3. Виконання зобов'язання та його забезпечення.

Під виконанням зобов'язання розумілося виконання певною осо­бою дії, яка власне складала зміст цього зобов'язання: передачі речі; надання речі у тимчасове користування; виконання певної роботи (дії). Без згоди кредитора заміна предмету зобов'язання не допускала­ся (наприклад, людина, яка позичила гроші, повинна була повернути саме гроші, а не якийсь інший предмет, навіть набагато цінніший, якщо тільки сам кредитор не погоджувався на таку заміну).

Вимоги до виконання зобов 'язань: - виконання зобов 'язання відбувається в інтересах кредитора, якщо

виконання прийняв сам кредитор.

• зобов'язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кре­дитор; .

• місце виконання зобов 'язання має принципове значення (тут береть­ся до уваги ризик транспортування, вартість перевезень тощо). Як­що місце виконання в договорі не обумовлювалося, ним вважалося або місце проживання боржника (саме по місцю його проживання висувався позов), або місто Рим - за принципом: Рим - наша спіль­на вітчизна;

• має бути дотриманий час виконання (саме строками визначався нормальний ритм господарського життя). Час виконання встанов­лювався договором, в позадоговірних зобов'язаннях (наприклад, деліктних) - законом. Якщо час не визначався, діяло правило, за яким борг наступав негайно. Боржник, який не дотримав встанов­леного строку виконання, вважався в простроченні, тому нагаду­вання кредитора за зобов'язанням, строк виконання якого настав, не вимагалося. Після того, як боржник прострочив, кредитор, крім виконання самого зобов'язання, отримував право: а) вимагати по­криття усіх спричинених простроченням збитків (продукти зіпсува­лися); б) ризик випадкової загибелі індивідуального предмета зобо­в'язання переходив на боржника; в) кредитор мав право відмовити­ ся від виконання зобов'язання, якщо воно втратило для нього інте­рес. Прострочення могло наступити і з вини кредитора, якщо він відмовлявся прийняти зобов'язання без поважних причин або не прибув на зустріч з боржником без поважних причин. В такому випадку кредитор мав компенсувати збитки боржника, ризик випа­дкової загибелі речі покладався уже на нього;

• виконання повинно строго відповідати змісту зобов 'язання, недо­пустиме дострокове виконання зобов'язання, якщо тільки така мо­жливість спеціально не передбачена у домовленості з кредитором, не допускається виконання зобов'язання по частинах. Заміна пред­мета зобов'язання (наприклад, віддати золотий зливок замість гро­шей) можлива тільки зі згоди кредитора.

З древніх часів сформувалась відповідальність за зазіхання на осо­бистість та на майно у формі самоуправства. Стягнення зверталося безпосередньо на особистість боржника, як у кримінальної відповіда­льності. Зі спливом часу форми відповідальності були пом'якшені. Римське приватне право встановлювало однакові наслідки (санкції) невиконання або неналежного виконання зобов'язання. В обох випад­ках або наступала відповідальність боржника, або він звільнявся від відповідальності. Відповідальність наступала у випадку поєднання двох умов - вини боржника та наявності шкоди інтересам кредитора. За відсутності, принаймні, однієї з умов відповідальність не наступала.

Під виною розумілося недотримання поведінки, яка вимагається нормами права. Юрист Павел стверджував: "Якщо особа дотримува­лася усього, що вимагається... то вина відсутня". Римські юристи роз­різняли дві форми вини: а) умисел (коли особа усвідомлює результати своєї поведінки і бажає їх настання та б) необережність, коли особа не передбачує можливі наслідки своєї поведінки, хоча мала б їх завбачи­ти. Необережність була двох ступенів: груба та легка. Груба вина про­являлася у тому випадку, якщо боржник не виявляв тієї завбачливос­ті, яку, як правило, виявляють звичайні люди Легка вина - боржник не виявив тієї завбачливості, яку повинен виявляти добрий турботли­вий господар. Інколи при визначенні ступеня необережності порівню­вали, наскільки дбайливо боржник ставився до позиченої речі та до своєї власності. За умисел і за грубу вину боржник ніс однакову від­повідальність в усіх без винятку випадках. Відповідальність за легку вину наступала лише у випадку, якщо договір був укладений в інтере­сах боржника. Якщо ж договір укладався в інтересах кредитора, від­повідальність наступала тільки за грубу вину боржника.

Шкода - це наслідки неправомірної поведінки боржника, які скла­даються з порушених інтересів кредитора та певних збитків, які він поніс.

Збитки - це: 1) позитивний збиток (фактичні витрати, усяке змен­шення наявного майна); 2) упущена вигода - недоотримання очікува­ного прибутку.

Казус (неподолана сила, форс-мажор) — це випадок, збіг обставин, неможливість виконати зобов'язання без вини боржника, загибель речі чи інша не передбачена подія. Діяло правило — за випадок ніхто не відповідає. Боржник звільнявся від відповідальності у разі, якщо свого зобов'язання він не зміг виконати внаслідок дії випадку (казусу).

Забезпечення належного виконання зобов'язань застосовувалося з метою зробити невиконання не вигідним для боржника, воно досяга­лося або застосуванням універсального способу захисту - компенсації інтересу кредитора за рахунок боржника, що порушив зобов'язання, або використанням спеціальних засобів. Закони XII таблиць передба­чали позбавлення волі для несправного боржника, однак це могло бути не вигідним для кредитора, оскільки кредитор повинен був утри­мувати боржника у в'язниці. Також додатковим засобом у ранньому римському праві була клятва, релігійні санкції. У період Республіки засобами забезпечення зобов’язань виступали:

• виокремлення спеціального майна або грошової суми, за рахунок яких могло бути виконане стягнення боргу;

• завдаток. Боржник (найчастіше покупець) вручав його кредитору в момент укладення договору. Якщо надалі боржник відмовлявся від свого зобов'язання, він втрачав відданий завдаток. Якщо це робив кредитор, він мав повернути боржнику подвійну суму завда­тку. При нормальному виконанні договору завдаток йшов за ра­хунок суми платежу;

• неустойка - визначена у договорі сума, яку боржник зобов'язаний виплатити кредитору у випадку невиконання або неналежного виконання основного зобов'язання. Як правило, неустойка визна­чалася у формі додаткового, т.зв. акцесорного договору. Якщо основний договір з якихось причин визнавався недійсним, то не­дійсним був і додатковий;

• порука (поручництво) - боржник надавав замість себе поручите­ля - особу, що вважалася боржником кредитора, доки обов'язок не буде виконаний. Кредитор міг, в залежності від досягнутої домовленості, або спершу вимагати виконання зобов'язання від основ­ного боржника і лише у разі його неплатоспроможності стягнути борг з поручителя (субсидіарне зобов'язання), або відразу – на свій розсуд - стягнути борг з боржника чи поручителя (солідарне зобов'язання);