20. Принцип рівності сторін як елемент права на справедливий судовий розгляд

Серед основоположних положень справедливого судового розгляду, які не є сформульованими чітко у самій статті, найбільш вагомим є рівність процесуальних можливостей сторін. Згідно із зазначеним положенням усі сторони судового розгляду мають рівні процесуальні можливості у судовому розгляді справи. Жодна зі сторін не має володіти будь-якою перевагою із надання доказів у суді стосовно іншої сторони (див. Рішення у справі «Людіке, Белкасим і Кох проти Нимечини»).

Регламентація пред’явлення доказів покладається насамперед на внутрішнє законодавство, а оцінка доказів – на національні суди. Однак при визначенні справедливості всього розгляду характер отриманих доказів і спосіб їх отримання мають значення. Зокрема, у сфері кримінального процесу для дотримання прав сторони, яка виконує функцію захисту, потрібно, щоб докази пред’являлися в присутності обвинуваченого на відкритому розгляді і щоб вони могли оспорюватися під час змагального процесу. Ця вимога включає можливість ставити запитання свідкам і оспорювати докази (див. Рішення у справі «Костовскі проти Нідерландів»).

Внутрішнім законодавством можуть визначатися умови допуску свідків і, зокрема, компетентні судові органи мають право відмовитися заслуховувати свідка, якщо його свідчення буде некорисним. Особа, яка посилається на порушення п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції із причини, що вона не змогла добитися виклику конкретного свідка, має у зв’язку із цим довести не тільки той факт, що їй не вдалося добитися виклику цього свідка, й те, що заслухати цього свідка було необхідно для встановлення істини (див. Рішення у справі «Алленет Де Рибемон проти Франції»).

21. Розуміння кримінального обвинувачення Європейським судом з прав людини

Стаття 6 Конвенції, гарантує кожному право на справедливий і публічний судовий розгляд обґрунтованості кримінального обвинувачення, висунутого проти нього. Поняття «кримінального обвинувачення» в контексті ч. 1 ст. 6 Конвенції має «автономне» значення, тому національне законодавство не є вирішальним при визначенні того, чи пов’язано обвинувачення з «кримінальним правопорушенням» . Законодавство відповідної держави враховується при вирішенні цих питань лише як «відправний пункт».

Європейський суд застосовує три критерії для визначення обвинувачення кримінальним: по-перше, критерій національного права, по-друге, критерій кола адресатів та, по-третє, критерій правових наслідків для адресата .

Перший критерій є базовим. Європейський суд аналізує, чи підпадає дане протиправне діяння під ознаки злочину відповідно до національних норм кримінального права.

Наступним критерієм є дія норми, якою встановлюється відповідальність за колом осіб. Якщо відповідальність поширюється на невизначене коло осіб, правопорушення підлягає кваліфікації як кримінальне.

Третій критерій полягає в оцінці характеру та суворості покарання за його вчинення. Відповідно до загального правила, у випадку, якщо елемент покарання наявний, а передбачені санкції є достатньо суворими, скоєне правопорушення має природу кримінального злочину.

«Європейський суд визначив «кримінальне обвинувачення» як «офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про те, що ця особа вчинила кримінальне діяння», і зауважив, що «в деяких випадках це може робитися у формі інших заходів, здійснення яких несе в собі таке твердження і, по суті, так само впливає на становище підозрюваного» .

Момент висунення обвинувачення визнаються: арешт особи, офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно неї кримінального переслідування , початок досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи . В цілому, з позиції Європейського суду, обвинувачення охоплює увесь комплекс процедур, передбачених національним законодавством з початку досудового провадження стосовно особи до винесення остаточного рішеннях..

Конвенція не забороняє державам проводити розмежування у внутрішньому законодавстві між кримінальним і адміністративним правопорушеннями, хоча Європейський суд у одній справі наголошував, що в деяких державах обвинувачення особи у вчиненні адміністративного проступку треба визнавати кримінальним.

В Україні до «кримінального обвинувачення» відповідно до ст. 6 Конвенції можуть бути віднесені адміністративні проступки, покарання, за які передбачають арешт на строк до 15 діб (КоАП). Тому при розгляді таких справ у суді треба надавати правопорушнику всі процесуальні гарантії, передбачені у частинах 2 і 3 ст. 6 Конвенції. Так, у справі «Гурепка проти України» особа була притягнута до адміністративної відповідальності, Європейський суд з огляду на свою усталену прецедентну практику визнав, що в силу суворості санкції дана справа за суттю є кримінальною, а адміністративне покарання фактично носило кримінальний характер з усіма гарантіями ст. 6 Конвенції,

Отже, Європейський суд сприймає кримінальне обвинувачення як універсальне поняття, яке є наслідком діяння протиправного характеру незалежно від ступеня його суспільної небезпечності.