Лекція 6. Полюси утилітарного й ідеального в моралі й етиці.

1. Подвійність моральної реальності: між корисним і досконалим.

2. Категорії героїчного й буденного.

3. Утилітаристська етика. Бути чи мати? Справді бути чи здаватися?

4. Сенс життя та життєві позиції людини.

1. Подвійність моральної реальності: між корисним і досконалим.

Подвійність духовно-практичної реальності йде від подвійної природи людини як природної та соціокультурної істоти. Людина вже давно стверджується завдяки подоланню своєї безпосередньо-біологічної природи. Але це подолання не є лише позитивним для окремих людей. Ми виділяємо два спрямування їхніх ціннісних настанов: 1. «Сублімація» – духовне перетворення людини як її піднесення, удосконалення. 2. «Профанація» – духовне зниження людських якостей, занепад людини. Потяг до ідеалу – це сублімативний процес, особлива ціннісна орієнтація на досконалість. У неї є багато протилежностей, або ерзаців навіть на вищих щаблях розвитку. На пересічному рівні потреба досконалості є абсолютно у всіх. «Довершеність» – просторовий вираз сублімативної мети (підніматися до вершин). «Досконалість» –часовий вираз сублімативної мети (до самого смертного часу людини – до скону).

Удосконалення для людини, як істоти сенсової, може здійснюватися лише при акценті на полюс ідеального. Корисне поза удосконаленням надзвичайно небезпечне для самої людини. Користолюбці – духовно мертві ще при житті. Розглянемо цю опозицію більш детально.

Лінія світовідношення людини: «ідеальне» – «утилітарне».

бути «ідеальне» як вузол сенсів буття здаватися
Ідеї Принципи Концепції Поняття (концепти)	Ідеали Цінності Норми (еталони, канони, зразки) Образи, ейдоси	символи ілюзії забобони помилки іміджі (квазі, псевдо, ерзаци) лукавство, омана свідома брехня
Буття забезпечення Життя	сублімація людина профанація	Уявляти, здаватися міра реальності Мати
Потрібне Життєдайне Захисне Допоміжне	Насолода Задоволення Приємність	Придатне Підхоже Значиме Престижне
жити «утилітарне»: вагоме до обтяжливості мати

Діалогічність притаманна всій культурі. Є діалог і між ідеальним і утилітарним. Іде він від дуального протиставлення до розуміння й порозуміння. Відмінність утилітарного й ідеального як світоглядних орієнтацій не є сама по собі полярністю. Вони – єдність протилежностей, у кожній з яких є свої потреби, інтереси, навіть ціннісні орієнтації. Не варто й протиставляти їх як такі, що мають різні підстави: наприклад, задоволення (вдоволення) й незадоволення (невдоволення). «Незадоволення не є простим запереченням задоволення, воно є позитивним відчуттям» (І. Кант, 1940, с.148). Головне у тому – від чого задоволення та незадоволення, чим вони викликані. Полин має пахощі, які не визивають задоволення, але ж він задовольняє інші потреби. Мати загиблого спартанця задоволена навіть тим, що найменше задовольняє. Чим же саме? Доблестю загиблого сина! Елітарність має й задоволення й незадоволення, але вона не може бути без сублімації (удосконалення), не може застосовувати будь-які засоби заради навіть досконалості. Звідси можливість справжнього аристократизму.

Ідеальне – це означена суб’єктивність (особистісна чи спільнісна). У різноманітних його елементах творяться сенсові вирування буття, а вся сфера ідеального виступає у якості вузла сенсів буття: живого зберігача і зберігаючого живу суттєвість всього, значимого для людини. Ідеальне – квінтесенція життєвих сенсів, «зафіксованих» і «енергованих» словами («іменами»). В іменах – зосередження всіляких явищ фізіологічної, психічної, феноменологічної, логічної, діалектичної, онтологічної сфер. Тут згущена, стиснута квінтесенція як людськи-розумного, так і всякого іншого людського і нелюдського, розумного і нерозумного буття й життя. Всяка наука є наукою про сенс або про осмислені факти. Тому то і є наукові ідеї.

Ідеально відноситься до матерії мистецтво, наука. Лише долаючи «трофічність» (зажерливість, споживацтво) можна досягти ідеального ставлення до стану реального світу. Треба зупинити, затримати, вербалізувати, естетизувати його процеси, відтворити через допитування стабільну, інваріантну картину світу. Тоді лише можливо прориватися до буття світу у собі (яке воно там, у собі самому). Душа і тіло – найзначніші абстрактні символи ідеального (досконалого, сублімативного) й утилітарного (гріховного, профанного).

Ідея, як і всяка форма ідеального, об’єктивна і загальна за способом існування. Але об’єктивність ідеї іншого роду, ніж звичайних предметів, емпіричності. Вона функціонально-регулятивна, але й духовно-практична. Від того то ідейно можна так відрегулювати життя... Ідея інтелектуально небезпечніше від моральності. «Совість глибше розуму» (Аверінцев С.С.). Дійсно, інтелектуально страждання і біль легко перетворити на «питання», «тему». І втратити сенсожиттєвість, моральність змісту. Навіть в інтелектуалізованій схемі «наукового світогляду» ідея стала близькою до ідей бюрократії, в мертвих схемах якої все обговорюється, але водночас мертвіє, наступаючи на живе життя облудами «ідейності», покликаної до посилення влади бюрократії. Багато цінностей знецінено, полишено сенсів на цьому шляху. «Мертвий хапає живого».

У Платона було інше – ейдетизація ідеї! Максимально, до межі, узагальнюючи речі – до ідеалу – він саме в цьому вбачав сенсовий розвиток речей, взятих в безкінечності межі, у цілісності «тіньової» (емпіричної) речі, що перетворюється в ідею. Ідея Бога – сенсова конструкція можливого буття особливої сутності без при-сутності. Зміна богів – це сенсове витіснення певних актуальностей буття, які вони символізували. У порах одних систем, контекстів культури проростають «іншо-буттєві» сенсообрази (ейдоси). Носієм цих інших є нові ідеї етнічної організації, а живими суб’єктами є невдоволені попередньою організацією маргинали, не до кінця включені в соціокультурний контекст, ізгої. Через них загострюється різниця сенсових потенціалів, розщеплюється особистість, розподіляється праця і статуси. Цілісний дух (духовний шар ідеального) розпався на різні форми: політичний, моральний, релігійний, естетичний, утилітарно-практичний, світоглядний.

Ідеал. Насправді протилежним полюсом утилітарності виступає не ідеал, а аскеза, якої практично в ідеалі неможливо досягти. «Політикою і долями людей маніпулюють ті, хто полишений ідеалів і величі. Люди, які несуть у собі велич, не займаються політикою. І так у всьому» (А.Камю. Запис у щоденнику 1937 року). Політику зробили «брудною річчю». Вона за природою утилітарна, техногенна, а не генетична. Маркс не менше Бентама скинув ідеальне у прірву утилітарності.

Революції не чистилища, а „вузиліща” культури: тиск масовості й формальності через вузьку горлянку утилітарного ідеалу. У меті теоретично покладаються універсальна ідея, але практично реалізуються вузько-кланові інтереси, корпорації і лідери змагаються зовсім не за проголошені масі гасла. У культурі революційно діє тиха сапа елітарного духу. Безпідставність утилітарних ідеалів соціального оновлення поза культурним забезпеченням очевидна. Як наївним виглядає й сподівання на „матеріальну твердість”.

Буржуазний ідеал був абстрактним стосовно стилю і змісту: удосконалення як таке – це стилізація під свої норми всіх форм культури різних часів і народів. Утилітарний інваріант шукає капітал, хоча й на засадах розуму, та вже не Логосу, а когіто (індивідуальної свідомості). Утилітарно-практичний акцент буття поклав вирішальну суперечність вдоволених і невдоволених незалежно від особистих зусиль для власного життєзабезпечення. Утилітарно-практичний аспект зосереджений на функціональному рівні буття, де значно зневажені ідеальні моменти, де спираються на технологізм, речові досягнення, де культурні явища співвідносні з практичними потребами та способами їх задоволення, зі сферами функціонування. Творчість тут важко пробивається.

На ідеальному рівні значень і цінностей культури пошук здійснюється на рівні універсальної єдності для реалізації вищих форм суспільно-особистісного життя, для систематизації явищ всього емпіричного простору буття людей. Інтегруються не окремі конкретні звичаї, інститути, види діяльності, а їх узагальнені сенсожиттєві значення. Ядром такої інтеграції є світогляд, у якому нарощуються абстрактні образи, картини світу.

Механізм сублімації (потягу до досконалості, ідеального стану) використовується у культурі як маніпулювання, сугестивне навіювання. І це створило загальність ейдосів неба, верху, трансцендентного. Подвоїлися мотиви: культи, свята, ритуали, престижні кліше. Сублімація переключає енергію із спрощених каналів реалізації у більш високі, духовні, творчі. Профанація – зниження, поховання, «погребіння», вмирання, підземне.

У листі до письменника Сологуба Валерій Брюсов скаржився на Рябушинського, що його ставлення до своїх співробітників і письменників виключає можливість участі в журналі «Золоте Руно». Та скаржиться також і Рябушинський: «Невже я не можу відмовити своїй кухарці без того, щоб у цю справу втрутились «Вєси»? Я вповні переконався, що письменники – це те ж, що і проститутки: вони віддаються тому, хто платить, і, якщо заплатять дорожче, дозволяють робити з собою що завгодно». Між іншим, саме Рябушинський безкорисливо надав лабораторію батькові російської авіації М.Є. Жуковському для аеродинамічних дослідів.

Суперечності високого і приземленого, людської величі й ницості. Незадовго до свого листа Федору Сологубу (31.08.1907) вище згаданий Валерій Брюсов полемізував з Леніним з приводу залежності митця від «мішка з грішми» буржуазії, від видавця та публіки. Зокрема поет приводив приклад Артюра Рембо. Володимир Ульянов майже згодився з «безсрібністю» цього «голубого» як з виключенням з правила. Рембо тоді ще був живим. Помер же він від «золотої лихоманки», яка потягла його до Африки намивати золото. Пасок з золотом розтер сідницю, від чого він і помер.

Коли мова йде про утилітарне й ідеальне у мистецтві, не варто шукати «однополюсного митця». Художник орієнтується як на «ідеальне» (тоді він творець художньо-естетичної реальності), так і на «утилітарне» (тоді він творець умов власного життя).

Найвище з земних благ – благо бути Людиною («ніщо людське мені не чуже» треба розуміти не лише утилітарно, а й елітарно). Це особливо помітно у відношенні мети і засобів її досягнення.

Діалектика мети і засобів. Чи виправдовують засоби мету? Склалося три підходи, три типові позиції (точки зору) стосовно співвідношення мети і засобів:

1. мета виправдовує засоби (відома від доби Ренесансу й церковної Контрреформації єзуїтська мораль спиралася саме на ці засади);

2. непротивлення злу насильством (точка зору Христа, Л. Толстого, М. Ганді);

3. усвідомлення конкретної взаємної обумовленості мети і засобів при дотриманні моральних вимог до них обох (Кант, Гегель). При цьому не можна приймати точку зору у якомусь ситуативному плані. Мова йде про принциповий підхід. Думаючи, що більше зло перемагає менше, ми не досягнемо морального вирішення цієї проблеми. Не можна буквально розуміти сентенцію Христа – отримав ляпас по одній щоці, то підстав і другу. Мова про інше: на спрямоване проти тебе зло не слід відповідати більшим злом. Лев Толстой також вважав, що злу варто чинити спротив, але не насильством (як у сьогоднішньому нашому бізнесі чи політиці): неможливо вогнем загасити вогонь. До негідних морально засобів і звертатися не варто. Гегель вважав, що мета не виправдовує засоби, а визначає їх. За характером і змістом засобів ми можемо встановити і яку мету людина ставила: моральну чи ні. Нерозбірлива у засобах людина втрачає моральні якості, людське обличчя, наповнюється злом: