4. Релігійний і дієво-гуманістичний сенс життя.

До ряду форм сенсу життя примикає також і відповідна релігійна проблематика. Вона досить широка – її сліди легко виявляються у всіляких сенсожиттєвих перспективах. Не потрібно доводити, що аскетизм може бути релігійним. Ще ближче до такої можливості сенс життя у формі смиренності. Та й у категоричного імперативу релігійна координата проглядається досить чітко. І все-таки релігійне розуміння сенсу життя досить специфічне. Домінує в ньому не розум у людській його іпостасі, а віра. Релігія задовольняє буттєві потреби душі, серця людини, а потім уже, можливо, і розуму. В цьому сенсі релігія корениться в якихось дуже фундаментальних емоціях і почуттях людини. Не випадково Л. Толстой стверджував, що людина без релігії «так само неможлива, як людина без серця. Вона може не знати, що в неї є релігія, як може людина не знати того, що в неї є серце; але як без релігії, так і без серця людина не може існувати».

Сенс життя в релігійній його інтерпретації пов’язується так чи інакше з Богом. П. Тілліх зовсім справедливо помітив: «Якщо теологія запитує про сенс життя, то вона запитує про Бога». Розум у релігії проте не заперечується – адже він «іскра Божа» у людині. Що ж, однак, це таке – релігійний сенс життя? Якщо коротко, він полягає в самовідданому служінні Богу, у виконанні релігійних заповідей і приписань, насамперед заповідей любові й непротивлення злу насильством, у підготовці до гідного переходу у вічність, тобто до життя в іншому вимірі, на тім світі.

Саме по собі земне життя людини в релігійній її інтерпретації позбавлене всякого сенсу, усякої цінності й мети. Власний, внутрішній сенс усього людського не може не віддавати незначністю й порожнечею. Мета життя – у порятунку душі. Смерть – «ворота вічного життя», єднання віруючих із Христом. Релігійний сенс життя надзвичайно привабливий для дуже багатьох людей. Він на поверхні досить простий і лаконічний, а тому доступний людині будь-якого рівня розвитку. Він звернений до глибин серця, ціннісне орієнтований, зігріваючий душу.

Релігійний сенс життя дає людині розраду в її життєвих стражданнях, позбавленнях-втратах і негодах, обіцяє винагороду за все це у майбутнім житті. Засуджуючи погоню за земними, матеріальними благами й насолодами, релігійний сенс життя орієнтує людину на першість духовного, морального початку в ній. Але чи можна віру вважати стійкою, надійною підставою? У життєвій стійкості вірі взагалі то не відмовиш. Людина має право вірити в речі, у яких немає раціональних, тобто ясних і переконливих підстав, але які досить корисні для життя. На жаль, це право логічно веде до тертулліанівського «Вірую, тому що це абсурдно». Релігійний сенс життя виявляє відоме приниження людини, образливу недооцінку її реальних сил і можливостей – як у негативному, так і в позитивному плані.

Зняття опозиції розуму й почуттів притаманне й для сенсожиттєвої концепції, яку умовно можна було б назвати дієво-гуманістичною. Зміст цієї концепції розкривається через актуалізацію й предметну реалізацію внутрішнього потенціалу людини, діяльне виявлення її цілісної природи. Він надає цінність самовираженню або самоствердженню особистості, всебічному й гармонічному розвитку її сутнісних сил, внутрішніх задатків і талантів, почуттів і розуму. Одночасно це й самопізнання, відповідь на питання, що може, на що здатна та або інша людина. Рух тут від багатства можливостей до багатства здійснення.

Оскільки самореалізація, як ми вже встановили, становить одну з базових потреб людини, то можна стверджувати, що сенс життя випливає із самої природи людини, суті її. Він являє собою узагальнено-ціннісне осмислення найвищої й водночас базової потреби людини. Дієво-гуманістичний сенс життя виграшно відрізняється від інших його варіантів або форм своєю цілісністю, своїм динамізмом і оптимізмом. Разом з тим у нього чимало й вразливих місць.

По-перше, ніхто поки не відкрив ефективних шляхів і засобів для його масової реалізації. Він усе ще – доля деяких. Для інших же він виявляється досить неясним ідеалом.

По-друге, навіть ця дуже, здавалося б, оптимістична концепція не знімає трагізму, пов'язаного з кінцівкою або смертністю кожної окремої людини, а, можливо, і людства в цілому. Дієво-гуманістичний сенс життя дозволяє зрозуміти, що ніякого такого сенсу в житті самому по собі немає. Його можна було б шукати тільки в одному випадку – якби колись він кимось або чимось був у це життя вкладений. Насправді сенс вноситься в життя самою людиною. Це її основний буттєвий, вибір, головна мета, яку вона визначає для свого життя. Вона визначає її лінію поводження, спосіб життя.

Сенс життя живе постійним осмисленням, рефлексією над тим, як і чим ми живемо. Механізм дії сенсу життя можна зрівняти з кантівською вільною причинністю, «причинністю з волі». І – «причинністю з майбутнього». Головна мета життя завжди попереду, у всякому разі поки ми живі. У той же час вона постійно реалізується в сьогоденні та йде в минуле. Питання «навіщо живу»? рано або пізно стає питанням «навіщо жив»? Але навіть це останнє питання має перспективний вимір, іде до нас із майбутнього у формі сподівання, надії.

Було б перебільшенням і спрощенням думати, начебто всі люди й завжди думають про те, чому вони з'явилися на світ, для чого живуть. Для виникнення питання про сенс є підстави. Назоном ряд типових ситуацій, при яких виникає це «прокляте» питання.

• Катастрофи в особистому житті: смертний вирок без надії на помилування; важка невиліковна хвороба; участь у бойових діях; поранення, що надовго приковує до постелі; нещаслива любов; розлучення в сім'ї; смерть близької людини; розчарування в кумирі. Найбільш істотні з особистих катастроф ті, які приводять до так званих «прикордонних ситуацій», коли життя людини висить на волосинці.

• Катастрофічні зміни в житті суспільства: революції, громадянські війни, війни за незалежність країни, економічні й політичні кризи. Все те, що розриває зв'язок поколінь, ламає сформований спосіб життя, підриває існуючу систему цінностей.

• Серйозне захоплення філософією, релігією, мистецтвом, при якому відбувається переоцінка керівних цінностей.

Про сенс непрожитого й прожитого життя люди думають і у зв'язку з віком. У перший раз людина думає про це замолоду, коли ляльки й гри стали нецікаві, а майбутнє так невідоме й тривожне. Яке місце я займу в цьому світі, чи праві вчителі, що саму об'єктивну оцінку знанням поставить життя, як вірно вибрати перший крок? Не досягши самостійності, парубок спочатку шукає, з кого робити життя, кому наслідувати. Пройшла пора Миколи Островського, Аркадія Гайдара, Олександра Матросова, Зої Космодем’янської, молодогвардійців й інших кумирів радянської молоді. Прийшла пора банкірів, бізнесменів, «нових», «крутих», кіллерів, повій. Самовідданість і гуманізм витиснуті розрахунком, цинізмом і жорстокістю. Сенс життя, як підказують псевдолітература, кіно, телебачення, преса – у грошах і славі. Вибір ускладнився.

Другий раз у зв'язку з віком людина думає про сенс життя в старості. Кінець близький, прийшла настав час підводити підсумки. Людина запекло доводить знайомим йому людям, що вона не даремно прожила життя. Далеко не в усіх вистачає мужності зізнатися, що даремно коптив білий світ, що нічого в житті не досяг.