4. Сенс життя та життєві позиції людини.

Категорія «сенс життя» – центральна у цій темі. Натуралізм як і утилітаризм життя – лише показник укорінення цієї проблеми, а крона врощена в ціннісне буття (аксіологію моралі, життєві ідеали). Адже це проблема універсальності зв’язків зі світом, її сенсонапруги, вольових зусиль, тонусу й пафосу існування. Коріння життєвизначеності (не особистісної змістовності) наче дає „прописку” цій проблемі у розділі відношення моралі й натури («натурального життя»). але саме у відношенні ідеального до утилітарного – початок ціннісних орієнтацій життя (життєвих позицій).

Максимуми й мінімуми вимог до власного життя знаходять вираз у життєвих позиціях: аскетизмі, скептицизмі, нігілізмі, гедонізмі; евдемонізмі чи ригоризмі, стоїцизмі, епікуреїзмі; оптимізмі чи песимізмі; філантропії чи мізантропії; активності чи пасивності; дієвості чи споглядальності, садизмі чи мазохізмі; героїзмі чи буденності; обов’язковості чи безвідповідальності, благоговінні чи легковажності. Кожна з життєвих позицій має також значні естетичні відмінності.

Проблема «самітності» та «втечі від життя» чи вдоволення життям – це також вираз певної позиції. «Один раз живемо», «скільки того життя» – це позиції випадкового індивіда. Сама по собі праця як засіб благополуччя не може надати відчуття вільного життя, вона – прокляття. Але через певний ідеал можна досягати максимумів і оптимумів радості життя й з задоволенням працювати. Надмірність соціального служіння, без служіння своїй особистості, перетворює людину в такого ж «випадкового індивіда», як і замикання на своє Я. Життя без широкої перспективи, стратегії – має мало сенсу. Виключно повсякденні радості швидко приводять до рутини, або й маразму. Розглянемо найпоширеніші стильові настанови сенсу життя.

1. Гедоністичний і аскетичний сенс життя.

Сенс життя, виведений з досвіду почуттів, асоціюється звичайно з тими задоволеннями, які ці почуття нам доставляють або поставляють. Як концепція гедоністичний сенс життя сягає своїми коріннями в давньогрецьку культуру. Він тому і називається гедоністичним (гр. гедоне – насолода). Уперше він був розгорнутий і представлений філософською школою кіренаїків, які вбачали в чуттєвій насолоді мету й зміст свого життя. Застереження щодо розумності насолод, благорозумності в задоволеннях мало що змінювали в їх загальній життєвій настанові. Безпосередня фізична насолода – єдине й справжнє благо в житті людини. Життя є сукупність моментів сьогодення, кожний з яких повинен бути наповнений якомога більш сильним і гострим задоволенням.

Майбутнього в цьому розумінні не існує: однаково цінною є кожна мить. Для примноження й інтенсифікації задоволень годяться всі засоби й шляхи. Саме задоволення і є критерієм добра й зла. Можна маніпулювати всім і вся, аби тільки це приносило насолоду.

Сенсожиттєва доктрина кіренаїків по-своєму переломилася у вченні Епікура, який також уважав насолоду єдиним благом, початком і кінцем щасливого життя. Але між ними є, однак, і значні розходження. Насолода в Епікура цінна не сама по собі, вона йде як би зі знаком мінус – як відсутність страждання. Краще відразу уникнути страждання, ніж шукати задоволення, якщо воно має своїм наслідком страждання. «Межа величини задоволення, – відзначав Епікур, – є усунення всякого страждання, а де є задоволення, там, поки воно є, немає страждання або суму, чи немає ні того, ні іншого».

У розсудливості Епікур бачив корінь всіх інших чеснот. Не можна жити приємно, не живучи розумно, зневажаючи осмисленим самовладанням. Можна піти й на страждання, якщо тільки за ним буде ще більше задоволення. Вищою формою щастя, ідеалом життя, за Епікуром, є атараксія – блаженний стан душі, звільненої від тілесних страждань і сердечних тривог, від хвороб тіла й страхів душі.

Гедоністична концепція сенсу життя має багато недоліків або уразливих точок: По-перше, багато задоволень ведуть до негативних наслідків, заподіюють в остаточному підсумку страждання. Задоволення від прийому наркотиків, наприклад, приводить до деградації особистості, до розладу фізичного й психічного здоров'я людини. По-друге, багато задоволень несумісні одне з одним: скажімо, насолоду, випробовувану людиною від динамізму й повноти своїх фізичних сил, важко сполучити із задоволенням від щільної вечері, міцних напоїв тощо. По-третє, орієнтація на пошук одних задоволень у житті робить людину рабом як самих цих задоволень, так і тих обставин, речей і людей, від яких вони залежать. А рабська залежність від задоволень – навряд чи задоволення.

Нарешті, що очевидно, у житті повно малоприємних речей, рутинної, брудної роботи. Участь у воєнних діях по захисту Батьківщини, догляд за фізично безпомічною людиною – ці й подібні їм ситуації приємними не назвеш. Але ні скасувати їх, ні піти від них у реальному житті не можна. Отже одними задоволеннями аж ніяк не прожити.

Гедоністична лінія поводження навряд чи сумісна з гідним людини сенсом життя. Хоча життя без задоволень – теж не життя. У пошуках сенсу життя розум відкриває певні закони, норми, правила, яким необхідно слідувати або підкорятися. Їхня сутність схоплюється поняттям і принципом обов’язку. Послідовно дотримуватись гедонізму це, що називається, плисти за течією життя, не замислюючись, куди й навіщо. Обґрунтованого сенсожиттєвого кредо в цьому випадку може й не бути. Обов’язок же, будучи логікою не почуттів, а розуму, припускає осмислений вибір, свідоме рішення, доцільне поводження, раціональний контроль і дисципліну для недопущення відхилення від наміченої «лінії життя» тощо. Сенс життя, якщо вести його «по розуму», відповідно до якогось обов’язку, може здобувати різні форми.

Аскетизм – одна з них. Він пропонує те або інше придушення або мінімізацію чуттєвих потягів і бажань людини. У найрадикальнішій своїй версії аскетизм означає свідоме заперечення всіх бажань без винятку, вищий стан духу, усунутого від всіх земних прихильностей, турбот і пристрастей. Буддійська нірвана, мабуть, може служити тут конкретним еталоном. Один з афоризмів Будди звучить так: «Найбільший з переможців – не той, хто переможе тисячу разів тисячу чоловіків, а той, хто переможе самого себе».

В ослабленому варіанті аскетизм вимагає заперечення лише деяких тілесних і мирських бажань, готовність страждати, жити на самоті тощо. Чернець, пустельник – ось щирі носії цього способу життя. Ще більш ослаблена, або знижена, версія аскетизму представлена частковим придушенням чуттєвих бажань, пристрастей і емоцій, яке досягаються за допомогою розумного їхнього контролювання. На цьому шляху, як прийнято вважати, теж відкриваються більші можливості для духовного росту, морального самовдосконалення людини.

Аскетизм здобуває особливе значення в умовах екологічної кризи, що вимагає як мінімум етики обмеження. З обліком же й інших лих сучасної цивілізації є всі підстави говорити про необхідність «аскетичної світової культури».