3. Володіння та його види.

У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний право­вий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з пра- воможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: воло­дільця не відрізняють від власника, а власника — від воло­дільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не мож­на. Слід пам'ятати: посесор (володілець) — це фактичний во­лодар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактич­ного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рів­нозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження.

Посідання (possessio) як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві. Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння річчю, засноване на праві.

Припускають, що посідання, як фактичне володіння річчю, походить від освоєння земель родами. За давніх часів земля

була власністю громади й окремим родам передавалася лише у посідання, тимчасове користування.

Римська держава була верховним власником землі, сувере­нітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приват­ної власності на землю, хоч і було як приватне, так і громад­ське володіння і користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки посідання. Історія Ри­му давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодін­ня з великим. Право користування громадською землею при володінні нею спочатку налеясало патриціям. Головний інте­рес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, що є абстрактними відносинами приватної власнос­ті. Власне основа приватної власності, володіння, простежу­ється як нез'ясований факт, а не як право. Завдяки юридич­ним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості приватної власності.

Володіння, основане на праві, — це вясе не володіння, а право власності. Фактичне володіння річчю може бути осно­ване не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад на договорі найму речі), однак воно не буде воло­дінням, оскільки основане на праві. Посідання як фактичне володіння річчю — просто факт.

Римські юристи слово «посідання» (possessio) виводили від sedere — сиджу як володар. «Посідання було названо, — зазначає Лабеон, — від осідання [будучи] ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист, Нерва-син, підкреслював, що «влас­ність на речі походить від природного посідання» (Д. 41.2.1).

Отже, посідання як фактичне володіння річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист отрима­ло не право, а факт (детальніше про це йтиметься далі). Однак після того, як цей факт дістав юридичний захист і, отже, став юридично значимим поняттям, необхідно було дати його визна­чення з правового погляду. Із багатої казуїстики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли посідання як фактич­не володіння річчю, поєднане з наміром вважати її своєю.

Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єк­тивний — corpus possessionis — тобто має бути фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessionis — на­мір вважати дану річ своєю, володіти нею від свого імені.

У ранній період розвитку римського права юристи перший елемент посідання — фактичне володіння (corpus possessio­nis) — трактували спрощено — тримати річ у руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити більш витончено — як можливість володільця речі без пере­шкод, безпосередньо і тривалий час впливати на річ. Напри­клад, вважалося, що тварина перебуває у посіданні свого гос­подаря доти, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти дво­ру володільця, вважався у його посіданні.

Пізніше, на думку юристів, для одерясання фактичного во­лодіння річчю не обов'язково було брати її в руки. В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і охопити подумки. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку. Будинок набувачу було достатньо оглянути, щоб стати його володільцем. Посідання не втрача­лось і в тому разі , якщо посесор передавав річ у тимчасове користування іншій особі. Аналізуючи багату казуїстику, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним володінням річчю вони розуміли нормальне від­ношення до речі й речі до володільця, в якому звичайно пере­бувають власники щодо об'єктів своєї власності.

Другий елемент посідання (animus possessionis) характери­зує суб'єктивне ставлення володільця до речі. Він має вважа­ти річ своєю. При цьому воля володільця могла ґрунтуватися на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, переконаний, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, однак своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих у тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому ви­падках володільці виявляють волю володіти від власного іме­ні, показують, що річ належить їм.

Отже, не всяке фактичне володіння річчю є посіданням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessio­nis. Тому володіння річчю від імені іншої особи так само не є посіданням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). У даному разі володілець речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він лише держатель чужої речі — сіеіепіюг. Для юридично значимого посідання вимагалася саме воля володіти від свого імені, ставитися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоч і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Воло­дільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого володіння, але при­ховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і став­ленням до речі, основана на неправомірній підставі, обмані.

Отже, посідання — це фактичне володіння річчю, поєдна­не з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне во­лодіння річчю без наміру вважати її своєю (наприклад воло­діння речами на підставі договору). Той, хто знайшов загуб­лену кимось річ, буде лише її держателем, якщо у нього не­має волі вважати її своєю. Проте, якщо той, хто знайшов чу­жу річ, захоче її привласнити (що само по собі неправомір­но), то демонструватиме оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.

У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного воло­діння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.

Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький за­хист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося по­хідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наді­лили самостійним правовим захистом і прирівняли держате­лів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостій­ного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­ла держання заставленої речі до володіння. Заставодержа- тель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володіль­ницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати застав­лене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу по­чали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (надання власником з певною метою свого майна іншим особам у тим­часове та безоплатне користування). У цьому разі користува­чі чужим майном були лише його держателями, а не воло­дільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекаріс- там самостійного володільницького захисту потягла визнан­ня їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння —- секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення су­ду вони могли передати спірну річ на зберігання третій осо­бі — секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався са­мостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідан­ня у точному значенні цього слова, а лише про звичайне дерясання, прирівняне до володіння з метою надання ефек­тивнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вваясав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, — це незаконне володіння. Воно не мало правового ти­тулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння по­ділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недоб­росовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросо­вісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володі­лець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж; недобросовісний.

За римським правом володіння — це факт, а не право. Правовий захист володіння надавався тільки юридичному володільцеві, воло­діння і власність не були поняттями тотожними.

Юридичне володіння - це фактичне володіння річчю, поєднане з наміром володіти від свого імені. Власник речі практично завжди був її володільцем (якщо тільки добровільно не поступався правом воло­діння чи не губив річ внаслідок делікту чи власної необережності). Володілець не завжди був власником речі - наприклад, злодій. Крім того, володілець повинен був зберігати можливість впливу на річ, що для власника було необов'язковим (передана в оренду земля юридич­но залишалася власністю).

Володіння мало два елементи: об'єктивне володіння річчю (річ фактично є); суб'єктивне володіння (вважаю річ своєю). Фізичний володілець речі - це особа, яка мала змогу безпосередньо впливати на річ. Володіння не втрачалося і у випадку тимчасової передачі речі третій особі. Але у випадку, якщо річ випадково була загублена, на­віть в межах маєтку володільця, можливість впливу на неї втрачалася, а отже, зникав і один з двох елементів володіння. Другий елемент полягав у намірі вважати річ своєю, здійснювати володіння (орендатор визначається тільки держателем речі).

Держання (посідання) - це не буде привласненням, це фактичне володіння річчю без наміру вважати її своєю. Володільці захищалися від незаконних посягань на річ самостійно, з допомогою системи чітко визначених позовів, а держателі - лише через посередництво юридич­ного власника (володільця) речі. Це дозволяло тримати держателів (орендаторів, колонів тощо) в постійній залежності.

Володіння поділялося на види залежно від його набуття. Законне володіння може бути придбане будь-яким дозволеним способом (купівля, обмін). Законне володіння часто ототожнюють з правом вла­сності, що в основному вірно, за одним винятком земельного володін­ня, що юридично приватною власністю не вважалося.

Незаконне володіння - це володіння, надбане незаконним способом.

Незаконне добросовісне володіння - якщо набувач помилково впевне­ний у законності набуття речі (купив крадене, не знаючи, що продавець -злодій; загублену або залишену річ сприйняв за викинуту тощо).

Незаконне недобросовісне володіння — володіння, яке набувач при­дбав насильно, таємно, він усвідомлює незаконність свого володіння (шахрайство тощо). Добросовісний володілець міг за давністю воло­діння стати власником, незаконний - прав власності не набував ніко­ли. Різною була і цивільна відповідальність добросовісного і недобро­совісного незаконного володільця перед законним власником (володільцем). Наприклад, у випадку повернення речі добросовісний незаконний володілець відповідав лише за плоди від речі, отримані після висунення позову; недобросовісний - навіть за не отримані пло­ди, які законний власник міг би отримати від украденої речі.

Похідне володіння - це володіння, набуте за договором на визначе­ний час, наприклад, при заставі річ повертається після сплати боргу. Формула прав володільця - користуйся і використовуй, тобто май усю можливу вигоду з корисних якостей речі. Існувало правило - Ні­хто не може передати більше прав, ніж має сам.

У римському праві існувала презумпція збігу володіння і власнос­ті: Ніхто не питає, звідки він взяв, досить того, що він має. Це ви­правдовувалось не лише з точки зору боротьби з самоуправством. Від позивача вимагалося довести лише факт володіння і його порушення третьою особою. Якщо доказів права на річ не вимагалося, захист носив назву посесорного; якщо такі докази вимагалися (наприклад, при захисті права власності) - петіторного. Довести право власності часто було складніше, ніж порушення володіння.

Володіння захищалося інтердиктами - наказами претора припини­ти самоуправні дії. Звернутися за захистом до претора міг як закон­ний володілець, так і незаконний. Володіння мало преторський за­хист, для здійснення якого володільцю достатньо було лише довести факт неправомірного порушення володіння третьою особою, якою частіше був представник експлуатованої більшості. Спрощений воло­дільницький захист був заходом боротьби з самоуправством.

Обмеження права власності - це права третіх осіб на чужу річ, що встановлювалися законом або правочином з міркувань суспільно­го інтересу та в інтересах інших осіб (наприклад, сусідів власника нерухомості, земельного наділу). Суб'єкт такого права діставав мож­ливість користуватися чужою річчю лише в обмежених масштабах. Власник земельної ділянки повинен був допускати розкопки на своїй території, але міг розраховувати на свою частину прибутку від знахід­ки. Правочини встановлювали обмеження права власності, що вини­кали в силу особливого юридичного акту та спиралися на волю влас­ника або спадкодавця.

Сервітут - це право на чужу річ, яка, крім свого безпосереднього власника, служить ще й іншим людям (одному чи кільком) з метою усунення недоліків однієї земельної ділянки або іншої речі за рахунок іншої. Пізніше це сусідське право було закріплене в законі. Тоді ж правом було визнано, що сервітут не може полягати у здійсненні, тоб­то господар зобов'язаний терпіти чужу присутність, але не зобов'яза­ний будь-чим сприяти користувачеві. Виникнення сервітутів було можливим: а) за договором, б) за давністю володіння, в) за судовим рішенням і г) за законом.

Земельні сервітути - це право користуватися певною земельною ділянкою у межах, необхідних для повноцінного користування своєю власністю (прохід до води, доступ від дороги загального користуван­ня до своєї ділянки і т.д.). Зі зміною власника однієї чи навіть обох ділянок сервітут як такий зберігається. При відчуженні такого об'єкта власник зобов'язаний попередити про права третіх осіб (сервітут).

Особисті сервітути - це сервітути, прив'язані до певної особи, право користування чужим майном у своїх інтересах - пожиттєво чи до настання умови, що скасовує сервітут.

Узуфрукт - речове право певної особи користуватися та вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі. Узуфруктарій - утримувач речі, який не може юридично розпоряджатися нею або змінювати її за сут­тю (наприклад, перетворити сад у поле чи навпаки), має право отримува­ти усі плоди (крім м'яса тварин, дитини рабині та намиву річки), в тому числі т.зв. цивільні плоди, тобто відсотки по вкладеному капіталу.

Заставне право - це право кредитора в разі невиконання боржни­ком зобов'язання звернути стягнення на раніше визначену річ, незалеж­но від того, у кого вона знаходиться. Воно переважає інші вимоги.

Емфітевзис - довгострокове відчужуване й успадковане право користування чужою землею сільськогосподарського призначення.

Суперфіцій - довготривале, відчужуване й успадковане право ко­ристування чужою землею для забудови. Як правило, така земля на­лежала державі та за користування землею встановлювалася плата.

Фідуціарний правочин - боржник передавав кредитору замість одержаних у позику грошей яку-небудь річ у власність, якщо боржник довіряв кредитору. Однак кредитор міг зловжити довірою, оскільки повернення речі було його моральним, а не юридичним обов'язком.

4. Захист володіння

У цивілізованому суспільстві фактичний поділ речей як такий користуєть­ся захистом від будь-якого насильства і посягань з боку окремих осіб. У Римі був досить простий порядок захисту володіння. Для того, щоб одержати за­хист володіння, претор встановлював лише факт володіння і факт порушення володіння. Пояснення цього явища можуть бути різні. По-перше, надання фак­тичному володільцю речі такого спрощеного правового захисту зумовлене тим, що в переважній більшості випадків володільцями були власники. У такому випадку діяла юридична презумпція: той, хто володіє річчю, має на неї право. Зважаючи на цю презумпцію, держава Для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб давала йому спрощений і полегшений захист. По-друге, спрощений порядок був введений з метою не допускати самоуправства. Рим­ляни стверджували, що необхідно додержуватись встановленого порядку захисту прав і категорично забороняли здійснювати захист своїх прав само­стійно, тобто самоуправно, Звичайно, факт володіння іноді може не відповідати праву, навіть суперечити йому, але для поновлення права у подібних випадках використовуються існуючі законні шляхи - звернення до суду. Цього вимагає розвинута правосвідомість, всезростаюча повага однієї людини до іншої.

Однак в історії цей принцип захисту володіння як такого з'явився не відра­зу. Новому світові цей принцип значною мірою був пояснений тільки римським правом, а в самому Римі він був проголошений тільки претором і випливав з його початкових суто поліцейських функцій - з обов'язку охороняти грома­дянський мир і порядок. Природно, що цей принцип захисту, ідея громадянського миру в галузі речових відносин повинна була привести прето­ра до необхідності захищати факт володіння від всяких посягань. Будь-які прояви самоуправства, які виходили від особи, котра навіть має право на річ, породжували суспільне безладдя. Найпершим завданням претора було забез­печити громадянський порядок. Так виникли посесорні інтердикти, посесорний спосіб захисту володіння.

У посесорному процесі ні той, хто захищав право володіння, ні той, хто оспорював його, не могли наводити правових підстав своїх претензій. Необх­ідно було довести лише факт володіння і факт порушення володіння. А тому захист володіння, побудований на з'ясуванні одних лише фактів володіння і порушення його без з'ясування питання про право володіння даною річчю; називався посесорним.

У тих випадках, коли хтось сумнівався в цьому або знав, що дана річ не є власністю фактичного володільця, необхідно було довести зворотне, тобто, що право на дану річ належить не володільцю, а йому. Захист прав, який по­требував доказів про наявність у даної особи прав на цю річ, називався петиторним.

Звичайно, довести своє право на річ було непросто. Найлегше довести факт володіння і факт порушення володіння. А тому власники на випадок пору-. шення їх прав найчастіше вдавалися до посесорного захисту як до більш доступного. Однак посесорний захист володіння був лише попереднім захис­том. Власник речі, який втратив володіння нею і який пред'явив до фактичного володільця інтердикт, але програв при цьому посесорний процес, міг пред'я­вити позов власника (віндикацію) і повернути собі річ на основі свого права власності. Як видно, простий і легкий посесорний захист був не стійкий і не міцний порівняно з петиторним захистом.

Особливістю захисту володіння в Римі було те, що воно захищалося не позовами, а преторськими інтердиктами. Це був не судовий захист, а адмініст­ративно-правовий, який здійснював претор засобами своєї влади. За допомогою інтердикту претор наказував припинити самоуправство певній особі, а якщо його наказ не виконувався, то він мав достатньо прав, щоб зас­тосувати примус.

Посесорні інтердикти поділялися на окремі групи. Метою одних інтер­диктів був захист наявного володіння від посягань, збереження володіння.

Завдання інших інтердиктів - поновлення вже порушеного, відібраного волод­іння. Ще інша, третя, категорія - це так звані інтердикти для встановлення нового володіння. Вони вже не належать до посесорних засобів у буквальному розумінні, оскільки позивач тут спирається не на факт володіння, а на те чи інше (хоч і преторське) право. Цей інтердикт застосовувся тоді, коли один із спадкоємців не бажав розділяти спадщину між іншими двома такими ж спад­коємцями.

До числа інтедиктів, спрямованих на охорону і збереження існуючого во­лодіння, входили: a) uti possidentis - для захисту нерухомих речей; б) utrubi -для захисту рухомих речей. Інтердикти uti possidentis названі так за початко-вимим словами преторського формулювання інтердикту: як Ви тепер володієте, так і повинно залишатися, я (претор) не дозволю застосовувати насильство з метою змінити наявне володіння. Інтердикт utrubi також дістав назву від по­чаткового слова інтердикту: де, у кого із сторін річ. Обидва інтердикти мали на меті: а) визнання володіння за однією із сторін; б) присудження до виправ­лення порушень володіння; в) відшкодування збитків. Вимога про збитки припинялася після спливу встановленого строку давності. У разі повторного порушення володіння винна сторона каралася штрафом. У праві Юстиніана різниця між uti possedentis і utrubi зникла. Для захисту як рухомого, так і неру­хомого майна застосовувався інтердикт uti possidentis.

Другу групу засобів захисту володіння становили інтердикти, спрямовані на повернення втраченого володіння - так звані рекуператорні інтердикти. До них відносяться unde vi, або просто vi. Інтердикт unde vi давався тому, хто втратив володіння нерухомістю через насильство. Це був наказ, звернений тільки до однієї сторони - до відповідача. Наказ містив припис порушнику, який силою забрав річ, повернути її потерпілому. Відповідальність за цим інтердиктом мала штрафний, деліктний характер, тому що відповідач пови­нен був відшкодувати позивачу всі збитки, які він зазнав. Для пред'явлення вимоги про збитки був встановлений однорічний строк давності. За Юстиніа­на інтердикт unde vi був поширений і на випадки таємного захоплення нерухомості у відсутності володільця.

Серед інтердиктів, спрямованих на поновлення володіння, відомий ще interdictum de precario, який скеровували проти того, хто, одержавши за влас­ним проханням володіння від іншої особи в користування до запиту, незважаючи на вимогу, не повертав його.

Відомо, що в Римі були випадки так званого похідного володіння, яке та­кож одержало самостійний інтердиктний захист. Це, зокрема, володіння кредитора заставленою йому річчю, володіння сексестарія, який одержав річ на збереження, емфітевтичного і суперфіціарного володіння.

Як бачимо, для захисту володіння використовувалися головно преторські інтердикти. Однак для захисту добросовісного володіння можна було використати спеціальний засіб - публіціанський позов. Його давали особі, володіння якого відповідало вимогам, що пред'являлися для набуття речі за давністю володіння, строк якої ще не сплив. У такому випадку допускалася фікція, ніби позивач володів річчю встановлений законом давноносний строк і, отже, на­був на неї права власності.

Нарешті, питання про володіння виникало і в тих випадках, коли хтось фактично здійснював вимоги якогось сервітуту. Чи можна у випадку пору­шення ким-небудь такого фактичного користування претендувати на інтердиктний захист? І римські юристи відповіли схвально, визнавши, що у таких випадках маємо "ніби володіння правом". Насправді це не "ніби волод­іння правом", а справжнє володіння річчю, тільки володіння не всебічне, а обмежене за своїм змістом. А втім ця теоретично неправильна конструкція відіграла велику роль у юриспруденції нових народів, яка поняття "ніби воло­діння правом" поширила далеко за римські межі - на права зобов'язальні, сімейні, навіть публічні.

Усе це свідчить про те, що інститут володіння як фактичного панування, незалежного від права на нього, утверджений преторським едиктом і розроб­лений класичними юристами, став з того часу міцним надбанням кожного скільки-небудь розвинутого цивільного права.

Контрольні за питання

Поняття володіння. Види володіння. Практичне значення поділу воло­діння на незаконне добросовісне та незаконне і недобросовісне.

Поняття володіння, держання та їх захист.

Похідні володільці та їхній захист.

Відповідальність добросовісного і недобросовісного володільця перед власником.

Захист володіння. Поняття посесорного і петиторного захисту володін­ня. Види преторських інтердиктів, скерованих на захист володіння.

В яких випадках володіння захищалося позовом і як називався цей по­зов?

Висновок до теми. Намагання власника мати повну владу над майном обмежувалося законом в інтересах суспільства, та повна вла­да над майном не означає необмеженість прав власника. Однак влас­ник має щодо конкретних речей більше влади, ніж будь-хто інший.

Завдання для самоконтролю

1. Визначіть поняття речового та зобов'язального права. За допомо­ гою яких позовів у римському праві розмежовувалися речові та зобов'язальні права?

2. Назвіть основні відмінності між речовим і зобов'язальним пра­ вом. Що таке делікт?

3. Що таке абсолютний і відносний захист?

4. Що таке річ, товар, яка між ними відмінність?

5. Основні типи поділу речей в римському приватному праві. Прак­ тичне значення таких поділів.

6. Що таке тілесні та безтілесні речі?

7. Що належить до нерухомих речей?

8. Що таке речі складні, прості та подільні, неподільні?

9. Який сенс поділення речей на споживчі та неспоживчі?

10. Який сенс поділення речей на визначені родовими ознаками та індивідуальні?

11. Назвіть поняття витрат та їх види.

12. Який сенс поділення речей на речі в обороті та речі, вилучені з обороту?

13. Що таке майно, плоди?

14. Який сенс поділення речей на головні та побічні речі?

15. Що таке володіння? Чим від володіння відрізняється держання?

16. Поясніть правову різницю між незаконним добросовісним і неза­ конним недобросовісним володінням.

17. Відповідальність незаконного добросовісного та незаконного не­ добросовісного володільців, можливість набуття речі за терміном набувальної давності.

18. Що таке похідне володіння?

19. В чому полягали обов'язки володільця?

Змістовий модуль 5. Право власності.

1. Поняття та зміст власності і права власності.

2. Поняття та види прав на чужі речі. Сервітут, суперфіций, емфітевзис.

3. Засоби захисту права власності.

Література:

[1, 3, 4, 5, 6, 8, 10, 11, 16, 26, 27]

Мета та завдання: дати студентам уявлення, що право власності є найважливішим невід'ємним правом після прав на життя та на свободу, тому ще з часів Стародавнього Риму розуміли, що таке право потребує правового регулювання та захисту.

Методичні рекомендації щодо вивчення навчального матеріалу

Необхідно зазначити, що існує економічний та юридичний погляд на власність, встановлення правовідносин з власності спрямовано на захист майнових прав імущих прошарків населення. Поняття права власності розвивається відповідно до соціального розвитку суспільства.