2. Поняття „нація”, „національна ідея” та „національні інтереси”.

Основоположними елементами поняття національ­ної безпеки, які характеризують її суть, зміст та форму, на наш погляд, є якраз зазначені вище поняття.

У понятті „національна безпека” із суто лінгвістичного боку, прикметник „національний”, в даному випадку такий, що відноситься до „нації”. Отже, насамперед треба розмежувати ці поняття, вказати, яким змістом вони наповнюються.

Проблема національної ідентичності є досить популярною серед української наукової спільноти. Це обумовлено, переважно, тим, що визначення української ідентичності може бути певним теоретичним засобом створення національної держави.

Як зазначено в ст. 11 Конституції України, - „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, продовжуючи, при цьому, що „… а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”

Зазначене яскраво ілюструє, що в нашій державі існує аж ніяк не тільки одна нація в етнічному, культурному, мовному і релігійному розумінні. Ігнорування цієї реальності, або ще більше – штучне усунення видимості проблеми, на кшталт усунення відповідної графи із паспорта, буде призводити не до забезпечення національної безпеки країни, а якраз до зворотних результатів.

Українська держава, як і всі сучасні держави, є багатоетнічною, її ядро — це власне український етнос. Навколо нього об'єднуються національні меншини. На переконання більшості науковців, „історично скла­лось таке взаємопроникнення, таке переплетення, такий синтез українського етносу з національними меншинами, за яких доктрина типу „Україна — для українців” є руйнівною, неприйнятною. Тому, як і будь-які інші крайнощі, її треба відкинути. Більше того, проти цієї доктрини необхідно боротися заради збереження нації, в ім'я її майбутнього”.

Між тим, у понятті “національна безпека України” національне необхідно розуміти незалежно від проживаючих в Україні національностей. Ця позиція спирається на американську і французьку політологічні школи, які розглядають націю як співгромадянство. У такому розумінні будь-яка безпека будь-якого соціального суб’єкта України входить у зміст національної безпеки України.

Найбільш точно, ємко та однозначно пояснив цю проблему Л.М. Кравчук: “Весь час ідуть суперечки: ми народ України чи Український народ? Для декого це якийсь страшенний біль! Я вважаю, всі люди, які живуть в Україні, є українцями. Адже і негр, і єврей – американці. Протягом століть у нас виховано бажання неодмінно “ділитися”: це – українці, це росіяни, поляки, євреї і т.д. І з’ясовувати стосунки. А є один поділ, благородний: ти живеш на українській землі і ти українець. Це приналежність до нації, а не національності. Ознаки нації більші – єдина територія, економічний простір, єдиний ринок”.

На підтвердження зазначеного можна пригадати також Організацію Об’єднаних Націй, членами якої є держави як представники визначених народів, а не окремих національностей.

Вказане дозволяє зробити висновок, що нація в контексті національної безпеки України - це ніщо інше як український народ. Говорячи про національну безпеку України, ми говоримо про безпеку українського народу.

Між тим, у п.3 ст. 92 Конституції України зазначено: “Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин”. Тобто ця норма юридично розділяє такі поняття, як “Український народ”, “народ України” та “громадяни, які мають рівні права” (ст. 24), і поняття “корінні народи” та “національні меншини”. Тут виникає запитання – яка, з точки зору права, різниця між ними, якщо всі вони громадяни, які мають рівні права? Що юридично означає “корінні народи” і “національні меншини” і які (окремі чи неоднакові) права мають корінні народи та національні меншини порівняно з українцями? Навіщо потрібен Закон України “Про національні меншини в Україні”? Виходячи з яких таких “життєвих інтересів української нації ” ухвалювався цей закон? Якщо стаття 24 Конституції гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи, то навіщо виокремлювати нацменшини? Можливо, це означає, що конституційно нацменшини не мають якихось прав? Але ж в ст. 1 цього ж закону сказано, що Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Слід відзначити, що в Конституції України, причому лише в преамбулі, побіжно, в досить неконкретному контексті згадано про “українську націю”: “...українська нація і увесь Український народ”. Далі у тексті Конституції згадується лише “Український народ” або “народ України”.

Таким чином, можна стверджувати, що поняття “українська нація” не властиве Конституції України. Очевидно, що українська нація вважається лише частиною українського народу. Це означає, що Конституція України не встановлює переваг представників якоїсь однієї нації над представниками інших націй. У ст. 24 Конституції зазначено: “Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом”. Тобто український народ є єдиним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні.

Підкреслимо ще раз: згідно з Конституцією України національність громадянина не має юридичного значення в Україні (не може мати правових наслідків). Відсутні також і нормативно-правові акти, які передбачали б необхідність встановлення національності громадянина України.

Смислове навантаження поняття „нація ” саме й полягає в тому, щоб відрізнити його соціально політичне розуміння від понять етнічного і національного. Проте, вже наявність цих понять свідчить, що сьогодні іншого розуміння терміну „нація” окрім як „політична нація” не існує. Все інше – „або перетин з поняттями етнічного або національного, або просто підміна понять. Нація є категорією історичною. Це політично організований народ, спільнота, яка має свою волю, свої традиції, менталітет, усвідомлює й цінує свою історію, відчуває свою відповідальність і турбується про майбутнє”

Ми виходимо з того, що нація – це суспільно-політична категорія, яка вказує на стосунки народу з певною державою і об’єднує в собі, як певні елементи, громадян цієї держави. Цю думку підтверджує стаття 13 Конституції України, де зазначається – „Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією”

Іншими словами, у понятті „національна безпека”, нація розуміється як український народ. Тобто - спільнота всіх громадян, та осіб без громадянства, які на даний момент проживають на території держави і підпадають під її юрисдикцію. Національна безпека – це безпека, всіх і кожної особи, які проживають на території України.

Таким чином - Нація – це суспільно-політична категорія, яка вказує на стосунки народу з певною державою і об’єднує в собі, як певні елементи, громадян цієї держави. На законодавчому рівні в нашій державі це – народ України.

«Національна ідея».

Оскільки нація — це організований народ, організація останнього відбувається через інститути держави і громадянського суспільства на основі національної ідеї як сукупності намірів охопити нове буття. Іншими словами – ”національна ідея — це за своєю суттю ідеологія розвитку нації та держави”

Українська національна ідея звеличена Г.Сковородою, Т.Шевченком, Лесею Ук­раїнкою, І.Франком. Серед українських авторів, які вивчали проблему нації, націона­льної ідеї на початку минулого століття, можна виділити М.Міхновського, В.Старосоль-ського, В.Липинського, Д.Донцова, М.Грушевського, І.Бочковського, С.Рудницького.

На жаль, ”національна ідея” як поняття не є визначеним нормативними актами держави. Відсутнє воно як в Законі України ”Про основи національної безпеки України”, так і в Конституції України. Навіть більше, в ст. 15 Основного Закону держави зазначається: ”Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”

На наше переконання, національна ідея, тобто – ідеологія розвитку нації та держави, не може бути настільки багатоманітною, адже вона визначає напрямок прогресивного розвитку суспільства. Без визначення напрямку розвитку нації неможливо визначити національні інтереси, які є похідними і визначальними при забезпеченні національної безпеки. Не маючи спрямування через національну ідею, національні інтереси отримують безмежний простір для їх трактування і спекуляцій.

Заслуговує на увагу теза про те, що „ідеологія — це мета, мотивація й оцінка діяльності, елемент суспільної свідомості, формула поведінки, відповідальність, схема поділу власності, влади та інформації, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства і владної та полі­тичної еліти. Отже, національна ідея є глобальною, всеохоплюючою і реалізується через наці­ональні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці держави. Це стратегія розвитку останньої, політична програма й економічна політика, єдність духовності та моралі на основі менталітету народу”.

З іншого боку, відсутність національної ідеї, тобто - єдиного спрямування розвитку суспільства уже становить загрозу національній безпеці країни. Як наслідок, на думку непоодиноких вчених, „поглиблюється ідейно-політична криза українського національного руху, що після здобуття незалежності знаходить своє вираження в розпаді інтелектуального середовища України на ворогуючі табори, між якими точиться гостра, часом непримиренна ідейна боротьба, а також у відриві еліти від свого етнонаціонального коріння та виникненні загрозливого провалля між національною елітою та широкими народними масами”.

На підтвердження даної думки в Указі Президента України „Про стратегію національної безпеки України”, серед низки викликів та загроз нашій країні, на першому місці стоїть „проблема забезпечення національної єдності та соборності Української держави”, вирішення якої ускладнюють: „ціннісно-світоглядне розшарування українського суспільства, яке обумовлюється культурно-історичними відмінностями окремих регіонів України і поглиблюється внаслідок спекуляцій на цій проблематиці з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил, зокрема екстремістського спрямування”.

Якраз у зв’язку з цим, відповідно до п. 3.1 „Стратегії національної безпеки України”, стратегічними пріоритетами політики національної безпеки є „досягнення національної єдності та консолідації суспільства шляхом подолання як об'єктивних, так і штучних суперечностей соціокультурного, конфесійного, етнічного, мовного, міжрегіонального та регіонального характеру на основі безумовного додержання конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина”.

Задля цього, - продовжується в документі, - „слід поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина України від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні”.

Вважаємо справедливою думку, що „національна ідея формує уявлення даного народу про його призначення, роль і функцію у світовому співтоваристві та місце в середовищі інших народів. Отже після самоусвідомлення свого "національного Я" і прийняття своєї національної "Я-концепції" (національної ідентичності), виділивши себе серед інших народів, тобто відповівши на запитання "хто такий мій народ (і моє "національне Я"), на другому рівні самопізнання національна ідея повинна дати відповідь на запитання – "а для чого існує мій народ, яке його призначення в світі і який сенс його існування”.

Отже, Національна ідея – це об’єднуюча, мислена форма сприйняття глибинної сутності свого народу, в якій відображена його духовна першооснова, мета, сенс та фундаментальні принципи існування, що пронизує собою все національне буття та зумовлює суспільний розвиток. Національна ідея є глобальною, всеохоплюючою і реалізується через наці­ональні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці країни. За своєю суттю це — ідеологія розвитку нації та держави. Це стратегія розвитку останньої, політична програма й економічна політика, єдність духовності та моралі на основі менталітету народу. Національна ідея формує уявлення даного народу про його призначення, роль і функцію у світовому співтоваристві та місце в середовищі інших народів.

«Національні інтереси».

Як уже зазначалося, національна ідея реалізується через наці­ональні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці держави. В. Пасічник розглядає національну безпеку як „елемент національної ідеї”. На думку вченого, „національна безпека тісно пов’язана з реалізацією національної ідеї в життя, що знаходить своє вираження у виявленні і усуненні загроз національним інтересам, збереження національних цінностей, подолання ентропії (невпорядкованості, хаосу) в суспільстві та забезпечення злагоди і консолідації народу як ідейно-політичної спільноти”.

Цілком погоджуючись із позицією вченого, зауважимо, що у зазначених вище поняттях основоположним і базовим є національна ідея, яка реалізується в житті через національні інтереси, де загрози щодо останніх нейтралізуються шляхом забезпечення національної безпеки. Між тим, науковці і політики часто ототожнюють поняття „національні інтереси” і „національна безпека". До змісту поняття безпека вони зараховують надто велике коло проблем. На думку Р.М.Дацківа, „найважливішим національним інтересом є збереження і зміцнення безпеки держави, а безпека гарантує свободу реалізації інших суспільних (національних) інтересів”

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 року, визначає національні інтереси наступним чином - це „життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”.

Погоджуємось з О.М.Гончаренком, який говорить, що „національні інтереси — це визначальні потреби суспільства (держави), які співвідносяться з його (її) базовими цінностями і виявляються у загальноприйнятному ідеальному або нормативному комплексі цілей”

Розгорнутий перелік видів національних інтересів надається у Законі України “Про основи національної безпеки України”, який розширює їх межі від „гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” до „розвитку рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України”. З цього переліку випливає, що національними інтересами є будь які цінності та будь які відносини, що виникають у державі. Водночас, акцентує увагу В.Ліпкан, „слід констатувати, що, визнаючи загальним напрямом напрям забезпечення націо­нальних інтересів, не виключена можли­вість маніпулювання самою категорією „національний інтерес”. Правляча еліта може вкладати в неї той зміст, який є ви­гідним для неї самої і який не має нічого спільного із справжніми інтересами на­ції”.

На сьогоднішній день, в умовах зростання глобальної взаємозалежності людства категорії „інтерес” належить важлива роль у розумінні суті тих подій, явищ і процесів, які відбуваються у сфері міжнародних відносин. Правомірною є також думка, що „вся зовнішньополітична діяльність держав виражається насамперед у прагненні відстоювати свої дійсні чи надумані національні інтереси. При цьому національний інтерес є усвідомленням і відображенням державних потреб, які відстоюються лідерами даної держави”. Тому, як зазначає О.Дервицький, „фактично під національним інтересом треба розуміти національно-державний інтерес”.

Іншими словами - це поєднання інтересів кожної людини та суспільства в цілому, які реалізуються через державні інститути. Проте, „у державі не може виникати суперечність національних інтересів. Вони представляють собою синтез інтересів народу України як певної інтегрованої спільноти, де окремі індивідуальні та групові інтереси узгоджуються і зводяться до загального знаменника, загального завдання реалізації національної ідеї”. Тому, зазначає В. Пасічник, „національні інтереси не можуть зводитись лише до якихось соціально-економічних, культурних та інших потреб. Вони повинні виступати як синтез, а не механічна сума приватних і корпоративних інтересів”.

Звичайно, що держава ніколи не досягне всіх цілей і не втілить в життя всі національні інтереси – це неможливо. Тому необхідні чіткі пріоритети, тобто чітка ієрархія національних інтересів, цілей за їхньою важливістю. Так, традиційно головний національно-державний інтерес, за О. Дервіцьким, включає три основних елементи: 1) воєнна безпека; 2) економічне процвітання і розвиток; 3) державний суверенітет як основа контролю над певною територією та населенням.

У свою чергу суб’єктивне усвідомлення потреби знаходить вираження у формі блага чи інтересу, який стимулює і спрямовує діяльність людей і захищається правом. Блага, інтереси є багатогранними явищами й відображають різні потреби, в тому числі потребу в безпеці, яка відноситься до базисних, першочергових потреб людей і соціальних спільнот, тому захищається правом першочергово.

Крім безпосередніх благ, інтересів безпеки особистості й суспільства, пов’язаних із наявністю різних загроз існуванню визначених суб’єктів, існують життєво важливі цінності індивідів, соціальних спільнот, народів, на які посягають протидіючі їм суб’єкти (індивіди, соціальні спільноти, народи) і які також потребують відповідного захисту. Їх захищеність забезпечує необхідні умови для повноцінного існування й успішного розвитку індивідів і соціальних суб’єктів, що, крім іншого, відповідає потребам безпеки. В особливу групу виділяються блага, інтереси власне забезпечення безпеки. Це стосується діяльності спеціальних органів і сил, які захищають безпеку, а також сил і засобів, які ними застосовуються.

Що стосується життєво важливих інтересів, посилання на які присутні у багатьох визначеннях національної (і не тільки національної) безпеки , то, точніше було б говорити про захист життєво важливих цінностей, а не інтересів, оскільки інтерес - це причина дій індивідів, соціальних суб’єктів, яка визначає їхню поведінку і породжується безпосередньо мотивами, помислами, ідеями індивідів. В одному з рішень Конституційного Суду України, зокрема, зазначається, що “у загальносоціологічному значенні категорія “інтерес” розуміється як об’єктивно існуюча і суб’єктивно усвідомлена соціальна потреба, як мотив, стимул, збудник, спонукання до дії; у психології – як ставлення особистості до предмета, як до чогось для неї цінного, такого, що притягує. В юридичних актах термін “інтерес”, враховуючи його як етимологічне, так і загальносоціологічне, психологічне значення, вживається у широкому чи вузькому значенні як самостійний об’єкт правовідносин, реалізація якого задовольняється чи блокується нормативними засобами” .

Тому захищеність спонукальних до дій факторів як основа національної безпеки, на думку автора, звучить, м’яко кажучи, не логічно. Інтереси, як вірно відзначив Конституційний Суд України, можуть задовольнятися або не задовольнятися, але не захищатися.

Наведене положення стосується і потреб які являють собою вихідні внутрішні детермінанти, що визначають предметність і спрямованість діяльності будь-якого суб’єкта. На відміну від потреби, інтереси суб’єктів спрямовуються не стільки на предмет задоволення, скільки на ті соціальні інститути, установи, норми, взаємини у суспільстві, від яких залежить розподіл цінностей, що забезпечують задоволення потреб . Інша справа, якщо йдеться про інтереси національної безпеки як про причини, що зумовлюють необхідність захисту національних цінностей. Необхідно відзначити, що, скоріше за все, ототожнення національної безпеки із захистом національних інтересів відбулося через некоректне використання напрацювань західних, насамперед американських політологів.

У західній політології відзначається тісний зв’язок національної безпеки і національних інтересів. Але там ідеться про інтереси національної безпеки або про інтереси збереження фундаментальних цінностей демократії.

Все це не означає, що при аналізі поняття “національна безпека” необхідно відмовитися від поняття “національні інтереси”. Йдеться лише про уточнення їхнього співвідношення. Не національну безпеку потрібно виводити із національних інтересів, а, навпаки, в основі національних інтересів знаходиться національна безпека. Національні інтереси - це суб’єктивне усвідомлення основних, життєво важливих потреб країни. Безпека є саме такою потребою. Тому точніше говорити, що основний національний інтерес України - забезпечення її безпеки.

Разом з тим необхідно визнати, що в нормативно-правових актах України та науковій літературі є цілком стійке словосполучення “захищеність інтересів”. Зрозуміло, що тут мається на увазі не захищеність потреб.

Отже - Національні інтереси - за Законом України - це „життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”.

Це поєднання інтересів кожної людини та суспільства в цілому, які реалізуються через державні інститути. Через наці­ональні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці реалізується національна ідея держави. Оскільки будь які позитивні суспільні відносини в державі відповідають її національним інтересам, то перелік останніх буде невичерпним, проте, підпорядкованим певній ієрархії за ступенем важливості в державі.

Ієрархічний порядок національних інтересів є змінним у часі та залежно від соціально-політичної ситуації. Загрози щодо національних інтересів нейтралізуються шляхом забезпечення національної безпеки.