Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
УЧЕБНИК_микробиология.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
31.12.2019
Размер:
3.34 Mб
Скачать

Резервуари та джерела інфекції. Механізми і шляхи проникнення мікробів у макроорганізм. Фактори інфекційного процесу

Закономірності виникнення і поширення інфекцій у суспільстві є предметом вчення про епідемічний (від грец. epidemos — поширення серед народу) процес. Епідемічний процес виникає і підтримується за наявності і взаємодії трьох ланок: 1) джерела збудника інфекції; 2) шляхів і факторів передачі збудника від зараженого організму до здорового; 3) сприйнятливості населення до даної інфекції. Осново­положником вчення про епідемічний процес був видатний україн­ський епідеміолог Л.В. Громашевський Під джерелом інфекції, за Л.В. Громашевським, слід розуміти об'єкт, який є місцем природ­ного перебування і розмноження збудника. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників, із якого вони можуть виділятися і заражати сприйнятливий макро­організм. Л.В. Громашевський ототожнював поняття "резервуар" і "джерело" інфекцій. Але в 1960 році В.М. Жданов розділив ці по­няття. Резервуар збудників інфекцій — це люди, тварини (хребетні і безхребетні), а також об'єкти навколишнього середовища (росли­ни, ґрунт, вода), в яких збудник живе, розмножується, зберігається як вид, і які забезпечують можливість його передачі сприйнятли­вим макроорганізмам. У резервуарах інфекцій збудник зберігається як вид не тільки в епідемічний, а і в міжепідемічний період. Дже­рело збудників інфекцій — це конкретний заражений організм лю­дини, тварини або об'єкт довкілля, який є природним середовищем для розмноження і накопичення патогенних мікробів і від якого вони можуть потрапити у сприйнятливий макроорганізм і заразити його. Вважають, що резервуаром вірусу сказу в природі є кажани, які самі не хворіють на сказ, але в їх організмі вірус сказу розмно­жується і накопичується, тому вони здатні заражати інших тварин. Джерелом сказу для людини можуть бути єноти, лисиці, вовки, а найчастіше — собаки. Ступінь небезпечності тварин як джерела ін­фекції для людей залежить від характеру спілкування людей з ними в побуті та в процесі господарської діяльності. Залежно від джере­ла збудників інфекцій Л.В. Громашевський усі інфекційні хвороби поділив на дві групи: антропонози і зоонози. При антропонозах джерелом інфекції є хворі люди на маніфестну, інапарантну фор­му інфекції, а також мікробоносії. До антропонозних інфекцій на­лежать холера, дизентерія, черевний тиф, дифтерія, гонорея тощо. Збудники цих інфекцій здатні паразитувати тільки в людському ор­ганізмі. При зоонозах джерелом інфекції для людей є лише твари­ни (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка). Цю групу інфекцій інколи називають антропозоонозами (Л.В. Громашевський запе­речував правомірність вживання цього терміну), а зоонозами нази­вають інфекції, джерелом яких є тварини і на які хворіють тільки тварини (чума собак, курей, великої рогатої худоби). Серед зоонозів є такі хвороби, які певний час можуть поширюватися у людському середовищі без участі тварин (чума). Пізніше було виділено третю групу інфекційних хвороб — сапронози. При сапронозах джерелом інфекції є довкілля (легіонельоз, лістеріоз, газова гангрена, ієрсині-оз, мікози). Збудники цих хвороб можуть упродовж десятиліть збе­рігатися у ґрунті, воді, а в теплу пору року і розмножуватися. Отже, резервуаром цих збудників є ґрунт і вода.

Збудники інфекційних хвороб переміщуються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву ме­ханізму передачі інфекції. Він залежить від місця локалізації збуд­ника в макроорганізмі та способу його виділення з організму. Виве­дення збудника з організму може відбуватися під час фізіологічних процесів (дефекація, сечовиділення, видихання повітря) або пато­логічних — ссання крові комахами-паразитами (воші, блохи, ко­марі, москіти, кліщі), виділення гною, мокротиння тощо. Об'єкти навколишнього середовища, які забезпечують перенесення збудни­ків інфекції від джерела до сприйнятливого організму, називають факторами передачі інфекцій. Ними можуть бути повітря, харчо­ві продукти, вода, комахи, забруднені руки, предмети (в тому чис­лі посуд, хірургічний інструментарій, перев'язувальний матеріал тощо). Сукупність факторів передачі інфекцій зумовлюють шля­хи поширення інфекцій. Інфекції, фактором передачі яких є вода, мають водний шлях поширення. Якщо фактором передачі є харчі — аліментарний (від лат. alimentum — харчі), окремо виділяють молочний шлях передачі. Якщо фактором передачі є повітря — по­вітряний, якщо предмети побуту — контактно-побутовий шлях поширення інфекцій. Залежно від джерела, факторів передачі і ме­ханізму поширення Л.В. Громашевський виділив чотири основних типи механізму передачі інфекцій: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і контактний. Крім них, нині виділя­ють ще один — вертикальний.

Фекально-оральний механізм передачі інфекції — збудник ло­калізується у кишечнику, виводиться з фекаліями, сечею, блювот­ними масами. Із забрудненого довкілля може потрапити в харчові продукти, воду, посуд, на руки і проникнути до сприйнятливого організму через травний тракт. Фекально-оральний механізм най­частіше реалізується через аліментарний і водний шляхи передачі інфекцій, а також може реалізуватися через брудні руки, через ко­мах (мухи, таргани, мурашки), які виконують роль механічних пе­реносників збудників інфекцій. Цей механізм забезпечує передачу збудників кишкових інфекцій: дизентерії, черевного тифу, холери, ентеровірусних інфекцій (гепатиту А і Е, Коксакі, ECHO).

Повітряно-краплинний — збудник локалізується на слизових оболонках дихальних шляхів, виводиться з організму у складі ае­розолю, що утворюється під час розмови, і поширюється на відстань 1—1,5 м; він також поширюється під час кашлю і чхання на від­стань 2—3 м. У макроорганізм збудник проникає разом із повітрям.

Повітряно-краплинний механізм реалізується краплинним шляхом (кір, коклюш, менінгококова інфекція), а також повітряно-пиловим (дифтерія, туберкульоз). Краплинним шляхом поширюються інфек­ції, збудники яких не стійкі до висихання і низької температури. Повітряно-пиловим шляхом — інфекції, збудники яких стійкі до висихання. Крапельки аерозолю, контаміновані збудником, осіда­ють на різні поверхні, висихають і перетворюються на пил. Під час струшування одягу, підмітання підлоги патогенні мікроби знову по­трапляють у повітря, а разом із повітрям — у дихальні шляхи.

Трансмісивний — збудник локалізується в крові і лімфі, з орга­нізму не виділяється. Передачу збудника здійснюють кровосисні чле­нистоногі: воші, блохи, комарі, москіти, кліщі. Під час кровоссання збудник проникає в організм комахи, накопичується, інколи прохо­дить певний цикл розвитку (малярійний плазмодій в організмі кома­ра), проникає в слинні залози. Зараження відбувається під час укусу комара, москіта, кліща, блохи (малярія, лейшманіоз, бореліоз, чума). Можливе виділення збудника з фекаліями і забруднення шкіри, одягу людини — зараження відбувається через пошкоджену шкіру (висип­ний тиф). Інколи збудник не виділяється з організму комах, у такому разі зараження відбувається під час їх роздавлювання на поверхні тіла людини — збудник проникає через пошкоджену шкіру (поворотний тиф). Деякі комахи-переносники (кліщі) здатні передавати збудників інфекцій своєму потомству (трансоваріально), тому кліщі є резервуа­ром тривалого зберігання збудників інфекцій у природі.

Контактний — збудник локалізується на зовнішніх покривах: шкірі, волоссі, слизових оболонках, рановій поверхні. Цей меха­нізм реалізується шляхом прямого і непрямого контакту. Шляхом прямого контакту передаються інфекції, збудники яких нестійкі в навколишньому середовищі (гонорея, сифіліс, сказ, ВІЛ-інфекція). Передача збудника відбувається під час догляду за хворим, стате­вого контакту, через поцілунки. Якщо збудники можуть тривалий час зберігатися в навколишньому середовищі, передача відбува­ється шляхом непрямого контакту, його ще називають контактно-побутовим. З джерела збудники потрапляють на різні предмети (білизну, іграшки, посуд, гребінці, ножиці, бритви), зберігаються на них певний час, а у разі використання цих предметів заражають сприйнятливий організм.

Вертикальний механізм забезпечує передачу збудника від мате­рі до плоду через плаценту (кір, сифіліс, краснуха, гепатит В, ВІЛ-інфекція) або від матері до дитини під час пологів (гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція), а також під час годування грудним молоком (ВІЛ-інфекція, бруцельоз, туберкульоз).

Шляхи передачі збудників інфекцій можуть бути природними і штучними. Штучні шляхи передачі інфекцій реалізуються під час медичних і немедичних інструментальних втручань. Медичні ін­струментальні втручання — це лікувально-діагностичні маніпуля­ції: оперативне втручання, ін'єкції, застосування катетерів, зондів, ендоскопів тощо. Немедичні — це татуювання, введення наркотиків, маніпуляції, пов'язані з проколами ніздрів, мочки вуха, губи тощо. Так передається вірусний гепатит, ВІЛ-інфекція, сифіліс та ін.

Серед інфекційних хвороб є такі, що мають не один механізм передачі. Це призводить до того, що хвороба проявляється у різних клінічних формах відповідно до механізму передачі. Так, туляремія у людей найчастіше проявляється у бубонній формі (трансмісивний механізм передачі), але в разі повітряно-пилового шляху передачі розвивається легенева форма хвороби.

Для виникнення інфекційної хвороби також має значення міс­це проникнення збудника — вхідні ворота. Це ті тканини і органи макроорганізму, через які патогенні мікроорганізми потрапляють у макроорганізм. Так, збудник черевного тифу може спричинити хворобу в разі проникнення в організм через травний тракт, віру­си грипу — через дихальні шляхи, збудник правця — через рану. У разі проникнення цих збудників не через свої вхідні ворота хвороба не розвивається, а збудник гине. Але деякі мікроорганізми спричи­нюють хворобу в разі потрапляння в організм через будь-які вхідні ворота (збудники туберкульозу, чуми, сибірки). При цьому виникає різна клінічна форма перебігу хвороби (шкірна, легенева, кишкова тощо).

Проникають патогенні мікроби у внутрішнє середовище ма­кроорганізму через здорову або ушкоджену шкіру, а також через слизові оболонки. При цьому вони долають захисні бар'єри макро­організму. Вважають, що мікроорганізми спочатку адгезуються на чутливих клітинах, потім через слизові оболонки їх переносять фагоцити, а потім вони проникають у клітини і тканини макроор­ганізму завдяки ферментам "входження" (гіалуронідаза, муциназа, фібринолізин, колагеназа, нейрамінідаза тощо).