3. Психологічні основи доказування

Розумова діяльність слідчого або судді підкоряється загальним закономірностям психічних процесів і в цьому аспекті має багато спільного з розумовими процесами, здійснюваними в інших галузях знань і суспільного жит­тя. Водночас розумова пізнавальна діяльність цих осіб має специфіку, обумовлену предметом пізнання — про­типравними діями і цивільно-правовими спорами.

Розглядаючи різноманітну інформацію, слідчий або суддя аналізує її, встановлює причинні зв’язки із досліджуваними фактами, синтезує й оцінює отримані результати, визначаючи їхнє доказове значення. Будую­чи версії, виявляючи їхнє підтвердження чи спростуван­ня, слідчий або суддя використовує методи пізнання, що сприяють встановленню об’єктивної істини.

Моделювання в діяльності слідчого або судді сприяє пізнанню конкретного, має широкі можливості для ви­вчення властивостей і сторін окремих об’єктів, у багатьох випадках дає змогу встановити конкретні обставини, вирішити питання щодо існування тієї чи іншої події, фак­ту. Так, слід, залишений на місці події автотранспортом, дає можливість створити його модель щодо виду, марки, індивідуальних особливостей протектора. Сукупність слідів на місці події дає змогу створити уявну модель події, її динаміки, кількості осіб, які брали участь у ній. Прове­дення слідчого або судового експерименту дає можливість у процесі його моделювання встановити ймовірність здійснення певних дій, появу тих або інших результатів. Іншими словами, діяльність, пов’язана з моделюванням у його будь-яких формах, сприяє пізнанню окремих обста­вин і фактів і зрештою - встановленню об’єктивної істи­ни. Моделі, використовувані в пізнавальній діяльності, поділяють на два види: матеріальні й ідеальні.

Матеріальні моделі відтворюють реально які-небудь предмети, обстановку, дії, явища. До них можна віднести такі предмети, що мають значення для судочинства, як зліпки, відбитки, фотознімки, макети тощо.

Ідеальні або уявні моделі - це образи, що мають пев­ний зміст, виражений у поняттях. Це насамперед будь-які припущення, версії, уявне прогнозування здійснюваних для досягнення певної мети дій. Наприклад, припущення щодо характеру події злочину або мети цивільно-правової угоди, прогнозування ходу майбутнього допиту, обшуку, перевірки показань на місці становлять моделі різної спрямованості, що мають єдиний зміст - уявне відтво­рення минулого або майбутнього у сфері кримінально- процесуальної чи цивільно-процесуальної діяльності.

Взаємозв’язок моделей можна простежити на такому прикладі з практики. На залізничних коліях було вияв­лено труп чоловіка з численними пораненнями голови. У ході судово-медичного розтину в мозковій речовині жерт­ви був виявлений металевий уламок, що нагадував гост­ру частину ножа. На основі чого слідчий висловив припу­щення про те, що жертву було поранено ножем і при об­шуку у підозрюваного може бути знайдений ніж з відпо­відним дефектом. Побудувавши уявну модель ножа (пер­ша частина — виявлений уламок), слідчий висунув вер­сію про можливе виявлення другої частини ножа у підо­зрюваного. Останній, не припускаючи, що слідчий має таку інформацію, при обшуку показав усі наявні в нього ножі, серед яких був ніж з дефектом, що нагадував роз­шукуваний. При провадженні трасологічної експертизи було встановлено, що уламок, вилучений при судово-ме­дичному розтині, і частина ножа, виявлена у підозрюва­ного, становлять одне ціле.

Процес пізнання істини при розслідуванні злочинів і в ході судочинства обумовлюється логічністю мислення. Правильне осмислення фактів, що спостерігаються, вста­новлення їх причинних відношень, побудова обґрунто­ваних версій, оцінювання отриманої інформації — не­обхідні етапи у встановленні істини. Очевидність необ­хідності застосування законів логіки ілюструється тими негативними наслідками, що спостерігаються у резуль­таті припущених при розслідуванні й у судовому роз­гляді логічних помилок. Ще відомі факти, коли злочини залишаються нерозкритими не тому, що відсутні докази їхнього вчинення, а тому, що ці докази неправильно осмислені, неправильно оцінені, покладені в основу по­милкових версій розслідування.

Об’єктивна істина в судочинстві може бути досягнута тільки в результаті раціонального пізнання. Однак поряд із правильним трактуванням ролі і значення логічного мислення в процесі пізнання істини висловлюються дум­ки, згідно з якими інтуїція також може розглядатися як елемент, що сприяє досягненню істини. Наділяючи інтуїцію невластивим їй змістом, трактуючи її як один із шляхів пізн&ннду«»кремі автори вільно чи мимоволі про­тиставляють її логічному мисленню, а часом відводять їй місце, рівноцінне за значущістю логічній діяльності мислення.

Неправильне розуміння інтуїції може спричинити помилкові практичні рекомендації, що орієнтуватимуть слідчих і суддів не на аналіз доказів у справі і висування обґрунтованих версій, а на підсвідоме, продиктоване «надчуттям» угадування того, що може бути пізнане тільки в процесі логічного раціонального мислення.

Трактування інтуїції як підсвідомого, мимовільного, нелогічного прийняття рішення чи здійснення якої-не- будь дії є вульгарним трактуванням, перенесення якого на оцінку доказів, формування внутрішнього переконан­ня слідчого або судді є недоцільним.

Слідчий, як і суддя, при оцінці доказів не повинен по­кладатися на свої враження, якщо вони підсвідомі. Ло­гічні висновки, до яких він приходить внаслідок такої оцінки, повинні ґрунтуватися на дослідженні конкрет­них доказів, наявних у справі. Нехтування цим прави­лом може спричинити безпідставне обвинувачення й осу­дження невинної особи.

До психологічних основ доказування належить та­кож внутрішнє переконання як необхідний елемент оцінки доказів. Переконання як ставлення суб’єкта до своїх знань, висновків і рішень, як почуття впевненості є психологічною категорією, що підкреслюється першою частиною терміна - «внутрішнє».

Повна переконаність є психологічною гарантією пра­вильності рішень, прийнятих у процесі судочинства. Пере­конання забарвлене емоційно-вольовими характеристика­ми як знання, що формується у галузі суспільних відносин.

Категорія «внутрішнє переконання» по суті виражає суб’єктивну впевненість у відповідності суб’єктивної оцінки об’єктивно існуючим обставинам чи фактам. Суб’єктивність внутрішнього переконання як його форма не лише не виключає, а, навпаки, передбачає об’єктив­ний зміст. У цьому аспекті внутрішнє переконання є однією з форм відображення об’єктивної дійсності. Буду­чи за своїм змістом відображенням об’єктивної дійсності, внутрішнє переконання, однак, не виконує ролі кри­терію істинності того, що пізнається у кримінальній справі. Критерій істини в цій галузі, як і в усіх інших галузях пізнання, практика.

Зазначимо, що волю і незалежність внутрішнього пе­реконання судді, прокурора, слідчого не можна розуміти як свавілля, як особистий, ні від чого не залежний роз­суд. Вільним може вважатися тільки те переконання, що правильно і повно відображає факти, які спричиняють необхідність застосування закону.

Обґрунтованість внутрішнього переконання є його невід’ємною властивістю, оскільки становить необхідну змістовну основу структури розумових процесів при фор­муванні внутрішнього переконання. Внутрішнє переко­нання має відповідати певним вимогам:

а) ґрунтуватися на доказах, зібраних у встановленому законом порядку; б) докази повинні бути перевіреними; в) кожен доказ по­винен бути розглянутий окремо й у сукупності з іншими доказами; г) виходити з усебічного, повного й об’єктив­ного розгляду матеріалів справи.