4.2. Галицько-Волинське князівство (іх-хііі ст.)

Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами [15].

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося. Цьому перешкоджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів.

Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галицько-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галицьке.

Торгівля в Галцько-Волинському князівстві, особливо внутрішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі, однак інтенсивною залишилась торгівля з Києвом.

Основою княжих фінансів була феодальна експлуатація населення, яке платило данину натурою або грішми. Дань була характерною ознакою платежів до казни князя. Подать - збірний термін, під яким розумілись уроки, дари, оброки. Уроки - будь-яка повинність, яка визначалась по розміру і яку потрібно було виконувати до певного календарного терміну. Оброки стягувались з певного предмета. Згодом розвинулась складніша система оподаткування, що включало кожне господарство (яке називалося "дим" або "соха"). Розмір господарства і його економічні можливості спочатку не враховувались. Потім основою стало обкладання по чисельності жителів. В окремих князівствах об'єктом обкладання була земля. З розвитком феодальних відносин відбувалася еволюція данини. Вона перетворювалася частково на державні податки або феодальну ренту на користь феодала [34].

Непрямою податтю було мито, яке сплачували купці. Митниці були в Холмі, Городлі і Володимирі та в Крешові, Любачеві, Городку і Львові. Такі ж митні пункти існували, очевидно, і на інших торговельних шляхах. Митники крім мита вимагали для себе сукна або інших товарів.

На які потреби використовувалися фінансові засоби, джерела не дають точних даних. Відомо лише, що доходи із «коломийської солі» (у формі мита) мали йти на утримання важкоозброєних полків війська.

Основою для торгових розрахунків служили гроші, такого самого вигляду, як і в інших землях Русі. В першу чергу це були «гривні кун». Гривня кун — це одиниця грошової лічби. Крім того, гривнями називали, як і раніше, злитки срібла встановленої ваги і форми.

В обігу перебували і гріш і денарій — це частини монетної гривні; у XIV ст. рахували у гривні 48 грошей, або 240 денаріїв. Це була дрібна, розмінна монета; карбували її в Чехії, Угорщині, Польщі і інших країнах. Як видно із княжих грамот, вони були в обігу і в Галицько-Волинському князівстві [17].

Однак, під впливом багатьох факторів, українські землі не зберегли свою цілісність та потрапили під владу могутніх держав Польщі та Литви.