1. Розкрийте основні засади, на яких базувалась робота з неповнолітніми правопорушниками в установах, що функціонували на початку ХХ ст. Типи установ для безпритульних дітей та правопорушників

До середини 1920-х рр. склалась система таких закладів в Україні. Це – дитячі приймальники, притулки для правопорушників (ізолятори), притулки-розподільники, реформаторіуми (школи-виправлення для неповнолітніх правопорушників), колектори (лікарняно-виховні заклади). Подібна система залишалися незмінною в Україні до 1935 року

Мережа дитячих установ 20-х рр. ХХ ст. включала:

• установи охорони дитинства: приймальники, колектори-розподільники для нормальних дітей і неповнолітніх правопорушників, відкриті дитячі будинки, сільськогосподарські колонії для безпритульних і неповнолітніх правопорушників і дитбудинки для неповнолітніх правопорушників;

• установи нормального дитинства: міські і сільські трудові школи, дитячі будинки-інтернати, денні дитячі будинки, дитячі містечка і дитячі сади;

• установи дефективного дитинства: основні і допоміжні дитячі будинки для розумово-відсталих, сліпих і глухонімих дітей;

• установи організації комуністичного дитячого руху: дитячі клуби, бібліотеки, літні дитячі колонії, майданчики, табори, дитячі театри .

Згідно з положенням Наркомосу України "Про дитячі приймальні пункти" (1920 р.), вони утворювались відділами народної освіти в кожному губернському і повітовому місті. Термін перебування тут становив 24 години. За цей час дитина проходила санітарно-медичну обробку, на неї заводилась особова картка і справа передавалась до КОН, де вирішувалась подальша її доля. Приймальний пункт по відношенню до неповнолітніх правопорушників мав замінити міліцейську дільницю і не виконував виховної функції.

Притулки – це заклади, куди поступали всі діти з вулиці, запідозрені в правопорушеннях або безпритульності. Вони знаходились тут до закінчення збору на них відомостей, вивчення і розслідування справ у КОН – від двох тижнів до двох місяців. Остаточну долю дитини вирішувалось на засіданні КОН: чи надати статусу "безпритульний" і помістити в дитячі заклади, чи відправити на батьківщину, до батьків або опікунів, чи помістити в колектор, реформаторіум, колонію . На кінець 1921 р. у Катеринославській, Донецькій, Запорізькій, Одеській та Миколаївській областях діяло 12 притулків

Спеціальними закладами для неповнолітніх правопорушників та дітей, які потребували медико-педагогічного впливу, були колектори (від лат. collector – збирає, заклад, що збирає дітей). Прийом дітей у ці заклади проводився лише після представлення рішення КОН і розгляду даних обстеження дитини обслідувачем КОН [11: 13]. Колектори визнавалися допоміжними закладами секції Охорони дитинства, на які покладалась задача не виховання, а спостереження за дитиною та надання їй медико-педагогічної допомоги. Вони розраховувалися на 50 дітей, з навантаженням 5-6 дітей на одного вихователя. Тут перебували діти, які вже побували в притулках, ізоляторах, трудових колоніях і не піддалися виховному впливу. Інколи до колектора направлялись безпритульні діти після вилучення їх з вулиці. Дуже часто сюди попадали розумово відсталі та соціально занедбані діти. На кожну дитину заводилась особиста картка, де фіксувались спостереження за дитиною, призначався термін перебування [12]. На липень 1923 р. в Україні діяло 8 колекторів.

Після обстеження неповнолітніх правопорушників у колекторі найчастіше вони потрапляли в спеціальні заклади виправного виховання. Основним таким закладом у 1920-х – першій половині 1930-х рр. було визначено реформаторіум. Реформаторіум (від лат. reformator – перетворення, поліпшення) – школа-виправлення для злочинців 14-18 років, де існувала сувора дисципліна, режим, праця на ділянці або в майстерні та обов’язкові заняття в школі. Реформаторіум передбачав закрите існування, але відсутність будь-якого натяку на тюремний заклад. На липень 1923 р. в Україні діяло 2 реформаторіума – у Харкові і Одесі . Подібними до реформаторіуму були напівреформаторіуми – заклади, в яких не витримувався весь цикл реформування дитини – праця, навчання, виховання, соціальна реабілітація. У таких закладах була відсутня школа в понятті системного закладу, а проводились лише навчальні заняття з вихователем.

Основна робота з профілактики та попередження правопорушень проводилась Комісіями неповнолітніх (КОН). Початком їхнього юридичного оформлення та існування став Декрет РНК РСФРР від 9 січня 1918 р. "Про комісії для неповнолітніх", за яким були скасовані дореволюційні суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх (ст. 1) і передано всі справи "о несовершеннолетних обоего пола до 17 лет, замеченных в деяниях общественно опасных" у відання Комісій для неповнолітніх [14: 342]. Після передачі КОН у1920 р. у відання Наркомату Народної Освіти (березень) та виходу Інструкції "Про задачі та порядок роботи КОН" (червень) починається системна робота органів народної освіти по усуненню правопорушень серед неповнолітніх і розширення мережі комісій

За особливо тяжкі злочини неповнолітні правопорушники направлялись не в трудові колонії, а на виправні роботи в будинки примусових робіт (БУПРи). Це були заклади напівтюремного утримання, які підпорядковувались НКВС, проте за КОН залишалось право контролю відносно дотримання прав дитини, захисту її інтересів та педагогічно-виховного впливу на правопорушників.

Таким чином, у 20-х – першій половині 30-х років ХХ століття, органи народної освіти України розробили систему заходів виправного виховання для неповнолітніх правопорушників. Так, була створена мережа первинних (попереджуючих) закладів для тимчасового перебування неповнолітніх правопорушників: приймальники, притулки, ізолятори, розподільники, колектори, напівреформаторіуми, реформаторіуми та постійні виправні установи: основний та допоміжний дитячі будинки, а також трудові дитячі колонії

3..Внесок у розробку теоретичних проблем профілактичної роботи та практику роботи з важковиховуваними дітьми видатних діячів минулого (С. Т. Шацького, А. С. Макаренка, В. М. Сороки-Росинського, Л. С. Вигоцького, В. О. Сухомлинського);

В.П.Кащенко ще у 20-ті роки XX ст. стверджував пронеобхідність усвідомлення і вирішення даної проблеми. Він відмічав, що корекція недоліків особистості в процесі її становлення — це проблема великої значущості і вирішувати її потрібно продуктивно у контексті державної політики. В.П. Кащенко привертав увагу до проблеми поєднання методико-терапевтичних, навчально-педагогічних і виховних прийомів, спрямованих на корекцію характеру і відновлення особистості в цілому. Він наголошував про залежність успіху реабілітаційного процесу від його початку: чим раніше почати, тим більше надії на успіх.

Важливими принципами у соціально-педагогічній реабілітації є:

1) заміна домінуючого у виховній роботі педагога на самого вихованця, який визначає зміст і методи роботи педагога;

2) орієнтація на потенційну соціально-психологічну повноцінність особистості, котра реабілітується, і повернення її у звичне соціальне середовище;

3) постійне вивчення так званої „винятковості” індивіда у

Процесі корекційно-реабілітаційної роботи має здійснюватися у тісній взаємодії педагога і психолога.

Ще у 20-ті роки XX ст. А.С. Макаренко та С.Т. Шацький заклали основні принципи соціальної роботи з важковиховуваними дітьми і підлітками. В основі їх педагогічної теорії лежить ідея створення педагогом виховного соціального середовища. С.Т. Шацький вважав, що одним із таких виховних середовищ можуть стати клуби за інтересами, які дозволяють дітям і підліткам розкрити „свої інстинкти”, особливо соціальні інстинкти, суть яких полягає у прагненні вчитися життю, пристосовуватися до життя, оволодівати соціальним досвідом, включатися в соціалізацію.

У 60-ті роки минулого сторіччя простежується тенденція до більш глибокого вивчення даної проблеми, зокрема, у психологічному, соціально-правовому і медичному аспектах. Причому причини девіантної поведінки вбачалися в особливостях вікового розвитку особистості, у відчуженні від „нормальних” дітей, своєрідності прояву протесту проти „пригнічення” їхніх інтересів тощо.

В.О. Сухомлинський у цей же час пропонує різноманітні засоби стимулювання самовиховання особистості. В його рекомендаціяхдомінантною виступає орієнтація на індивідуальний стиль побудови педагогічного процесу, на гуманізацію засобів виховання девіантних підлітків.

Процес перевиховання є довготривалим і складним, він передбачає: вивчення середовища, в якому виховувалась особистість; аналіз позитивних і негативних рис характеру індивіда;

формування позитивної установки і усунення недоліків у його загальному розвитку; прискорення позитивних начал, наявних в особистості.

4.Сучасний стан правопорушень та злочинів серед неповнолітніх в Україні, основні тенденції у злочинності неповнолітніх;

У І півріччі 2011 року на обліку в підрозділах кримінальної міліції у справах дітей органів внутрішніх справ України знаходилося 12837 учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів. З числа неповнолітніх цієї категорії 1,6% − у віці 6-10 років, 18,4% − у віці 11-13 років (причому кількість неповнолітніх цієї категорії у порівнянні з аналогічним періодом 2010 року зросла на 4,1%) , 80% − у віці 14-18 років.

Зросла на 44 % кількість неповнолітніх, які скоїли злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Кількість неповнолітніх, які вживали наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори, в січні-червні 2011 року склала 310 осіб. Серед неповнолітніх цієї категорії – по 59 учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів.

У стані алкогольного сп’яніння учнями загальноосвітніх навчальних закладів вчинено 147 злочинів, учнями професійно-технічних навчальних закладів – 114, що в цілому на 10,5% менше, ніж у січні-червні 2010 року.

Аналіз даних моніторингу засвідчив, що основними причинами вчинення неповнолітніми протиправних дій є недостатній життєвий досвід, схильність до наслідування дорослих, не завжди позитивний вплив на дітей оточуючого середовища, намагання звільнитися від опіки з боку батьків, віра в безкарність, недостатній рівень самокритичного ставлення до власних вчинків, неправильна оцінка складних життєвих ситуацій, вживання спиртних напоїв чи наркотичних речовин, безконтрольність з боку вихователів та недостатній рівень профілактичної роботи з неповнолітніми тощо.

Викликає занепокоєння щорічне зростання кількості злочинів, вчинених підлітками з використанням Інтернету чи під впливом негативного контенту (інформація про виготовлення та розповсюдження наркоречовин, способи крадіжки грошей, виготовлення вибухівки тощо). Крім того, у більшості випадків діти, які пропускають школу, годинами перебувають у комп’ютерних та Інтернет-клубах, неконтрольовано переглядаючи Інтернет-сайти, що містять ігри та сюжети з елементами насильства, жорстокості, розпусти.

5.Сутність та причини девіантної та делінквентної поведінки та їх зв’язок з правопорушеннями неповнолітніх.

Асоціальна поведінка поділяється на девіантну та делінквентну

Девіантна поведінка – система вчинків або окремі вчинки людини, які мають характер відхилення від прийнятих у суспільстві норм (правових і моральних). Це порушення поведінки, не обумовлене психічними захворюваннями.

Виділяють девіації:

- за направленістю: позитивні (героїзм), нейтральні (колекціонування), негативні; - за мотивацією: корисні і агресивні; - за суб’єктом: індивіди, соціальні групи, соціальні організації; - за масштабністю прояву: індивідуальні, групові; - за орієнтацією: екстраверти (спрямовані на інших людей: сімейні чвари, насильство), інтроверти (спрямовані на себе: п’янство, суїцид, наркоманія);- за формою прояву: хуліганство, агресія, злодійство, алкоголізм.

Рівні девіації – вираженість відхилень у поведінці. Виділяють:- докримінальний рівень – рівень поведінки, коли людина ще не стала суб’єктом злочинів і соціальні відхилення проявляються у вигляді дрібних правопорушень, недотримання норм моралі, правил поведінки в громадських місцях, ухилення від суспільно корисної праці, зловживання алкоголем, немедичного вживання наркотичних, токсичних засобів, які негативно впливають на психіку; - кримінальний рівень – рівень поведінки людини, коли соціальні відхилення виражаються в злочинних діях, які підлягають кримінальній відповідальності та розглядаються органами слідства і суду.

Девіантність буває:- імпульсивна – порушення норм поведінки, які виникають неочікувано, непередбачувано і в порівняно незначний проміжок часу (агресія, суїцид);- первинна – дії, які дозволяють робити висновок про наявність девіантної поведінки;- вторинна – вчинки особи як відповідь на визначення девіанта (вислів американського соціолога Е.Лемерта);- субкультурна – поведінка, якою людина відхиляється від норм оточуючого суспільства шляхом попадання піл вплив норм субкультури.

Фактори, які обумовлюють девіацію:- індивідуальні–обумовлені психобіологічними і виховними передумовами девіантної поведінки, які утруднюють адаптацію індивіда до середовища, її самореалізацію; - особистісні – фактори самої особистості, які проявляються в її активно-вибірковому відношенні до середовища існування, до норм і правил поведінки, ціннісних орієнтацій в житті та діяльності, самооцінці; - соціальні – фактори соціального середовища, які негативно впливають на формування і розвиток індивіда; - соціально-психологічні – обумовлені несприятливими особливостями взаємодії індивіда з своїм найближчим оточенням у сім’ї, шкільному колективі, середовищі ровесників, друзів; - психолого-педагогічні – обумовлені недоліками виховання в сім’ї, дошкільному закладі, школі.

Делінквентна поведінка у перекладі з латини delinquenta – гріх, хибний вчинок, провина; delinquens- правопорушник, злочинець, бунтівник; є видом соціально неприйнятної поведінки (Н.Смелзер, В.Фокс),котра включає у себе типи відхилень від норми: асоціальність та антисоціальність.

Асоціальність характеризується виключеністю з соціальної взаємодії, оскільки поведінка індивіда порушує соціальні норми та є соціально неприйнятною.

Антисоціальність проявляється у відсутності чутливості індивіда до суспільних звичаїв (А.Ребер). Такий тип відхилення є більш небезпечним, оскільки потенційно може завдавати більше шкоди для групи чи соціуму взагалі.

Поняття «делінквентності» у науковій думці доволі невизначене і нечітке. По-перше, відкритим є питання щодо класифікації делінквентів (чи всі неповнолітні, котрі порушили закон, незалежно від того, затримані вони чи ні; чи вважати такими лише затриманих?). По-друге, делінквентна та кримінальна поведінка є поняттями синонімічними чи ні? На наш погляд, делінквентами вважаються ті особи, поведінка яких відповідає наведеним нижче індикаторам делінквентності, попри факт (чи відсутність такого) приводу у міліцію.

Індикатори делінквентності:

1. брехня (навмисна, пов’язана з отриманням матеріальної користі; ухилення від виконання своїх обов’язків; шахрайські витівки);

2. дії, які не відповідають статусу неповнолітньої особи (купівля алкоголю; відвідування місць, вхід в які не рекомендований неповнолітнім; тривалі втечі з дому, попри заборону батьків; шкільні пропуски);

3. бійки (наприклад, з використанням зброї чи з проявом жорстокості);

4. крадіжки (переважно предметів, котрі не мають значної матеріальної цінності);

5. адикції (вживання психоактивних речовин, гемблінг тощо);

6. нанесення шкоди іншим людям (зокрема матеріальної шкоди – навмисне псування чужого майна);

7. порушення адміністративного правопорядку (псування шкільного майна, водіння мотоциклу /автомобілю у нетверезому стані)

Делінквентна поведінка – це протиправна поведінка, котра передбачає адміністративну відповідальність; термін «кримінальна поведінка» відображує її зміст та відповідальність. Часто відрізняється вона лише наслідками. Делінквентна поведінка підлітка є специфічним етапом соціальної дезадаптації. По мірі дорослішання делінквентність закріплюється в якості поведінкового патерну і продовжується у дорослому житті у формі кримінальної активності.

Основними причинами делінквентної поведінки неповнолітніх є:

1. Соціально-економічні: зубожіння населення; відсутність цивілізованих ринкових відносин; розвиток тіньової економіки; зростання в суспільстві соціальної напруги, рівня безробіття, зокрема серед молоді (кожний третій випускник школи, ліцею та кожний п’ятий випускник вищих навчальних закладів – безробітні). Окрім цього, політична нестабільність загострює економічну та соціальну ситуацію в Україні.

2. Несприятливе сімейне оточення (сорок відсотків неповнолітніх правопорушників виховувалося в неблагополучних сім’ях: з них 30% – у неповних, 45% – у конфліктних, 25% – в асоціальних і кримінальних сім’ях). У той же час шістдесят відсотків неповнолітніх правопорушників виховувалося в зовнішньо благополучних сім’ях, проте, з них 55% виховувалося в матеріально незабезпечених сім’ях, 35% – у сім’ях із низьким культурно – освітнім рівнем батьків, а 10% – у досить заможних родинах).

3. Проблеми у взаємостосунках неповнолітнього в шкільному середовищі (антипедагогічні методи роботи вчителів із важковиховуваною дитиною, конфліктні ситуації в класному колективі, неуспішність у навчанні, слабкий зв’язок між школою та сім’єю).

Окремо потрібно виділити низький рівень правової освіти та виховання в школі та сім’ї й формування на цій основі правового нігілізму – негативного або байдужого ставлення до норм державного права.

4. Негативний вплив позашкільного середовища: скорочення системи закладів дозвілля для неповнолітніх призводить до незайнятості вільного часу дітей та підлітків (в Україні три тисячі населених пунктів не мають жодного закладу культури, 6,5 тисяч культурних закладів зачинено, а ще 500 знаходяться в аварійному стані); негативний вплив засобів масової інформації, що пропагандують культ фізичної сили та агресії.

Окрім цього, неформальні та кримінальні об’єднання втягують неповнолітніх до вчинення правопорушень такими шляхами:

а) спекулюванням на клановій залежності (піднесенні виняткового статусу членів певного кримінального угрупування);

б) заохоченням таких негативних рис людини як жадібність, скупість, прагнення до надмірного ризику тощо;

в) демонстрацією хибного психологічного захисту;

г) відкритим психологічним (погроза компрометації, шантаж, залякування) та фізичним (побиття, тілесні ушкодження) насильством;

д) проханнями про допомогу, порадами, настановами тощо.

Поширення в суспільстві «фонових» та взаємопов’язаних із правопорушеннями явищ як алкоголізм, наркоманія, проституція, ВІЛ-інфекція (СНІД) підвищують рівень втягнення неповнолітніх до противоправних учинків. Наприклад, спектр правопорушень, пов’язаних із наркотичними речовинами є досить широким, а саме: контрабанда, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання, збут, організація або утримання місць для незаконного вживання наркотиків. Також злочини здійснюються з метою придбання наркотиків або в стані наркотичного сп’яніння.

5. Вікові особливості психіки підлітків, які сприяють антисуспільним проявам (акцентуація характеру, реакція групування, реакція емансипації, почуття дорослості, прагнення до самоствердження, емоційна неврівноваженість, підвищена збудливість, комфортність тощо).

6. Біологічними та генетичними причинами вчинення неповнолітніми правопорушень є порушення роботи ферментативної та гормональної систем організму; вроджені психопатії; мінімальні мозкові дисфункції внаслідок органічного враження головного мозку.

7. Екологічні – негативний вплив факторів природного середовища.

6.Причини важковиховуваності неповнолітніх, її діагностика та попередження.

Передумовою девіантної поведінки є важковиховуваність. Термін “важкий учень”, “важковиховуваний” характеризує дітей з негативним ставленням до навчання та норм моральної поведінки.

Термін «важковиховуваність» увійшов в науку в 30-ті роки ХХ століття і спочатку означав лише «несприйнятливість та опір» вихованця педагогічній дії. У загальному розумінні до важковиховуваних відносили фізично здорових дітей, у поведінці яких спостеріга-лися неорганізованість, недисциплінованість, правопорушення.

Зараз дослідники під важковиховуваністю розуміють педагогічну занедбаність такого рівня, при якому подальший соціальний роз-виток неповнолітнього відбувається таким чином, що створюються внутрішні передумови для деформованого сприйняття ним соціальних норм, виникає потреба зберегти негативне в своєму духовному світі всупереч соціально-педагогічним впливам. Тобто, важко-виховуваність – це не просто несприйнятливість до позитивного соціального досвіду чи нездатність його засвоювати. Важковихо-вуваність – це стійке небажання засвоювати соціально-педагогічні впливи і адекватно на них реагувати.

Безумовно, утруднення в оволодінні соціальним досвідом спо-стерігаються в неповнолітнього вже в ранньому дитинстві, в сім’ї, в дошкільному закладі, однак особливо гостро вони відчутні в підлітковому та юнацькому віці. Можна стверджувати, що важкови-ховуваність притаманна індивідам будь-якого віку, але як гостра психолого-педагогічна проблема вона наявна у молоді, яка навча-ється, особливо підлітків.

Важковиховуваність можуть викликати різні причини, у т.ч. про-рахунки вихователів, батьків, відхилення від психічного та соціального розвитку, особливості характеру, інші особистісні характерис-тики вихованців, що утруднюють соціальну адаптацію, засвоєння соціальних ролей. У ряді досліджень широко застосовується поняття «важковиховуваність» при поясненні такої міри відхилення від соціальних норм у внутрішній позиції дитини, при якій мають місце порушення моральної норми та правил співіснування людей. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації наближеного рівня відхилень у поведінці дитини до норми (на від-міну від правопорушень чи патологій діяльності).

У зарубіжній літературі часто поряд із поняттям «важковихову-вані» вживають поняття «діти з проблемами». Однак виникнення у підлітків проблем не завжди викликає труднощі при їх розв’язанні та не завжди ускладнює роботу з такими неповнолітніми. Тому не варто розглядати ці поняття як синоніми.

Не можна також ототожнювати поняття «важковиховуваний» і «важконаучуваний». Важконаучуваність – це певна міра низької на-учуваності. Ознаками важконаучуваності неповнолітніх є: несформованість основних навчальних умінь; дисгармонія навчальних мотивів; низька навчально-пізнавальна активність; неуспішність навчання; шкільна тривожність. Вона може поєднуватися і з важковихо-вуваністю через відсутність об’єктивного підходу до неповнолітніх.

Що ж до важких підлітків, то у ряді досліджень зазначено, що вони не вміють вирішувати свої проблеми соціально прийнятним чином. Тому поняття «важкий підліток» слід використовувати для характеристики неповнолітнього, який особливо болісно переживає кризу перехідного віку. Такі підлітки характеризуються внутрішніми конфліктами, акцентуаціями характеру, нестійкістю емоційно-вольової сфери. Як засвідчує педагогічна практика, переважну більшість учнів вчителі вважають важкими, однак це не значить, що всі вони завжди є важковиховуваними.

Важковиховуваність завжди зумовлюється комплексом причин, поєднанням ряду несприятливих обставин. Причини, що викликають важковиховуваність не діють ізольовано одна від одної. Ніяка окремо взята причина не може фактично бути єдиною.

Серед соціально-економічних умов, які впливають на виникнення важковиховуваності, виділяють такі:

-      загально-соціальні (порушення принципів демократії, соціаль-ної справедливості, крах соціальних ілюзій, прояв тенденцій до дегуманізації);

-          економічні (порушення в народному господарстві, плануванні та розподільчих відносинах, незадоволеність потреб молоді в матеріальних благах, засобах дозвілля);

-          соціально-демографічні (перехід до малодітної сім’ї, масове за-лучення жінок до виробництва, відчуження дитини від сім’ї);

-          соціо-технічні (втрати від НТП у вигляді міграції, урбанізації, негативний вплив ЗМІ);-      організаційно-управлінські (несвоєчасність і непослідовність у здійсненні заходів з актуальних молодіжних проблем).

Поряд із соціально-економічними та соціально-політичними на виникнення відхилень у поведінці підлітків впливають психолого-педагогічні фактори: прагнення до самоутвердження, до дорослості, підвищена емоційність, юнацький максималізм, намагання виділи-тися, знайти себе. Якщо ці прагнення не задовольняються в суспіль-ному житті, вони спрямовуються в негативне русло.

Виникнення важковиховуваності спричиняють і складні умови сімейного виховання :

-          батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя;

-          конфліктні ситуації;

-          утриманські настрої членів сім’ї, споживацтво, турбота лише про матеріальне благополуччя сім’ї на шкоду духовному;

-          сім’ї зі зниженим морально-освітнім рівнем батьків;

-          зовні благополучні сім’ї з безвідповідальним ставлення дорос-лих до виховання дітей, зневажливим ставлення до духовного розвитку дитини, безконтрольністю, суперечливістю вимог. Причинами важковиховуваності є також упущення в навчально-виховній роботі школи:

-          недоліки в організації учнівського колективу;

-          вади в організації навчально-виховної роботи в позанавчальний час;

-          незнання чи неврахування педагогами індивідуально-психологічних особливостей учнів;

-          недостатність знання причин важковиховуваності, а тому недо-цільний вибір засобів виховного впливу;

-          недостатня увага до розвитку духовності та моральності учнів;

-          незнання умов сімейного виховання, недиференційований під-хід у роботі з батьками «важких» дітей;

-          відсутність системності у роботі школи з такими дітьми та їх батьками;

-          недостатнє залучення до роботи з учнями і батьками громад-ськості, трудових колективів;

-          відсутність соціальної підготовки колективів шкіл до роботи з важковиховуваними, одноманітність виховних впливів; форма-лізм.

Важковиховуваність може спричинюватися різними нескладними розладами нервової системи, акцентуаціями, ЗПР.

Ці соціально-економічні і соціально-політичні, психолого-педагогічні та медико-біологічні причини виникнення важковихо-вуваності, зазвичай, діють у тісному зв’язку.

Важливе місце при розгляді проблеми важковиховуваності посідає діагностика особистості підлітка, котра дозволяє не лише встановити причини його поведінки та глибше пізнати сутність його проблем, а й намітити адекватні шляхи профілактичної роботи з ним. Мінімально необхідна діагностика важковиховуваності підлітка повинна містити дані за такими параметрами:

1.         Критерії опірності підлітка педагогічним впливам:

-          контактність з класним колективом;

-          стосунки з педагогами: доброзичливі / нейтральні / відчужені / ворожі;

-          реакція на педагогічні вимоги: доброзичлива / вибіркова / ней-тральна / ворожа;

-          піддатливість педагогічним впливам: звичайна / суперечлива / опір.

На початковому рівні важковиховуваності позначається безконтрольність дій, на середньому – вихід з поля педагогічного контролю; обтяжена важковиховуваність характеризується бездоглядністю.

2.         Ознаки, що визначають рівень соціально-цінного життєвого досвіду підлітка:

-          досвід спілкування з людьми: широкий / обмежений / вузький;

-          характер спілкування: контакти різносторонні / на обмеженій особистій сфері / стійкий прояв негативних дій;

-          досвід участі у різних видах діяльності: всесторонній / спеціалі-зований / обмежений / слабкий;

-          досвід подолання труднощів: зібраність і цілеспрямованість при зіткненні з труднощами / вимогливість до себе при невдачах / безпорадність / відчай / паніка.

3.         Загальний розвиток особистості: для важких підлітків характерні протиріччя між низьким рівнем розумового розвитку і багатим, хоча й негативним, життєвим досвідом. Через це виникає непра-вильне осмислення дійсності. При обтяженій важковиховуванос-ті переважають мотиви звинувачення всіх і в усьому. Про рівень моральної вихованості свідчить ставлення до діяльності і себе.

4.         Ставлення до своїх недоліків: для цього оцінюється самокри-тичність підлітків і їх самовимогливість.

Рівень самоуправління поведінкою вивчається через викорис-тання тестів і різних завдань. Доцільно використовувати соціо-метричні методики.При вивченні особистості важковиховуваного важливо встано-вити його типологію.

Традиційно визначаються 4 типи важковиховуваності з характерними для них причинами виникнення та діагностичними ознаками:

1.         Педагогічна занедбаність, що виникає як наслідок виховання за типом гіпопротекції (зниженої уваги до дитини). Батьки украй мало цікавляться справами, успіхами, переживаннями підлітка. Такі діти: недоглянуті, неохайні; у них проявляється зманіженість, імпульсивність. Соціальна дезадаптація починається з неуспіхів у навчанні; як результат – негативні емоції, порушення стосунків з вчителями, перенесення негативного досвіду спілкування у сім’ї на однолітків. Вони усвідомлюють свої проблеми і готові до змін. При діагностиці достатньо використати бесіду за карткою-схемою, отримана інформація буде правдивою. При використанні тестових завдань необхідна позитивна емоційна стимуляція.

2.         Відхилення у психічній діяльності або опірність педагогічним впливам – зумовлені граничними порушеннями в емоційній та вольовій сферах, акцентуаціями характеру, що при збереженні інтелекту викликає труднощі в навчанні, спілкуванні. Реакція емансипації, угрупування та ін. можуть набувати патологічного характеру. Діагностику таких неповнолітніх слід проводити обережно, щоб не ускладнити ситуацію. Корисно спостерігати за емоційно-духовними проявами неповнолітнього під час бесіди, його зовнішнім виглядом, оскільки словесна інформація часто викривлена характеристиками оточуючих.

 3.         Ситуативна важковиховуваність зумовлена невмілими виховни-ми діями. У цих дітей яскраво проявляються всі ознаки підліт-кового віку: конфліктність, замкнутість, грубість. Але викликані вони саме необережними вчинками дорослих. Контакт з дитиною встановлюється швидко за умови активного слухання, уникнення оціночних суджень. Тоді дитина сама дає інформацію про себе.

4.         Власне важковиховуваність виникає в результаті виховання за гіперпротекцією, потурання, альтернуючого виховання.Соціальному педагогу слід нейтралізувати чи обминути заперечення. (Гіперпротекція – тобто підвищена опіка дитини, позбавлення її самостійності, надмірний контроль за поведінкою. В результаті дитина зростає безвільною, у всьому залежить від впливу навколишнього мікросередовища або від лідера, більш активного, ніж вона сама).

5.         Альтернуюче виховання – нестійке емоційне ставлення з боку батьків, особливо матері. Похвала або докір залежать від настрою батьків.

Корекційна робота щодо профілактики важковиховуваності може включати наступні напрямки:

• розвиток пізнавальної діяльності;

• стимуляція до творчості та реалізації своїх здібностей;

• створення умов для відреагування негативних емоцій, зокрема, тривожності й агресивності;

• забезпечення переживання почуття задоволення від досягнення успіху, долання труднощів;формування умінь адекватної реакції не невдачу;

• розвиток здатності до емоційної децентрації, навичок асертивності, спілкування, конструктивного вирішення конфліктів;

• підвищення рівня самосвідомості та довільної саморегуляції поведінки.

Для реалізації зазначених напрямків можна використовувати наступні методи психокорекції: пісочна терапія, арттерапія, ігрова психотерапія, казкотерапія, психогімнастика, нсиходрама, ведення особистого щоденника тощо.

7.Соціально-психологічні характеристики делінквентної особистості на різних вікових етапах розвитку.

Віковий фактор визначає своєрідність поведінки на різних етапах онтогенезу. Вікова динаміка частоти правопорушень проявляється наступним чином: вік більшості злочинців коливається в межах від 25 до 35 років; кількість злочинів неухильно зростає від 14 до 29; максимум випадків вчинення злочинів припадає на 29 років; з 29 до 40 років спостерігається поступове зниження.

Як очевидно, що про антисоціальну поведінку (на відміну, наприклад, від агресивної) має сенс говорити лише по досягнню певного віку, на наш погляд, не раніше 6-8 років.

Як правило, маленька дитина не може достатньо усвідомлювати свою поведінку, контролювати її і співвідносити з соціальними нормами. Тільки в школі дитина вперше і по-справжньому стикається з принциповими соціальними вимогами, і тільки починаючи зі шкільного віку від дитини очікується суворе дотримання основних правил поведінки.

Мають місце і «якісні» особливості прояву делінквентної поведінки у різному віці. Порушення соціальної поведінки на ранніх етапах онтогенезу, ймовірно, являють собою проблеми психічного розвитку дитини або невротичні реакції, що носять тимчасовий характер. Наприклад крадіжка дитини п'яти років може бути пов'язана з гіперактивністю, невротичною потребою в увазі та любові, реакцією на втрату близької людини, затримкою в інтелектуальному розвитку, неможливістю отримати необхідні харчування та речі.

З моменту вступу до школи ситуація принципово змінюється - починається етап інтенсивної соціалізації особистості в умовах психічних можливостей дитини. З цього часу певні дії дитини дійсно можна розглядати як наближені до протиправних. У молодшому шкільному віці (6 - 11 років) делінквентна поведінка може виявлятися у таких формах: дрібне хуліганство, порушення шкільних правил і дисципліни, прогули уроків, втечі з дому, брехливість і злодійство.

Слід зазначити, що соціально-економічна криза сприяла зростанню делінквентної поведінки, в тому числі і в дитячій віковій групі. Зубожіння частини населення, розпад інститутів суспільного виховання, зміна суспільних установок - все це неминуче призводить до того, що асоціальна дитина безпритульного вигляду стає звичним героєм міських вулиць. Вуличне хуліганство молодших школярів (крадіжки, афери біля телефонних автоматів, вимагання) поєднується з бродяжництвом, вживанням наркотичних речовин та алкоголю. Очевидно, що в подібних випадках дитяча девіантна поведінка закономірно переходить в делінквентну поведінка в підлітковому і дорослому віці.

Протиправні дії в підлітковому віці (12 - 17 років) є ще більш усвідомленими і довільними. Поряд з «звичними» для даного віку порушеннями, такими, як крадіжки та хуліганство - у хлопчиків, крадіжки і проституція - у дівчаток, набули широкого розповсюдження нові їх форми - торгівля наркотиками і зброєю, рекет, сутенерство, шахрайство, напад на бізнесменів та іноземців .

За статистикою велика частина злочинів, скоєних підлітками, - групові. У групі знижується страх покарання, різко посилюються агресія і жорстокість, знижується критичність до подій і до себе. Найбільш показовим прикладом групової протиправної поведінки є «розгул» уболівальників після футбольного матчу, серед яких молоді люди становлять більшість.

8.Сутність та стадії навчальної дезадаптації школяра та її зв’язок з правопорушеннями.

Навчальна дезадаптація школяра проходить у своєму розвитку наступні стадії:

- Навчальна декомпенсація - стан дитини, що характеризується виникненням труднощів у вивченні одного або декількох предметів при збереженні загального інтересу до школи;

- Шкільна дезадаптація - стан дитини, коли поряд зі зростаючими труднощами в навчанні на перший план виступають порушення поведінки, виражені у вигляді конфліктів з педагогами, однокласниками;пропуски занять;

- Соціальна дезадаптація - стан дитини, коли відзначається повна втрата інтересу до навчання, перебування в шкільному колективі, перехід в асоціальні компанії, захоплення спиртними напоями, наркотиками;

- Криміналізація середовища вільного проведення часу. Так, наприклад, відрахування зі школи дітей 15-річного віку, що дозволяється законом «Про освіту», викидає дітей на вулицю, де вони не можуть легально працевлаштуватися. Беручи до уваги, що такі діти, як правило, з малозабезпечених сімей, можна з упевненістю стверджувати, що основні й реальні способи добування засобів існування у них будуть носити кримінальний характер.

9. Сутність помилок виховання (за Гарбузовим та Кербіковим) та їх роль у формуванні девіантної поведінки неповнолітнього

В. Гарбузов вирізняє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози: [1]

А (неприйняття, емоційне відторгнення) — неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контро¬лем, регламентацією життя дитини, нав'язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жор¬стким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

Б (гіперсоціалізація) — тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очіку¬ванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психоло¬гічних особливостей дитини;

В ("кумир сім'ї") — центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

10.Сутність та принципи ювенальної юстиції.

у правовій літературі існують два основні підходи до змісту ювенальної юстиції й визначення її взаємодії з іншими державними й суспільними інститутами.

Прихильники першого виходять із буквального перекладу терміна "ювенальна юстиція" з англійської мови як "правосуддя у справах неповнолітніх", тому їхні висновки ґрунтуються на діяльності спеціалізованих судів у справах неповнолітніх.

ювенальна юстиція – це система правосуддя щодо неповнолітніх громадян до 18 років, центральним елементом якої є суд у справах неповнолітніх.

Інша парадигма ювенальної юстиції розроблена насамперед представниками російських неурядових інституцій і передбачає залучення в ювенальну юстицію структур та ресурсів громадянського суспільства. У цьому випадку ювенальний суд є тільки однією із ланок ювенальної юстиції. Під системою ювенальної юстиції розуміють сукупність державних органів, органів місцевого самоврядування, державних та муніципальних установ, посадових осіб, неурядових некомерційних організацій, які здійснюють на підставі встановлених законом процедур дії, спрямовані на реалізацію й забезпечення прав, свобод і законних інтересів дитини.

Основні принципи та функції ювенальної юстиції

1. Охоронна. Забезпечення судового захисту неповнолітнього як потерпілого, підсудного, засудженого тощо шляхом закриття справи про злочин неповнолітнього або про посягання на злочин, зменшення розміру покарання у зв’язку з неповноліттям відповідно до Кримінального кодексу України; надання переваги виховному впливу перед примусовими заходами тощо; цей принцип пов’язаний із відновною та примирною функціями;

2. Відновна та примирна. Ювенальна юстиція має базуватися на відновному принципі. У цьому її істотна відмінність від сучасного «дорослого» правосуддя. Правосуддя у справах неповнолітніх має бути не каральним, а передовсім таким, що відновлює порушені права та свободи жертви злочину або потерпілого від правопорушення, сприяє усвідомленню правопорушником необхідності відповідати за свої вчинки і здійсненню заходів для відшкодування завданої шкоди. Залагодження конфліктів та вирішення ситуацій, пов’язаних з правопорушеннями, відбувається шляхом досягнення порозуміння між сторонами судового процесу із залученням їх соціального оточення та представників місцевих громад;

3. Реабілітаційна. Реабілітація стосується і дитини, яка потерпіла від жорстокого поводження або недбалого піклування, і неповнолітнього правопорушника, який має бути ресоціалізований. Для цього ювенальний суд має стати координатором програм і проектів, а також центральною інституцією серед низки державних та недержавних, які працюють з дітьми.

11. Особливості функціонування ювенального суду

Ціль: Захист інтересів дитини, реінтеграція в сус-во.

Предмет судової тяганини : Особистість дитини і його соціальна ситуація, причини правопорушення

Санкції: Допомога, виховання

Позиція судді: Зацікавлена в пошуку розв’язання проблем дитини.

Ювенальні судді уповноважені розглядати як кримінальні справи по відношенню до неповнолітніх, так і цивільні (наприклад справи щодо встановлення опіки та піклування, позбавлення батьківських прав і т. п.), а також справи про адміністративні правопорушення неповнолітніх.

Основними характерними особливостями ювенального суду є:

• одноособовий розгляд справи мировим суддею, який обирався з населення певного судового округу;

• спеціальна професійна підготовка судді (знання дитячої психології, при цьому перевага надавалася лікарям і педагогам);

• широка предметна підсудність;

• відсутність формальної судової процедури (також формального обвинувального висновку);

• спрощений судовий розгляд, який полягав у бесіді судді з підлітком за участю його піклувальника;

• застосування опікунського нагляду як засобу впливу;

• оскарження рішень суду до особливого відділу з'їзду мирових суддів.

12. Суть та принципи відновного правосуддя, особливості використання методу сімейних групових нарад

Реституційне правосуддя - правосуддя, спрямоване на відновлення попереднього (нормального) стану жертви, суспільного порядку та суспіль­них відносин. Воно передбачає безпосереднє подолання (компенсацію) конк­ретних наслідків правопорушення самим правопорушником. принципи:

Перший принцип відноситься до відшкодування заподіяних збитків. По-перше, згідно з цим принципом жертва та її потреби мають знаходитися в центрі процесу правосуддя, оскільки шкода була нанесена жертві. По-друге, правопорушник повинен понести відповідальність з урахуванням заподіяних збитків. Право­порушник мусить усвідомлювати свою вину і відповідальність за відшкоду­вання збитків.

Другий принцип реституційного (відновного) правосуддя - це прин­цип участі, що передбачає не лише пасивну участь у судочинстві, а й переда­чу сторонам повноважень на пошук і винесення рішення, що дозволяє знайти позитивний вихід із виниклої ситуації.

Результатом реституції має бути:

• визнання сторонами несправедливості того, що відбулося,

• розуміння правопорушником наслідків скоєного;

• нормалізація стану жертви;

• домовленість про способи виправлення ситуації та про участь у цьому правопорушника;

• визначення заходів щодо попередження повторних правопорушень.

В українському законодавстві нині існують певні юридичні передумови для відновного правосуддя. Так, у ст. 46 Кримінально Кодексу України зазначається, що «особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщло вона примирилась з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або заподіяну шкоду».

Сімейні групові наради полягають у груповому обговоренні наслідків правопорушення та пошуку шляхів виправлення ситуації, що склалася через правопорушення

Сімейна групова нарада охоплює і правопорушника, і постраждалого, і все коло осіб, на яких цей вчинок вплинув. Можлива присутність представників правоохорон­них органів, соціальних служб, адвокатів, але вони не беруть безпосеред­ньої участі в обговоренні. їх роль може обмежуватися лише наданням необ­хідної інформації.

Сімейна групова нарада складається з чотирьох етапів:

На першому етапі координатор наради представляє учасників та описує правопо­рушення, яке стало приводом для наради.

На другому етапі учасники вислов­люють свої думки і почуття з приводу правопорушення та його наслідків.

На третьому етапі учасники обговорюють та ухвалюють можливі дії, спрямовані на подолання наслідків правопорушення та поновлення правового становища.

На четвертому етапі може відбутися формальне і неформальне примирення сторін

Результатом наради є план дій сторін, що передбачає найкращий спо­сіб вирішення справи.

Прийнятий план може включати як дії, спрямовані на подолання нас­лідків правопорушення (в тому числі моральних), компенсацію втрат, так і дії, спрямовані на усунення причин правопорушення та попередження нових асоціальних дій правопорушника. Наприклад, план може передбачати такі дії та зобов'язання правопорушника:

• ніколи не поводити себе таким чином;

• кинути пити алкогольні напої, відвідувати групи анонімних алкоголіків;

• відвідувати психологічні консультації;

• компенсувати нанесені збитки;

• повернути речі, що були вкрадені;

• допомагати родині потерпілого у побуті;

13. Сутність, завдання, принципи медіації в освітній практиці.

Медіація - це професійна діяльність у сфері організації комунікації, яка має свої правила, достатньо регламентовану процедуру, детально відпрацьовані комунікативні техніки і стратегії.

Під час медіації посередник:

– організує процес спілкування;

– забезпечує безпеку учасникам конфлікту;

– створює умови для повного прояснення ситуації;

– спрямовує хід переговорів в конструктивне русло;

– стимулює пошук і пропозиції конструктивних рішень;

– організує обговорення запропонованих пропозицій;

– досягає повного розуміння сторонами досягнутих домовленостей.

Шкільна медіація – це новий підхід до розв’язання і запобігання спірних і конфліктних ситуацій на всіх рівнях системи освіти.

Шкільна медіація – це збірне поняття, застосовне до всього різноманіття варіантів спілкування дітей, підлітків і молоді в цілому як між собою, так і з представниками інших вікових груп. При такому широкому спектрі спілкування часто доводиться мати справу із зіткненням інтересів. Шкільна медіація має на увазі, що ми можемо скоротити кількість подібних зіткнень і полегшити їх наслідки.

Вже в дитячому садку дитина потрапляє в зону конфліктної взаємодії як з іншими дітьми (в групі), так і з вихователями. Не завжди існує і взаєморозуміння між дітьми і їх власними батьками. Крім того, трапляється, що дитина випробовує на собі пресинг чужих батьків, які таким чином захищають своїх власних дітей. Негативний досвід поведінки самого малюка в конфлікті, несправедливе відношення інших людей і всього світу навколо надають серйозну дію на психіку дитини. Формуються стереотипи і установки, які він пізніше переносить в доросле життя.

Подібне навчання дошкільників завжди відбувається в ігровій формі і не має вікових протипоказань. Д іти, що пройшли підготовку у області медіаційної взаємодії в дошкільних учбових закладах або в спеціально організованих групах, краще орієнтуються в життєвих ситуаціях.

Не тільки навчання, але і подальша «професійна» діяльність в ролі шкільного медіатора здійснюється в тісному контакті з дорослими, і в її основі лежить спільність інтересів дорослого і дитини.

Контакт між дорослими і дітьми особливо важливу роль грає в підлітковий період. Саме в ці роки дитині необхідно навчитися усвідомлювати себе як самоцінну і розвиваючуюся особу, яка на підставі своїх внутрішніх критеріїв здатна здійснювати вільний і відповідальний вибір. І цей вибір стосується не тільки власної поведінки, інтересів і прихилень. Дитина самостійно визначає своє місце в житті, визначає круг своїх ідеалів.

Але, як не раз вже підкреслювалося, школа – це дзеркальне відображення «великого» суспільства. Це місце, де концентруються суспільні тенденції і процеси, – як позитивні, так і негативні. От чому в концепції шкільної медіації загальноосвітня школа не розглядається як окремий елемент освіти, а є важливою сполучною ланкою: від дитячого віку до молодості і зрілості. Від того, як буде організований процес пізнання і розуміння конфліктів на всіх етапах дорослішання дитини, залежить і те, з яким багажем вийде вона в доросле життя. У подібному пізнанні і вивченні на рівних з дитиною можуть взяти участь і дорослі. Викладачі, психологи, або батьки, що не одержали свого часу необхідних знань і умінь, мають можливість навчитися навикам медіаційного вирішення конфлікту разом з дітьми.