Змістовий модуль 2. Правове регулювання підприємницької діяльності в окремих галузях господарювання

Тема 10. Зобов’язально-договірні відносини у господарській діяльності

Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері, в силу якого один суб'єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов'язку. Господарські зобов’язання можуть виникати:

1. безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;

2. з акту управління господарською діяльністю;

3. з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

4. внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб'єктом господарювання, придбання або збереження майна суб'єкта або суб'єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;

5. у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб'єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов'язує настання правових наслідків у сфері господарювання.

До видів господарських зобов’язань відносяться майново-господарські зобов’язання, організаційно-господарські зобов’язання, соціально-комунальні зобов’язання, публічні зобов’язання, господарсько-договірні зобов’язання.

Відповідно до ст. 175 ГК майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин під час здійснення господарської діяльності, на підставі яких зобов’язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку. Отже, і цивільно-правові зобов’язання, і майново-господарські зобов’язання регулюються ЦК України. Разом з тим, положення ЦК України поширюються на майново-господарські зобов’язання з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Відповідно до ст. 179 ГК України майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами-юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов’язаннями. Відповідно до ст. 176 ГК України організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання та суб’єктом організаційно-господарських повноважень, на підставі яких зобов’язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Одним з видів організаційно-господарських зобов’язань є соціально-комунальні зобов’язання суб’єктів господарювання. Відповідно до ст. 177 ГК України суб’єкти господарювання зобов’язані за рішенням місцевої ради за рахунок своїх коштів відповідно до закону створювати спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю та організовувати їх професійну підготовку.

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК України) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством.

Поняття «господарський договір» законодавством України не визначене. Ст. 173 ГК України лише дає загальне визначення господарського зобов’язання.

Зважаючи на те, що господарський договір є різновидом цивільно-правової угоди, тобто – за своєю юридичною природою – є погодженою дією двох або більше сторін, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 202, 626 ЦК України), на нього поширюються загальні положення гл. 16, глав 47-53 та інші положення ЦК України щодо угод (зобов'язань) у разі, якщо вони не суперечать положенням господарського законодавства України.

Господарські договори можна підрозділити на окремі види (реальні, консенсуальні, односторонні, двосторонні, договори на користь третьої особи, сплатні, безоплатні, основні, попередні та ін.). Ст. 182 ГК України врегульований порядок укладення, розірвання та припинення попереднього договору. За попереднім договором суб’єкт господарювання зобов’язується у певний строк, але не пізніше одного року з моменту укладення попереднього договору, укласти основний господарський договір на умовах, передбачених попереднім договором.

Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів. У разі якщо сторона, яка уклала попередній договір, одержавши проект договору від іншої сторони, ухиляється від укладення основного договору, друга сторона має право вимагати укладення такого договору в судовому порядку. Зобов'язання укласти основний договір, передбачене попереднім договором, припиняється, якщо до закінчення строку, в який сторони мають укласти основний договір, одна із сторін не надішле проект такого договору другій стороні. Відносини щодо укладення попередніх договорів регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Угода сторін про наміри (протокол про наміри тощо) не визнається попереднім договором і не породжує юридичних наслідків.

Далі варто також зупинитися на питанні про зміст та ознаки господарського договору. Однією з характерних рис господарського договору є його особливий зміст, спрямований на забезпечення господарських потреб його сторін. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань. Умови господарського договору можуть належати до різних типів (видів). За критерієм обов’язковості (необов’язковості) розрізняють обов’язкові (повинні включатися до договору відповідно до вимог законодавства) та необов’язкові (включаються до договору за погодженням сторін). За ознакою впливу на юридичну силу договору та відповідності умов певному виду договору виділяють істотні умови, звичайні умови та випадкові умови. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін повинна бути досягнута згода. Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України істотними (тобто такими, які сторони зобов’язані погодити у будь-якому разі та включити у договір) є предмет, ціна та строк дії договору.

Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів (державних стандартів, норм і правил, технічних умов та інших, зазначених у статті 15 ГК України), а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг. З правової точки зору якість продукції - це сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, екологічність продукції і т. п., що надають їй здатність задовольняти споживача відповідно до її призначення (ст. 1 Декрету КМ України «Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їхнє порушення»). Закон України «Про захист прав споживачів» дає наступне визначення належної якості товару, роботи або послуги: власти­вість продукції, яка відповідає вимогам, встановленим для цієї категорії продукції у нормативно-правових актах і нормативних документах, та умовам договору із споживачем. Відносно харчових продуктів і продовольчої сировини, якість – це сукупність властивостей харчового продукту, що визначає його здатність забезпечувати потреби організму людини в енергії, живильних і вкусоароматичних речовинах, безпеку для здоров'я, стабільність складових і споживчих властивостей протягом терміну придатності до вживання (ст.1 Закону України «Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини»). Питання захисту прав споживачів тісно пов'язані з відносинами з державного управління якістю і безпекою товарів (послуг). Так, у різних країнах державне управління якістю продукції здійснюють органи громадської, галузевої і спеціальної компетенції. Разом з тим, у їхній системі варто виділити спеціально створені центральні органи, на які покладене проведення єдиної політики держави з питань забезпечення якості продукції (в Україні – Державний комітет України з питань технічного регулюванню і споживчої політики). Ці органи відіграють досить істотну роль у проведенні політики держави з питань забезпечення належної якості і безпеки продукції і відповідно – захисті прав споживачів. Ці органи наділені широким колом повноважень, що надають можливість предметно реалізувати функції щодо державного управлінню якістю продукції. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» вимоги до якості товарів і послуг визначаються в нормативних документах зі стандартизації. Ці нормативні документи повинні ґрунтуватися на сучасних досягненнях науки, техніки і технології, міжнародних стандартах, правилах і рекомендаціях зі стандартизації, прогресивних національних стандартах інших держав; враховувати умови використання товарів, результатів роботи, послуг; умови і режим праці і не порушувати положення законодавства. Державну систему стандартизації створює Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики - національний орган зі стандартизації.

До нормативних документів зі стандартизації, що діють на території України відносяться: Державні стандарти України (ДСТУ); Галузеві стандарти (ГСТУ); Стандарти науково-технічних та інженерних товариств і союзів; Технічні умови (ТУУ); Стандарти підприємств (СТП). Отже, можна зробити висновок, що стандарт - це державний стандарт, галузевий стандарт, технічні умови й інші нормативні документи, затверджені відповідним органом, у яких вказуються загальні принципи або характеристики щодо визначених об'єктів стандартизації або технічні вимоги, яким повинна відповідати конкретна продукція. Дане визначення стандарту закріплене й у Декреті КМ України «Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил і відповідальності за їх порушення». ДСТУ розробляються на: 1) організаційно-методичні і загальнотехнічні об'єкти; 2) вироби машинобудівного застосування; 3) основні елементи народногосподарських об’єктів державного значення; 4) продукцію міжгалузевого призначення; 5) продукцію для населення; 6) методи іспитів. Вимоги до якості, закріплені в ДСТУ, поділяються на обов’язкові, підлягаючі дотриманню всіма державними органами управліннями і суб’єктами, що здійснюють підприємницьку діяльність, і рекомендаційні.

Сертифікація – діяльність уповноважених органів з підтвердження відповідності товару (роботи, послуги) обов'язковим вимогам стандарту і видачі документа відповідності. Для сертифікації продукції використовуються різні нормативно-технічні документи, стандарти, а щодо експортної продукції, крім перерахованих, міжнародні і національні стандарти інших країн. Сертифікація продукції в Україні поділяється на обов’язкову та добровільну. Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації – підприємствами, установами і організаціями з метою: запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві в компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб'єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництві та міжнародній торгівлі.

Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України. Відповідно до статей 189-191 ГК у господарських зобов’язаннях можуть застосовуватися такі види цін: 1) вільні ціни (встановлюються за погодженням сторін і віддзеркалюють закріплений у ст. 627 ЦК України принцип свободи договору); встановлення вільних цін є загальним правилом ціноутворення в господарських зобов'язаннях, за винятком випадків обов’язкового застосування інших (насамперед державних цін - частини 1-3 ст. 191 ГК України); сторони також, як правило, є вільними й у визначенні (за їх згодою) у господарському договорі доплат до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч.5 ст. 180 ГК України); 2) державні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (з встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від державних фіксованих цін); 3) комунальні ціни, в тому числі фіксовані (встановлені в твердій сумі) та регульовані (зі встановленням граничного рівня цін або граничного відхилення від фіксованих цін); застосовуються, зокрема, у відносинах між комунальними підприємствами (ч. 4-6 ст. 191 ГК України).

Строком дії господарського договору є час, упродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору (на зобов’язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше). Крім строку дії договору (як загального строку), розрізняють проміжні договірні строки (строки виконання окремих етапів робіт, поставки продукції тощо).

Звичайними є такі умови господарського договору, які є характерними для певного його виду, але відсутність яких у договорі не впливає на його юридичну силу (наприклад, умови договору поставки щодо асортименту, номенклатури товарів, що включаються в договір зазвичай за згодою сторін – ч. 2 ст. 266 ГК України).

До випадкових слід віднести ті умови господарського договору, що віддзеркалюють специфіку договірного зв'язку між його сторонами, але не впливають на юридичну силу договору і навіть не є характерними для того виду договору, до складу якого вони включені (наприклад, умови про забезпечення працівників підрядника харчуванням і помешканням на час виконання робіт за договором підряду на капітальне будівництво).

Загальний порядок укладання господарських договорів визначається ст. 181 ГК України і є досить заформалізованим (порівняно з порядком укладання цивільно-правових договорів), а також установлює завеликий строк для врегулювання можливих розбіжностей між сторонами.

Господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто через обмін листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також способом підтвердження взяття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження в договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей самий строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена в письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Порядок зміни та розірвання господарських договорів визначається ст. 188 ГК України. За загальним правилом зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або в разі неодержання відповіді в установлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір уважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином і в натурі.

Виконання зобов’язання належним чином полягає у такому його виконанні, що відповідає вимогам закону, інших актів законодавства, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами – відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.

Відповідно до ст. 197 ГК України господарське зобов’язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов’язання.

У разі якщо місце виконання зобов’язання не визначено, зобов’язання повинно бути виконано:

1. за зобов'язаннями, змістом яких є передача прав на нерухоме майно (будівлю, земельну ділянку, інше нерухоме майно) - за місцезнаходженням нерухомості;

2. за грошовими зобов’язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) управленої сторони на момент виникнення зобов'язання, або за її новим місцезнаходженням (місцем проживання) за умови, що управлена сторона своєчасно повідомила про нього зобов'язану сторону;

3. за іншими зобов’язаннями – за місцезнаходженням (місцем проживання) зобов’язаної сторони, якщо інше не передбачено законом.

У разі відсутності управленої сторони, ухилення її від прийняття виконання або іншого прострочення нею виконання зобов’язана сторона за грошовим зобов’язанням має право внести належні з неї гроші або передати за зобов’язанням цінні папери до депозиту нотаріальної контори, яка повідомляє про це управне-ну сторону. Внесення грошей (цінних паперів) до депозиту нотаріальної контори вважається виконанням зобов’язання.

Виконання грошових зобов’язань має певну специфіку, що визначена ст. 198 ГК України. Так, платежі за грошовими зобов’язаннями, що виникають у господарських відносинах, (а) здійснюються у безготівковій формі або готівкою через установи банків (якщо інше не встановлено законом); (б) повинні бути виражені й підлягають оплаті у гривнях (в іноземній валюті – лише у випадках, передбачених актами законодавства, та відповідно до встановленого порядку); (в) нарахування відсотків за такими зобов'язаннями застосовуються у випадках, розмірах і порядку, визначених законом (Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань») або договором.

Господарське зобов’язання має виконуватися зазвичай зобов’язаною особою. Проте, відповідно до ст. 194 ГК України, господарське зобов’язання може бути виконане в цілому або в частині третьою особою, що не є стороною в зобов’язанні. При цьому управлена сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою – безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов'язок сторони виконати зобов’язання особисто.

Кожна сторона господарського зобов’язання повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського (публічного) інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених ГК України, іншими законами або договором. Проте застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє його (суб’єкта) від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання.

Зобов’язання має бути виконане також:

1. в повному обсязі (управлена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання);

2. вчасно, тобто у встановлені законом та/або договором строки; зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає зі змісту зобов'язання.

Одностороння відмова від виконання господарського зобов’язання зазвичай вважається порушенням. Проте вона допускається в певних випадках:

1. передбачених законом;

2. у разі неналежного виконання іншою стороною (згідно з ч. 6 ст. 193 ГК України, зобов’язана сторона має право відмовитися від виконання зобов’язання у разі неналежного виконання другою стороною обов’язків, що є необхідною умовою виконання);

3. у разі відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов’язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 ГК України).

Управлена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини. Прийняття виконання за договірним зобов’язанням зазвичай оформляється актом прийому-передачі виконання, підписаного уповноваженими представниками сторін договору.

Під забезпеченням виконання зобов’язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань. У випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку через звернення в суд. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов’язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням.

Відповідно до ст. 199 ГК України виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК України та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

У згаданій статті ГК України зазначено, що до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України .

У ЦК України забезпечення виконання зобов’язань регламентується гл. 49, в якій зазначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Припиненню зобов’язань присвячені статті 202–206 ГК України. Господарські зобов’язання припиняються шляхом зарахування зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. При припиненні зобов’язань за цими підставами необхідно враховувати такі умови:

по-перше, зобов’язання повинні мати зустрічний характер вимог, які пред’являють одні і ті самі особи одна одній, кожна із яких в одному зобов’язанні є кредитором, а в іншому — боржником;

по-друге, зобов’язання, які пред’являються до зарахування, повинні бути однорідними, тобто такими, предметом яких є майно, визначене родовими ознаками, в тому числі гроші;

по-третє, необхідною є така умова, як настання строку виконання одного і другого зобов’язань. Зарахування вимог не допускається, якщо за заявою другої сторони повинен бути застосований строк позовної давності і строк цей минув (пункти 3, 5 ст. 203 ГК України).

Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання (п. 4 ст. 203 ГК України).

Зобов’язання може бути припинене і за згодою сторін. Така згода може полягати у звільненні кредитором боржника від виконання зобов’язання, тобто прощення боргу (відмові від стягнення суми, яку винен боржник). Різновидом цього способу припинення зобов’язання є мирова угода сторін. Вона може бути як судовою (затвердженою судом загальної юрисдикції або ж господарським судом), так і не судовою (затвердженою нотаріально).

Господарські зобов’язання припиняються в разі поєднання управненої та зобов’язальної сторін (кредитора і боржника) в одній особі. Частіше всього це буває на підставі правонаступництва. Однією із підстав припинення зобов’язання є неможливість його виконання. Господарське зобов’язання припиняється в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

При припиненні господарського зобов’язання в разі неможливості його виконання необхідно врахувати таке:

1. наявність обставин, які не дають можливості сторонам його виконати;

2. наявність винної поведінки сторін, за яку могли б сторони відповідати. Наприклад, стихійне лихо, військові дії на території України, в зоні яких перебувають кредитор і боржник і т. ін.

Згідно з ч. 2 ст. 205 ГК України, в разі неможливості виконання зобов’язання повністю або частково зобов’язана сторона з метою запобігання невигідних для сторін майнових та інших наслідків повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.

Ліквідація суб’єкта господарювання, в тому числі і оголошеного банкрутом, також є підставою припинення господарського зобов’язання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов’язанням (ч. 3, 4 ст. 205 ГК України).

У разі прийняття нового, а також зміни чи скасування державного замовлення, акта органу державної влади чи органу державного управління, які роблять неможливим виконання зобов’язання і спонукують сторони з цих чи інших причин розірвати господарський договір (контракт), можуть бути підставою для припинення зобов’язання з моменту, коли про це стало відомо сторонам зобов’язання (ст. 188, п. 2 ст. 206 ГК України).

Отже, умовами припинення зобов’язань з цих підстав є:

1. прийняття нового чи зміни акта органу державної влади або органу управління, на підставі яких був укладений договір (контракт);

2. зміна або скасування цими актами договору (контракту);

3. факти зміни чи скасування договору (контракти) стали відомі сторонам;

4. сторони відповідно до вимог ст. 188 ГК України розірвали договір (контракт).

Від припинення зобов’язань слід відрізняти їх недійсність. Відповідно до ст. 207 ГК України осподарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

1. виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов'язків;

2. допускають односторонню відмову від зобов’язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

3. вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. У разі визнання недійсним зобов’язання з інших підстав кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за зобов’язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Лекційне заняття

План

1. Поняття, ознаки, підстави виникнення господарських зобов’язань.

2. Види господарських зобов’язань.

3. Загальні принципи та умови виконання зобов’язань, їх припинення.

4. Способи забезпечення належного вконання договірних зобов’язань.

Семінарське заняття

Питання для обговорення

1. Поняття, ознаки, зміст та основні умови господарського договору. Форма господарського договору та її види.

2. Предмет господарського договору. Загальні умови забезпечення якості продукції, робіт та послуг. Стандартизація та сертифікація.

3. Порядок укладення, зміни та припинення господарських договорів. 4. Підстави та наслідки визнання господарських договорів недійсними та неукладеними. Попередній договір.

5. Відповідальність за порушення договірних зобов’язань.

Питання для самостійного опрацювання

1. Склад та зміст господарських зобовязальних відносин.

2. Види господарських договорів за різними критеріями.

3. Управління якістю.

Глосарій: акцепт, акцесорне зобов’язання, альтернативне зобов’язання, аукціон, випадкові умови, гарантія, господарське зобов’язання, господарський договір, завдаток, застава, збитки, звичайні умови, істотні умови, майново-господарське зобов’язання, неустойка, організаційно-господарське зобов’язання, оферта, пеня, порука, притримання майна боржника, публічне зобов’язання, реституція, солідарне зобов’язання, соціально-комунальне зобов’язання, субсидіарне зобов’язання, тендер, штраф, ярмарок.

Питання та завдання для самоперевірки і контролю засвоєння знань:

1. Дати відповідь на контрольні питання.

1.1. Які підстави виникнення господарських зобов’язань?

1.2. Назвіть види господарських зобов’язань.

1.3. Чи міститься в законодавстві визначення поняття «господарський договір»?

1.4. Які умови повинен містити попередній договір?

1.5. Охарактеризуйте особливості звичайних, істотних та випадкових умов господарського договору?

1.6. У чому полягає сутність понять «стандартизація» та «сертифікація»?

1.7. Який порядок укладання господарських договорів?

1.8. Яка специфіка виконання грошових зобов’язань?

1.9. Вкажіть способи забезпечення належного виконання зобов’язань.

1.10. Що є підставою визнання господарського договору недійсним?

2. Скласти термінологічний словник до теми.

3. Скласти опорний конспект питань для обговорення на семінарському занятті.

4. Виконати завдання:

4.1. Зробити юридичний аналіз ситуації:

1.Ощадний банк України в особі директора Дніпропетровської філії надав ПАТ «Сімош» кредит, перерахувавши в липні 2005 р. визначену суму на поточний рахунок позичальника. Гарантом за цим договором виступив «Південний машинобудівний завод». У гарантійному листі, який завод надіслав банку, містилося застереження про те, що гарант і позичальник несуть солідарну відповідальність за невиконання або неналежне виконання кредитного договору. Оскільки зобов’язання вчасно виконано не було, кредитор звернувся до гаранта з вимогою про повернення кредиту, а до позичальника – про виплату штрафу за несвоєчасне виконання кредитного зобов’язання, і банк звернувся до суду.

Яку відповідальність несуть позичальник і гарант? Які правила оформлення відносин гарантій? Чи може гарантом виступати небанківська установа?

2.АТ «Місто» та командитне товариство «Чумаченко та компанія» 15.03.2012 р. уклали договір про розробку заходів щодо реалізації проекту створення оздоровчого центру «Бадьорість». У договорі було закріплено, що сторони зобов’язуються сприяти втіленню в життя цього проекту, для чого кожна з них взяла на себе обов’язки щодо збирання необхідної інформації, визначення своїх фінансових можливостей, розробки проектної документації. У договорі також було закріплено, що повноважні представники сторін повинні зустрітися не пізніше 01.06.2012 р. для прийняття остаточного рішення про можливості сторін щодо реалізації вказаного проекту. У договорі містився пункт такого змісту : «Договір вважається попереднім та не покладає на його учасників ніяких юридичних обов’язків».

Чи відповідає цей договір вимогам, що предявл’яються до попередніх договорів?

3. Розробити логічно-структурну схему «Форма госодарського договору» або «Види господарських договорів за різними критеріями».

5. Розв’язати тести:

1. Господарським визнається зобов'язання:

1. зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку;

2. це правовідносини, в яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку;

3. вимоги до активів банківської установи, що зобов’язують її сплатити фіксовану суму коштів у визначений час у майбутньому;

4. це правовідносини, в яких одна юридична особа зобов'язана вчинити на користь іншої юридичної особи певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), а інша юридична особа має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

2. Істотними умовами договору є умови:

1. визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода;

2. лише умови, що визначаються законом;

3. лише умови, які визначили в договорі сторони і щодо яких досягнута згода;

4. лише умови необхідні для договорів такого виду.

3. До істотних умов будь-якого господарського договору належать:

1. предмет, номенклатура;

2. ціна, маршрут, одержувач;

3. предмет, ціна, строк дії договору;

4. строк дії договору, відправник, одержувач.

4. На протязі якого терміну, після отримання проекту договору, надсилається протокол розбіжностей?

1. 30 днів;

2. 20 днів;

3. 10 днів;

4. 15 днів.

5. На протязі якого строку, з моменту укладення попереднього договору, має бути укладений основний договір?

1. 1 місяць;

2. 2 місяці;

3. 6 місяців;

4. 1 рік.

6. Хто виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників?

1. держава в особі Кабінету Міністрів України;

2. держава в особі Верховної Ради України;

3. держава в особі Верховного суду України;

4. держава в особі Антимонопольного комітету України.

7. Який державний орган може визнати недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції:

1. Кабінет Міністрів України;

2. Верховна Рада України;

3. суд;

4. відділення Антимонопольного комітету України.

8. Ціна (тариф) – це:

1. форма грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання;

2. прямий безгрошовий обмін товарами або послугами;

3. зменшення активів або збільшення зобов'язань в зв'язку з придбанням товарів або послуг;

4. аналіз всіх факторів, що впливають на надходження грошей протягом звітного періоду.

9. Суб'єкти господарювання можуть використовувати у господарській діяльності такі види цін:

1. вільні, державні фіксовані та регульовані ціни;

2. державні, регульовані;

3. будь-які ціни на власний розсуд;

4. лише державні фіксовані ціни.

10. Які ціни застосовуються при здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами?

1. державні ціни;

2. регульовані ціни;

3. контрактні (зовнішньоторговельні) ціни;

4. вільні ціни.

Джерела і література : 2; 10; 113; 116.

* * *