3. Утилітаристська етика. Бути чи мати? Справді бути чи здаватися?

Моральний та естетичний ідеал можуть виступати у різних вимірах:

1. Ідеали рухаються у самій ідеї: „Саме поняття Відродження народилося з ностальгії, з глибокого незадоволення сучасністю” (Ф. Бурлацкий. Загадка и урок Н. Макиавелли. с.202). Ідея – „поняття, яке саме по собі не має реальності й, отже, взагалі не є поняття”. „Ідея – також поняття, яке тепер тільки ще не має реальності” (Шеллінг, т. 2, с. 12).”Розум же бачить у протилежному йому емпіричному образі лише ідею, або чистий синтез загального і особливого: там, де цього нема, діє не розум, а індивідуум” – тобто саме життя, а не зв’язок думки з життям (ідея).

2. Ідеал – це образ мети, якої прагнуть досягти, цільова ціннісна настанова. Можлива межова досконалість. Віра у щось вище й значніше, ніж те, що вже є у наявній дійсності. Належне бути.

Виступає ідеал у двох основних формах: а) еталон-взірець серед сущого (ідеальний правитель, ідеальний образ життя, ідеальна людина: чоловік, жінка, хлопець, дівчина тощо) б) образ мислимого чи зримого майбутнього у сучасному (ідеальна держава чи соціальний устрій).

Ідеалізація минулого чи майбутнього у вигляді образу „золотого віку”. Дві позиції:

У минулому вже. Предки (передки-попередники), первісне суспільство, біблійні патріархи, Аркадія, сама античність. „Тиранія була більше по душі, ніж сучасна свобода” – писав Геродот. Принцип: чим далі, тим гірше; час від часу не краще. „Ми у вашому віці були куди краще” – так казали у всі часи. „Так, були ж люди в наше врем’я, не ті, що є сьогодні плем’я”.

У майбутньому ще. „Підліток” Достоєвського: картина Клода Лоррена. Принцип: все йде на краще. Ідея „світлого майбутнього” (люміноформність як ідея досконалості давно вже побутує, особливо розквітла у середні віки).

Та бувають і непорозуміння між прибічниками „світлого майбутнього”. Ось приклад. Евальд Ільєнков, що присяг перед собою на вірність комунізму, був запрошений 1966 року на симпозіум у США „Маркс і західний світ”. Правовірні комуністи його «госпіталізують»: страх перед контактом інтелектуалів-комуністів з інтелектуалами-буржуями. У 1988 році журнал ”Вопросы философии” (№ 10, с.99-112) надрукував статтю Ільєнкова до симпозіуму. Що ж там страшного? Виключно апологія, впевненість у приреченості приватної власності. Є й таке: „Ленін – такий же син Заходу як і Маркс”. Ленін виправданий тим, що Росію втягли в орбіту, хоча й на периферії її, світового капіталу. Особливості Росії лише внесли певний колорит: негативність не від ідей комунізму, а від колориту – це наслідок «закостенілого опору того матеріалу, в перетворені якого ці ідеї доводилося реалізувати». Ось така наївність мудрого: ідея жадає, а матеріал чинить спротив. Кошмари Олдоса Хакслі й Джорджа Оруела – „незалежно від ілюзій самих авторів антиутопій”, зате волею ілюзій Ільєнкова – приписуються перспективі розвитку приватновласництва.

3. Повнота образу досконалості і масштаб його: особисті й соціальні ідеали. Ф. Шиллер розумів ідеал як компенсацію неповноти земного буття. „З тісноти земельних наділів виростали велетенські ідеали середньовіччя”. Утопії як стерильність суспільств. Як особисті забаганки.

Мудрий халіф знав, що ідеальна жінка – не земна істота. На побажання придворного, щоб вона була „величною віддаля, приємною поблизу, щоб стан її був як очерет, а стегна як піщаний пагорб, щоб виросла вона в багатстві, а потім збідніла (тоді б освіченість багатих сполучилась зі скромністю бідняків), щоб наодинці дарувала мені любовні втіхи, а коли я буду далеко, щоб зберігала благочестя і думала б лише про світ загробний” – халіф сказав: „Вона буде твоєю дружиною в раю, отже веди себе так, щоб попасти туди”.

4. Ідеал як живе джерело обов’язку – задає мету і сенс. Це „крила людські”, їх сила піднесення. Ідеал підносить, бо він вище самої людини як природної істоти, вище її звичайного існування. „Людина як геній – досконала і містична” (Арнаудов М., с.23). та чи не є ідеал голою ілюзією, грою уяви? Але якщо й так, вони продуктивні: утопії забезпечують саме існування цивілізацій. Мертвить ідеали одержавлення їх, політична інституалізація життєвого змісту. Згадаємо хоча б пустоту політичних гасел. Свідома соціалізація зробила більше стихії, ніж має саме по собі життя.

Мораль обумовлюється звичайно не як форма, а як зміст. Навряд чи тип соціального зв’язку прямо виступає як підвалини певного типу моралі (це у Титаренка, 1975, с.8) Суспільство впливає на мораль, але ж і мораль впливає на суспільство. І перш за все через ідеал. І через моральний дух (може бути досить ситуативним. Наприклад, у війська). «Суспільна думка» – категорія складна: там чого тільки немає. До того ж вона не виробляє, а лише регулює (часто – дурно впливає) завдяки загальним правилам, звичаям і звичкам, нормативним зобов’язанням (кодексам, доктринам, максимам, імперативам), гаслам та суспільній меті чи ідеалу. Ідеал – це вищий рівень суспільної думки.

Суспільна думка може надміру ідеалізувати „суспільне”. Так Луї де Бональд був певен: „Людина існує лише для суспільства, і суспільство формує її лише для себе”. Так прямолінійно ніхто з кондових марксистів не висловлювався. Бо ж для кого тоді суспільство?

Етика Христа. «Мораль Христа – це своєрідний горизонт морального самовдосконалення людини, до якого вона повинна постійно тягтися, але якого ніколи принципово не зможе ніколи досягти».(Олександр Ципко, с. 239). «Наріжний камінь» моралі Христа – парадигма потреби в безкорисливих істині, добрі й красі. «Ти відкинув цей камінь з дороги: підніми його – він наріжний!» - радив Ісус своєму учневі. Чи не може бути безкорисливої корисності?

І. Кант: безкорисливе відношення; задоволення «без поняття»; цілевідповідність «без уявлення про мету»; «предмет необхідного задоволення». (Соч. в 6 т. М., 1966. т. 5, с. 212). Обов’язок без розрахунку на щастя.