11. Теорія розподілу державної влади

Теорія поділу влади спирається на ідеї, що беруть початок ще у давньогрецького мислителя Аристотеля. Згодом ці ідеї одержали свій подальший розвиток у працях Эпікура, Полібія, Бодена, Гоббса, Локка, Руссо й інших мислителів. Проте, автором цієї теорії прийнято вважати французького філософа Шарля Монтеск'є, що найбільш повно описав переваги такої форми організації влади. Відповідно до його поглядів, свобода, тобто право робити усе, що прямо не заборонено законом, може бути забезпечена тільки в такій державі, де влада розділена на три галузі: законодавчу, виконавчу і судову. Даний принцип у своєму практичному втіленні означає структурно-функціональну визначеність кожного з державних органів, компетенція якого залежить від його правового статусу і фактичного співвідношення і розмежування повноважень з іншими органами. В умовах демократичного режиму, кожна з влад має певну самостійність і врівноважується іншою владою. Компетенція кожного органу, що належить до іншої галузі влади, визначається так, щоб виключити його панування над іншими органами. Це одна з важливих гарантій проти сваволі. Крім того, неприпустиме накладення компетенції одного органу на компетенцію іншого органу, тобто повинно бути виключене дублювання функцій, паралелізм у роботі різних органів.

Для демократичної держави принцип поділу влади особливо важливий і значимий. Він виражає не тільки поділ праці між державними органами, але і помірність, «роззосередженість» державної влади, що попереджає її концентрацію, перетворення її в авторитарну, тоталітарну владу. Цей принцип у демократичному суспільстві припускає, що всі три влади однакові, рівновеликі за силою, слугують противагами по відношенню одна до одної і можуть «стримувати» одна іншу, не допускати домінування однієї з них.

У соціалістичних країнах принцип поділу влади відкидається на користь принципу «єдності влади», що виражається в «повновладді» представницьких органів (у СРСР, як відомо, ця конструкція одержала назву «радянська влада», тобто влада представницьких органів – Рад, на які переходить здійснення народного суверенітету. І виконавча, і судова влади підзвітні Радам, що можуть навіть брати на себе функції цієї влади (виходячи з буквального трактування принципу «повновладдя Рад»). У дійсності така модель служить прикриттям всевладдя апарату компартії, що реально керує і законодавчими, і виконавчими, і судовими державними органами, а часом і безпосередньо здійснює державну діяльність.

Поділ влади – це показник розвиненості права і держави, необхідна передумова для правової законності і режиму панування права. Без поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову не може бути правової держави.

12. Поняття та основні ознаки правової держави

Правова держава - це демократична держава, у якій забезпечується панування права, верховенство закону, послідовно проводиться принцип поділу влади, а також визнаються і гарантуються права і свободи людини.

Ідея правової держави є ідеєю взаємоуправління громадянського суспільства і держави, що припускає руйнування монополії держави на владу з одночасною зміною співвідношення свободи держави і суспільства на користь останнього й окремої особистості.

Визначальною ознакою правової держави є визнання і гарантування прав і свобод людини. Вихідним початком діючого конституційного і поточного законодавства в правовій державі повинне бути визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю. Внутрішньодержавна система прав особистості повинна відповідати міжнародним стандартам прав людини, закріпленим у Міжнародній хартії прав людини. Разом з тим кінцева мета і безпосередній результат діяльності правової держави полягає в реальному забезпеченні закріплених прав і свобод. Як орган управління справами суспільства правова держава формується і діє для забезпечення інтересів громадянського суспільства і кожного з його членів. І про правову природу держави судять зовсім не по тих гаслах, що вона пропагує, а по тим конкретним результатам, що характеризують діяльність держави в сфері охорони і реального забезпечення прав і воль. Правова держава повинна послідовно виконувати своє головне призначення — гарантувати кожному громадянину можливість усебічного розвитку особистості. Мова йде про таку систему соціальних дій, за якої права людини і громадянина є первинними, природними, в той час, як можливість відправлення функцій державної влади стає вторинною, похідною.

Здійсненню цієї високої мети служать і інші важливі ознаки правової держави.

Правова держава може бути тільки державою демократичною, що здійснює народовладдя не формально, а реально. Це означає, що принцип народовладдя не тільки закріплюється в діючій конституції, інших законах, але і послідовно проводиться в життя, забезпечує дієву участь громадянського суспільства в діяльності держави і прийнятих нею рішеннях.

Громадянське суспільство повинно мати реальну можливість оперативно і вчасно припиняти будь-які спроби держави, її органів узурпувати державну владу, обмежити права людини, перетворитися з друга народу в його поневолювача і тирана. Громадянському суспільству дається право привселюдно критикувати політику держави, прийняті нею рішення, безперешкодно організовуватися в політичні партії й інші суспільні об'єднання, достроково припиняти повноваження державних органів і посадових осіб, не здатних повно і послідовно проводити інтереси громадянського суспільства і його членів у реальному житті.

Панування права означає, що правова держава виступає як такий тип держави, влада якого заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється в правових формах. Усі суспільні відносини, що вимагають врегулювання з боку держави, повинні бути урегульовані правовими законами, і вирішуватися на їхній основі.

Правовий закон - це будь-яке джерело права (закон у широкому значенні), що заснований на засадах справедливості, гуманізму, виражає в собі такі соціальні цінності, як істину, розум, совість, свободу і т.п. В умовах правової держави виключаються будь-які спроби держави встановити суб'єктивні, авторитарні приписи, що суперечать принципам права, конституційним правам до свобод особи. Крім того, правова держава надає можливість кожному громадянину оскаржити в суд будь-які дії і рішення органів виконавчої влади, що порушують його права.

Верховенство закону (закону у вузькому значенні) означає, що в системі нормативно-правових актів закон займає основне місце. По суті ця ознака є лише юридичним вираженням принципу народовладдя. Члени (депутати) представницького органу держави покликані виражати в законах волю населення, яке обрало їх, і в силу цього закони визнаються актами вищої юридичної сили, наділяються атрибутом верховенства. Ця властивість означає, що:

1) закони як акти вищої юридичної сили містять вихідні, первинні норми, що мають обов'язкове значення для всіх органів держави, посадових осіб, організацій, підприємств і громадян;

2) на основі й у рамках, встановлених законом, органи виконавчої влади покликані забезпечувати неухильну чинність закону в реальному житті, вживати всіх необхідних заходів для усунення будь-яких перешкод на шляху їхньої реалізації. При цьому державні органи можуть робити лише те, що їм безпосередньо дозволено законом;

3) усі нормативно-правові акти, що приймаються для розвитку і на основі законів, не можуть їм суперечити. У разі протиріччя підзаконного акту закону діє закон як акт вищої юридичної сили.

Поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову сприяє розосередженню державної влади між різними владними ланками, структурами. Це попереджає її концентрацію в якій-небудь одній структурі, не дозволяє узурпувати владу окремим партіям, угрупованням чи особам. Крім того, це є важливим технологічним засобом підвищення ефективності роботи державних органів.

Крім цих основних ознак правової держави можна виділити також і інші. Взаємна відповідальність держави й особистості полягає в тому, що не тільки громадянин несе відповідальність перед державою у разі порушення ним норм права, але і держава несе відповідальність перед особистістю у разі невиконання нею тих чи інших зобов'язань, що випливають з конкретних відносин.

Пов'язаність держави, її органів, посадових осіб, громадян та їх об'єднань правом полягає в тому, що держава, всі її органи, посадові особи, об'єднання громадян, юридичні особи, фізичні особи й інші суб'єкти правових відносин повинні підпорядковувати свої дії вимогам, що містяться в правових законах, не можуть ставити себе вище цих вимог, покликані діяти в їхніх рамках. Мова йде про таке значення права, коли вона перестає бути простим придатком державної влади, а будучи вираженим у законах, здобуває власну цінність, ніби піднімається над усіма соціальними суб'єктами, служить умовою і засобом упорядкування їх взаємин.

Регулювання відносин між особистістю і державою на основі загальнодозвольного принципу (дозволено все, що прямо не заборонено законом) означає, що норми права, котрі стосуються правового статусу особистості, містять вичерпний перелік заборон і дії особистості, прямо не заборонені ними, не можуть розглядатися як неправомірні.

Розмежування функцій, сфер впливу і відповідальності між державою і цивільним суспільством необхідно реалізувати для того, щоб державне регулювання в громадянському суспільстві здійснювалося в межах, установлених Конституцією і створило для суспільства умови нормального розвитку, а громадянське суспільство і його інститути, здійснюючи постійний вплив на державну політику, не претендували на суверенну владу, на здійснення владно-управлінських функцій.

Піднесення суду як зразка, моделі і засоби забезпечення правової державності обумовлено особливою роллю суду в правовій державі як незалежного від яких-небудь державних і суспільних структур органу.

Наявність ефективної системи правоохоронних органів припускає, що створено такі матеріально-технічні, фінансові, організаційні, правові, кадрові й інші умови їх діяльності, що сприяють реалізації цілей і завдань, що постають перед цими органами.

Високий рівень правової культури є необхідною передумовою реалізації всіх інших ознак правової держави.