2.3. Психоаналітична взаємодія

Відносини аналітика з клієнтом формують сутність психоаналітичної терапії, її найважливіший лікувальний фактор. Перебіг цієї взаємодії визначають особистісні чинники, основними серед яких є явища трансферу, опору, захисту, вплив несвідомого.

Перенос і аналітичні відносини

Трансфер - універсальний засіб психотерапевтичної практики. Він завжди фігурує у терапевтичних відносинах, навіть якщо терапія не є психоаналітичною. Багато терапевтів, які не володіють основами психоаналізу, бояться переносу і не вміють із ним працювати. Ті, хто практикує у межах непсиходинамічних напрямів, часто ігнорують трансферентну симптоматику і не можуть уберегти себе і клієнтів від деформації відносин, зумовлених переносом і контрпереносом. Трапляються випадки, коли трансферентні відносини використовують із корисливою метою, наприклад терапевт зловживає ними для невиправданого збільшення тривалості терапії і отримання додаткової оплати. Тому перенос завжди потребує обговорення.

Суть і специфіка трансферентних відносин дуже складні, щоб виробити єдине розуміння їх і пов'язаних із ними технічних питань терапії. Безперечно одне: доопрацьований перенос дорівнює невиконаному аналізу.

Трансфер у психоаналізі - трансформація відносин між пацієнтом і аналітиком, що відбувається під впливом несвідомих бажань клієнта і полягає в перенесенні ним на аналітика почуттів, пов'язаних із значущою фігурою власного дитинства (мати, батько, близькі родичі). Аналітичні відносини, покликані виконувати суто службову функцію, поступово стають важливими і значущими для клієнта, він поринає в них із запалом і пристрастю, властивими юнацькій закоханості.

Часто в психоаналізі спостерігається контрперенос - симетричне ставлення терапевта до клієнта. На відміну від трансферу він не завжди формується в аналізі.

Перенос буває комплементарним (лат. complementum- доповнення), якщо аналітик уособлює риси і якості, яких клієнтові бракувало у стосунках раннього дитинства, або конкордантним (лат. соncordatum - угода), коли характеристики значущих людей він приписує терапевтові.

Трансфер вважають найважливішим терапевтичним чинником психоаналізу і водночас одним із найсерйозніших труднощів в аналітичній роботі. Його цілюща роль - у пожвавленні минулих несвідомих конфліктів і витісненого змісту, які стають доступні свідомості, переживаються і зникають у процесі терапії. Саме в цьому й полягають мета і значення психоаналізу.

У трансферентних відносинах відтворюється генезис невротичних проблем і труднощів клієнта. Основна "тріада" аналітичного лікування представлена поверненням витіснених переживань, повторенням їх і відпрацюванням у відносинах із терапевтом, унаслідок чого зникають підстави для повторного виникнення симптому. Отже, у процесі психоаналітичної терапії формується актуальний невроз (невроз переносу), а позбавлення від нього знаменує завершення аналізу.

З переносом пов'язано чимало труднощів. Крім позитивного трансферу (гіпертрофованої симпатії до аналітика), нерідко виникає негативний - антипатія, ненависть, підозрілість, недовіра і дратівливість. Це ускладнює роботу аналітика, призводить до збільшення тривалості терапії, може спричинити формування негативної терапевтичної реакції - погіршення стану і самопочуття клієнта у процесі аналізу. Сила його залежить від обсягу доступного несвідомого матеріалу.

Ще одна пов'язана з переносом складність - ставлення клієнта до почуттів, які він переживає у процесі розвитку трансферентного неврозу. Як правило, він чекає від аналітика відповіді на свої почуття, а не інтерпретацій і теоретичних роз'яснень. Принцип абстиненції, за яким терапевт організовує свою взаємодію з клієнтом, пацієнт часто інтерпретує як зарозумілість, нещирість, навіть боязкість. Інша крайність, у яку впадають невпевнені в собі пацієнти, - страх виявити свої емоції, зізнатися в них аналітику і собі.

Проте вільне вираження трансферентних почуттів - запорука успіху аналітичної терапії і можливості подолання неврозу переносу. На відміну від ситуації у минулому, яка була травматичною і змусила клієнта витіснити болючі почуття і переживання, трансферент-не кохання або ненависть не можна поставити йому в провину або заслугу. Терапевт слухає клієнта доброзичливо та об'єктивно, не допускаючи злого, глузливого або цинічного реагування, не використовуючи психологічних захистів. У межах аналітичних відносин трансферентні почуття одержують пояснення та інтерпретацію і втрачають свій патологічний характер.

За короткострокової аналітичної терапії професійну поведінку краще орієнтувати не на класичні зразки, рекомендовані 3. Фройдом і прихильниками ортодоксального психоаналізу, а погоджувати з принципами, запропонованими, наприклад, X. Кохутом або М. Гіллом. Згідно з ними успішнішим і людянішим буде аналітик як терплячий і співчутливий слухач, а не тільки "безпристрасне дзеркало". Для клієнта необхідність розказувати про свої почуття або фантазії людині, на яку вони спрямовані, є надто складною. Оскільки в процесі терапії він дедалі більше усвідомлює і згадує свій негативний досвід, пов'язаний з подібними ситуаціями, його опір трансферентним почуттям цілком очікуваний і зрозумілий.

Психоаналіз — 1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань; 2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів. Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі таАмериці у ХХ ст.^[1]

Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фройда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.

Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.

Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.

Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.

В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.

Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

Зміст   [сховати]  1 Витоки 2 Теорії і школи 2.1 Фрейдизм 2.1.1 Структурна модель психіки 2.1.2 Комплекс Едипа 2.1.3 Захисні механізми психіки 2.1.4 Стадії розвитку особистості 2.2 Аналітична психологія Юнга 2.3 Психологія Еґо 2.4 Інтерперсональний психоаналіз 2.5 Теорія об'єктних відносин 2.6 Психоаналіз Лакана 3 Техніки 4 Критика в бік психоаналізу 4.1 Дослідження Клауса Граве 5 Сучасний стан психоаналізу 6 Відомі вчені-психоаналітики 7 Відомі пацієнти 8 Найважливіші праці 9 Див. також 10 Примітки 11 Література 12 Посилання