Виміри проблеми життя, смерті і безсмертя.

Перший вимір – біологічний: стани життя і смерті виявляють по суті справи різні сторони одного феномену. Давно вже була висловлена гіпотеза панспермії, постійної наявності життя і смерті у Всесвіті, постійного їхнього відтворення в належних умовах. Народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, планети, комети й інші космічні тіла, і в цьому сенсі не зникає ніхто і ніщо. Даний аспект найбільш розроблений у східній філософії і містичних вченнях, що виходять із принципової неможливості тільки розумом зрозуміти зміст цього всесвітнього кругообігу.

Усвідомлення єдності життя людини і людства з усім живим на планеті, з її біосферою, так само як і з потенційно можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення. Це ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти вже в силу самого факту народження належить до числа вічних ідеалів людства. Весь Всесвіт і Земля розглядаються як живі істоти, а втручання в ще погано пізнані закони їхнього життя загрожує екологічною кризою. Людина з'являється як мала частка цього живого Всесвіту, мікрокосмос, що увібрав у себе все багатство макрокосмосу.

Почуття " благоговіння перед життям", відчуття своєї причетності до дивного світу живого властиві будь-якій світоглядній системі. Навіть, якщо біологічне, тілесне життя вважається несправжньою, транзитною формою людського існування, то й у цих випадках людська плоть може і повинна знайти інший, квітучий стан.

Другий вимір проблеми життя, смерті та безсмертя пов'язаний зі з'ясуванням специфіки людського життя, її відмінностей від життя всього живого та різниці життя різних людей.. Найчастіше думають, що вся справа в усвідомленні факту майбутньої смерті: ми знаємо, що вмремо і гарячково шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо і мирно завершує свій шлях, устигнувши відтворити нове життя або послужити добривом ґрунту для іншого життя. Людина ж приречена на болісні довічні роздуми про сенс життя або його безглуздість.

Відомо, що умираючий Л.М. Толстой, звертаючи до навколишньої, сказав, щоб вони звернули свої погляди на мільйони інших людей, а не дивилися на одного Лева. Безвісна, яка нікого не торкає, крім матері, смерть маленької істоти від голоду де-небудь в Африці та пишний похорон всесвітньо відомих лідерів перед обличчям вічності не мають розходжень. У цьому сенсі глибоко правий був англійський поет Джон Донн, який казав, що смерть кожної людини применшує все людство і тому „ніколи не запитуй, по кому дзвонить дзвін, він дзвонить і по тобі”.

Очевидно, що специфіка життя, смерті та безсмертя людини прямо пов'язана з розумом і його проявами, з успіхами і досягненнями людини протягом життя, з оцінкою її сучасниками і нащадками. Смерть багатьох геніїв у молодому віці, безперечно, трагічна, але при цьому немає підстав уважати, що їхнє наступне життя, якби воно відбулося, дало б світові щось ще більш геніальне. Тут діє якась очевидна закономірність, що виражається християнською тезою: "Бог прибирає в першу чергу кращих".

У цьому плані життя і смерть не охоплюється категоріями раціонального пізнання, не укладається в рамки твердої детерміністичної моделі світу і людини. Міркувати про ці поняття холоднокровно можна до певної межі. Вона обумовлена особистою зацікавленістю кожної людини і її здатністю до інтуїтивного збагнення граничних засад людського буття. Кожний подібний плавцеві, що стрибнув у хвилі серед відкритого моря. Сподіватися треба тільки на себе, незважаючи на людську солідарність, віру в Бога чи Вищий розум. Унікальність людини, неповторність особистості виявляється тут у найвищому ступені.

Третій вимір цієї проблеми зв'язаний з ідеєю пошуку безсмертя, що рано або пізно стає в центр уваги людини, особливо якщо вона досягла зрілого віку. Виділяють кілька видів безсмертя:

Перший вид безсмертя – у генах потомства – доступний більшості людей. Крім принципових супротивників шлюбу і родини та жінконенависників, всі прагнуть увічнити себе саме цим способом. Одним з могутніх потягів людини є прагнення побачити свої риси в дітях, онуках і правнуках. У королівських династіях Європи простежена передача певних ознак (наприклад, носа в Габсбургів) протягом декількох поколінь. З цим зв'язується спадкування не тільки фізичних ознак, але і моральних принципів, сімейного заняття або ремесла.

Другий вид безсмертя – муміфікація тіла з розрахунком на вічне його збереження. Досвід єгипетських фараонів, „нетлінні” залишки святих, практика сучасного бальзамування (В.І. Ленін, Мао-Цзедун) говорять про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятним. Досягнення техніки кінця XX століття уможливили криогенізацію тіл померлих з розрахунком на те, що медики майбутнього оживлять і вилікують нині невиліковні хвороби. Така фетишизація людської тілесності характерна в основному для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старих) стає основою стабільності держави.

Третій вид безсмертя – сподівання на "розчинення" тіла і духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне "тіло", у вічний колообіг матерії. Це характерно для ряду східних цивілізацій, особливо японської. Тут мова йде про втрату особистісних якостей і збереження часток колишнього тіла, що можуть увійти до складу інших організмів. Такий вкрай абстрактний вид безсмертя неприйнятний для більшості людей і емоційно відкидається.

Четвертий шлях у безсмертя зв'язаний з результатами життєвої творчості людини. Недарма членів різних академій нагороджують титулом "безсмертні". Наукове відкриття, створення геніального твору літератури і мистецтва, вказівка шляху людству в новій вірі, створення філософського тексту, видатна військова перемога і демонстрація державної мудрості – усе це залишає ім'я людини в пам'яті шляхетних нащадків. Увічнюються герої і пророки, страстотерпці і святі, зодчі і винахідники. Навічно зберігаються в пам'яті людства й імена найжорстокіших тиранів і найбільших злочинців. Це порушує питання про неоднозначності оцінки масштабів особистості людини. Створюється враження, що чим більша кількість людських життів і зламаних людських доль лежить на совісті того або іншого історичного персонажа, тим більше в нього шансів потрапити в історію і знайти там безсмертя. Здатність впливати на життя сотень мільйонів людей, "харизма" влади викликає в багатьох стан містичного жаху, змішаного з повагою. Про таких людей складають легенди і перекази, що передаються від покоління до покоління.

П'ятий шлях у безсмертя зв'язаний з досягненням різних станів, які наука називає "змінені стани свідомості". В основному вони є продуктом системи психотренінгу і медитації, прийнятої в східних релігіях і цивілізаціях. Отут можливі "прориви" в інші виміри простору і часу, подорожі в минуле і майбутнє, екстаз і просвітління, містичне відчуття причетності до Вічності. Можна сказати, що зміст смерті і безсмертя, так само як і шляхи його досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, ці питання вирішуються по-різному, у залежності від провідної духовної установки тієї або іншої цивілізації.

Смерть узагалі – розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота. Коли організм стає багатоклітинним, у нього як би вбудовується механізм самознищення на визначеному етапі розвитку, зв'язаний з геномом. Однак ідеалом безсмертя є не існування амеби і не ангельське життя в кращому світі. З цього погляду людина повинна жити вічно, знаходячись у постійному розквіті сил. Людина не може упокоритися з тим, що саме їй доведеться піти з цього чудового світу, де кипить і продовжується життя. Але, міркуючи про це, починаєш розуміти, що смерть, мабуть, єдине, перед чим усі рівні: бідні й багаті, брудні й чисті, улюблені й нелюбимі. Хоча й у минулому, і в наші дні постійно робилися і робляться спроби переконати світ, що є люди, які побували "там" і повернулися назад, але здоровий розум відмовляється цьому вірити. Починаєш замислюватися й над іншим: а чи варто довго жити фізично? Може інакше наповнити життя яке є?

Повне задоволення життям не питає про сенс життя. А ось питання про нього – це питання про можливість творчості, власного стилю життя. Моральні стилі життя називають етосами. Можна назвати такі етоси: пуританський, сибаритський, ігровий (безжурний, життєрадісний, легковажний, винахідливий), аристократичний, клановий, тусовочний, богемний, романтичний, міщанський, „американський”, „одеський”, етос науки.

Це питання надає імпульс потягам до досконалих перетворень і у зовнішньому світі. Відповідність зовнішнього та внутрішнього Гегель вважав задоволенням. „Каторга там, де удари кайлом полишені сенсу, де праця не єднає людину з людьми” (Сент-Екзюпері). Це виразно зобразив Достоєвський у «Записках з мертвого дому». «Людина ХХ сторіччя втратила сенс світу і себе у світі. Адже людина завжди прилучена в створений нею світ об’єктів, але тепер загубила в ньому свою суб’єктивність» (Пауль Тілліх). Будемо сподіватися, що не все ще втрачено для ХХІ ст.

Сенс життя – особлива внутрішня позиція особи на підставі конкретного змісту власного життя, осмисленого в формах культури, значимості мого життя для спільної консолідації. Категорія «сенс життя» понятійно невиразна на рівні натуралістичного визначення (відносин людина - природа). Її змістовне розгортання здійснюється в поняттях нормативної (через «обов’язок») і ціннісної (через «щастя») етики.