5. Правовий режим майна у внутрішньогосподарських відносинах

Розвиток суб’єктів господарювання на певному етапі передбачає відокремлення внутрішніх підрозділів та розподіл між ними функцій виробничого характеру для ефективнішого господарювання суб’єкта в цілому. Кожен підрозділ при цьому не тільки володіє організаційною автономією (господарськими функціями), але також наділяється майном для реалізації покладених на нього завдань. В Німеччині , наприклад, відокремлений підрозділ повинен мати власний капітал – як основні , та і обігові кошти, вимоги до мінімального розміру яких не встановлені.

Законодавство України фрагментарно регулює організаційне оформлення підрозділів суб’єкта господарювання. Порядок наділення майном підрозділів суб’єкта господарювання та правовий режим такго майна взагалі не врегульований. Винятком був період з 1 січня 2004 року по 2 квітня 2006 року, коли ст.. 56, 133 та 138 ГК України закріплювали основні характеристики майнових взаємин між суб’єктами господарювання та їх структурними одиницями. Для позначення такого режиму правовідносин використовувався термін «оперативне використання», який ми вживаємо тут надалі.

Не зважаючи на скасування положень закону, правовий режим майна підрозділів був і залишається важливим питанням для організації господарювання, особливо для підрозділів, територіально віддалених від головних органів суб’єкта господарювання чи навіть розташованих в іншій юристдикції, зокрема філій та постійних представництв ( див також в цьому підручнику розділ 4 «суб’єкти господарського права»).

Оперативне використання я к правовий режим має довгу історію. І до новел ст.. 55, 133, 138 ГК України і після їх скасування, суб'єкти господарювання надавали та надають широкі повноваження з використання майна власним підрозділам, в тому числі відокремленим. Прикладом розвитку та широкого викорис­тання внутрішньогосподарських майнових відносин є виробничі об'єднання, комбінати, трести та концерни, де підприємства, що входили до складу цих об'єднань, не мали статусу юридичної особи (до прийняття Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 р. Практично незмінною залишилася практика господар­ської діяльності в Україні кредитних та фінансових установ, які здійснюють основну діяльність, — операції з коштами здебільшого через філії та відділення; те саме стосується підприємств залізнично­го транспорту, поштового зв'язку та телекомунікацій (телефонного зв'язку, радіо та телебачення) тощо.

Великі суб'єкти господарювання, що мають географічно ди- версифіковане виробництво, часто вимушені наділяти виробничі структурні підрозділи додатковою господарською компетенцією, особливо ті, які розташовані за кордоном. Законодавство ЄС, а також податкове законодавство України та міжнародні податкові угоди виділяють структурну одиницю (відокремлений підрозділ, постійне представництво) як самостійний суб'єкт майнових та податкових відносив, які для дотримання покладених на них обов'язків повин­ні діяти відповідно до вимог відповідної майнової основи. Майно, яким наділений підрозділ, не є самостійним цілісним майновим комплексом, але являє собою складову частину цілісного майнового комплексу суб'єкта господарювання.

Діяльність відокремленого підрозділу є складовою частиною виробничого процесу усього суб'єкта господарювання: наприклад, цеху, контори, шахти, складу тощо у складі виробничого підпри­ємства. Але є винятки, коли відокремлений підрозділ здійснює самостійний напрям господарської діяльності, не пов'язаний з ді­яльністю інших підрозділів суб'єкта господарювання: наприклад, до складу автотранспортного підприємства, що надає послуги з перевезення, входить автозаправний комплекс або готель. Проте в такому випадку не може мова вестися про «цілісний майновий комплекс» підрозділу без низки заходів, що організаційно оформ­ляють майнову самодостатність підрозділу.

Почасти, фактична відмінність у наборі функцій відокремленого підрозділу та загалом юридичної особи, уявляється істотною з гос­подарського погляду: наприклад, філія банку самостійно здійснює діяльність, має свій бюджет, баланс, рахунки в головному банку, власні фінансові показники, сплачує податки, бере участь у розпо­ділі прибутку тощо. Таким чином, незважаючи на певну залежність від головного органу, майно відокремленого підрозділу здатне мати певну автономію, забезпечуючи здійснення частини функцій суб'єкта господарювання.

Доки оперативне використання остаточно не затверджене як са­мостійний інститут законодавства, його вміст визначається майже

виключно правозастосовною практикою, заснованою на принципі диспозитивності та господарської автономії в локальній правотворчості. Правовий режим оперативного використання полягає у використанні майна відокремленого підрозділу в межах, визначених суб'єктом господарювання, що передає майно. Межі використання додана на практиці визначаються локальним актом господарюю­чого суб'єкта, а іноді не оформляються письмово взагалі. Єдиним підтвердженням передачі майна буде внутрішня інвентаризація і, за наявності, докази передачі під матеріальну відповідальність відповідної посадової особи. Цілком зрозуміло також, що суб'єкт господарювання, що передає майно, не може передати більші повно­важення, ніж він має сам. Право власності, право господарського відання та право оперативного управління однозначно виключені з правового режиму майна відокремленого підрозділу, однак, фак­тично, режим такого майна може не сильно від них відрізнятися, як, наприклад, у філії банку.

Правовий режим оперативного використання майна є в деякій мірі винятком у системі речових прав — включені до нього входять лише правомочності володіння та користування; правомочність роз­порядження може бути включена на розсуд головного (вищого гос­подарського) органу. Як і при створенні суб'єкта господарювання, наділення майном підрозділу є другорядним процесом, можливим лише після організаційного відокремлення. Що ж до інших країн, то законодавство Німеччини, наприклад, зобов'язує відокремлений підрозділ вести бухгалтерський облік та складати балансову звіт­ність; при цьому річна звітність підрозділу може бути самостійною, хоч і може використовуватися для складання загальної звітності суб'єкта господарювання.

Зважаючи на відсутність законодавчого закріплення правового режиму відокремлених підрозділів, закріплення за ними майна на праві оперативного використання не можна визнати презумпцією, доки не доведене інше. Зокрема, такий правовий режим може визна­чатися на підставі локальних актів суб'єкта господарювання — на­казів, розпоряджень, актів введення в експлуатацію, постановки на облік, прийому-передачі майна, актів внутрішньої інвентаризації. Чимало відповідних повноважень визначає практика.

Наприклад, якщо суб'єкт господарювання наділив відокремле­ний підрозділ правом сплати податку за місцем розташування, це означає, як мінімум,розмежування майна на балансі підрозділу та суб'єкта господарювання, крім того, це зумовлює практичну необ­хідність зареєструвати підрозділ у податковій службі і наділити його повноваженнями з подання звітності, вести первинний облік майна та операцій таким підрозділом, отже — зберігати договірну документацію за місцезнаходженням підрозділу, а отже — наявності повноважень на укладення правочинів з третіми особами від імені суб'єкта господарювання (розпорядження майном) тощо Деякі аспекти практики здійснення господарської діяльності від­окремленими підрозділами суб'єктів господарювання — юридичних осіб вже знайшли належне відображення в чинному законодавстві, а правовий режим майна підрозділів як єдиного цілого закріплений у Законі України « Про оренду державного та комунального майна» (ст.ст, 4,5). Однак для комплексного вирішення питання майнової правосуб'єктності підрозділів суб'єкта господарювання необхідне законодавче закріплення як норм-дефініцій правового режиму майна підрозділів, так і положень про порядок наділення та обліку майна, захисту майнових прав у відносинах з третіми особами тощо.