Історико-культурний аспект розвитку Луганська

I.1. Історичні особливості виникнення міста та його назви

Ще не дуже давно наше місто називалося Ворошиловградом, походження цього імені відомо майже усім. Аналіз топографічних назв області, що мають, наприклад, корені «канд-» («кунд-») і ін., характерні для тюркських і фінно-угорських мов, але особливо специфічні для протоарійського, виявляє сліди поселень «достепової» культури. На протоарійській мові корінь «канд-» означає «універсальну життєву силу». Цей корінь і у відомих легендарних іменах Сканда, Кунданики, і відомій назві хутора Кундрючий. Наші далекі предки знали властивості цих місць. З історії відомо, що протоарії обирали багаті заливними лугами горбкуваті місцевості. Такий, крім Південного Уралу (прабатьківщини південних аріїв), є й наша область. І тут збереглися обряди й шанування священних пагорбів і культи умираючих і божеств, що воскрешають — аналогів Ісуса, Осіріса... Життя Луганщини унікальним чином пов'язане і з циклом активності подвійної зірки Сиріус, що обожнюється арійцями. Серед деяких «підшефних» Сиріуса і місто в Індії — Врендаун, відоме як «вічно відкриті Врата Неба» через часті осяяння там багатьох неформальних лідерів людства. «Підшефний» Луганськ також, судячи з назви, не менш унікальний, ніж Врендаун або Перм [10].

З двох коренів «луг-» і «ан-» другий часто означає «вода», «ріка» або «верховний бог», що не суперечливо, тому що рікам, що дарують урожаї і життя, поклонялися як богам. А корінь «луг» позначає не тільки «залитий ліс», цьому кореневі відповідають також прикметники «золотий», «сяючий». А відомо, що розробки родовищ золота в наших краях вели ще скіфи.

Лугань — це не тільки «сяюча» («золота») ріка, але і «сяючий бог» (не забудемо і про цей можливий варіант, що також має під собою ґрунт). Луг-бог відомий у міфології різних народів. Його мати — Аріанрод (божество арійського походження). У міфологічному словнику довідаємося, що Луг був не тільки умілим воїном, але й митецьким у багатьох ремеслах. Уявлення про Луг як заступника мистецтв і ремесел підтверджується іншим епітетом «митецька рука». Вихованцеві провидця і мага Твидіона — Лугові було заборонено «опускатися до застосування зброї...» Усі бойові мистецтва мають легенди про походження. У цьому міфі, можливо, криються корені нашої національної системи єдиноборств, швидше за усе все-таки проарійського походження.

Відкіля прийшла «луганська цивілізація» і куди ведуть її сліди — тема окремого дослідження, до якого підключаються археологи, етнографи. Воно, можливо, відповість, чи був луганський Кам'яний Брід її центром або наступність між першим поселенням лугарів та нинішнім Луганськом переривалася. Як би там ні було, сьогоднішні майстри «золоті руки», а також «золоті серця і голови» можуть справедливо вважати митецького в багатьох ремеслах Лугу якщо не легендарним засновником поселення, то як мінімум колегою, у якого є і своє «професійне» свято: Лугові присвячений щорічний день входження Сонця в знак Лева. Він збігається зі святом «Вогню царів» у протоарійських племен, а тепер може стати і вдень лугарів Луганська [21].

Розглянувши міфологічний аспект походження назви міста, звернімося до його історії заснування. Перший промінь сонця в країні лягає саме на луганську землю. Луганщина – самий східний регіон України. Прекрасна і самобутня рівнина, що йде від долини Сіверського Дінця. До півдня відкриється поглядові Донецький кряж, а на крайній півночі в межах області заходять відроги Средньоруської височини... Кілька сотень років тому територія області становила собою нескінченний степ, де водилася незліченна безліч птахів – куріпки, дрохви, стрепети... Високо в небі парили соколи, яструби, орли й орлани. У лісах жили ведмеді, олені, лосі, дикі коні, кабани. Сьогодні залишилися тільки кабани, олені, лосі, що є предметом полювання, однак їхній відстріл строго регулюється.

Великі підземні багатства Луганщини. Мільярдами тонн обчислюються її запаси високоякісних антрацитів і коксівних вугіль. Саме з нашого краю почалася історія Донецького кам'яновугільного басейну – Донбасу: тут на початку ХVІІ століття були відкриті його перші вугільні родовища. Незабаром у басейнах рік Білої і Лугані заповзятливі поміщики й селяни відкритим способом стали добувати собі паливо, а в 1795 році в районі міста Лисичанська вперше в Донбасі почалася промислова розробка вугілля для Луганського чавуноливарного заводу [21].

Територія нинішньої Луганської області, була утворена в 1938 році, і заселялася здавна, відповідно до досліджень археологічних пам'ятників. В епоху міді-бронзи, як показують археологічні розкопки, велися тут і розробки мідних руд. Збережені до сьогоднішнього дня реальні свідчення тих давніх часів – рукотворні пагорби висотою до 4-5 метрів, кургани, що були родовими цвинтарями. Багато таких курганних поховань уже досліджені.

Найбільш давнім народом, що жив на території краю, про що є згадування в письмових джерелах, були кіммерійці. По деяких джерелах, жінки цього народу не уступали в мужності чоловікам, можливо, і перевершували їх, і називалися вони амазонками. Кіммерійці володіли секретами художнього лиття зі срібла, золота, заліза, уміли виготовляти гарну холодну зброю.

З початку залізного віку в краї з'являються кочові племена іранського походження – скіфи і сармати, потім – алано-болгарські племена (праболгари). У IX-XIII століттях басейн Сіверського Дінця заселяли кочові племена тюркського походження: печеніги, тюрки, половці. На території області виявлені і досліджені половецькі курганні поховання, поблизу яких, як правило, знаходилися кам'яні статуї (баби). Сьогодні з метою збереження пам'ятників половецького мистецтва ці скульптури передані музеям і в лапідарій Луганського педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Виявлене на території Луганської області бойова давньоруська зброя (сокири і меч) свідчить про бої між російськими воїнами і половцями. Є й імовірність того, що саме тут відбулася битва князя Ігоря з половцями, увічнена в знаменитому «Слові об полицю Игореве».

Пізніше наш край пізнав татаро-монгольську навалу. Із середини ХV століття в результаті розпаду Золотої Орди донецькі степи виявилися в центрі запеклої боротьби між Великою Ордою і Кримським ханством. Постійні війни привели до того, що ці землі стали називатися Диким полем. Під цією назвою малася на увазі величезна частина території між Дніпром і Доном, що відокремлювала Російську державу від Кримського ханства. Через наш край проходила одна з доріг – татарських перелазів – кальміуська. По ній кримські і ногайські татари здійснювали спустошливі набіги на південні окраїни Російської держави.

Однак уже в другій половині ХVІ сторіччя Російська держава починає розвертати в південних степах прикордонну сторожову і станичну службу. Сюди приходять донські і запорізькі козаки, що по місцевих ріках будують укріплені міста, сторожові посади, зимовники. Через територію області проходив «секретний шлях» із Запорізької Січі на Дон і Кагарлик.

Донські козаки селилися по Сіверському Дінцю та його лівим притокам Деркулу, Айдару, Борового. Одна з драматичних сторінок їхньої історії пов'язана з тим, що вони охоче приймали і використовували для роботи у своїх господарствах селян, що бігли від поміщиків. Поміщики скаржилися імператорові Петрові І на ці незаконні дії. На їх настійну вимогу в наш край були послані царські війська під командуванням князя Юрія Довгорукого з метою повернення кріпаків їх власникам. Конфлікт досяг свого апогею в 1707 році. Жителі донських станиць і містечок, а разом з ними і швидкими кріпаками, об'єднавши в загін під предводительством отамана К.Булавіна, вирішили виступити проти царських військ. У ніч з 7 на 8 вересня 1707 року повстанці на ріці Айдар біля Шульгін-містечка розбили їх, а князя Довгорукого убили. Розправа пішла жорстока: Петро І, сконцентрувавши свої війська, за допомогою верхівки козаків Війська Донського розгромив повстанців, а їхній проводир Булавін був змушений застрелитися. По указу імператора всі козачі містечка, жителі яких брали участь у бунті, були розорені й спалені [21].

Лише в 30-х р. ХVІІІ ст. почалося повторне заселення цих земель. Воно велося за рахунок розширення границь Острогожського слобідського полку. Після поразки українських військ під керівництвом Б.Хмельницького від Польщі українці, рятуючи від релігійного, духовного гніта польської шляхти, змушені були бігти на південні окраїни Російської імперії. Російські царі сприяли такому заселенню земель, що пустують. Так і утворилася нова територіальна одиниця – Слобідська Україна. Вона складалася з п'яти слобідських полків: Сумського, Харківського, Охтирського, Острогожського, Ізюмського. Західна і північно-західна частини сучасної Луганської області входили до складу останніх двох полків. За розпорядженням московського уряду в 1732 році з ряду тутешніх сіл слобідські козаки, служиві люди і селяни були переселені на території, поселення яких стали жертвами розгрому булавинського бунта. Однак цей перший етап заселення краю – народна колонізація – виявився безперспективним: козачих поселень було мало. Як не дивно, але подальше рішення цієї проблеми було знайдено в площині релігії [10].

Документальні джерела того часу свідчать про велику міграцію народів православного віросповідання, що потрапили під духовне й фізичне ярмо турків, в Австро-Угорщину. Патріотично набудовані і мужні серби, хорвати, угорці, поляки, волохи були затятими ворогами Оттаманської імперії, готовими вести боротьбу з турками збройним шляхом. Поступово погляди цих патріотів стали направлятися убік Росії, до якої на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. переходила пальма першості в боротьбі з турецько-татарськими завойовниками. Ідея залучення патріотів православного віросповідання належала ще Петрові Великому, але здійснити її він не встиг.

Задум військової колонізації земель, розташованих між Сіверським Дінцем, Бахмутом і Луганню, шляхом розселення офіцерів православного віросповідання – колишніх підданих Австрійської імперії – почав втілюватися в життя при імператриці Єлизаветі Петрівні. Вона звернулася до, що царювала тоді в Австро-Угорщині Марії-Терезії з проханням не перешкоджати сербським офіцерам і офіцерам інших національностей перейти на службу в Росію. Так і почався з 1752 року приплив у донецькі степи військових переселенців православного віросповідання, що прийняли військове підданство і присягу, у складі двох кінних гусарських полків під командуванням Р.Прерадовича і І.Шевича [19].

Народна легенда говорить, що російський імператор Петро Великий, повертаючи з Азовського походу, зупинився зі своїм почтом на горі біля села Городище нинішнього Біловодського району. Відтіля відкривалася мальовнича картина: під горою протікали білі води ріки Деркул, а долину встеляли зелені заливні луги з запашними травами. Імператор сказав своїм вельможам і соратникам: «Бути тут государеву конезаводу!» Передчасна смерть Петра I перешкодила здійсненню задуманого, але вже імператриця Катерина II реалізувала цю ідею [21].

У 1882 році Луганськ, з обліком його економічного становища, по клопотанню місцевого купецтва і дворянства був зведений у статус повітового міста. Навесні 1883 року відкриті присутні місця, обраний перший голова Міської думи – Микола Петрович Холоділін, а сама дума розмістилася в одному з кращих будинків міста на вулиці Казанській.

На правах повітового міста Луганськові в 1903 році був подарований і герб. Різноманітної було життя луганчан. У місті працювало кілька бібліотек, кінематографів, на гастролі приїжджали театральні трупи. У 70-80 р. XIX ст. в Луганську з'являються нові фабрики і заводи. Найбільшими стають Луганський патронний завод і паровозобудівний завод Гартмана. У 1898 році в Луганську нараховувалося вже більш 30 промислових підприємств, а також чимало дрібних кустарних виробництв і ремісничих і ремісничих майстерень.

На початку XX ст. Луганськ затвердив себе як великий промисловий центр, як місто зі своїми багатонаціональними традиціями й особливим укладом життя.