4.4. Емоційно-естетична домінанта

Дослідники українського психотипу (О.Кульчицький, М.Костомаров, Б.Липинський) приділяють увагу такій його рисі як емоційність, і тісно пов'язаній з нею естетичній домінанті. В усьому світі укра­їнців, навіть на побутовому рівні, вважають емоційними людьми, їхня жвавість, дитяча безпосередність, вразливість та чуйність вражає представників нормативно-логічної західної психокультури.

Мальовничі пейзажі України, її живописна природа пробуджує і надихає. Вся ця краса не могла не позначитися на українцях. Їх потяг до усього живого, натурального, гармонійного й естетичного виражають своє­рідну життєлюбність. Емоційні психокультури завжди породжували людству титанів мистецтва: музики, архітектури, поезії, драматургії, не є винятком і Україна.

Емоційно-естетична домі­нанта українців не вражена прагматичністю і придушує майже все, у чому немає естетичної при­вабливості.

Що відрізняє емоційну українську психокультуру від інших, аналогічних психокультур (наприклад, французької чи італійської)?

• Неусталеність емоційних реакцій на одних і тих самих стимулах. Здавалося б, чим тоді емоційний француз відрізня­ється від емоційного українця? Можливо, тим, яку роль виконує емоційна сфера в першого і в другого. Емоційність француза є нормативно заданою. Для американської та європейської психокуль­тур емоції мають публічний вимір, оскільки за всім, що відбувається з людиною, стежить невидиме око громадськості. В українця емоційність є механіз­мом адаптації до того середовища де він перебуває. Тут учинок людини не зможе виправдати ніяка логіка, якщо вона не подібна до логіки емоцій. Абстрактні принципи розцінюються як вияв шаблонності й заорганізованості, оскільки емоційне мислення оперує не поняттями, а образами. Образи ж не можуть повторюватися, тим паче бути стандартизованими.

• Емоції українця ство­рюють своєрідне замкнене коло, бо ніколи не спрямовані на сам об'єкт. Тобто, сама об’єктивна дійсність конкретно не викликає емоцій, а от своєрідне її сприйняття та осмислення породжує суб’єктивну емоційну реакцію. Загалом усе, що стосується так званої об'єктивної дійсності, мало цікавить українця, адже вона не викликає у нього емоційних реакцій. Таким чином, переконаність українця в будь-чому (в тому числі в істинності чужих думок) залежить від його емоційної насиченості;

• Емоційна сфера укра­їнця є неврівноваженою, вибірковою, непередбаченою, стрибкоподібною.

Самоопанування українцями національним інтелектом є неодмінною запорукою відродження самості українця. Лише напружені пошуки втраченого «Я» допоможуть йому стати самим собою, а значить, вільним і самодостатнім.

4.5. Толерантність

Якщо всі попередні властивості стосуються безпосередньо ментальної сфери, особливостей світосприйняття та світорозуміння українця, то толе­рантність має відношення до етносу — всього, що пов'язане з поведінкою, вольовим життєвиявом.

Відмінності, очевидно, стосуються мотиваційного елементу, того, що спо­нукає бути толерантним, що є рушійною силою терпимості для українця.

Які ж мотиви спонукають українця до толерантності?

1. Резиґнація. Ми бачимо постійне невдоволення собою, яке переростає в апатію. Навколишній світ сприйма­ється не як онтологічна цілісність (європеїзм), не як ситуація (американізм), а як густе сумбурне небуття. Толерантність тут є виявом апатичності особи, що спричи­нена дистресом.

2. Історично детерміноване почуття страху перед винищенням. Драма­тична національна доля наклала відбиток на покоління українців, які через психокультуру засвоюють страх перед усім новим. Це паралізує ініціативну цілеспрямованість і породжує терпимість до всього наявного (маємо те, що маємо). Водночас, така толерантність була для українців фактором вижи­вання в історії, інакше б їх давно винищили. Страх примушує терпіти будь-якою ціною. Толерантність самоприниження, відходу від чіткої позиції заради збереження індивідуальності є чинником слабкої національної самосвідо­мості. Індивід, відчуваючи беззахисність перед активним соціумом, погоджу­ється на все, щоб тільки зберегти себе і свою сім'ю. Його підсвідоме ніби нагадує йому про власну самотність, замкненість у світі.

3. Потреба в безпеці й захисті. Самоізольованість індивіда, підсилена апатією до інших, потребує таких форм безпеки, які умовно можна назвати соціофобічними. Біологічна соціофобія і толерантність пов'язані через те, що толерантність стає інструментом убезпечування середовища, в якому немає ні ворогів, ні друзів, а є суцільна анонімність.

Українець ладен закрити очі на всі негаразди соціального буття, оскільки сприймає соціальну матерію персоніфіковано — через окремих носіїв, полі­тику - через політичних лідерів тощо. Він не займає позиції, знаючи, що її відстоювання потребує більших зусиль, ніж відмова від будь-якої позиції. Одночасно нульова позиція є най­більш безпечною і в соціальному, і в психологічному аспектах.

Толерантність до жорстокості, зла, насильства, злиднів переростає у всетерпимість. Обстоюючи будь-який принцип, українець захищає свою безпеку, оцінюючи принцип екзистенційно: як дже­рело виживання, а не ідею, яку потрібно відстоювати.