2. Етика й інші форми саморегуляції культури.

Розглянемо співвідношення етики (моралі) з іншими духовно-практичними та регулятивними формами культурного буття людини.

Інтелектуальна культура також присутня в моралі, де вона відбиває не лише суще (сутнісне), але й належне, те, що повинно бути, хоча його поки що немає. В свою чергу етика як наука (теоретична система знань) зберігає особливості теоретичного пізнання світу. Етика філософськи-духовно санкціонує небайдуже ставлення людини до людини (одухотворене ставлення людини до будь-яких явищ міжособистих стосунків, а через них до всього чуттєво-предметного й ідеального світу)). Мудрість – категорія універсально-духовна, тому неодмінно включає моменти моральної свідомості. Якщо вивчення філософії необхідне для фахівця будь-якої галузі, то вивчення етики необхідне для будь-якої людини як людини. Бути вченим (освіченим) – бажано, але бути людиною – обов’язково. На відміну від науки етика й мораль не втрачають екстрасенсивності світосприйняття. Віра в науку страшна своєю сакралізацією: наука – найгірша з релігій. Наука цінна саме своєю продуктивністю як теоретичний засіб практичного освоєння. У неї інформаційне знання, відсторонене від людського значення. Віри, надії й любові заслуговує лише мудрість, без якої наука й сучасна освіта стають пихатими, самозакоханими, сліпими до монстрів, яким самі допомагають народжуватися. «Інформований інтелект» пояснює всілякі негаразди «таким вже суспільством». Звідки ж тоді таким воно стало? Чи не найзначніше від науки з освітою разом? В освіті дійсно багато умовних ритуалів, демагогії й декларацій, верхоглядства, слабко освічених педагогів; зі слабкою світоглядною базою учнів, багато термінів без понять, понять без сенсу, сенсів без значень, а значень без цінності.

Наука далеко не одразу входить в освіту новаціями, вона винна адаптуватися педагогічно. З цим нелегко корелюється експертна функція науки в освіті. Владність науки паралізувала самостійну думку педагогів, знизила духовно-практичний потенціал освіти (обшир і глибину мудрості). Отже, для моралі головне – мудрий інтелект.

Релігійна культура так чи інакше присутня у моральному освоєнні світу. Релігія дійсно має значний вплив на мораль, на ствердження загальнолюдських норм у ній. Але релігія – це й певна ідеологія, а етика, як філософське вчення, не може існувати в заідеологізованій формі. Мораль і етика – також надають ентузіазм людській особистості, але за формою регулятивного (нормативно-ціннісного) ставлення людини до дійсності вони значно відрізняються від релігії. Хоча поняття «релігійна мораль» має певний (і значний) зміст. Релігія в морально-етичному освоєнні світу була присутня у всі часи. Образи блага часто навіювалися релігійними сюжетами, персонажами, ідеями, принципами й подіями.

Мораль і право. Мораль як практично-ціннісний спосіб відношення до дійсності регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра та зла, а не лише соціальної справедливості, тому спирається водночас на «закон» і «благодать» (норми й цінності). Відмінність правових норм від норм моралі (як і від норм мистецтва, релігії) очевидна своїми загальною для всіх і при всіх обставинах законністю, санкціями, наявністю соціального інституту.

Політика і мораль – це два поверхи соціокультурного буття людини: міжособистісного та інституційного. «Добро» і «сила» – різні, але ж для кожного з них вони вершинні утворення. Влада моралі ніколи не може вповні стати мораллю влади, які б декларації та не проголошувала. Чи винна мораль прислуговувати політиці (як раніше релігії)? – Людина не існує виключно лише для суспільства. Та й буття держави надто утилітарне, щоб бути еталоном моральному життю. Якби держава спиралась ще й на духовно-практичні підвалини буття, то давно вже поспішила б врятувати все, що ще можна врятувати.

Сама по собі моральна культура зовсім мало залежить від політики, але опосередковано, через вплив політики на загальну культуру (культурна політика) може значно вплинути як негативно, так і позитивно. Інша річ – інституційні стосунки! Тут офіційно-політичні лещата (насилля, масштаб замовлень, фінансова підтримка) завжди певним чином утримували мораль у залежності. Та не існує прямого зв’язку між зовнішньою залежністю від офіціозу та внутрішніми творчими можливостями людини. Неофіційний характер комунікації в моралі ще більше посилюється у соціальних інститутах. Варто хоча б згадати історію стосунків неформальних лідерів і влади.

Мораль і мистецтво. Єдність добра-істини-краси, як засад духовної цілісності, добре розуміли елліни. Це вони ввели поняття калокагатії (прекрасно-доброго, від слів калос – краса, та кагатос – добро). Б. Кроче додавав до єдності духу ще й корисність. Він мав певну рацію: зв’язок між ними є, але лише як засада, від якої відштовхується моральне й художньо-естетичне, щоб стати собою. Взяті самі по собі вони відносно незалежні не лише від корисного, але й від істини. Як і саме по собі взяте естетичне (також і мистецтво) може далеко відриватися від добра. Мудрість (феномен духовно-практичного відношення до світу) моральної й естетичної свідомості об’єднує їх; мораль красива, а краса добра. Та їхня єдність відносна, вони досить самостійні. Різна міра гуманізації і дегуманізації моралі, естетики, мистецтва спостерігалася в різні часи й у різних народів. Ще й сьогодні ми чуємо: «Красиво жити не заборониш». А жити «не по доброму»? Не по істині?