31. Система обмежень щодо здійснення права на свободу вираження поглядів.

Як Конституція України, так і ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини встановлює, що втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів відбуватись може, але для цього воно повинно відповідати трьом вимогам: а) втручання має бути передбачене законом; б) втручання має відповідати законним цілям, визначеним у параграфі другому ст. 10, тобто бути здійсненим в інтересах громадської безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання правопорушенням чи злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Необхідно звернути увагу на те, що перелік, наведений вище, є вичерпним: в) останньою умовою, яка завжди привертає до себе найбільшу увагу Європейського суду з прав людини, є необхідність втручання в демократичному суспільстві.

Прикметник «необхідний» в сенсі параграфа другого ст. 10 означає існування «нагальної соціальної потреби». Високі Договірні Сторони мають певні межі розсуду для визначення, чи існує така потреба, але ці межі йдуть паралельно з європейською системою нагляду, яка повинна розглянути питання законодавства або рішення, що грунтується на цьому законодавстві, навіть коли таке рішення прийнято незалежним судом. Тому суд уповноважений надати остаточне визначення, чи є втручання з боку державних органів виправданим з точки зору ст. 10 Конвенції.

31. Свобода преси в контексті Європейської Конвенції з прав людини.

Європейський суд неодноразово встановлював основні принципи: свобода вираження поглядів становить одну з головних цінностей у демократичному суспільстві і одну з основних умов його прогресу, а також прогресу кожного індивіда. Маючи на увазі обмеження, зазначені в параграфі 2, свобода вираження поглядів застосовується не тільки до «інформації» чи «ідей», які сприймаються прихильно або нейтрально, але також до тих, що шокують або ображають. Існування таких «ідей» або «інформації» є запорукою плюралізму та толерантності, без яких неможливе Існування «демократичного суспільства» як такого[2]. При цьому важливу роль у демократичному суспільстві відіграє преса. Хоча вона не має переходити певні межі, зокрема, стосовно захисту репутації та прав інших осіб або необхідності запобігти поширенню конфіденційної інформації, її обов'язком є — у спосіб, що відповідає її зобов'язанням, — передавати інформацію та ідеї з усіх сфер суспільного життя [3]. При тому як преса має обов'язок передавати інформацію та ідеї, так і читачі мають право одержувати їх. Якщо буде навпаки — преса не зможе відігравати своєї ролі «суспільного вартового собаки»[4]. Крім того, ст. 10 захищає не тільки суть висловлених ідей або інформації, але й форму, в якій вони висловлені [5].

Якщо проаналізувати практику Європейського суду з прав людини при визначенні необхідності втручання з боку державних органів у право на свободу вираження поглядів, то можна побачити, що існування «суспільної потреби» може бути як постійним (наприклад, виборці мають постійний інтерес до життя того, кого вони обрали в парламент країни, навіть якщо це стосується сфер його приватного життя, які можуть вплинути на виконання ним своїх обов'язків народного обранця), так і ситуативним. Як ситуативну суспільну потребу або суспільний інтерес можна навести рішення у справі «Фрессо і Руар проти Франції». Журналісти — заявники до Європейського суду — були засуджені французьким судом за те, що надрукували в своїй статті інформацію щодо керівника концерну «Пежо» п.Каль-ве, яка за законодавством Франції є конфіденційною, зокрема, в статті були надруковані витяги з податкової декларації п.Кальве, а також їх ксерокопія. Засудження журналістів могло б бути визнано Європейським судом таким, що відповідає обмеженням, встановленим у параграфі 2 ст. 10 Конвенції, оскільки таке втручання було передбачено в законі Франції, було виправданим законними цілями і могло б бути визнано необхідним у демократичному суспільстві. Але під час прийняття рішення Європейський суд взяв до уваги суспільний контекст, зокрема те, що в той час, коли з'явилась стаття журналістів, у Франції проходили численні маніфестації працівників концерну «Пежо», які вимагали підвищення заробітної плати. В зв'язку з цим питання заробітної плати керівника концерну становило суспільний інтерес, тому втручання з боку державних органів в право журналістів оприлюднити навіть конфіденційну інформацію щодо Кальве було визнано таким, що не є необхідним у демократичному суспільстві.

Необхідно звернути увагу на те, що до схеми внесені також і ситуативні публічні особи, але їх відкритість є значно меншою в порівнянні з відкритістю, наприклад, політичних діячів. В цьому зв'язку доцільно звернутися до справи «Таммер проти Естонії». Заявника, естонського журналіста, було засуджено за образливі вислови стосовно пані Лаанару, яка колись займала посаду в уряді. Аналізуючи обставини справи з точки зору існування нагальної соціальної потреби, суд дійшов висновку: «Незважаючи на її (пані Лаанару. — Авт.) постійне залучення до діяльності політичної партії, Суд не вважає, що використання оскаржуваних термінів стосовно приватного життя пані Лаанару було виправдане міркуванням суспільного інтересу або важливості для широкого загалу, особливо коли не було доведено те, що її приватне життя було серед факторів, які мали вплив на стан суспільства в квітні 1996 року (час появи публікації. — Авт.). Таким чином, зауваження заявника навряд чи можуть вважатися такими, що служать суспільному інтересу» [6]. Враховуючи таку позицію суду, можна стверджувати, що відкритість для критики залежить від того, наскільки особа була залучена до суспільного життя в конкретний період, а також наскільки певні подробиці її приватного або сімейного життя мали вплив на стан суспільства.