Що саме захищається у суді?

Кожна особа, яка вступає у правовідносини має певні права і інтереси. Ці права і інтереси підлягають захисту державою. Інакше сенсу в існуванні держави не існувало б. У романі Айн Ренд «Атлант розправляє плечі» один з персонажів говорить: «Я запрошую тебе у державу, де вся діяльність влади обмежується стінами суду». Основна функція держави – бути тим апаратом, тим механізмом, який гарантує своїм існуванням те, що правовідносини виникатимуть та існуватимуть відповідно до тих правил, які цією державою встановлені. А піддані держави та ті, хто знаходиться на її території, мають право розраховувати на те, що ці правила поведінки, тобто норми права, яких вони дотримуються самі, будуть дотримані й іншими. Принаймні держава це має гарантувати, тобто забезпечувати певним державним примусом.

Таке забезпечення здійснюється у тому числі й судами, як органами державної влади. Однак судді не ходять по вулицях, як поліцейські, і не шукають, де ж саме порушуються права, аби їх захистити. Вони сидять у будівлях, що йменуються судами, та чекають, поки до них хтось звернеться з проханням захистити його права та інтереси.

Захищати суди можуть ті права, які вже порушені, шляхом їх відновлення, а можуть й діяти на упередження. Наприклад, особа, яка бачить, що її ще не порушені права можуть бути порушені за певних обставин, або що ці права вона не зможе реалізувати, якщо не усунути певні перешкоди, може також звернутися до суду з проханням захистити її права від майбутніх ймовірних порушень. У такому разі ми говоримо про захист інтересів.

Яскравим прикладом захисту порушених прав і охорони інтересів у суді є процес розірвання шлюбу. Так, якщо чоловік і дружина вже більше не хочуть бути подружжям, однією сім’єю, навіть коли у них є діти, вони можуть разом звернутися до суду із спільною заявою про розірвання шлюбу. У цьому разі вони можуть домовитися між собою про те, як вони піклуватимуться про свою дитину у майбутньому після розірвання шлюбу. Така домовленість повинна бути оформлена договором про утримання дитини, а договір має бути засвідчений нотаріусом. Оскільки це відбувається без спору між подружжям, слід говорити, що права їх обох не є порушеними чи оспореними і вони у суді захищають своє непорушене право на майбутнє – право жити окремо, вчиняти певні дії незалежно один від одного. У цьому разі суд захищає охоронювані законом інтереси.

Якщо ж один з подружжя не згоден щодо того, що його дитина залишається з іншим, то у даному випадку виникає спір стосовно права цього подружжя виховувати дитину, та права іншого отримувати аліменти від першого на утримання дитини. У цьому разі слід говорити про те, що суд захищає порушені права.

Отже, у судах захисту підлягають як порушені права, так і охоронювані законом інтереси, тобто ще не порушені права.

Предмет та метод цивільного процесуального права, як критерії визначення самостійності галузі права.

Як вже було вказано вище, цивільне процесуальне право – це галузь права. Право ділиться на галузі, які слід відмежовувати одна від одної за певними ознаками, притаманними лише цій галузі. Для того, щоб пояснити, що таке цивільне процесуальне право, слід вказати на ті його ознаки, які характерні лише для нього та завдяки яким воно вирізняється на фоні інших галузей права. Такими ознаками є специфічний предмет і специфічний метод. Специфічність предмету і методу цивільного процесуального права і робить його цією галуззю права.

Предмет будь-якої галузі права – це те, на що впливає право, те, для чого воно й існує. А метод будь-якої галузі права – це спосіб впливу цієї галузі на свій предмет. Іншими словами предметом цивільного процесуального права є те, на що спрямована дія норм цивільного процесуального права, а методом є те, як саме ця дія спрямовується.

Як було вже сказано вище, право діє на певні суспільні відносини, які внаслідок такої дії стають правовідносинами. Цивільне процесуальне право впливає не на усі правовідносини, що виникають у державі, а лише на ті, заради регулювання яких воно й виникло. Так, предметом цивільного процесуального права є ті відносини, які виникають під час здійснення правосуддя, тобто під час захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів суб’єктів цих правовідносин. Цей предмет виникає лише тоді, коли певні матеріальні права особи порушені, або можуть бути порушені у майбутньому і ця особа звертається за таким захистом до суду. Наприклад, якщо усе той же покупець не оплатив придбаний товар і продавець вимагає від нього оплати, надсилаючи листи, претензії та вчиняючи інші дії, говорити про те, що виникли цивільні процесуальні правовідносини не можна. А от коли продавець, вичерпавши усі можливі способи захисту власного права на отримання оплати товару, вирішить звернутися до суду, такий продавець стане ініціатором виникнення цивільних процесуальних правовідносин, тобто предмета цивільного процесуального права. І з’являється цей предмет лише завдяки тому, що продавець подає у суд позовну заяву, і лише після вчинення ним цієї дії. У тому разі, коли продавець позовну заяву підготував, але до суду її не подав, не можна говорити й про виникнення цивільних процесуальних правовідносин. Іншими словами, поки у правовідносинах між покупцем і продавцем не з’явиться суд, ці правовідносини не стануть предметом цивільного процесуального права.

Отже, цивільне процесуальне право спрямовує свою дію на свій предмет – на цивільні процесуальні правовідносини. Спосіб, у який відбувається така дія, має назву метод цивільного процесуального права. Існує два основних методи впливу права на його предмет: імперативний і диспозитивний. Оскільки предметом права є правовідносини, а вони виникають між суб’єктами, то саме від того, яким методом право діє на ці правовідносини, можна говорити, рівноправні ці суб’єкти чи нерівноправні. Якщо такі суб’єкти нерівноправні, і один з них може нав’язувати певну поведінку іншому суб’єкту правовідносин поза волею останнього, то про рівноправність мова йти не може. Такий метод правового регулювання називається імперативним. Суд може зобов’язати відповідача прибути у судове засідання, або стягнути з нього грошові кошти, не запитуючи у нього згоди. У цьому разі проявляється імперативний характер методу правового регулювання цивільного процесуального права.

З іншого боку, позивач і відповідач, як суб’єкти правовідносин, що є предметом цивільного процесуального права, мають рівні права. Не слід їх вважати однаковими. Вони рівні. Це означає, що позивач і відповідач можуть з однаковою силою, хоча й різними шляхами, впливати на правовідносини, що між ними склалися. Позивач може подати позовну заяву до суду, а відповідач може подати до суду свої заперечення або зустрічний позов. Таке рівноправ’я сторін у цивільних правовідносинах є підставою говорити про існування диспозитивного методу впливу цивільного права на свій предмет.

Отже, цивільне процесуальне право впливає на власний предмет методом, що поєднує й імперативний, і диспозитивний характер. Отже, метод цивільного процесуального права є імперативно-диспозитивним.