2. Смиренно-стоїчний сенс життя.

Смиренність, покірність – ще одна форма сенсу життя як обов’язку, повинності. Смиренність є не чим іншим, як покірністю, підпорядкуванням себе якомусь відкритому розумом закону або іншій необхідності. Це сподівання на характер, внутрішні сили й резерви, відома стійкість перед образом неминучості, невідворотності, невідбутності. Своєрідним вираженням сенсожиттєвої установки на смиренність була греко-римська філософська школа стоїцизму. Кожна людина виявляється зовсім свобідною, якщо змогла звільниться від мирських бажань. Активність людини стоїками взагалі то не перекреслювалася. А досягалося це за рахунок вироблення особливої буттєвої індиферентності до поточних подій, зовнішніх впливів і ситуацій. Поняття неминучого носило у стоїків «байдужний» характер. Підпорядкування здійснюється через байдужність, індиферентність. Погодьтеся, тут є й певна частка незалежності. Події, до яких людина глибоко байдужа, не можуть мати повної влади над нею.

Стоїцизм не можна ототожнювати з фаталізмом, для якого характерно пасивне й повне прийняття неминучості або зумовленості всього, що приречено відбувається у світі, аж до окремих подій і індивідуальних учинків. Прийняття неминучого в стоїцизмі носить стримано-мужній характер. Зовні підкоряючись долі, стоїк прагне все-таки зберегти і розвинути внутрішню свободу, сформувати простір душі, «внутрішню людину». Стоїк внутрішньо готовий і до альтернативного розвитку подій, до іншого світового порядку – у нього немає вибору перед зовнішньою необхідністю.

Фаталіст, навпроти, не допускає свободи вибору навіть у принципі. Фаталізм можна вважати крайньою, екстремальною формою вираження сенсожиттєвої смиренності людини. Стоїцизм – це дуже суворе, строге й серйозне, існування, здатність зберігати людську особистість навіть в умовах нелюдського існування. Етичним ідеалом стоїків був мудрець як справжній хазяїн своєї долі. Він діє в гармонії з природою, добровільно піддаючись долі.

Основні положення етики стоїків такі:

1. У світі панує необхідність (Ананке). Вона невблаганна.

2. Протидіяти необхідності не варто: їй слід коритися, але не сліпо, а розуміючи її, внутрішньо готуючи себе.

3. „Розумного доля веде, дурня – волочить”. Отже слід мудрістю звести цитадель у середині себе.

4. Мудрість життя – у звільненні душі від афектів і прагнень. Мудрість стримує афекти при зіткненні з Ананке.

5. Є 4 головні чесноти мудрості: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність.

6.Названі чесноти забезпечують ідеальний спосіб ставлення до світу – „апатію” (безпристрасність). „Рівно сприймай удари долі та її посмішку”. Всі можливі благодіяння не є такими насправді: ніщо не має істинного значення крім нашої власної чесноти. Доброчесним же варто бути зовсім не для того, щоб робити добро, а навпаки, робити добро треба для того, щоб бути доброчесним. Навчатися слід вмінню з власної волі по-різному ставитися до зовнішніх обставин. Внутрішня свобода – ось корінь.

Стоїки, особливо в їх римській версії, дуже уплинули своїми релігійними тенденціями на неоплатонізм і християнську (наприклад, мотив тіла як темниці душі) філософію, що тоді виникали. Їх етика виявилася дивно актуальною в Новий час, залучаючи до себе увагу ідеєю про внутрішню свободу людської особистості та природний закон.