Література:

1. Березов Б.М. Методика самостоятельной работы с книгой. – К., 1981

2. Буряк В.К. Самостійна робота з книгою. – К .: В-во “Знамя” УРСР, 1980. – 48 с.

3. Введение в специальность / Под. ред. Л.Н.Рувинского. – М., 1988.

4. Гецов Г.Г. Как читать книги, журналы, газеты. – М.: Знание, 1989.

5. Гецов Г.Г. Работа с книгой: рациональные приемы: 2-е изд., доп. – М., 1984.

6. Гриханов Ю.А. Что нужно знать каждому о библиотеке. – М., 1977.

7. Лесин В.М. Як працювати з книгою: [Метод. посібник]. – К.: Вища школа, Головне вид-во, 1989. – 71с.

8. Митюров Б.Н. Умій учитись. – К., 1978.

9. Организация учебного труда студентов: Методические указания / Составители: В.П.Букряева, И.Д.Когла. – Рига: Латвийский государственный университет им. П.Стучки, 1987. – 26 с.

10. Пекеліс В.Д. Як знайти себе. – К.: Веселка, 1991. – 270 с.

11. Часов В.А. Психологические основы быстрого чтения. – Л., 1978.

12. Штернберг Л.Ф. Скоростное конспектирование. – М.: Высшая школа, 1989.

13. Шульга З.П. О методике научно-исследовательской работы. – М.: Высшая школа, 1978.

14. Щербакова К.Й. Вступ до спеціальності: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1990. – 166 с.

РОЗДІЛ 2

МОВА І МОВЛЕННЯ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ

2.1. Людська мова і мови світу

Мов на світі багато. Різні автори називають різні цифри – від 2996 до 5651.

Але ці цифри недостовірні, бо не завжди можна чітко розмежувати мови і діалекти. Лише на острові Нова Гвінея виділяють від 300 до 1000 окремих мов (тут спостерігається найвища концентрація мов у світі).

Можна обережно сказати, що мов на земній кулі близько 5 тисяч.

Науці відомо і багато мертвих мов. Одні з них, такі як латинська, збереглись у текстах і добре вивчені, інші – зникли зовсім. Ми зі школи пам’ятаємо, що “Еней був парубком моторним” і розмовляв троянською мовою. Але що то була за троянська мова, вчені не знають. Греки зруйнували Трою вщент.

Усі мови – різні, мають свою специфіку. Але всі вони є найважливішими засобами спілкування відповідних народів, усі є мовами людей, всі відображають один і той же реальний світ. Всі вони, крім специфічних рис, мають також спільні ознаки. Ці спільні риси не є ознаками білоруської, української, іспанської чи арабської мови – вони є ознаками людської мови взагалі. Такими ознаками є звуковий характер мови, її членороз-дільність, існування в мові морфем, слів, речень, власних і загальних назв, частин мови.

Спільні ознаки, властиві мовам, називаються мовними універсаліями (від лат. universalis – загальний). Універсалії, притаманні кожній мові світу, належать до абсолютних; ті ж, що наявні в багатьох, однак не в усіх мовах, називаються статичними. Справжніми, дійсними універсаліями є тільки абсолютні. Найбільше їх число (понад сотня) стосується фонетичного рівня мови.

2.2. Мова як суспільне явище

Мова – певне явище.

Всі явища діляться на дві групи – природні й суспільні.

Ряд мовознавців XIX ст. відносили мову до природних явищ. Зокрема, німецький лінгвіст Август Шлейхер розумів мову як своєрідний організм, що народжується, живе за своїми біологічними законами, розвивається, старіє, і, нарешті, помирає.

Але мова не є окремим організмом, а становить здобуток людства, народу. Люди ж утворюють суспільство. Щоправда, це не означає, що всі риси людей є суспільними. Чимало властивостей людей пояснюються їх природою, а не суспільністю. Зокрема, це расові ознаки (форма волосся і тип волосяного покриву, колір шкіри і очей, розміри та особливості черепа і обличчя), здатність їсти, спати, ходити на двох ногах. Проте мова належить до суспільних явищ, суспільних властивостей людини.

Щоб довести цю тезу, варто розглянути аргументи тих, хто вважає, що мова є природним явищем.

1. Кажуть, що мова властива не тільки людям, а й тваринам.

Проте ніякої мови у тварин немає. Тварини використовують звукові сигнали для повідомлення. Курка одним звуком кличе курчат, іншим повідомляє, що знесла яйце, ще іншими – виражає свій переляк. Певною кількістю звукових сигналів, що несуть у себе якусь інформацію, володіє чимало тварин. У шимпанзе їх нараховують понад 60. Та ці звукові сигнали – не слова і не становлять собою мови. Це біологічні, рефлекторні явища, що ґрунтуються переважно на безумовних і почасти – на умовних рефлексах. Висловлювання “мова тварин” є фігуральним (образним). Звукове (та інше) спілкування тварин не є мовою. Якби вдалося довести, що звукове спілкування дельфінів є бодай найпримітивнішою мовою, то це мало б означати, що дельфіни не є тваринами, що вони належать до мисля-чих істот і становлять суспільство.

2. Деякі автори пов’язували певні мови з певними расами людей. На такому зв’язку будуються різні поділи людей та їх мов на “кращі” й “гір-ші”, а також різні форми расизму, аж до найогидніших расистських теорій, що дотримувався їх фашизм.

Між мовою і расою немає ні найменшого зв’язку. Негри, що живуть у США (їх понад 26 млн.), розмовляють англійською мовою, хоч належать до негроїдної раси, як і негритянське населення Африки. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких вона виросла і від яких засвоїла мову. Як правило, носіями мови є представники різних рас, а люди однієї раси розмовляють кількома мовами.

Отже, природний характер рас – історично сформованих територіальних груп людей, єдиних за походженням – аж ніяк не означає, що мова теж є природним явищем.

3. Цікавим аргументом прихильників природного характеру мови є так звані дитячі слова. Давно звернуто увагу на те, що вони мають дуже просту, одноманітну будову, приблизно однакову в різних мовах, на зразок: мама, баба, вава. Такий характер дитячих слів дійсно зумовлений природою – недосконалим, недостатнім оволодінням дитиною звуковими можливостями. Губи раніше починають “слухатися” дитини, ніж язик. З голосних найлегше вимовляються а: тут не треба якось спеціально регулювати положення рота, досить якнайширше розкрити його – і вимовляти. Готовий, уже опанований склад легше повторити, ніж будувати новий. Цими природними умовами і пояснюється звуковий бік слів мама, баба, вава. Їх не може бути багато, і тому вони з певними варіаціями повторюються у великій кількості мов.

Та слово – це тільки звучання, а зміст у дитячих словах у різних мовах не збігається. Так слово мама в українській, російській, іспанській, арабській та багатьох інших мовах значить мати, але в грузинській – бать-ко, у давньогрецькій – і мати, і баба, у турецькій – їжа, в осетинській – пугало. Слово баба по-українськи значить бабуся, у ряді тюркських мов – дідусь, але в турецькій – батько. Слово папа – по-російськи значить батько, по-українськи – хліб, по-іспанськи – їжа, у мові маратхі – вода, а в осетинській мові папи – худоба.

Це означає, що діти вкладають у звукове сполучення, яке їм найлегше вимовити, зміст, про який вони довідуються від дорослих.

Діти навчаються мові від оточуючих, а не засвоюють її від природи.

Отже, немає абсолютно ніяких підстав вважати мову біологічним, природним явищем. Суспільна сутність мови найкраще доводиться тим, що вона нерозривно пов’язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством вона стає мертвою, а жодне суспіль- ство без мови існувати не може.