності читання;

- про значення інтонації для вираження думки.

Студенти повинні вміти:

- правильно інтонувати речення;

- визначати в реченнях логічний наголос;

- змінювати темп, силу, висоту голосу;

- виправляти помилки дітей при неправильному читанні.

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Характеристика органів мовлення.

2. Правильне дихання – основа доброго голосоутворення.

3. Роль інтонації в усному мовленні.

4. Значення інтонування для мовлення вчителя. Хиби інтонування.

5. Основні параметри голосу вчителя.

Інтонація - ритмічно-мелодійна особливість мовлення, різні співвідношення кількісної зміни тону, тембру, інтенсивності, довготи звуків, які служать для передачі змістових і емоційних відмінностей висловлювань.

Інтонацію творять:

а) підвищення і зниження голосу,

б) паузи,

в) наголоси (логічні, психологічні, емоційні, ритмічні).

За допомогою інтонації у потоці мовлення виділяють фрази і їхні змістові частини, протиставляють чи зіставляють висловлювання щодо їхньої мети (розповідь, волевиявлення, запитання), передають суб’єктивне ставлення до висловленого.

Інтонація виконує важливі функції: логічні і граматичні, образні, емоційні, стилістичні, естетичні. Вона дає змогу мовцеві свідомо урізноманітнювати виражальні засоби усної мови, передавати тонкі семантичні та емоційні відтінки думки, підтекст, створює своєрідну музику усного мовлення, її ритмомелодику, які є знаряддям інтелектуального, емоційного, вольового впливу на слухача. Виняткова роль інтонації у формуванні речення (Мамо! Дощ? Уперед!) Без інтонації не може бути виражена ні модальність, ні предикативність.

Приємну і правильну інтонацію забезпечує вироблений і добре поставлений голос; досягти цього можна спеціальним тренуванням. Невиправдані інтонації позбавляють живе слово сили, роблять його штучним, фальшивим. Хибами інтонування є «вистрілювання» звуків, складів чи окремих слів, форсування голосу, монотонність, млявість, крикливість, швидкий темп, приглушеність тощо.

У писемному тексті інтонацію позначають пунктуацією, порядком слів, графічним виділенням слів (шрифтом, лапками тощо).

Інтонацією ми можемо передати і логічне значення висловлювання, й інтонаційні та вольові супровідні значення, які вважають дзеркалом нашого емоційного життя, культури почуттів і культури інтонаційного «оформлення» висловлювань. Інтонаційна бідність свідчить про відсутність відчуття інтонації – «язик працює, а свідомість дармує». Проте інтонаційно блискуче висловлювання без думки – ніщо. Зауважимо, що ми можемо засвоїти, перейняти від зразка різні видозміни тону за його висотою, але варіанти тембру, темпу, сили і пауз будуть усе ж індивідуальними. Треба вміти чути, а слух можна тренувати, і саме мовленнєвий слух, який потрібен для внутрішнього контролю, для творчої урівноваженості. Необхідно володіти гнучким і рухливим голосом, здатним змінюватись під впливом внутрішніх почуттів і відповідно до настанов автора тексту.

Справді, як би досконало не були складені виступ, бесіда, оповідання тощо, якщо для них не буде знайдено відповідної інтонації, то робота виявиться марною. У ній – серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов’язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті – інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Отже, інтонація – це мелодія, наголос, темп, пауза (тембр є індивідуальною особливістю голосу мовця).

Рухливим є таке мовлення, ритмічність, темп якого координується мовцем, вільно, невимушено переходить від повільного, розміреного до швидкого, стрімкого, і при цьому зберігається виразність і правильність вимови.

Гнучкість мовлення полягає в легкості, різноманітності підвищень чи знижень відносно основного тону, в змінах тону відповідно до вимог – логічних і художніх – певного тексту.

Інтонаційна виразність мовлення може підкреслити, посилити творчий задум автора (чим образніше мовлення, тим багатша його тональність) або затінити, спотворити його. Численні відтінки людського голосу повинні використовуватись відповідно до змісту висловлювання, збігатися з ним, а не суперечити задуму. Звичайно, інтонація притаманна не тільки усній формі мовлення, а й писемній.

Наголошуваність, темп і мелодія організовують мовлення і найвиразніше виявляються в інтонуванні не окремого слова, а групи слів, тобто у мовленнєвому потоці, в усному мовленні. Вони, звичайно, зароджуються в орфоепії, залежать від володіння орфоепічними нормами та їх варіантами. Наголошені склади завжди вимовляються повільніше, а ненаголошені — дещо швидше; це пояснюється силовим характером наголосу і потребою «розгону» органів мовлення для його виповнення. Темп, отже, не самостійний — він повторює позицію наголошуваності, тобто зумовлюється динамікою слова, фрази. Мелодія ж створюється контрастуванням наголошених і ненаголошених складів, наголошених і ненаголошених слів синтагми (фразовий наголос, як правило, єдиний у фразі, але він, безсумнівно, повинен гармоніювати зі словесним і логічним наголосами). Наголос, темп і мелодія залежать від раціональності пауз — природної, тобто фізіологічної, і цілеспрямованої. Кількість і довгота пауз залежить від тривалості (кількості) їх звучання і смислової (смисловидільної) функції паузи. Щодо вірша, то виконання його вимагає дотримуватися рядкової побудови. Тому в кінці кожного рядка потрібна пауза, тривалість якої залежить від логічної самостійності рядка. Ця пауза не повинна підкреслювати риму — її передають мелодія, наголос, темп усього рядка. А темп мусить враховувати й однакову кількість часу для виконання кожного рядка вірша.

Вдалий розподіл пауз є одним із способів проникнути у творчий процес автора, стати співавтором тексту і, отже, передавати чуже мовлення переконливо, наче живий акт мислення. Деякі дослідники, вбачаючи гармонію в єдності думки, почуття і волі, виділяють такі елементи мовленнєвої виразності: сила руху, швидкість руху, припинення або зупинка руху. Сила у мовленні — це його наголошуваність (динаміка), напрямок – це мелодія мовлення, швидкість – це темп мовлення, зупинка – це паузи у мовленні. Паузи в мовленні на письмі позначаються розділовими знаками, кожен з них передає різну тривалість «мовчання» — зупинки у мовленні, початок і кінець якої має відповідну інтонаційну «рамку», створювану мелодією слів, що знаходяться перед паузою і після неї. Де немає розділового знака, там паузу в писаному тексті позначаємо вертикальною лінією. Вважають, що пауза — виразник розуму, тому мовлення дітей, відзначаючись великою різноманітністю наголосів, темпу, мелодій, надзвичайно бідне на змістовні паузи, вони в дитини виникають не з тих потреб, що в дорослої людини.

Отже, пауза має логіко-граматичні й інтонаційно – конструювальні функції. Проте мусимо пам’ятати й про психологічні паузи — зупинки у мовленні, які з’являються за сигналом почуттів, а не розуму.Інтонаційна виразність мовлення — надзвичайно складний механізм, який приводиться в дію фізіологічними, інтелектуально-логічними і психологічними важелями. Цей механізм буде працювати безвідмовно, якщо мовець матиме тренований на мовлене слово слух, якщо буде психологічно налаштований на сприйняття цього слова, не залишиться до нього байдужим і якщо володітиме різноманітними і точними мовними засобами, необхідними для виразності смислової (логічної, емоційно-експресивної).

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Читати вголос, змінюючи, залежно від змісту речення, темп, силу, висоту голосу. Визначити логічний наголос і паузи.

Раз у вишневому садочку

Лежав осел у холодочку.

Побачив він між рястом Солов’я

І став йому гукати:

— Здоров, співун! Насилу вглядів я,

Який маленький ти, а кажуть, що горлатий.

Ану лишень, утни!

Казали у дворі індики,

Що ніби ти співать мастак великий,

Чи, може, брешуть, вражії сини?

Ану, нехай і я почую,

Яку там пісню ти вдереш —

Веселую чи жалібну якую;

Тут сила не в тому — яку, а як утнеш!..

І соловей почав співати.

Лунає пісенька на ввесь садок;

Лежить і слуха дурень головатий,

Неначе справді знає прок.

А Соловей аж горло надриває

І на всі заставки співає;

Щебече і свистить,

І тьохкає, і торохтить.

На що вже горобці — і ті попритихали

І прислухаться стали.

Замовк співун і на Осла глядить, —

Чи буде, мов, хвалить?

—Ну, молодець! — сказав суддя ухатий. —

Хороший птах:

Хоч невеличкий, та горлатий...

Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах.

Коли б ти нашого наслухавсь півня,

Тоді ще краще б заспівав,

Хоч він тобі й не рівня,

А все-таки хоч трохи б перейняв. —

Такої похвали співун не сподівався;

Якби був знав,

То й не співав.

—Прощайте, дякую! — він до Осла озвався.

—Прощай, — сказав Осел. — Навідайсь ще коли,

Бувай здоров, небоже!

Таких суддів, такої похвали

Не дай нам, Боже! (Л.Глібов).

Завдання 2

Визначити логічні наголоси у фразах і встановити закономірності логічного акцентування слів.

1. Весна іде, весна синіє. 2. Не вір мені, бо я збрехать не вмію. 3. Спалахнуло небо, зорями сяйнуло. 4. Ущух вітер. 5. Завітала Надія. 6. Це мені допомогло. 7. Там було порожньо. 8. Вчора сани повиносили, а сьогодні хоч човни спускай на воду. 9. Ні, це не так було. 10. Хоч каменем до голови, а хоч головою до каменя. 11. Не хочеш сьогодні — завтра пізно буде. 12. Все було світле, радісне, сонячне. 13. Там тихо, лагідно, погідно, там серце спокоєм зцілиться. 14. Пробачте мені. 15. Дякую Вам. 16. Я сама впораюсь. 17. Ви ж самі цього хотіли. 18. Це зовсім не важко. 19. Ви вчинили цілком справедливо. 20. Я теж так думаю. 21. Там синє небо, там широкий світ. 22. І чого було б цю маленьку дівчинку вдома не лишити? 23. «І чого ж сердишся, — сказав дід. — Тобі не личить». 24. «Зажди, Лідо, — каже юнак, — маю щось важливе сказати».

Завдання 3

Продемонструйте різні зміни інтонації (радість, захоплення, дивування, розчарування, схвильованість) на таких прикладах.

Вийшли вранці ми.

Дивне місто проти сонця!

Всі взолочені віконця…

Ні, такої ще зими

Не стрічали ми. (П. Тичина)

Приходить дід додому, аж глядь: нічого нема, стоїть та сама стара хата і баба коло неї. Казка про липку й зажерливу бабу. (Українська народна казка)

І діти, мов зграя горобців, знялися з місця і полопотіли вулицею. (М. Коцюбинський)

ІІІ.Блок самоконтролю

1. Дайте визначення інтонації і поясніть її значення для вираження думки.

2. Що треба для того, щоб зрозуміти всю складність інтонації?

3. Поясніть, чому засоби логіко – емоційної виразності читання посідають провідне місце в загальній системі положень виразного читання?

4. Яке значення мають засоби логіко – емоційної виразності читання для професійної підготовки вчителя і чому?

Тема. Нормативні закінчення іменників. Нормативність вживання прикметників.

Мета: узагальнити знання студентів про відмінкові закінчення іменників та особливості нормативного вживання прикметників. Поповнити теоретичні відомості з мови для успішного розвитку в майбутньому мовлення молодших школярів. Розвивати пам’ять, логічне мислення. Виховувати бажання до самостійного набуття знань, ініціативу.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: перевірка конспектів.

Студенти повинні знати:

- як відмінюються іменники;

- про ступені порівняння прикметників;

Студенти повинні вміти:

- правильно вживати відмінкові форми іменників;

- утворювати ступені порівняння прикметників;

- утворювати відповідно до повної форми коротку і навпаки;

- правильно узгоджувати прикметники з іменниками.

Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Правила відмінювання іменників в однині.

2. Відмінювання множинних іменників.

3. Морфологічні ознаки прикметника.

1. Кожній змінюваній частині – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.

За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м’якої та мішаної групи – -ею: працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.

У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, веж, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн.

Проте в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, мишей, статей, ескадрилей.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві, (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові – математику.

Запам’ятайте паралельні словоформи: баб – бабів, губ – губів, легень – легенів.

Іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: кобзаря, воротаря, жниваря, секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря.

Запам’ятайте! До твердої групи належать іменники: бригадир – бригадира, комісар – комісара, командир – командира, касир – касира, семінар – семінару.

Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.

Всім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.

Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім’ям – іменем, плем’ям – племенем, тім’ям – тіменем.

У літературній мові переважають форми з флексією -ам (орфографічно -ям).

2. Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:

1) закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;

2) закінчення -ей: дверей, дітей, людей;

3) нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.

3. Поняття якості у прикметнику може бути виражене безпосередньо (старанний учень, зелене листя, смачний апельсин); через відношення до інших предметів (осінній день, морське повітря); через відношення до особи чи істоти (Оленчина сукня, жайворонкова пісня).

Здатність передавати безпосередню ознаку властива лише прикметникові.

Морфологічні ознаки прикметника: він змінюється за відмінками та числами. Форми його роду, числа і відмінка залежать від іменника, з яким прикметник узгоджується: мудра людина, учнівський зошит; мудрої людини, учнівського зошита; мудрі люди, учнівські зошити.

Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро).

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Розкрийте дужки, правильно вживаючи відмінкову форму іменників.

Дякувати (батьки), наслідувати (учитель), навчати (українська мова), вибачити (товариш), говорити (рідна мова), туга (Україна), посилати (пошта).

Завдання 2

Поставити в давальному та орудному відмінках однини, родовому та місцевому множини наведені іменники. Розказати, яких орфографічних правил необхідно дотримуватись при відмінюванні, пояснити орфоепічні норми цих форм.

Доповідь, повість, стаття, матір, сіль, ім’я, зілля, завдання, княгиня, суддя, гончар, кобзар, швець, Швець, Кравців.

Завдання 3

Утворити всі можливі літературно – нормативні форми вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників. Прокоментувати помилки, які трапляються при ступенюванні подібних слів, дати рекомендації щодо їх уникнення.

Високий. Добрий. Тихий. Великий. Білий. Широкий. Синій. Щирий. Глибокий. Новий. Молодий. Багатий. Злий. Гіркий. Товстий. Перший.

Завдання 4

Пояснити відмінювання і стилістичне функціонування коротких форм прикметників на прикладах наведених слів, увівши їх у всі граматично можливі варіанти речень.

Рад, повен, материн, батьків, зелен, благословен, згоден, здатен.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Дати визначення й навести приклади граматичних правил узгодження прикметника з іменником.

2. Сформулювати за будь – яким підручником з української мови правила відмінювання іменників. Проілюструйте кожне правило.

3. Розкажіть, користуючись набутими з курсу сучасної української мови знаннями, правила відмінювання твердої і м’якої груп прикметників. Подайте якомога більше ілюстрацій до кожного правила.

4. Якими граматичними значеннями якісні прикметники відрізняються від інших?

5. Якими способами можна передати різну міру якості?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №7

Тема. Особливості відмінювання числівників в українській мові. Зв’язок числівників з іменниками.

Мета: повторити особливості відмінювання числівників та зв’язок їх з іменниками з метою уникнення інтерференції. Повно, вичерпно осягнути всі питання цієї теми. Самостійно знайти пояснення всіх явищ сучасної української літературної мови. Розвивати творче мислення, увагу, самостійність. Виховувати культуру усного й писемного мовлення.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю:

Студенти повинні знати:

- як відмінюються числівники;

- як вони правильно пов’язуються з іменниками.

Студенти повинні вміти:

- відмінювати числівники;

- утворювати словоформи числівників;

- правильно навчати дітей писати дату;

- поєднувати числівники з іменниками.

Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Відмінювання числівників.

2. Зв’язок числівників з іменниками.

Кількісні числівники відмінюються за кількома різними зразками.

Числівник один відмінюється як прикметник. Він узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку. Числівник одні сполучається з іменниками, що мають форму множини.

Числівник два має дві форми роду: два – чоловічий і середній рід, дві – жіночий рід. Числівники два – чотири відмінюються як два. З цими числівниками іменники вживаються у формі називного відмінка множини (якщо при іменнику є прикметники, то вони можуть мати форму називного або родового відмінка множини: три нові касети та три нових касети).

Числівники нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмінюються як іменники (нуль – як дриль, тисяча – як круча, мільйон – як медальйон, мільярд – як кілограм). Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.

Числівники п’ять – шість, дев’ять – дев’ятнадцять, двадцять, тридцять відмінюються як п’ять. При цих числівниках іменник стоїть у формі родового відмінка множини.

Числівники сім, вісім відмінюються однаково. Іменник з ними сполучається у формі родового відмінка множини.

У числівників п’ятдесят, шістдесят, сімдесят, вісімдесят відмінюється тільки друга частина. При цих числівниках іменник стоїть у формі родового відмінка множини.

Числівники сорок, дев’яносто, сто в усіх відмінках, крім називного й знахідного, мають однакове закінчення –а. Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.

У складних числівниках від двохсот до дев’ятисот, а також у числівнику кількасот змінюються обидві частини: перша – як числівник два, друга – як іменник місто в множині. Пишуться вони разом. Іменник з ними сполучається у формі родового відмінка множини.

Збірні числівники відмінюються як відповідні кількісні (троє – як три).

Збірні числівники поєднуються:

а) з іменниками чоловічого роду, що означають назви осіб, тварин та птахів: двоє киян, троє школярів, четверо коней, п’ятеро орлів;

б) з іменниками середнього роду: двоє вікон (і два вікна), троє відер (і три відра), четверо лошат, п’ятеро телят, двоє хлоп’ят;

в) з іменниками, що мають лише множину: двоє воріт, троє окулярів (і три пари окулярів), четверо ножиць (і чотири пари ножиць).

Після збірних числівників (крім обидва) іменник стоїть у родовому відмінку множини.

Неозначено – кількісні числівники кілька, декілька відмінюються як два; багато, небагато – як три, чотири; кільканадцять, кількадесят – як п’ять. Іменники з ними вживаються у формі родового відмінка множини.

У дробових числівниках чисельник відмінюється, як відповідний кількісний числівник, а знаменник – як порядковий. Причому після чисельників дві, три, чотири знаменник ставиться у формі називного відмінка множини, а після п’ять та більше – у формі родового відмінка множини: дві треті, чотири десяті, дев’ять десятих. При дробових числівниках іменники мають форму родового відмінка однини, а слово частина опускається: дві третіх площі, чотири і сім десятих літра.

У складених кількісних числівниках змінюються всі частини.

У складених порядкових числівниках відмінюється лише останнє слово.

Числівники півтора, півтори, півтораста не відмінюються. Вони сполучаються з іменниками у родовому відмінку однини, а числівник півтораста – у родовому відмінку множини: півтори години, півтораста центнерів.

У датах назви місяців вживаються тільки в родовому відмінку: перше лютого, першому лютого, з першим лютого, з першим вересня.

Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Почати хоча б з того, як читається таблиця множення: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять...

Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п’ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах.

У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).

При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Провідміняти числівники, наводячи всі паралельні форми.

Вісім, двадцять, дев’яносто, двісті, одинадцять, вісімдесят, тисяча дев’ятсот тридцять чотири, п’ятсот шістдесят сьомий.

Завдання 2

Записати, замінивши цифри відповідними словоформами. З виділеними словами побудувати речення.

25-річчя, 40-річчя, 50-річчя, 75-річчя, 85-річчя, 90-річчя, 125-річчя, 150-річчя, 175-річчя, 200-річчя.

Завдання 3

Поєднати з іменниками і ввести у речення такі дробові назви:

0,5; 0,25; 0,75; 100,1; 100,75; ¼; ½; ¾; половина, чверть, третина.

Завдання 4

Пояснити, в яких формах можна відповісти на запитання «Котра година?», якщо годинник показує:

8.15; 22.15; 9.30; 21.30; 6.45; 19.45; 8.35; 11.25.

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1. Чому більшості числівників невластиві такі граматичні категорії, як рід і число, тим часом як числівник один має і те, і те?

2. У чому полягає відмінність у відмінюванні назв десятків і назв сотень?

3. Чому після числівника півтора та дробових числівників іменники вживаються в однині, а після всіх інших кількісних (крім один) – у множині?

4. Коли вживання збірних числівників обов’язкове або бажане?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №8

Тема. Вживання займенникових і дієслівних форм.

Мета: повторити вживання займенникових та дієслівних форм. Добре засвоїти граматичну систему української мови. Викликати бажання самостійно вивчати норми української літературної мови. Збагачувати словниковий запас студентів. Розвивати вміння правильно користуватися словниками і довідниками. Виховувати інтерес до вивчення рідної мови.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: захист підготовленого конспекту.

Студенти повинні знати:

- граматичне значення займенника;

- правильне вживання форм дієслова.

Студенти повинні вміти:

- робити правильний переклад слів;

- дотримуватися норм літературної мови;

- знаходити нормативні конструкції словосполучень;

- відмінювати займенники.

Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Вживання займенникових форм.

2. Вживання дієслівних форм.

Займенник різноманітний за формами словотворення і словозміни, не має власного предметно – логічного змісту. Цим займенник протиставляється всім лексично повнозначним частинам мови. Його конкретне значення змінюється залежно від суб’єкта ситуації.

Особові займенники не замінюють іменників, а вказують на особу.

Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Займенники в мові вживаються передусім для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому форму займенника треба узгоджувати з родом і числом іменника, замість якого цей займенник вжито.

Займенники за значенням і граматичними ознаками не однотипні, вони розподіляються на три групи: узагальнено – предметні (він – старшина), узагальнено – якісні (така – люта), узагальнено – кількісні (стільки – двісті).

Усі займенники змінюються за відмінками. Рід і число виявляються в них своєрідно, а деяким групам займенників і зовсім не властиві.

Займенники наш, ваш, всякий, інший, сам, самий, такий, який, котрий відмінюються, як прикметники твердої групи, їхній – як прикметники м’якої групи.

Займенники скільки і стільки відмінюються, як числівник два.

Інші займенники за особливостями відмінювання поділяються на три групи:

5) я, ти, ми, ви, себе;

6) він, вона, воно, вони;

7) мій, твій, свій, чий, той, цей, весь, хто, що.

Зворотний займенник себе не має форми називного відмінка.

Особливістю відмінювання особових займенників він, вона, воно, вони є поява в них після прийменників та в орудному відмінку початкового н.

У відмінюванні займенників мій, твій, свій, чий, той, цей, весь найбільше розбіжностей є в чоловічому роді, менше – у жіночому та в множині.

Займенники твій, свій відмінюються, як займенник мій. Займенники моє, чиє, те, це, все в середньому роді мають такі самі відмінкові форми, що й у чоловічому (за винятком лише називного й знахідного відмінків).

Займенники хто і що відмінюються, як той у чоловічому роді.

У систему дієслова входять п’ять основних форм (дієслівних утворень):

1) неозначена форма (інфінітив): працювати, написати, розвиднятися;

2) способові форми (у дійсному, умовному й наказовому способах): працюю, напишуть, працював, напишіть;

3) дієприкметник: працюючий, написаний, забутий;

4) безособова форма на -но, -то: написано, зроблено, забуто;

5) дієприслівник: працюючи, написавши, зробивши.

Усі дієслівні форми мають доконаний або недоконаний вид, є перехідними чи неперехідними. У них розрізняють дві основи: основу інфінітива й основу теперішнього часу. Кожна з форм дієслова відповідає на певні питання, буває змінна або незмінна й виступає тим чи іншим членом речення. Незмінними є дієприслівник; безособова форма на -но, -то; неозначена форма. Способові форми змінюються за способами (дійсний, умовний, наказовий), часами (теперішній, минулий і майбутній), особами (1-а, 2-а, 3-я) або родами (чоловічий, жіночий, середній), числами (однина, множина). Дієприкметник змінюється за відмінками, родами й числами.

Дієслова виражають дію, що відбувається в певному часі. Цим їх значення найбільше відрізняється від значення іменників, що також можуть позначати дію, але не виражають її перебігу.

Поняття дії, яку називає дієслово, досить широке. Ним може бути конкретна фізична дія (писати, малювати); стан предмета (лежати, хворіти); рух і переміщення в просторі (ходити, плавати); діяльність органів чуття (бачити, чути); ставлення до кого – небудь (шанувати, ненавидіти); становлення предмета, зміни, що відбувається з ним (рости, старіти, бліднути).

Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомогою суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю.Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв’язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови.

Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу – подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Перекласти українською мовою наведені словосполучення (подати й можливі в літературній мові варіанти). Порівняти дієслівне керування в обох мовах. Запам’ятати нормативні українські конструкції.

Сторониться его, насмешничать над ним, издеваться над ним, глумиться над ним, удивляюсь тебе, укорять его, попрекать его ошибкой, благодарю его, пренебрегать им, презирать его, был обязан ему успехом, отречься от всего, льстить ему, пенять на себя, разжалобить его.

Завдання 2

До поданих дієслів дібрати іменники відповідних семантичних груп у певних відмінкових формах (у дужках записати запитання від дієслова до іменника). Перевірити за словниками, чи не порушено норми літературної мови у визначенні дієслівного керування, його варіантів.

Зразок: Боротися (з ким? за що? / проти кого? / чого?) – з ворогом, проти фашизму, за любов.

Боргувати, виміряти, дивуватися, закохуватися, завдавати, завітати, піклуватися, кепкувати, кланятися, мститися, наближатися, опікуватися, очікувати, перевертатися, радити, рівнятися, слідувати, тужити, шукати.

Завдання 3

Встановити, яка з двох дієслівних конструкцій правильна. Вказати випадки, коли нормативними є обидві іменникові форми при одному дієслові.

Болить його голова – болить йому голова – болить у нього голова; допуститися помилки – допуститися до помилки; жартувати з Марії – жартувати над Марією; замилуватися квіткою – замилуватися з квітки – замилуватися на квітку – замилуватися в квітці; зраджувати його – зраджувати йому; зачислити в групу – зачислити до групи; вітатися з ним – вітатися до нього; зраджувати друзів – зраджувати друзям; скористатися порадою – скористатися з поради; навчати мови – навчати мові; підвести підсумки сказаного – підвести підсумки сказаному; розпитувати про друга – розпитувати за друга; хворіти серцем – хворіти на серце; уболівати за волейбольною командою – уболівати за волейбольну команду.

Завдання 4

Провідміняйте питальні займенники хто? що? Складіть у формі питальних речень план будь – якого твору, що вивчається на уроках читання в 4-му класі.

Завдання 5

З’ясуйте за програмою і підручником для 4-го класу, які питання з теми «Займенник» і в якому обсязі вивчають молодші школярі.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. У чому полягає специфіка займенника порівняно з іншими частинами мови?

2. Які граматичні ознаки властиві займеннику як частині мови?

3. Чому саме інфінітив вважається початковою формою дієслова?

4. Від чого залежить час дієслова?

5. Чи можна визначити дієвідміну дієслова за 1-ою особою однини?

6. Чи вказують дієприкметники на час?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №9

Тема. Синтаксичні норми. Порядок слів у реченні. Координація присудка з підметом. Прийменникове керування. Однорідні члени речення.

Мета: узагальнити знання про синтаксичні норми. Навчити студентів попереджувати порушення синтаксичних норм українського слововживання. Допомогти їм оволодіти основами професійної лексики – лінгвістичною, педагогічною та суспільно-політичною термінологією. Прищепити студентам навички загального мовного та шкільного етикету.

Методи: практичні, контролю та самоконтролю.

Форми контролю: термінологічний диктант.

Студенти повинні знати:

- що таке синтаксична норма;

- основні правила порушення синтаксичних норм.

Студенти повинні вміти:

- знаходити випадки неправильного вживання слів, словосполучень;

- коментувати написане;

- правильно пояснювати вживання відповідних норм;

- правильно говорити і писати відповідно до норм.

Література: № 1, № 5, № 8, № 14, № 17, № 25, № 29, № 31, № 36, № 37, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Що вивчає синтаксис.

2. Синтаксичні норми.

3. Порядок слів у реченні.

4. Координація підмета з присудком.

5. Прийменникове керування.

6. Однорідні члени речення.

Мова існує у двох тісно пов’язаних психічних процесах: в уяві (набір мовних засобів, які зберігаються в людській пам’яті) і в мовленні (творення речень і тексту). Мовлення існує в усній і писемній формах.

Мовні засоби – фонеми, морфеми, слова, словосполучення – не мають самодостатнього значення: вони існують лише заради мовлення. Усе це лише інвентар, за допомогою якого передається інформація, думка, її треба певним чином організувати, поєднати. І тут визначальну роль відіграє синтаксис.

Якщо морфологія встановлює граматичні властивості певних розрядів слів (наприклад, відмінювання іменників за відмінками й числами, змінювання дієслів за способами, часами, особами, числами тощо), то синтаксис визначає, як ці граматичні властивості слід використовувати, щоб з окремих слів утворити речення, а відтак – і текст.

Творячи певне висловлювання, ми оперуємо не просто словами, а різними їхніми формами, які об’єднуємо в словосполучення, а ті – спочатку в прості речення, потім, якщо є така потреба, в ускладнені й складні речення; з речень формуємо текст.

Синтаксис починається із словоформи, а далі поділяється на синтаксис словосполучення, синтаксис простого, синтаксис ускладненого, синтаксис складного речення та синтаксис тексту. Оволодіння цими відгалуженнями синтаксису забезпечує, з одного боку, правильну побудову висловлювань різного типу, чітке й дохідливе передавання власної думки іншим людям, з іншого – правильне розуміння чужих висловлювань.

Центральною одиницею синтаксису є речення.

Синтаксис української мови володіє великим багатством засобів, способів, типів побудови дуже несхожих одне на одне речень. Можна використовувати в мовленні прості речення, а можна й складні; можна ввести в речення сполучники сурядності, а можна й не вводити… Звісно, для того, щоб використовувати гнучку систему синтаксичних засобів нашої мови, її потрібно добре знати не тільки в теорії, а й на практиці (в мовленнєвому оточенні).

Синтаксичні норми виявляються в усталених зразках побудови словосполучень, речень, у способах поєднання слів і речень. Наприклад, нормою є вживання форм словосполучень два (три, чотири) зошити, п’ять зошитів (а не два зошитів чи п’ять зошити).

Синтаксична правильність мовлення:

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку (а не прийшло в голову), збити з пантелику (а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна тематика).

4. У мові учнів звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується у художньому стилі, в усній народній творчості, у розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу. (Леся Українка.)

6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом). Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює...).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву. (О. Гончар.) і Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття. Наприклад: В густім зеленім березовим гаю над Дністром весело щебетали пташки (І. Франко).

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Знайти випадки неправильного вживання прийменників, пояснити причини помилок (калька, неправильне керування та ін.), записати виправлені речення.

1. Вона була відсутня із-за хвороби. 2. Командир весь час піклується за своїх бійців. 3. Склотара приймається в необмеженій кількості по ціні прейскуранта. 4. Іван Сергійович підготувався до конференції, але завдяки хворобі виступити з доповіддю не зміг. 5. Приймаються до ремонту магнітофони всіх марок. 6. Близько села був невеличкий молодий лісок. 7. Через сильні морози частина виноградних лоз вимерзла. 8. Цей ящик важить з тридцять кілограмів.

Завдання 2

Пояснити за допомогою наведених речень особливості синтаксичної організації художнього мовлення. Прокоментувати правила пунктуації, використані для передачі на письмі синтаксичних і семантичних відношень у фразі.

І. Стачає у тебе і хліба, і солі.

І спілого колосу в орному полі,

І друзі з тобою, як люднеє віче,

Чого ж тобі треба, чудний чоловіче? (А. Малишко).

ІІ. Мова – наша зброя, якою ми служимо народові, що нас породив, вигодував і виховав (М. Рильський).

ІІІ. Радійте, гори в синій піднебесності!

Радійте, ріки й давнії ліси!

Такої ж не було у нас чудесності –

воістину казкової краси (П. Тичина).

Завдання 3

З будь – якого художнього твору, який вивчають діти на уроках читання у 4 класі, спишіть один – два абзаци, визначте в них норми літературної мови, поясніть їх у формі відповідних мовних правил.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Що вивчає синтаксис?

2. У чому виявляються синтаксичні норми?

3. З якою метою використовується прямий і зворотний порядок слів?

4. Які найтиповіші помилки трапляються в побудові речень? Наведіть приклади і поясніть шляхи їх виправлення.

Які речення називаються однорідними?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №10

Тема. Стилістичні функції односкладних речень. Вживання різних видів складних речень у різних мовних стилях.

Мета: активізувати засвоєні в загальноосвітній школі та вузівській філологічній підготовці знання студентів про норми і всі можливі варіанти літературної мови, навчити користуватися ними в різноманітних практичних мовленнєвих сферах, а також підготувати майбутніх учителів початкових класів до безпосередньої словесної взаємодії з молодшими школярами. Виховувати інтерес до предмета.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: перевірка роботи під час проведення індивідуального заняття.

Студенти повинні знати:

- що вивчає стилістика;

- стилістичні помилки;

- жанри і підстилі стилів.

Студенти повинні вміти:

- знаходити випадки стилістичного дисонансу;

- порівнювати жанри мовлення;

- виправляти стилістичні помилки;

- дотримуватися стилістичних норм у мовленні та під час письма.

Література: № 4, № 5, № 8, № 14, № 17, № 24, № 29, № 31, № 34, № 36, № 37

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Що вивчає стилістика.

2. Стилістичні норми.

3. Стилістичні помилки.

Стилістика – основа розвитку національної мовної культури, вершина опанування мови. До цієї вершини йдеш усе життя, навчаючись уникати таких явищ, як:

1) зайві слова у контексті (плеоназм);

2) невдалі, недоречні або неточні слова;

3) надмірне калькування (суржик);

8) явища інтерференції;

9) бідність синоніміки, мовні штампи;

10) неправильне утворення слів або граматичних форм слова;

11) неправильна форма фразеологізму;

12) вживання віддієслівних іменників замість дієслів;

13) неправильне узгодження слів або неправильна форма керування;

14) неправильне вживання службових слів;

15) недоцільний порядок слів;

16) неправильне розташування елементів складної синтаксичної конструкції;

17) громіздкі конструкції;

18) паралельне синтаксичне сполучення логічно нерівноцінних частин висловлювання;

19) нечітке вираження змісту тексту.

Літературна мова має різні структурно – мовні типи норм, серед них є і стилістична. Стилістична норма не протиставляється загальномовній, літературній та стильовій нормам. Вона діє в межах літературної норми, але переслідує мету не тільки правильності мовлення, а й доцільності та довершеності його відповідно до комунікативних завдань, умов і ситуації спілкування. Розмежуванням понять літературної і стилістичної норм пов’язується і розмежування навчальних дисциплін культури мовлення і стилістики.

Традиційно прийнято вважати стилістичними нормами такі мовні засоби, за якими закріпилося певне емоційне чи емоційно – експресивне забарвлення і які регламентовано вживаються у певних типах мовлення: стилях, підстилях, жанрах та видах текстів. Практична стилістика – прикладна дисципліна, в якій розрізняють стилістику мови і стилістику мовлення. Це означає, що стосовно стилістики мови і стилістики мовлення поняття стилістичної норми диференціюються на два підвиди:

1) стилістичні мовні норми – це кодифіковані сукупності мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповідне функціональному стилю.

2) стилістичні мовленнєві норми – це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації у множинності конкретних текстів для одержання стилістичних ефектів відповідно до загального стильового значення і мовленнєвої системності стилю.

Ширше стилістичні норми можна визначити як історично сформовані загальноприйняті реалізації стилістичних можливостей мови, зумовлені сферою, умовами, завданнями спілкування.

Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до мовного стилю. Для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення – мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення під впливом російської мови.

Норма

Порушення норми

Брати участь

укладати (підписувати) договір

порядок денний

я вважаю, на мою думку

завдяки підтримці

навчальний відділ

дякую Вам

витяг з протоколу

відшкодувати збитки

чинне законодавство

обіймати посаду

закон попиту і пропонування

це не становить великих труднощів

це не є виняток

набути великого поширення

гарантувати безпеку

щодо цього

уживати (вживати) заходів

знічев’я

підбивати підсумки

із сказаного випливає

великим (широким) планом

Приймати участь

заключати договір

повістка денна

я рахую

дякуючи підтримці

учбовий відділ

дякую Вас

виписка з протоколу

розмістити убитки

діюче законодавство

займати посаду

закон попиту і пропозиції

це не складає великих труднощів

це не є виключення

отримати широке розповсюдження

забезпечувати безпеку

на цей рахунок

приймати міри

від нічого робити

підводити підсумки

із сказаного слідує

крупним планом

Щоб домогтися стилістичної грамотності, розвинути чуття мови, досягти майстерності у використанні мовного багатства, треба навчитися творчо користуватися невичерпними джерелами мовних засобів.

У випадку ненормативного використання в тексті слів іншого стилістичного забарвлення виникають стилістичні помилки. Стилістичні помилки полягають у порушенні стилістичних норм, введенні в текст одиниць, які не відповідають стилю й жанру тексту.

Найбільш типовими стилістичними помилками вважаються:

__MCE_ITEM__· стилістична недоречність;

__MCE_ITEM__· використання громіздких недоречних метафор;

__MCE_ITEM__· лексична недостатність;

__MCE_ITEM__· лексична надмірність;

__MCE_ITEM__· двозначність.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Назвати жанри художнього стилю, погрупувати їх за підстилями цього стилю.

Завдання 2

Пояснити: 1) який стиль літературної мови має жанри: замітка, етюд, начерк, слово, роздум, портрет, рецензія, спогад, лист-есе, інтерв’ю – діалог; 2) до якого стилю належать тексти візитки, резюме, рекомендаційного листа, які вимоги ставляться до оформлення цих текстів.

Завдання 3

Розповісти к довільній формі про хід і наслідки педагогічної практики та написати доповідну записку про завершення Вашої педпрактики у школі. Порівняти ці два жанри мовлення, вказати на специфіку використаних у них мовних засобів.

Завдання 4

Знайти випадки стилістичного дисонансу. Пояснити причини порушення стильової стрункості, позбутися помилок, дібравши відповідні для даного стилю і жанру мовні засоби. Записати речення правильно.

1. Промовець повинен говорити так, аби його розуміли. 2. Спілка селян виростила чудесний урожай картоплі. 3. Праця учнів на заготівлі добрив – солідна підмога хліборобам. 4. У цьому році в нашому колгоспі примножилось поголів’я великої рогатої худоби. 5. Такий коротенький зміст нової книги. 6. Микола придивився уважніше і весело зареготав у відповідь. 7. Солдати князя Ігоря були хоробрими і безстрашними. 8. Ще з дитячих літ письменник був зачарований красою та силою простих людей, бачив страждання поневоленого народу дореволюційної країни. 9. Образ жінки – трудівниці червоною ниточкою проходить через усю українську літературу.

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1. Що таке стилістика?

2. Що регулюють стилістичні норми?

3. Які стилістичні помилки, що вважаються найбільш поширеними, вам відомі?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №11

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №12

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №13

Тема. Основні комунікативні ознаки культури мовлення. Логічність мовлення.

Мета: навчити працювати над виробленням нормативного, інтонаційно виразного, образного і логічного мовлення. Допомогти студентам організувати самостійну роботу над засвоєнням теоретичного матеріалу. На основі вивченого теоретичного матеріалу практично закріпити професійні знання та вміння у сфері освіти. Вміти аналізувати своє і чуже мовлення, виявляти відхилення від норм, застосовувати різні засоби для їх подолання. Виховувати почуття відповідальності за свої мовленнєві дії, за мовленнєву культуру, самостійність.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: самоконтроль.

Студенти повинні знати:

- що таке логічність;

- про причини помилок у логіці;

- як формується логічне мовлення.

Студенти повинні вміти:

- утворювати всі можливі форми вищого і найвищого ступенів порівняння прикметників і прислівників;

- встановлювати тавтологію і плеоназм, перебудовувати речення;

- записувати правильні варіанти там, де нелогічно побудовані речення;

- будувати логічні докази-обґрунтування.

Література: № 4, № 8, № 11, № 12, № 15, № 17, № 20, № 26, № 31, № 35, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Рівні мовленнєвої діяльності.

2. Логічність як ознака культури мовлення.

3. Предметна і понятійна логічність.

4. Формування логічного мовлення.

5. Причини помилок у логіці.

6. Логічність – ознака функціональних стилів літературної мови.

У розмові ми інколи чуємо такі фрази: «О, це логічно!», «Що ти?! Це ж не логічно!» І розуміємо, що в другому випадку йдеться про щось не до кінця продумане, про неврахування причиново - наслідкових зв’язків, недоречність вчинку тощо.

Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: мислительний, лексико-граматичний і фонологічний, адже в свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань. Звичайно, ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності людини до інтелектуальної праці, рівня знань, особистого досвіду, характеру практичної діяльності та ін. Психологи справедливо підкреслюють: «Нагромадженню мовних знань сприяє не лише активний процес говоріння, а й процес розуміння».

Логічний — це мислительний. Словники дають такі тлумачення слова логічний: 1. Стосується логіки (науки про закони і форми мислення). 2. У якому є внутрішня закономірність; розумний, послідовний; порівн.: «Який відноситься до інтелектуального змісту висловлення, до речення як реалізації судження» [9, 122]; або 1. Стосується логіки, відповідає законам логіки (рос. логический). 2. Правильний, послідовний, обґрунтований, відповідає законам логіки (рос. логичный).

Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні «мислення — мова — мовлення». Вона залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки і ґрунтується на знаннях об’єктивної реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. А звідси висновок: погане мовлення є свідченням передусім поганого мислення і лише потім — поганого знання мови. Щоб навчитися добре висловлювати думки, треба навчитися мислити. Коли мовлення точне, воно логічне. Але якщо точність вимагає строгої відповідності вжитого слова його значенню, то для логічності цього замало: вона потребує ще й точного зв'язку між словами в мовленнєвому потоці. Це реалізується не лише за законами лексикології, лексичних норм, а й за законами синтаксису, і в першу чергу синтаксису: на рівні речення — фрази, надфразної єдності, тексту.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, так і логічність по-різному виявляється у різних жанрах мовлення. Але є одна особливість: логічність (так само, як і точність) буває предметна і понятійна. Б.М.Головін пропонує такі визначення: «Предметна логічність полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищ у реальній дійсності. Логічність понятійна є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мови у мовленні» [11, 145]. Предметна і понятійна логічність, як і предметна та понятійна точність, перебувають у взаємозв’язку, але якщо понятійна точність без предметної неможлива, то предметна логічність часом може й не існувати (напр., у казках, художній фантастиці, алегоріях, навмисне спотворених судженнях, помилкових висновках з наукових дослідів тощо). Проте понятійна логічність у всіх цих випадках обов’язкова. І не суттєво, яким способом здійснюється пізнання — індуктивним чи дедуктивним, перспективний чи ретроспективний хід думки: смислова погодженість частин висловлювання повинна бути досягнута.

Отже, логічне мовлення формується на основі: 1) логіки пізнання і навичок логічного мислення, спрямованого на нагромадження нових знань і на передачу цих знань адресатові; 2) знання мовних засобів, якими можна оформити думку; 3) володіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, яка не допускає суперечностей у межах цілого тексту. Кожен чинник удосконалюється впродовж життя людини. Але якщо логіку викладу може контролювати оточення (діти ЇЇ засвоюють від дорослих, учителів, пізніше можуть коригувати співрозмовники, усні й писемні зразки), то логіку пізнання контролює сам мовець. І коли слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека, що співрозмовник не зрозуміє мовця.

Ліквідувати екстралінгвістичні причини логічних помилок можна шляхом удосконалення освітньо-виховного процесу в дошкільний і шкільний періоди життя людини, поліпшення соціально-психологічних умов її побуту, умов праці та відпочинку, фізичного розвитку особистості тощо. А лінгвістичні чинники логічності забезпечує сама мовна система, засвоєння якої теж триває практично впродовж усього життя людини.

Логічним є таке мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано); 2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки, коли не виникає смислових непорозумінь (за актуальним членуванням фрази правильно виділяються її комунікативний центр і периферійні інформаційні опори); 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв’язки у межах цілого тексту, яким передається зв’язок несуперечливих суджень.

Причинами помилок у логіці викладу можуть бути:

1) поєднання логічно несумісних понять, а отже, слів, які їх виражають (за винятком оксюморона, коли таке поєднання формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі) (порівн. т.зв. лабуду: жахливо добрий, неймовірно розумний, страшно гарний і оксюморон: солодка мука, дзвінка тиша, гарячий сніг, розумний дурень та ін.);

2) введення у фразу зайвих слів (це плеоназм), які обтяжують фразу структурно, а інформаційно є «порожніми» (напр., місяць травень — правильно травень, на долонях рук — правильно на долонях, відступити назад — правильно відступити, цільове призначення витрат — правильно призначення витрат, моя власна думка — треба власна думка, моя автобіографія — треба автобіографія або моя біографія);

3) підміна особової форми дієслова активного стану стилістично неправомірною формою зворотно-середнього стану або навпаки (вибачте мені (у когось прошу вибачення) — вибачаюсь (сам перед собою); перестань нервувати (не хвилюй когось) — перестань нервуватись (не хвилюй сам себе) та ін.;

4) неправильна побудова ряду однорідних членів речення, коли в нього вводять родові і видові поняття (напр., неправильно: письменники і поети — хіба поет не є письменником?; розумний брат і з сивиною чоловік — «розумний» — інтелектуальна характеристика, з сивиною — характеристика віку через зовнішність; корови, свині, кури, птиця — хіба кури не птиця?; молодь і громадяни — хіба молодь не є громадянами?);

5) неправильне (архаїчне або діалектне) утворення аналітичних граматичних форм: майбутнього часу (напр., неправ.: буду писав, будеш знала, будете виділи, будете жили, прав.: буду писати, будеш знати, будете бачити, будете жити); ступенів порівняння прикметників (неправ.: самий найкрасивіший; сама найдорожча; самої найдорослішої, прав.: найкрасивіший, найдорожча, найдорослішої); конструкцій на позначення неповноти ознаки (неправ.: дещо грубуватий, трохи синюватий, більш точніше, більш виразніше, більш чіткіше, прав.: дещо грубий, синюватий, точніше, виразніше, більш чітко);

6) неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком (дехто з нас знали (прав, знав); батько з сином пішов (прав. пішли) на рибалку; сто один учень купили (прав, купив) путівки);

7) порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення (напр.: Гнів викликав біль. — чи: Біль викликав гнів. Успіх забезпечив досвід. — чи: Досвід забезпечив успіх; неправ.: Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати. — прав.: Він знайшов у бібліотеці книжку, яку давно хотів мати; неправ.: Актор читав вірш, якого ми вперше слухали. — прав.: Актор, якого ми вперше слухали, читав вірш);

8) недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень у конструкціях, в яких дію присудка і дію, зазначену у звороті, виконує не один і той же підмет (неправ.: Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. — прав.: Йому дозволили взяти іншу книжку, коли він приніс цю; неправ.: їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. — прав.: їй пообіцяли знайти роботу за фахом, якщо вона повернеться у село);

9) неправильне використання сполучних засобів у реченнях (непр.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею і назавжди запали в юні серця. — прав.: Ці листи не лише поповнили експонати шкільного музею, а й назавжди запали в юні серця; неправ.: Завтра вдень невеликий і мокрий сніг. — прав.: Завтра вдень — невеликий мокрий сніг);

10)порушення смислового зв’язку між окремими частинами тексту (а зв’язність досягається лексичним повтором, вживанням анафоричних займенників, «нанизуванням» речень тощо) («На факультеті п’ять гуртків, які працюють при кафедрах. Вони функціонують вже понад десять років». Що функціонує: гуртки чи кафедри?);

11)правильний поділ тексту на логічні його частини (на письмі — неправильне виділення абзаців (які мали б засвідчувати етапи мислення, паузи у мовленні);

12)стилістичний дисонанс, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (це так званий телеграфний стиль — надання фрагментам фрази чи навіть окремим словам форми речення або невмотивоване стягування в одне складне речення групи закінчених речень), порівн.: 1. Потрібно продумати план екскурсії. Адже буде вона взимку. Коли сніг і мороз. Ми поспішили зі списками. Не врахували вартість. Тепер вже так і буде. 2. Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, а я зволікала, та час не жде, тепер треба поспішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її за тебе не зробить або зробить не так;

13) відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступу, основної частини, висновків) або інформативна недостатність якоїсь частини.

Логічні помилки мають здебільшого лінгвістичну основу — логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами, а індивідуальна їх бідність чи невправність у користуванні призводять до алогізмів. Проте й екстралінгвістичні засоби не другорядні. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе (контролювати своє мовлення), почуття міри щодо кількості мовлення — усе це теж посилює логічність мовлення. Щоб причина можливого алогізму не «спрацювала», необхідно подбати про високу культуру мислення, культуру спілкування мовою, яку вивчатимеш усе життя.

Логічність — ознака кожного функціонального стилю літературної мови (як і діалектного, просторічного мовлення), і в кожному стильовому різновиді (жанрі) мовлення вона має не лише загальні, а й специфічні риси. Наприклад, у науковому стилі логічність «відкрита» — у ньому ми наче простежуємо хід пізнавальної діяльності мовця (ученого, самої науки тощо) від вихідної позиції до результатів пошуку і навіть їх перспектив.

В уснорозмовному стилі точності тексту сприяє й ситуація спілкування, тому порушенням деяких правил логічної організації мовлення може запобігти сама ситуація. Проте вміле використання ресурсів мови відповідно до ситуації, віку адресата мовлення, емоційного заряду спілкування, теми розмови, мети діалогу і т.ін. є не менш важливими умовами як логічності, так і етики мовлення. При афективному мовленні часто руйнується обов’язкова ознака — послідовність, а вона може спричинити суперечність викладу. Тому «напруга» афективного мовлення не повинна бути вищою за рівень, у межах якого людина контролює своє мовлення.

Щодо стилю художнього, то в ньому при обов’язковому збереженні послідовності, несуперечності викладу, зв’язку між частинами цілого тексту, тричастинної композиції (порівн.: вступ, основна частина, висновки — пролог, текст з його зав’язкою, кульмінацією і розв’язкою, епілог) предметна логіка може бути порушена з метою досягнення логіки художньої. Адже художній твір не є дзеркальним відображенням дійсності — він результат розумової діяльності автора при спостереженні за реальним світом. Тому навіть ірраціональне (напр., фантастичне), що твориться за законами граматичної логіки і не суперечить ні її законам, ні законам формальної логіки, є логічним з погляду художнього мовлення. Символи, алегорії, переносне слововживання не суперечать логіці, а створюють наче другий план пізнання істини, яка від цього стає зрозумілішою, бо оцінюється і розумом, і відчуттям.

Отже, логічність — поняття як загальномовне (стосується усіх мов на землі, хоч у кожній мові має свої засоби реалізації; стосується конкретної загальнонаціональної мови), так і індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, у тому числі й життєвого досвіду людини.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

З’ясувати, чи логічно побудовані наведені конструкції, чи можливі вони граматично. Записати правильні варіанти.

Трохи синюватий, дещо звичайнісінький, дуже здоровенний, сильно зеленуватий, дещо дорогуватий, дуже білесенький, трохи задовгий, сильно довгуватий, занадто добрий, трохи солодкуватий, солодкувато-кислий, суха вода, сухий спирт, мокра вода.

Завдання 2

Знайти зайві слова і вилучити їх, перебудувавши, де потрібно, речення. Встановити, в якому випадку допущено тавтологію, а в якому – плеоназм.

1. У палаючому будинку було чути крик людських голосів. 2. Багато років тому назад жив на світі мірошник Панько. 3. Він тут перебував понад два роки і знову повернувся назад на Україну. 4. Його успіхи — наслідок величезної повсякденної допомоги з боку колективу. 5. У човні сиділи, позвішувавши ноги вниз, два кирпаті хлопчики. 6. Вперше ми познайомилися в експедиції на Чорне море. 7. Сьогодні передбачається +4° тепла. 8. Під час років Вітчизняної війни мільйони людей вершили свій священний подвиг. 9. З маленького малечку треба вчити дітей добре ставитись до тварин, звірят. 10. Вона йде попереду, а маленькі ведмежата йдуть за нею позаду. 11. Стає боляче, коли зустрічаєшся з явищами знищення дерев-красенів. 12. Після закінчення опрацювання теоретичного матеріалу учні поширюють записані на дошці речення шляхом підбору другорядних членів речення. 13. Таке ж логічне питання ставилося і на обласній конференції. 14. Місяць березень був теплий. 15. Це дуже здібний і перспективний на майбутнє шахіст. 16. На його житті і прикладі відданості служінню народові виховуються молоді воїни. 17. Під час погідної години косовиця була у повному розпалі.

Завдання 3

Побудувати речення з однорідними підметами, однорідними присудками, однорідними обставинами, однорідними означеннями, однорідними додатками. Пояснити, які логіко-граматичні помилки можуть трапитись у таких конструкціях і як можна цих помилок уникнути.

Завдання 4

Побудувати два логічних докази-обґрунтування якогось вчинку (власного або чийогось), в одному застосувати індуктивний метод доведення істини, а в другому — дедуктивний.

ІІІ. Блок самоконтролю

1. Назвіть рівні мовленнєвої діяльності.

2. Дайте визначення поняттю «логічний» згідно з тлумачним словником.

3. Що таке предметна логічність? Понятійна логічність?

4. На якій основі формується логічне мовлення?

5. Яким шляхом можна ліквідувати екстралінгвічні причини логічних помилок?

Яке мовлення вважається логічним?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №14

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №15

Тема. Доречність мовлення. Мовні штампи і канцеляризми.

Мета: навчити працювати над виробленням нормативного, інтонаційно виразного, образного і логічного мовлення. Допомогти студентам організувати самостійну роботу над засвоєнням теоретичного матеріалу. На основі вивченого теоретичного матеріалу практично закріпити професійні знання та вміння у сфері освіти. Вміти аналізувати своє і чуже мовлення, виявляти відхилення від норм, застосовувати різні засоби для їх подолання. Виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: реферати, перевірка конспектів з цієї теми.

Студенти повинні знати:

- що таке доречність мовлення;

- види доречності.

Студенти повинні вміти:

- виправляти помилки в тексті;

- вставляти в речення найбільш доречні слова;

- вживати в своєму мовленні слова, відповідні до теми спілкування.

Література: №2, № 3, № 8, № 11, № 13, № 15, № 18, № 20, № 26, № 28, № 32, № 40

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Доречність – ознака культури мовлення.

2. Доречність мовлення у різних функціональних стилях.

3. Контекстуальна доречність.

4. Ситуаційна доречність.

5. Умови набуття навичок доречного мовлення.

6. Взаємозв’язок доречності з іншими комунікативними ознаками культури мовлення.

1. Пригадаймо, як часто ми кажемо: «До речі, варто б...» або «Це доречно», «Це недоречно». Який зміст вкладаємо у поняття «доречний?»

Доречний — це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність — це ознака культури мовлення, яка організує його точність, логічність, виразність, чистоту, вимагає добору (відбору) таких мовних засобів, які відповідають змістові та характерові, експресії повідомлення. Проте для доречного мовлення лише мовних засобів недостатньо — доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання.

Доречність мовлення — це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

Таким чином, висловлювання доречне, якщо внаслідок сприйняття його змісту адресатом досягається мета, якої прагнув мовець, якщо його потреби (у загальному значенні) задоволені. Який би прийом актуалізації тексту не використовувався — риторичний діалог, заклична або питальна форма звертання до слухачів, повторення попередньо висловленої думки з метою її підсилення, посилання на літературний образ чи історичний факт, дослівне цитування або переказування цитати своїми словами, відповіді на запитання, порівняння, проголошення лозунга і т.д., — кожен засіб необхідно повсякчас найтісніше пов’язувати з усім змістом мовлення.

2. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби тощо формується і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. У кожному стилі слово і фраза мають бути доречними, як доречними повинні бути й інтонація, колорит, тобто тональність мовлення: висока чи низька, інтимно-ласкава (пестливий, ніжний, прихильний тон) чи офіційно-холодна (байдужий, безсторонній тон), гумористично-сатирична (насмішкуватий, глузливий, уїдливий, викривальний тон) чи позбавлена цих інтонацій Не може наше мовлення бути безбарвним — навіть офіційний і науковий стилі мають свою тональність: розмірковувальну, переконливу, доказову. Не може бути воно й словесно ідентичним: бідність лексики, як і багатослів’я, не прикрашає мовлення — повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смисловою наповненістю, вагомістю. Кожний історичний і кожний конкретний сучасний момент, кожен предмет мовлення і кожен співрозмовник вимагають нетотожних мовних засобів для називання й оцінки їх. І просторічний елемент мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штамп, канцеляризм в офіційному стилі — доречні, в художньому — допустимі як стилістичний прийом індивідуалізації образів, в інших випадках — недоречні, засмічують мову.

Кожен стиль твориться за закономірностями відбору мовних засобів і володіє певним реєстром цих засобів, якими він різниться від інших. Стильова доречність реалізується співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю. Наприклад, діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в художньому стилі виступають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У науковому, публіцистичному, офіційно-діловому стилях, які мають здебільшого писемну форму вияву, доречні складні, розгорнуті синтаксичні конструкції; в усному ж мовленні краще розчленовувати, розбивати висловлювання на частини — так воно краще виконає свої комунікативні функції. У науковому тексті недоречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, «мова» символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення.

3. Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. У контексті єдність змісту і форми (плану змісту і плану вираження), однорідність експресивно-стильової тональності зобов’язує контролювати і словесно-виражальні, і структурно-інтонаційні мовні та екстралінгвістичні засоби виразності. Справді, у розмовному і художньому стилях контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні — коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні в попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються (напр.: Сусід наш Микола Сидорович вирощував жоржини. Тисячі їх плекав на своїй, як він казав, «стометрівці». Пояснював, що їх дивною якоюсь любов’ю любила його покійна дружина. Зносила з усіх - усюд картоплинки-кореневища, дбайливо зберігала всю зиму в теплі, а потім весну і літо плекала-пестила. Він продовжує цю любов задля неї.); ситуативні — коли пропускаються з метою максимальної швидкості повідомлення ті члени речення, які слухач легко «підставляє» відповідно до ситуації (напр., на тролейбусній зупинці: «П’ятий?» («Який це тролейбус — п’ятого маршруту?»). — «Ні, другий»); еліптичні — коли структура речення, зумовлена специфікою його змісту, метою висловлювання, особливою афективною інтонацією, підпорядковується і граматичним, і стилістико-експресивним нормам (напр.: «Пожежа!» «Вперед, орли!» «Вбігли в хату, до печі — холодна, слава Богу!»).

Контекстуальна доречність об’єднує писемне мовлення в надфразні єдності (словесні масиви, пов’язані єдністю змісту, структурою, ритмікою, повторенням образів), які в усному мовленні відзначаються меншими паузами на межі речень, тіснішим інтонаційним зв’язком фраз. У контексті можуть бути лише уточнені значення полісемантичних слів. Напр.: Якби ж не сталося між ними тієї суперечки, не виявилася б правда, бо сховали її за порохом часу і порожнечею пам’яті роки. Та ось все і прояснилося: утік він не із села, а від любові своєї, від Лесі, яка побралася з Василем за тиждень до його повернення з армії. Якби ж цього не сталося, то не напився б він у місті до нестями і не набив пики синкові «високопоставленого» і не загримів би на цілих п’ять років... А після цього — яке вже повернення «заплямованому» додому? І ось цей спір про зраду домівки і втечу... Якби ж його не сталося...

Без контексту неможлива реалізація відтінків значень і стилістичних можливостей синонімів; контекст коригує експресивний заряд слова (порівн.: 1. «Такий коротенький зміст нової книги». — «Такий, коротко, зміст нової книги». 2. «Солдати князя Ігоря були безстрашними». — «Воїни князя Ігоря були безстрашними»). Контекст вирішує доречність чи недоречність вставних слів, місце у фразі (реченні) звертання. Контекстуальною доречністю визначається і порядок слів у реченні.

4. Ситуаційна доречність організує мовлення відповідно до ситуації спілкування; така доречність моделює форму спілкування (монолог, діалог, полілог, внутрішній монолог); форму звертання (авторська множина, пошанна множина, множина ввічливості, внутрішня множина, однина, офіційні, етично-нейтральні, фамільярні, інтимні формули звертання: пане, добродію, товаришу, колего, діти, друзі, Маріє Іванівно, Маріє, Марієчко, Машенько та ін.). Ситуація коригує й висоту тональності мовлення (голосно — тихо — пошепки), і темп мовлення (швидкий — середній — повільний), і видозміну (рухливість) цих ознак виразності мовлення. Від ситуації, особи адресата чи особливостей аудиторії залежать і лексичне наповнення тексту (ступінь його складності, характер логіко-семантичних зв’язків, дедукція чи індукція в ході розмірковувань і їх мовне вираження, співвідношення обсягу лексики з конкретним і абстрактним значенням тощо), і застосування в тексті немовних, візуальних засобів: схем, графіків, формул, таблиць та ін.

Безсумнівно, «доречність мовлення — якість дуже важлива в соціальному аспекті, адже вона регулює, в усякому разі повинна регулювати, всю нашу мовленнєву поведінку» [11, 252]. Доречність зумовлюється, отже, ще й психологічно: мовний контакт співбесідників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для них і для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Адже мовець не повинен нав’язувати слухачеві свою думку, свій підхід до справи, її оцінку, її перспективу, хоч об’єктивно він не тільки повідомляє інформацію, а й мимохіть передає своє ставлення до повідомлюваного. Мовець повинен дбати, щоб не травмувати слухача, не принижувати його гідності, не чинити насильства над його волею. Особливо про це треба пам’ятати тим, у кого співрозмовники — діти, старші люди, хворі (фізично чи душевно). Батьки, вчителі, лікарі не можуть забувати, що слово так само легко вбиває, як і легко лікує; сказане слово назад не повернеш — воно виконає ту роль, яку йому відвів мовець, і ніякі виправдовування на зразок «я цього не хотів», «я не це хотів сказати» не допоможуть. Б.Головін у праці «Основи культури мовлення» наводить слова відомого хірурга Ф.Углова: «Якщо куля, випущена ворогом, може пошкодити частину тіла, то грубе слово влучає в серце й нерідко звалює людину» [11, 253].

5. Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування виховується життям, практикою. Навичок доречного мовлення можна набути за таких умов: 1) якщо усвідомити необхідність коригувати мовлення для його доречності; 2) якщо володіти мовленнєвою етикою — діловою, науковою, педагогічною, розмовною і т. ін.; 3) якщо мати високу загальну культуру і якщо норми етики будуть переконанням, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і стриманість щодо чужих вад, повага до людей будуть органічними почуттями, а не лише правилами доброго тону; 4) якщо засвоїти мову не тільки як шкільний предмет, а й як «живу схованку людського духу», і берегти її — цей народний скарб.

6. Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета — мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає нашим співрозмовником (адресатом), мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну із пояснених ознак.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Прочитати «в особах» уривок з казки, пояснити, як лексичне наповнення та синтаксична організація допомагають індивідуалізувати мову дійових осіб і авторський текст.

Де-не-десь, у деякімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ, час їм женитися.

Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:

—Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати.

—Час, — кажуть, — таточку, час!

—Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

От вони повиходили, понатягали луки та й нум стріляти. (...) Приходиться найменшому стріляти. Іван - царенко — його звали Іваном - царенком — як стрільне — загула стріла ні високо, ні низько — вище хат, та й упала ні далеко, ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла стрілку. Приходить Іван - царенко, просить:

—Верни мою стрілку!

—Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.

Іван - царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи (Укр. нар. казка).

Завдання 2

На місці пропущених слів записати лексеми, які вважатимете найбільш доречними в даних контекстах. Зіставити ваші варіанти з тими, що запропонують колеги по навчанню, визначити кращу коректуру тексту.

1. Над нами — ... небо, по ньому пливуть ... білі хмари, обганяють одна одну, наче поспішають бути першими на небокраї. 2. Я вибираю ... дорогу, знаю: нелегко по ній пройти, і ... хочу, щоби за мною пішли й ви. 3. Він не йшов — ..., ..., здавалось, під ногами не земля — стрічка .... Душа рвалася з ..., хотіла ... — щастя, якого чекав усе життя, було тут, поряд, біля входу в ... вокзал. 4. Було нам, …, …, хотілося, щоб настав ... кінець, щоб до всіх прийшло .... 5. Коли ми бралися за цю ... справу, здавалося, що вона повинна ... змінити наше життя, ... стосунки, відкрити … перспективу.

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1. Що ми вкладаємо у зміст поняття «доречність»?

2. Як використовуються слово і фраза, інтонація і колорит у кожному стилі мовлення?

3. У чому виражається стильова доречність?

4. Як домогтися контекстуальної доречності?

5. Як ситуаційна доречність організує мовлення відповідно до ситуації спілкування?

6. За яких умов можна набути навичок доречного мовлення?

7. З якими іншими комунікативними ознаками культури мовлення пов’язана доречність?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №16

Тема. Достатність і ясність мовлення.

Мета: закріпити знання з даної теми. Проводити спостереження над індивідуальною практикою майстрів художнього слова. Збагачувати словник майбутніх вчителів. Вчити свідомо ставитися до слова, шліфувати мовний стиль. Розвивати вміння аналізувати, розмірковувати, робити висновки. Виховувати культуру мови, опиратися на літературну мову як акумулятор людських знань.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю: співбесіда, перевірка зошитів і конспектів.

Студенти повинні знати:

- про зв’язок достатності і ясності з точністю і логічністю;

- визначення достатності і ясності.

Студенти повинні вміти:

- висловлювати свої міркування;

- робити висновки;

- знаходити помилки в тексті та виправляти їх;

- перевіряти текст на достатність і зрозумілість.

Література: №2; № 3, № 8, № 11, № 13, № 15, № 18, № 20, № 26, № 28, № 32, № 39

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Зв’язок достатності і ясності з іншими комунікативними ознаками.

2. Яке мовлення можна вважати достатнім і зрозумілим.

3. Вплив мовної структури та позамовних обставин на достатність і ясність мовлення.

1. Ці комунікативні ознаки мовлення безпосередньо пов’язані з усіма проаналізованими на попередніх самостійних заняттях, особливо з точністю і логічністю.

Достатнім є мовлення, яке не викликає запитань щодо його змісту, зрозуміле для співрозмовника без додаткової інформації, не залишає нез’ясованим жоден аспект розмови.

Ясне, тобто зрозуміле мовлення теж характеризується доступністю його змісту і форми, а отже виразністю по суті думки і засобів її реалізації в усній чи писемній формі (засобів лексичних, емоційно – експресивних, структурно – логічної організації фрази) тощо.

Достатність і ясність мовлення залежать як від суто мовної його структури, так і від численних позамовних обставин спілкування (усного чи письмового) – від психологічної сумісності / несумісності співрозмовників, спорідненості / неспорідненості виду діяльності, рівня освіченості (поінформованості) щодо теми спілкування, ординарності / неординарності ситуації спілкування тощо.

З огляду на це достатність і ясність фактично уже прокоментовано.

ІІ. Самостійна робота

Завдання 1

Ознайомитися з наведеними правилами спору і висловити свої міркування щодо змісту і засобів самовиховання за кожним правилом:

І. Кожен учасник спору має право:

1. Висувати будь-яке судження, яке стосується теми спору, як тезу або аргумент у формі ствердження або у формі запитання.

2. Погоджуватися з будь-яким судженням, висловленим іншим учасником спору.

3. Піддавати сумніву будь-яке судження, висловлене іншим учасником (хід: «наведіть докази»).

4. Відкидати будь-яке судження, висловлене іншим учасником (хід: «не погоджуюсь»).

5. Взяти назад будь-яке судження, висловлене раніше (хід: «беру назад»).

ІІ. Кожен учасник спору зобов’язаний:

1. На хід співбесідника «висуваю», «хіба не так, що …?» відповідати контрходами «згоден» або «наведіть докази».

2. На хід «наведіть докази» відповідати контрходами «висуваю», «хіба не так, що …?».

3. На хід «не згоден» відповідати контрходами «висуваю», «хіба не так, що …?», «наведіть докази» або «беру назад»

4. На хід «беру назад» відповідати контрходами «згоден», «не згоден», «доведіть».

5. На хід «хіба не так, що…?» відповідати контрходами «згоден», «не згоден».

Завдання 2

Пояснити причини непорозумінь, які виникли між співрозмовниками.

І. – Знаєш, – каже один хлопчик іншому, – я вмію говорити по-китайськи, по-японськи й по-арабськи.

– Не може бути!

– Якщо не віриш, давай поб’ємося об заклад.

– Давай! Ну, починай говорити по-китайськи.

– Будь ласка, «по-китайськи», «по-китайськи», «по-китайськи»… Достатньо?

– Нічого не розумію.

– Ну, звичайно, я ж кажу «по-китайськи». Якщо хочеш, ще скажу: «по-китайськи», «по-китайськи»… Який же ти некмітливий. Ми ж посперечались про те, що я зумію говорити «по-китайськи», ось я і кажу «по-китайськи»… А ти програв заклад… Якщо хочеш, я буду говорити «по-арабськи»…

ІІ. – Ні до чого вивчати всі частини мови, – каже учень. – Цілком достатньо знати лише іменники. Інших частин мови просто немає.

– А дієслово? А прислівник?

– Дієслово – це іменник, прислівник – теж.

– Якщо так розмірковувати, то і прикметник, і займенник – іменники?

– Звичайно, і вони іменники.

ІІІ. Одного чоловіка, який ніколи не бачив жирафу, довго переконували, що у жирафи дуже довга шия. Але чоловік у це ніяк не хотів повірити.

– Не може бути, – твердив він. – Ніяк не може бути.

Врешті – решт його повели в зоопарк, підвели до клітки з жирафою і сказали:

– Ну ось, бачиш, яка в нього шия?

Чоловік сплеснув руками і вигукнув:

– Не може бути! («Цікава психологія»).

Завдання 3

З’ясувати, чи наведені тексти є достатніми і зрозумілими. При потребі – доопрацювати текст.

1. У середу о 14 годині в Мармуровій залі відбудеться зустріч з письменником, лауреатом Шевченківської премії Дмитром Павличком.

2. Зустрінемось о шостій годині біля довідкового бюро на вокзалі. Поїдемо поїздом або автобусом – від сьомої до десятої години в нашому напрямку транспорту не густо. Щось знайдемо. Не барись.

3. Приїжджаю двадцять сьомого. Зустрічайте вокзалі. Ваш Олег.

4. Напровесні крига на озерах «оживає». Тому риболовля крізь лунки стає небезпечною. Нагадуємо найважливіші правила поведінки на льоду озера: 1) рухатись по льоду треба на широко розставлених ногах, повільно, пробуючи лід перед собою палицею; 2) провалюючись під кригу, треба широко розкрилити руки, щоб спертися ними на край криги, і кликати на допомогу.

5. Стоматолог виконує ортопедичні і лікувальні операції якісно і швидко і за доступними цінами. Постійним клієнтам – знижка.

ІІІ. Запитання для самоконтролю

1. З якими комунікативними ознаками пов’язані достатність і ясність?

2. Яке мовлення можна вважати достатнім?

3. Що таке ясність мовлення?

4. Від чого залежать достатність і ясність мовлення?

САМОСТІЙНЕ ЗАНЯТТЯ №17

Тема. Милозвучність мовлення. Тавтологія. Повтори. Правка тексту.

Мета: розширити уміння користуватися принципами сучасного красномовства, такими, як милозвучність, логічність, образність та виразність мовлення. Навчити користуватися ними в різноманітних практичних мовленнєвих сферах Прищепити студентам навички загального мовного та шкільного етикету.

Методи: практичні, контролю і самоконтролю.

Форми контролю:

Студенти повинні знати:

- засоби милозвучності мовлення;

- визначення тавтології, плеоназму, повторів.

Студенти повинні вміти:

- робити правку тексту;

- відрізняти тавтологію і багатослів’я;

- самостійно добирати речення з повторами;

- уникати порушення норм у спілкуванні.

Література: № 1, № 3, № 5, № 6, № 8, № 13, № 18, № 20, № 27, № 29, № 32, № 38

Хід самостійного заняття

І. Теоретичний блок

1. Усунення збігів голосних і приголосних звуків.

2. Інші засоби милозвучності.

3. Тавтологія. Повтори. Правка тексту.

1. Українська мова досягає милозвучності зокрема тим, що уникає насамперед збігу голосних, а потім – приголосних. При цьому пауза сприймається як приголосний.

Наприклад, у прислів’ї Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі перший раз ужито прийменник в, щоб уникнути збігу голосних ау (хоч і виникає при цьому збіг приголосних вжм), другий раз – прийменник у, щоб уникнути збігу приголосних львн.

У прислів’ї Учорашнього дня і стома кіньми не наздоженеш після слова дня робиться пауза, тому далі вжито голосний і, а не приголосний й.

Найпоширенішим засобом милозвучності мови є чергування у – в та і – й: раз у раз – плече в плече; глянув угору – подивишся вгору; наш учитель – наші вчителі; ліс і поле – поле й ліс; дощ іде – дощ не йде.

Але після паузи незалежно від характеру кінцевого звука попереднього слова перед наступним приголосним вживаються у та і, наприклад: Стоїть на видноколі мати – у неї вчись (Б. Олійник). Місяць пливе оглядать і небо, і зорі, і землю, і море (Т. Шевченко). Пауза на письмі може й не позначатися розділовим знаком: Восени і заєць багатий (Нар. творчість); зокрема при зіставленні понять: війна і мир, дні і ночі, свої і чужі.

Перед словами, на початку яких є звуки в, ф – самі чи у звукосполученнях (св, зв, тв, дв, хв, гв, сф і под.) – незалежно від характеру кінцевого звука попереднього слова пишеться переважно у: було у «Вечірньому Києві», події у світі, сказано у зверненні, будівля у дворі, досягнення у сфері політики. Якщо ж попереднє слово закінчується на в, то перед наступним голосним вживаємо прийменник в, а не у: був в Умані, острів в океані (прийменник зливається з наступним, а не попереднім словом).

Перед й, я, ю, є, ї вживається і: вата і йод, груші і яблуні, злагода і єдність, ішли і їхали.

На початку речення перед приголосним рекомендується вживати у та і: У Києві…; У районі…; У 2008 році…; Удень прибули…; І знову… (але перед голосними: В Україні…, В інституті…).

Іноді прийменник у набуває форм ув, уві: ув імлі, уві сні.

В іншомовних словах та в деяких словах переважно книжного походження немає чергування у – в, і – й: до університету, біля інституту, міська управа, виконав вправу, уклали угоду.