2. Історія хорового мистецтва та освіти за рубежем

   1. Становлення хорових жанрів у Західній Європі

Хоровий спів є однією з найдавніших та найбагатших галузей музичного мистецтва. Протягом усієї історії людства він був тісно пов'язаний з життєдіяльністю людей.

Спочатку хоровий спів був частиною трудових процесів, танців та обрядів. Пізніше склалося професійне мистецтво, основною формою якого був релігійний спів. Кращі хорові колективи брали участь у художньому оформленні свят у палацах знаті.

Для розвитку світової хорової культури виняткове значення мало хорове мистецтво Давньої Греції. На святах та землероб них роботах одноголосно виконувалися хорові пісні (гіпорхеми, гімни, оди, дифірамби). Жіночі хорові колективи віддавали належне ліричним пісням, а чоловічі та юнацькі – одам та повчанням переможців. Чоловічий хор, що складався з 12-15 осіб, супроводжував давньогрецькі трагедії.

У Давній Греції виникла традиція виконання християнських пісне співів на основі тетрахордів (лідійського, фригійського, дорійського, міксолідійського), які складалися у величезну кількість ладів.

На розвиток хорового мистецтва Європи вплинула духовна хорова музика Візантії, розквіт якої припав на VI – VII ст. У візантійській релігійній музиці склалася традиція співу без супроводу. Візантійські гімни, кондаки та канти відрізнялися розвиненою структурою і орнаментальною барвистістю. Серед давніх візантійських піснетворців відомі імена Кирила Олександрійського(IV ст. ), гімнографів Василя Великого, Єфрема Сіріна, Афанасія Олександрійського ( IV ст.), автори тропарів Тимокліт і Анфим (V ст.), Роман (VI ст.), гімнографи Єфеск, Сергій, Софроній (VII ст.), серед діячів пізнішого часу Федір Судіт, Йосиф Феслалоній та всесвітньовідомий Іоанн Дамаскін. Саме Дамаскін відібрав з великої кількості ладів і пісне співів, що існували у той час, вісім найбільш зручних і, надавши їм письмовий вигляд і назву (гласи), систематизував їх у Октоїх.

У 1054 році відбулося офіційне розмежування християнської церкви на православну та католицьку. Із цього часу у західноєвропейських країнах професійне мистецтво середньовіччя розвивалося у межах та у зв’язку з потребою католицького богослужіння.

Завдяки церковні й реформі у IV – VI ст. відбулося упорядження принципів церковного співу. Було введено антифонарій, піснеспіви якого лягли в основу григоріанського співу. Він виконувався виключно чоловічим хором. Найбільше давньою формою григоріанського співу були псалмодії та гімни. Псалмодія – це рецитація латинського тексту у вузькому діапазоні мелодичного руху, що мала асиметричну ритміку. Гімни є більш розвиненими і структурно завершеннями; вони мали народнопісенну основу та чітку ритмічну організацію. Із часом гімни стали невід’ємною частиною та музично-художньою основою святкового католицького богослужіння.

З XIII ст. піснеспіви католицької служби (меси) об’єдналися у цикл з п’яти розділів:

1. «Kyrie eleison» (Господи, помилуй).

2. «Gloria in exelsis Deo» (Слава у вишніх Богу).

3. «Credo in unum Deo» (Вірую во Єдиного Бога).

4. «Sanctus dominus Deus Savaoth» (Святий Господи Боже Саваоф).

«Benedictus» (Benedictus gui venit in nomine Domini) (Благословен грядущий

во ім’я Бога).

5. «Agnus Dei» (Agnus Dei, gui tollis peccata mundi) (Агнець Божий, що взяв

на себе гріхи миру).

Пізніше в деяких частинах меси іноді виділялися самостійні розділи. Наприклад, в ч.3 «Credo» у XIX ст. уособлюються нові розділи «Et incarnatus» (І втілився в людину, народився від Святого Духу і Діви Марії); «Crucifixus» (І був розіп’ятий та похований); «Et resurrexit» (І воскрес). Спочатку меса виконувалася одноголосно, але з XIV ст. з’явились перші багатоголосні обробки окремих частин.

В епоху Відродження хорове мистецтво набуло нових напрямків: розквітає хорове багатоголосся, поширюються нові форми світської хорової музики; з’являються нові хорові жанри. У демократичному колі населення італійських міст звучали ліричні гімни – лауди, чотириголосні побутові пісні, триголосні сільські віланели. Провідним пісенним жанрам жанром Франції були багатоголосні шансонс. В Італії, Англії, Польщі значної популярності набув жанр лірично-витончених мадригалів.

Необхідність виконувати великі за обсягом твори – меси, магніфікати – вимагали подальшого розвитку хорової освіти виконавців співаків. Однією з найкращих у Європі була римська співацька школа (Scola cantorum), що виникла ще у VI ст. Із XIV ст. засновано Авіньонську папську капелу, а з XV ст. – взірцевий хор Cappella Palantino, або Сисктинську капелу.

Папський хор співав без інструментального супроводу, його виконання відзначалося бездоганним строєм та ансамблем. Для участі в цьому колективі відбиралися кращі співаки з усієї Європи.

У Венеції затвердився стиль поліхорального співу, який відрізнявся блискучістю, тембровими та динамічними контрастами. Ще у 90-х роках XV ст. у Сан-Марко було встановлено орган, що стимулювало композиторів до створення вокально-інструментальних творів.

У розвитку хорової культури Нідерландів велику роль зіграли співацькі школи-приюти, які здобули назву метризи. У них майбутні співаки, органісти та композитори забезпечувалися систематичним музичним навчанням. У кожній метризі навчалися двадцять – тридцять учнів, які під керівництвом досвідчених учителів вивчали теорію музики, мистецтво співу та гри на органі.

Творчість композиторів нідерландської школи Г. Дюфаі, Х. Ізака, О. Лассо, Ж. Депре увійшла в золотий фонд хорової музики. Провідним жанром композиторської творчості стала меса a cappella, яка виконувалася хором хлопчиків та чоловіків. Поряд з багатоголоссям значних успіхів досягло поліфонічне письмо, у якому широко використовується повний діапазон хору, а кількість хорових голосів зростає до двадцяти чотирьох.

У період Реформації XVI ст. відбувається демократизація хорового співу, відроджується нові хорові жанри: протестантський хорал (Німеччина), гуситські пісні (Чехія), енземи (Англія). Із XVII – XVIII ст. хорова музика перестає бути тільки частиною релігійного дійства, вона здобуває нову естетичну функцію. З’являються нові хорові жанри: кантати, ораторії, страсті (М. Преторіус, Хаслер, Щюц, Д. Скарлатті). Досягають розквіту жанри меси, мотету, мадригалів (К. Монтеверді), магніфікату (Д. Букстехуде), ензимів та кетчів (Г. Перселл).

У XVIII ст. ці жанри набули подальшого розвитку у творчості Й.С. Баха (пасіони, ораторії, кантати, хорали, мотети, канони, пісні). У творчості Г.Ф. Генделя значне місце посідає жанр ораторії («Месія», «Іуда Маккавей»). Широко використовував у своєму доробку хоровий спів Й. Гайдн (меси, кантати, ораторії). Хорові твори В.А. Моцарта та Л.В. Бетховена увійшли до золотого фонду світового музичного мистецтва.

Починаючи з XIX ст. домінуючою формою хорового мистецтва стає концертне виконавство. З’являються хорові установи, що ставлять за мету об’єднання діячів хорової культури, громадське, культурне та хорове виховання слухачів. («Лідертафелі» з Германії, «Цюріхський співочий інститут», «Орфеон» із Франції, «Королівське хорове товариство», «Об’єднання хоровиків» із Англії, «Духовні концерти» з Австрії).

У період романтизму загострюється інтерес композиторів до народної пісні, втілюються у музику жанрові образи. Значну роль відіграють засоби музичної виразності, посилюється інтерес до жанру хорової мініатюри.

Широко розповсюджується тенденція використання хору в опері. Плідно працюють у жанрі хорової музики К.М. Вебер, Р. Вагнер, Й. Брамс (Німеччина). З успіхом виконуються ораторії та кантати Р. Шумана, Ф. Мендельсона, Ф. Ліста, Р. Вагнера. У творчості Ф. Шуберта, Г. Малера досягає розвитку жанр хорової пісні. Г. Малер, як і Л. ван Бетховен, використовує хоровий спів у симфоніях. Світову славу здобули хорові сцени в операх Ш. Гуно, Ж. Бізе, К. Сен-Санса, Ж. Масне (Франція). Хорова культура Польщі збагатилася оперними хорами та хоровими піснями С. Монашко; Чехії – творами для хору Б. Сметани та А. Дворака.