31. Право на повагу до житла в контексті Європейської Конвенції з прав людини.

Комісія та Суд нечасто розглядають справи про порушення положення пункту 1 cтатті 8, яке гарантує право на повагу до житла. Суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства (Баклі проти Сполученого Королівства (1996)). Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (Ментес проти Туреччини (1997)). Нарешті, Суд ухвалив, що до області застосування статті 8 належать також офісні приміщення (Німец проти Німеччини (1992)).

Суд визнав порушення права на повагу до житла у випадку, коли органи державної влади не порушили активне переслідування в цивільному та кримінальному порядку компанії, яка нелегально відкрила завод, де спалювались відходи, і під час спалювання шкідливий дим досягав житла заявника (Лопес Остра проти Іспанії (1994)). У справі Гіллоу проти Сполученого Королівства (1986) Суд ухвалив, що відмова держави надати заявникам дозвіл на проживання в їхньому власному будинку порушила статтю 8, тому що ця дія, в цілому, була непропорційною законній меті забезпечити економічний добробут острова Гернсі. 

У справі Чаппелл проти Сполученого Королівства (1989) Суд не знайшов порушення статті 8 у тому, що органи влади Сполученого Королівства дали дозвіл одночасно і на проведення поліцейського обшуку, і на виконання судового рішення, яке дало змогу позивачам у цивільній справі проти заявника провести обшук у нього вдома та в службових приміщеннях. Суд також не визнав порушення у справі Мюррей проти Сполученого Королівства (1994): наділена відповідними повноваженнями поліція увійшла до приватного помешкання з тим, щоб здійснити арешт.

У згаданій вище справі Ментеса а також у справі Акдівар проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення права на повагу до житла, оскільки житла заявників, згідно їхнім твердженням, були спалені або зруйновані іншим способом підрозділами турецьких спецслужб, а держава не надала жодного пояснення такого руйнування. 

31. Право на свободу вираження поглядів.

Стаття 10: Свобода вираження поглядів та свобода інформації

1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

Право на свободу вираження поглядів є не лише наріжним каменем демократії, але й передумовою здійснення багатьох інших прав і свобод, які гарантує Європейська конвенція. Оскільки це право наділене великою значимістю, багато справ, у яких було встановлено критерії тлумачення принципів Конвенції, були пов’язані із статтею 10.

Хоч стаття 10 має аналогічну з іншими статтями структуру, оскільки в першому пункті наведено перелік гарантованих прав, а в другому — підстави для обмеження їх здійснення, однак вона має кілька характерних рис, що відрізняють її від інших статей, і це впливає на судову практику при її застосуванні. У першому пункті статті 10, наприклад, з категорії «втручання органів державної влади» виключено поняття «ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств». А в другому пункті державам начебто надано ширші межі розсуду у порівнянні з іншими статтями, оскільки тут уточнюється, що «здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками та відповідальністю» і у зв’язку з цим «може підлягати» різним видам державного контролю.

Стаття 10 визначає, що право на свободу вираження поглядів «включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї». У справі Гендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Суд розглянув питання про те, чи засудження особи, яка опублікувала довідкове видання для школярів з порадами на тему сексу та інші теми, порушило права цієї особи за статтею 10. Суд визнав, що держава, посилаючись на положення пункту 2 про «охорону моралі», діяла в межах свого розсуду. Суд в той же час підкреслив свою позицію щодо ролі права на свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві:

Свобода вираження поглядів є однією з основоположних підвалин такого суспільства і однією з визначальних умов його прогресу та розвитку кожної людини... Це стосується не тільки «інформації» та «ідей», що сприймаються доброзичливо або оцінюються як неагресивні чи нейтральні, але й тих, що ображають, шокують або викликають занепокоєння у суспільстві чи серед будь-якої частини його населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без чого не може існувати «демократичне суспільство».

В іншій справі, в якій розглядалось питання про «охорону моралі», заявники скаржились на те, що конфіскація урядом Швейцарії кількох картин відверто сексуального змісту і накладення на художників штрафу за опублікування непристойних матеріалів порушило статтю 10 (Мюллер та інші проти Швейцарії (1988)). Визнавши, що дії держави були узгоджені з пунктом другим, Суд ухвалив рішення про те, що держава має широкі межі розсуду при вирішенні питання стосовно того, що є дійсно «необхідним» для «охорони моралі». Проте, ухвалюючи це рішення, Суд зазначив, що термін «вираження поглядів» за статтею 10 охоплює також і виявлення творчих поглядів, що «дає можливість брати участь у публічному обміні інформацією культурного, політичного і соціального змісту, а також різного виду ідеями».

Суд також погодився з рішенням держави, коли йшлося про те, що релігійні почуття частини населення могли бути піддані нарузі в результаті здіснення свободи вираження мистецьких поглядів. У справах Отто-Премінгер інститут проти Австрії (1994) та Уїнгроу проти Сполученого Королівства(1996) Суд не знайшов порушення статті 10 у випадках, коли уряди цих країн заборонили демонстрацію фільмів, в яких окремі особи та обряди християнської релігії були показані в такому вигляді, який свідчив про неповагу до них.