Літературні пам'ятки Київської Русі

У літописах поряд із дещо сухувато викладеними фактами, укладеними в хронологічному порядку, знаходимо безцінні творіння високого поетичного слова. Це, зокрема, "Повчання Володимира Мономаха дітям", яке зберіг для нас суздальський монах Лаврентій. У ньому князь Володимир закликає своїх дітей невтомно працювати, вчитися, бо це єдина можливість бути господарем і утримувати державу. Коли клятвовідступництво і сваволя були майже нормою співжиття, він учив бути вірними слову, не давати сильним губити людину, стверджуючи те, що сам не кривдив: "ані бідного смерда, ані бідну вдову". Перед нами постає мудрий державець, освічена, відважна людина, яка не знала спокою і віддавала всі сили на зміцнення і розбудову країни. Такий заповіт міг з'явитися тільки в середовищі, де культура посідала чільне місце в житті держави.

Літературні традиції гідно розвивав митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать". Іларіон працював разом з Ярославом Мудрим. До речі, "Слово…" Іларіона на півтора століття старше за "Слово о полку Ігоревім".

Вражають пластична ясність і конструктивна цілісність "Слова ...". Тричастинна композиція дає можливість розвинути основну тему, проспівати славу землі руській, її "каганам", Володимиру та князю Ярославу. Усі частини взаємопов'язані й логічно входять одна в одну. Тема розвивається від цілого до часткового, від загальнолюдського до національного, пов'язуючи все з долею народу руського.

У першій частині йдеться про взаємозв'язок двох заповітів: старого – "закону" – і нового – "благодаті". Взаємозв'язки подаються в усталених символічних схемах того часу. Через світову історію прославляється Русь. Наголошується, що для нової віри потрібні нові люди. У другій частині розповідається про руське християнство. Третя частина – похвальне слово Володимиру та землі руській, яка посідає гідне місце серед країн світу, утвердження рівності всіх народів, хвала за одержану можливість уведення в обіг на Русі набутків християнства. Богословська думка і політична ідея, єдність народів становлять жанрову своєрідність "Слова ..." Іларіона.

Вершина поетичної творчості київської доби – "Слово о полку Ігоревім". Його автор палко любить свій край і співвітчизників, досконало володіє літературною формою, вміло поєднує епос із лірикою. Основна тема твору – єднання в ім'я утвердження державності, збереження культурних набутків, гуртування кращих сил для того, щоб уникнути уже зроблених помилок.

«Слово про Ігорів похід» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території, і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185р. південних русинів (тобто українців) на чолі з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь.

Аналізуючи «Слово про Ігорів похід», відомий російський критик XIX ст. В. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка – домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова про Ігорів похід»... Не можна не помітити чогось спільного між «Словом про Ігорів похід» і козацькими малоросійськими піснями».

На особливу увагу заслуговує літературна пам'ятка "Слово о погибели русской земли", написана приблизно в 40-ві роки XIII ст. у зв'язку з татаро-монгольським нашестям. Вона становить науковий інтерес як сама по собі, так і у зв'язку зі "Словом о полку Ігоревім". Обидва твори характеризують високий патріотизм, ліричне сприйняття природи, досконалість художньої форми, своєрідні деталі поетичної фразеології. Ці світські твори поєднують елементи уславлення і плачу, головний герой у них – земля руська, обидва написані після поразок. Пам'ятку знайдено у Псково-Печорському монастирі; уперше опубліковано 1892 р. у "Памятниках древней письменности" (СПб. – Вип. 84).

Освіта

• Письменними за княжих часів були не тільки можновладці та люди із середовища духівництва, а й ремісники та рядові дружинники.

• Піклування про освіту від часів запровадження християнства взяли держава й церква.

• За князювання Володимира Святославовича в Києві вже існувала школа для навчання дітей із найближчого оточення князя.

• Року 1086 онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в Київському Андріївському монастирі школу для жінок.

• Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал переконують, що книжна наука розвивалася не лише у стольному граді, а й у різних частинах Русі. Наприклад, берестяні грамоти знайдено у Звенигородi та Бересті, бронзові писала для писання на воскових табличках – у Звенигородi, Перемишлi, Галичi, Острозі.

Природничі та математичні знання

• Про рівень тогочасних природничих і математичних знань до певної міри свідчить популярність на руських землях таких перекладних книг, як «Шестидневи», «Фізіолог», «Небеса» тощо, в яких викладено уявлення середньовічних мислителів про будову світу.

• Так, «Шестидневи» розкривали історію створення світу Богом за шість днів, посилаючись при цьому не лише на Біблію, а й на праці античних мудреців.

• У «Фізіологу» містилися розповіді про тварин реальних (лев, орел, змія, їжак, жаба, слон) і казкових (сирена, фенікс), а також про деякі рослини, мінерали.

Значного розвитку на Русі досягли географічні знання:

• Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов’янських племен літописець пов’язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою.

• Він досить докладно описав шлях «з варяг у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхов і далі – морем Варязьким.

• Літописець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти так само морем до Царгорода.

• Волгою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезму і Каспійського моря.

• У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.

Писемні джерела згадують і перших лікарів-професіоналів.

• Один із них – Агапіт, чернець Києво-Печерського монастиря – лікував хворих у 12 ст.

Архітектура та мистецтво

Давньоруська культура орієнтувалась у своєму розвитку на Візантію, що обумовлювалось рівнем розвитку матеріальної культури та вибором Давньою Руссю православ’я.

Візантійські архітектори й художники, які протягом багатьох віків обслуговували християнську церкву, створили у відповідності з церковними догматами відшліфовану систему мистецтва.

Ця художня система регламентувала характер церковної архітектури. Хрестовокупольний храм, поширений у Візантії, набув широкого розповсюдження на Русі.

Привезена з Візантії ікона, стала на Русі класичною формою образотворчого мистецтва. Найвідомішим твором іконопису в мистецтві Київської Русі є ікона „Володимирської Богоматері” (к. ХІ – поч. ХІІ ст.), привезена з Візантії. Вона породила дуже багато копій. На відміну від античних майстрів, які загострили риси обличчя людини, що страждає, настільки, що воно перетворилося на маску, візантійські художники зберегли риси людського обличчя, одухотворили його.

Але поряд із запозиченням християнської культури із Візантії, язичницькі обряди, звичаї, вірування знаходять широке розповсюдження на території ранньої Русі.

На поч. ХІ ст. князь Ярослав Мудрий намагається зробити Київ суперником Царгорода. Він збільшив кордони міста в десять разів.

На місці перемоги киян над печенігами зріс Софійський собор. 12 куполів храму групуються навколо тринадцятого, центрального і найбільшого. У центральному куполі зображено Пантократора (Христа-Вседержителя). Нижче, у проміжках між вікнами, розмістились постаті апостолів – учнів Христа. У вівтарі в молитовній позі зображена Марія (Оранта) – мати Христа. Це найбільша постать: її висота - 6 м.

Характерною особливістю староруського живопису є умовність зображення. Митці, які виконували церковні розписи, орієнтувалися на „безтілесність”, нематеріальність персонажів. Цим пояснюється тривале використання зворотної перспективи в укр. живописі аж до 17 ст. Прагненням до ірреальності пояснюється зображення на умовному, частіше золотому, фоні, а також символічне використання інтенсивних кольорів.

Язичницький вплив на живопис Київської Русі відбився в застосуванні фресок у Софійському соборі. Серед них значну частину становлять сюжети світського змісту. Це зображення родини Ярослава Мудрого. Це перші портретні зображення людей у вітчизняному мистецтві.