Життя, смерть, безсмертя.

Життя і смерть – вічні теми духовної культури людства у всіх її підрозділах. Про неї міркували пророки й засновники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, яка рано або пізно не задумалася б про сенс свого існування, про смерть і можливість досягнення безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям, про що говорять вірші, проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє дитинство або старечий маразм рятують людину від необхідності рішення цих проблем. По суті мова йде про тріаду: життя – смерть – безсмертя. Всі духовні системи людства виходили з ідеї суперечливої єдності цих феноменів. Найбільша увага приділялася смерті й знаходженню безсмертя в іншому житті, а саме життя трактувалося як мить, відпущена людині для того, щоб гідно підготуватися до смерті (безсмертя).

За невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя – безодня зла (Давній Єгипет); Життя – страждання (Будда; Шопенгауер); життя – сон (Платон, Паскаль); «Життя – боротьба і мандрівка по чужині» (Марк Аврелій); «Життя – це повість дурня, розказана ідіотом, повна гамору й люті, але позбавлена сенсу» (Шекспір); «Усе людське життя глибоко занурене в неправду» (Ніцше). Життя ненадійне – між ним і смертю тонка межа: «Дамоклів меч» висить над кожним. Про це ж говорять прислів'я і приказки різних народів типу «Життя – копійка».

Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як специфічно людську драму. Дійсно, життя кожної людини драматичне і трагічне: як би вдало не складалося життя, як би воно не було тривале – кінець його неминучий. Помічено, що мудрість людини часто знаходить вираз у спокійному ставленні до життя і смерті. Грецький мудрець Епікур казав так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не є присутньою, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо». Ціцерон також писав про „презирство до смерті”. Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще – жити або вмерти. Тому нам не варто ні надмірно захоплюватися життям, ні тріпотіти при думці про смерть. Ми повинні однаково відноситися до них обох. Це ідеальний варіант». А ще задовго до цього у «Бхагавадгіті» сказано: «Воістину, смерть призначена для народженого, а народження неминуче для померлих. Стосовно неминучого не варто піддаватися скорботі».

Чимало великих людей усвідомлювали цю проблему в трагічних тонах (страх смерті). Видатний вітчизняний біолог І.І. Мечніков, що міркував про можливості "виховання інстинкту природної смерті", писав про Л.М. Толстого: "Коли Толстой, який мучиться неможливістю вирішити цю задачу і переслідуваний страхом смерті, запитав себе, чи не може сімейна любов заспокоїти його душевно, він негайно побачив, що це – даремна надія. До чого, запитував він себе, виховувати дітей, що незабаром потраплять у такий же критичний стан, як і їхній батько? Навіщо мені любити їх, ростити й утримувати їх? Для того ж розпачу, що у мені, або для тупоумства? Люблячи їх, я не можу ховати від них істини, – усякий крок веде їх до пізнання цієї істини. А істина – смерть".