Тема 3. Інституційні інвестори як суб’єкти управління фінансовими активами Основні теоретичні поняття теми
Банки, як правило, є активними інвесторами на ринку державних цінних паперів. Що ж стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то тут існують істотні розбіжності в законодавстві різних країн. У світовій практиці виділяють три моделі організації участі комерційних банків на ринку цінних паперів: небанківську, банківську і змішану.
Небанківська (американська) модель обмежує діяльність комерційних банків на ринку корпоративних цінних паперів шляхом розмежування їх кредитних та інвестиційних функцій. Цим пояснюється розподіл банків США на інвестиційні та комерційні.
Банківська (європейська) модель характеризується найактивнішою роллю банків на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку.
Змішана модель характеризується присутністю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціалізованих інвестиційних інститутів.
Правова основа здійснення українськими банками операцій з цінними паперами закладена в ст. 47 і 50 Закону “Про банки і банківську діяльність” відповідно до яких на підставі ліцензії вони мають право здійснювати емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; операції на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг). За умови отримання письмового дозволу НБУ банки також мають право здійснювати такі операції з цінними паперами:
інвестування у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;
операції за дорученням клієнтів або від свого імені з інструментами грошового ринку; з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф’ючерсами та опціонами;
довірче управління коштами та цінними паперами за договорами з юридичними та фізичними особами;
депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.
Банкам у процесі інвестування притаманні ті ж самі ризики, під які підпадають інші інституційні інвестори. Особливість передбачення й урахування цих ризиків полягає в тому, що при трансформації фінансових контрактів і цінних паперів за обсягами й строками в інші активи зазнати якомога менше втрат.
Механізми регулювання банківських ризиків діють не ізольовано і знаходяться в складній взаємодії між собою. На практиці визначальну роль в регулюванні системного ризику відіграють механізми, що діють на рівні держави і галузі (макрорівні).
На макрорівні механізми регулювання розробляються і приймаються вищими органами державної влади відповідно до основних принципів побудови банківської системи.
На мезорівні (рівні банківської системи) основними інструментами регулювання банківських ризиків є нормативні акти органів державного нагляду (НБУ), а також положення і стандарти, розроблені і узгоджені самими учасниками галузі (наприклад, в рамках саморегулівних організацій).
На мікрорівні (рівні окремого банку) на додаток до перерахованих вище зовнішніх обмежень можуть використовуватися і власні, внутрішні механізми управління ризиками.
У більшості коментарів, що присвячені останнім фінансовим кризам, в першу чергу згадується банківський капітал. Вважається, що не останньою причиною цих криз (як в Україні, так і на Заході) були прорахунки з боку органів нагляду, які своєчасно не відслідкували появу нових ризиків в банківській діяльності і не передбачили введення більш жорстких вимог до розміру достатності капіталу банків.
З початку 1980-х рр.. проблеми достатності банківського капіталу і методології її оцінки стали предметом жвавих дискусій в міжнародних фінансових організаціях. Інтерес органів державного регулювання до капіталу банку є очевидним в зв’язку з тим, що саме капітал виконує функцію захисту вкладників від різних втрат. Розмір капіталу є ключовим фактором довіри вкладників і клієнтів до спроможності банку компенсувати збитки. В результаті цього було висунуто концепцію мінімального рівня достатності капіталу, який є джерелом компенсації збитків і механізмом стримання морального ризику.
Проблема полягала в розробці загальних критеріїв достатності капіталу, прийнятних для різних суб’єктів банківського співтовариства незалежно від країни. В червні 1988 р. країнами Групи 10 був прийнятий розроблений Базельським комітетом з банківського регулювання та нагляду (Basle Committee on Banking Regulations and Supervisory Practices) загальний підхід до оцінки достатності капіталу банків, який став відомим як Базельська угода з капіталу 1988 р. (Basle Capital Accord). Сьогодні до Базельської угоди з капіталу приєдналось більше 100 країн, в тому числі і Україна.
Базельська угода з капіталу складається з трьох частин: 1) cкладові елементи капіталу; 2) вагові коефіцієнти ризику; 3) цільовий стандартний коефіцієнт достатності капіталу.
Портфель цінних паперів банку – сукупність придбаних (отриманих) банком цінних паперів, право на володіння, користування та розпорядження якими належить банку та які згруповані за їх типами і призначенням.
Питання стосовно віднесення цінного паперу до портфеля банку регламентується трьома нормативними документами НБУ: Інструкцією з бухгалтерського обліку операцій з цінними паперами в банках України, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні та Положенням про порядок визначення справедливої вартості та зменшення корисності цінних паперів, відповідно до яких вкладення банку в цінні папери класифікуються таким чином: торговий портфель цінних паперів; портфель цінних паперів на продаж; портфель цінних паперів, що утримуються до погашення; інвестиції в асоційовані та дочірні компанії.
Інвестиційні банки, на відміну від комерційних банків, не обмежені у напрямах своєї діяльності. Основні з них наступні: 1) виведення на ринок нових випусків боргових зобов’язань та акцій приватних фірм і урядових органів; 2) торгівля і брокерське обслуговування; 3) приватні розміщення; 4) злиття і поглинання (merger and acquisition business, M&A); 5) інші види діяльності.
Як показує західний досвід, в забезпеченні інвестиційного процесу особливе місце належить страховими компаніям, провідною функцією яких є залучення капіталу шляхом страхування, а власне надання страхових послуг вважається другорядною функцією, – засобом нагромадження коштів. Часто виникають ситуації, коли за підсумками фінансового року страхова компанія має збитки від своєї основної, тобто страхової діяльності, і покриває їх за рахунок доходів від інвестиційної діяльності.
Ф
інансовий
потенціал страхової компанії
– це фінансові ресурси, що знаходяться
в господарському обороті і використовуються
для проведення страхових операцій і
здійснення інвестиційної діяльності
(рис.1).
Загалом для виконання зобов’язань зі страхових виплат страховик використовує два джерела – страхові резерви і власні вільні кошти. При цьому, якщо кошти страхових резервів є коштами страхувальників, то власні вільні кошти – це кошти самого страховика.
Основними вимогами до прийняття рішень і вибору стратегії управління
Рис. 1. Структура фінансового потенціалу страхової компанії
Інвестиційна діяльність страхових компаній, що здійснюють свою діяльність на території України, регулюється Законом України „Про страхування” (у редакції Закону від 04.10.01 №2745-14, зі змінами та доповненнями), Постановою Кабінету Міністрів “Про затвердження Напрямів інвестування галузей економіки за рахунок коштів страхових резервів” від 17.08.02 №1211, розпорядженнями Держфінпослуг „Про затвердження Правил розміщення страхових резервів із страхування життя” від 26.11.04 №2875 і „Про затвердження Правил формування, обліку та розміщення страхових резервів за видами страхування, іншими, ніж страхування життя” від 17.12.04 №3104.
Таблиця 1