12.3. Організація фінансового планування на підприємстві

Планування — це процес розробки і прийняття цільових установок кількісного і якісного характеру з визначенням шляхів найефективнішого їх досягнення. Це установки, що розробляються у вигляді "дерева цілей".

Місце фінансового планування в ринковій економіці визначається тим, шо планування є однією з функцій управління, тому фінансове планування — це функція управління фінансами.

Функції управління - це частина управлінської діяльності. Вони визначають формування структури управлінської системи.

Планування в управлінні — це:

1. конкретизація цілей управління в системі показників фінансово-господарської діяльності підприємства;

2. розробка стратегії і тактики діяльності, орієнтованої на досягнення цілей менеджменту.

З погляду менеджменту функція "планування" полягає в розробці змісту та послідовності дій для досягнення сформульованих цілей.

План підприємства, який враховує працю людей і рух ресурсів (матеріальних і фінансових), має силу наказу для вказаних у ньому осіб і структурних одиниць. У плані чітко і докладно зазначаються:

• мета діяльності підприємства та його структур за плановий період, кількісно виражена системою встановлених показників, із зазначенням конкретних видів випуску продукції та характеру роботи;

• методи і терміни ув'язки засобів і цілей;

• етапи і терміни виконання робіт;

• виконавці плану за термінами і видами робіт;

- методи, етапи і засоби контролю виконання плану.Фінансове планування — це процес, який складається з таких процедур:

1. Аналіз фінансових та інвестиційних можливостей підприємства.

2. Прогнозування наслідків поточних рішень з метою уникнути несподіванок і усвідомити зв'язок зробленого сьогодні з тим, які рішення доведеться приймати в майбутньому.

3. Обгрунтування обраного варіанта рішень з ряду можливих (цей варіант і буде представлений у кінцевій редакції плану).

4. Оцінка результатів підприємства в порівнянні з цілями, встановленими у фінансовому плані.

У короткотерміновому плануванні плановий період (горизонт планування) рідко перевищує 12 місяців. Застосовуючи цей вид планування, керівництво підприємства прагне до максимальної точності у відповіді на питання, чи достатньо його грошових коштів для оплати поточних рахунків, тому використовує короткотермінове планування для визначення потреби в позиках і пошуку вдалих кредиторів.

Фінансове планування взаємопов'язане з плануванням виробничо-господарської діяльності підприємств. Усі статті фінансового плану підприємства складаються на основі показників виробничого плану (обсягу виробництва продукції, кошторису витрат на виробництво, капітальних вкладень тощо). Таким чином, виробничий план відіграє головну роль у фінансовому плануванні. Проте процес упорядкування фінансового плану не є арифметичним перерахунком планових виробничих показників у фінансові. Ці два види планування взаємозалежні і впливають один на одного.

Метою планування фінансів є визначення можливих обсягів надходження грошових коштів і їх витрачання в плановому періоді. Фінансовий план можна розглядати як завдання з окремих показників, а також як фінансовий документ, який забезпечує взаємозв'язок показників розвитку підприємства з наявними ресурсами, взаємодію сукупної вартісної оцінки коштів, що беруть участь у відтворювальних процесах та в процесах обігу грошового капіталу.

Перше, основне завдання фінансового планування — забезпечення нормального відтворювального процесу необхідними джерелами фінансування, їх формування та використання.

Друге завдання — дотримання інтересів акціонерів та інших інвесторів. Бізнес-план, шо містить докладне фінансове обґрунтування інвестиційного проекту, є для інвестора основним документом, який стимулює вкладення капіталу.

Третє завдання — гарантія виконання зобов'язань підприємства перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками та іншими кредиторами. Оптимальна для підприємства структура капіталу приносить максимальний прибуток і макси-мізує платежі до державного бюджету.

Четверте завдання - виявлення резервів та мобілізація ресурсів з метою ефективного використання прибутку та інших доходів.

П'яте завдання — контроль за фінансовим станом, плато- і кредитоспроможністю підприємства.

Головним інструментом фінансового планування є кошторисне планування (бюджетування).

Кошторис (бюджет) — це форма планового розрахунку, яка визначає докладну програму дій підприємства на майбутній період.

Основна мета складання кошторисів полягає в наступному:

1. узгодженні оперативних і перспективних планів;

2. координації дій різних підрозділів підприємства;

3. деталізації загальних цілей виробництва і доведенні їх до керівництва різноманітними центрами відповідальності;

4. управлінні і контролі за виробництвом;

5. стимулюванні ефективної роботи керівників і персоналу підприємства;

6. визначенні майбутніх параметрів господарської діяльності;

7. періодичному порівнянні поточних результатів діяльності з планом.

Останнім часом підприємства найчастіше застосовують систему бюджетного планування, яка впроваджується з метою економії фінансових ресурсів, скорочення невиробничих витрат, більшої гнучкості в управлінні і контролі за собівартістю продукції, а також для підвищення точності планових показників.

Впровадження принципів бюджетування надає ряд переваг:

1. щомісячне планування бюджетів структурних підрозділів дає змогу одержати більш точні показники розмірів і структури затрат, ніж система бухгалтерського обліку та фінансової звітності, і, відповідно, більш точне планове значення розміру прибутку;

2. у межах затвердження місячних бюджетів структурним підрозділам буде надана більша самостійність у витрачанні економії з бюджету фонду оплати праці, що підвищує матеріальну зацікавленість працівників в успішному виконанні планових завдань;

3) бюджетне планування дозволить здійснити режим економії фінансових ресурсів підприємства.

Кошторисне планування містить два етапи:

1. планування - визначення майбутніх цілей;

2. моніторинг (супроводження) - аналіз оперативної господарської діяльності, тобто того, як протягом планового періоду здійснюється виконання запланованих рішень [258].

Кошториси складаються в цілому на рік з щоквартальною (чи щомісячною) розбивкою.

Управління формуванням та використанням активів підприємства

Активи - це економічні ресурси підприємства у формі належних йому матеріальних цінностей, що використовуються в господарській діяльності з метою отримання доходу.

Залежно від характеру участі в господарському обороті та швидкості обертання виділяють оборотні та необоротні активи (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Склад активів підприємства

Головною метою політики формування активів підприємства є виявлення та задоволення потреби в їх окремих видах, а також оптимізація їх складу.

Управління формуванням активів підприємства слід здійснювати в такій послідовності:

I етап — визначення потреби в необоротних активах у діломута в розрізі окремих їх видів. На даному етапі здійснюється такожоптимізація внутрішньої структури необоротних активів;

II етап - визначення потреби в окремих видах оборотнихактивів. Аналогічно здійснюється оптимізація їх внутрішньоїструктури;

III етап - оптимізація співвідношення необоротних іоборотних активів у цілому.

Розрахунок потреби в активах підприємства здійснюється в розрізі таких їх видів:

1. основні засоби;

2. нематеріальні активи;

3. запаси товарно-матеріальних цінностей;

4. грошові активи;

5. інші активи.

Розрахунок потреби в основних засобахповинен проводитись у розрізі їх основних видів. Так, формула розрахунку потреби в окремому обладнанні має такий вигляд [16]:

По5=-- + В, (12.1)

є

де Поб - потреба в обладнанні (у вартісному виразі);

Он - плановий обсяг виробництва (в натуральних одиницях виміру);

ПРе - експлуатаційна продуктивність конкретного виду обладнання (у натуральному виразі);

Сод - ринкова вартість одиниці обладнання;

В - вартість встановлення даного виду обладнання.

Розрахунок потреби в нематеріальних активах проводиться методом прямого рахунку по кожному їх виду.

Потреба в запасах товарно-матеріальних цінностей визначається шляхом множення одноденної їх витрати на норму запасу в днях. Оптимізація розмірів запасів ТМЦ здійснюється на основі нормування їх витрат на одиницю виготовленої продукції, виходячи з планових показників обсягів виробництва. 494

Розрахунок потреби в грошових активах здійснюється у розрізі напрямків їх використання (на оплату праці, на еші;п\ податків та зборів, на маркетингову діяльність та ін.).

Потреба в інших активах встановлюється методом прямої о обрахунку окремо по необоротних і оборотних активах.

Таким чином, на основі проведених розрахункім ми значається загальна потреба в необоротних і оборотних акіинач як сума потреб в основних засобах, запасах ТМЦ, нема теріальних, грошових та інших видах активів.

Після того як закінчено процес формування активі» цін приємства, головним завданням фінансового менеджера і забезпечення ефективного управління ними.

Питання управління оборотними активами підприємеїма становить одну з найважливіших частин операцій фінансовою менеджменту. Політика управління оборотними активами - не частина загальної фінансової стратегії підприємства, яка поля і ш в раціоналізації їх обороту й оптимізації структури джерел фінансування.

Характер використання окремих видів оборотних актинів має суттєві особливості. Враховуючи ці особливості, диференціюють цілі та Методи управління трьома основними групами оборотних активів:

1. запасами товарно-матеріальних цінностей;

2. дебіторською заборгованістю;

3. грошовими активами.

Розглянемо особливості управління окремими видами оборотних активів.

Управління запасами. Оптимізація рівня виробничих запасів залежить від затрат, які пов'язані з підтриманням запасів, і які складаються з двох елементів: затрат із зберігання, і затрат з розміщення та виконання замовлень. Ці два елементи змінюються обернено пропорційно один до одного: чим більшими є затрати із зберігання оборотних засобів (наприклад, необхідні складські приміщення в достатньому обсязі), тим меншими є затрати з транспортування.

В теорії управління запасами доведено, що при деяких обмеженнях та передумовах можна розрахувати розмір оптимальної партії поставки (Модель Уілсона).

Припустимо, що вартість виконання одного замовлення ((), а витрати на зберігання одиниці запасів (Н) і величина витри і ТМЦ за деякий період (Б) є постійними.

Якщо також прийняти, що витрати запасів є постійними у часі, то середній обсяг запасів = О / 2 од.,

де <3 — замовлений обсяг запасів (в одиницях), причому передбачається, що він змінюється протягом часу, що розглядається (рис. 12.6).

Рис. 12.6. Зміна обсягу запасів на підприємстві

Розрахунок оптимального розміру партії графічно буде мати наступний вигляд (рис. 12.7).

Рис. 12.7. Визначення оптимального розміру замовлень

Відповідна формула має вигляд:

ЕО0 = ~, (12.2)

де: ЕО£) — обсяг партії, од.;

Р — вартість виконання одного замовлення (витрати на розміщення замовлення, з отримання та перевірки товарів);

В - величина витрат запасів за той самий період, од.;

Н- витрати з утримання ТМЦ на одиницю запасів за деякий період, у тому числі витрати із зберігання, транспортування, страхування разом із рівнем прибутку на інвестований в запаси капітал [258].

Реальне відображення в фінансовому обліку вартості запасів товарно-матеріальних цінностей здійснюється шляхом їх переоцінки. Відповідно до П(С)БО, вперше у вітчизняній практиці обліку, підприємства отримали можливість застосовувати способи оцінки матеріалів, широковідомі за кордоном, такі як ЛІФО і ФІФО (ЬІРО, РІРО). Так, метод ЛІФО передбачає першочергове списання на виробництво тих матеріалів, які були придбані останніми. Тоді величина залишків у балансі буде визначатись, виходячи із собівартості матеріалів, придбаних першими. Використання методу ФІФО, навпаки, базується на тому, що матеріальні запаси на кінець періоду оцінюються за цінами останніх закупок, а на собівартість реалізованої продукції використані матеріали списуються за вартістю їх перших закупок.

Найбільш поширеним методом оцінки матеріальних запасів у нашій країні є метод оцінки за фактичною собівартістю заготівлі. До числа негативних наслідків його використання для підприємства слід віднести те, що цей метод, з одного боку, занижує собівартість реалізованої продукції, а з іншого, тягне за собою суттєве заниження вартості матеріалів, а отже штучно завищує їх оборотність.

Контроль за ефективністю управління запасами на вітчизняних підприємствах здійснюють за допомогою аналізу зміни швидкості обороту запасів. В загальному випадку швидкість обороту виробничих запасів (ВЗ) підприємства прийнято розраховувати за допомогою формули:

Швидкість в.з.= ВируЧКа ВІД рЄШІІЗаЦІЇ Пр0ДуКЦІЇ (12.3) Середня величина поточних активів

Середня величина виробничих запасів за даними балансу визначається за формулою:

З +3Середня величина В3=— , (12.4)

де Зп, Зк - відповідно, величина запасів на початок періоду і на його кінець.

Більш точний розрахунок середньої величини активів буде отриманий у випадку використання щомісячних даних про стан активів. Тоді величина активів визначається за формулою:

+ 32+3,+... + Зп1+

Середня величина запасів=— — , ('2.5)

п-І

де Зп — величина запасів у п-у місяці.

Потім визначається тривалість одного обороту в днях:

Тривалість обороту= . (12.6)

Оборотність запасів

Управління дебіторською заборгованістю. Дебіторська заборгованість - це складова оборотного капіталу, яка становить собою вимоги до фізичних чи юридичних осіб щодо оплати товарів, продукції, послуг. Збільшення дебіторської заборгованості означає вилучення коштів з обороту, шо, в свою чергу, вимагає додаткового фінансування.

Дебіторська заборгованість покупців - це фактично без-відсоткова позика клієнтам. її рівень визначається підприємством за умовами розрахунків зі своїми клієнтами. Якщо ці умови є суворими, то зменшується обсяг продажу товарів через те, що покупці не мають можливості придбати товар у кредит і, відповідно, зменшується величина дебіторської заборгованості за рахунками клієнтів. З іншого боку, якщо розрахункові умови послаблюються, з'являється більше замовників, зростає товарооборот і сума дебіторської заборгованості.

Послаблення розрахункових умов, що збільшує дебіторську заборгованість покупців, має свої переваги і недоліки. Так, з

одного боку - це зростання обсягу продажу товарів та прибутку, а з іншого — збільшення суми безнадійних боргів та додаткові фінансові витрати через наявність на балансі дебіторської заборгованості.

Однак послаблення вимог щодо розрахунків не завжди дає такий результат. Інколи додаткові витрати на безнадійні борги та утримання на балансі нових рахунків дебіторів значно перевищують прибуток від додаткового товарообороту. Результатом може стати накопичення на балансі, окрім старих рахунків дебіторів, ще й нових. У цьому випадку краще не змінювати умови розрахунків, тобто, не послаблювати їх.

Дебіторська заборгованість, як правило, представлена у вигляді кредиту, що надається за відкритим рахунком. Щоб захистити себе від ризику несплати за рахунками, постачальник може вимагати оформлення комерційного кредиту шляхом виписки простого чи переказного векселя, або виставлення покупцем акредитива.

Процес управління дебіторською заборгованістю має такі складові:

1. фінансовий аналіз діяльності організації-поста-чальника; •

2. розробка кредитної політики організації;

3. прийняття рішення про надання кредиту, страхування дебіторської заборгованості;

4. зміна кредитної політики організації;

5. контроль за відвантаженням продукції, випискою рахунків та відправкою покупцю; складання картотеки дебіторів;

6. контроль за фінансовим станом дебіторів;

7. прийняття рішення про можливість використання факторингу, форфейтингу або проведення операції обліку векселів;

8. при непогашенні боргу або його частини: встановлення оперативного зв'язку з дебітором з метою визнання ним боргу;

9. звернення до господарського суду із позовом про стягнення простроченої заборгованості;

10. порушення справи про банкрутство;

11. компенсація збитків з фонду безнадійних боргів.

Найважливішим етапом в управлінні дебіторською за боргованістю є фінансовий аналіз постачай ьника і покупця. Аналіз фінансового стану позичальника виступає складовою аналізу кредитного ризику при формуванні рішення про надання комерційного кредиту. Методика оцінки фінансового стану передбачає поєднання об'єктивних даних, сформованих на основі бухгалтерської звітності, та суб'єктивних даних, що визначаються на підставі інформації, якою володіє підприємство про контрагента.

Ця методика дає можливість постійно здійснювати експрес-аналіз фінансового стану позичальника, своєчасно циявляти негативні тенденції в його виробничо-фінансовій діяльності та вносити корективи до агентських відносин. На підставі аналізу формується комп'ютерна база даних про покупця, що дає можливість розглядати динаміку його виробничо-фінансової діяльності.

Управління грошовими активами. Основною метою фінансового менеджменту в процесі управління грошовими активами є забезпечення постійної платоспроможності підприємства.

Політика управління грошовими активами передбачає:

1. Визначення мінімально необхідної потреби в грошових активах для здійснення поточної господарської діяльності.

2. Диференціація мінімально необхідної потреби в грошових активах у розрізі основних видів поточних господарських операцій.

1. Виявлення діапазону коливань залишку грошових активів.

4. Коригування потоку платежів з метою зменшення максимальної та середньої потреби в грошових активах.

5. Забезпечення прискорення обороту грошових активів.

6. Забезпечення рентабельного використання тимчасово вільного залишку грошових засобів.

7. Мінімізація втрат грошових активів, які використовуються.

Отже, вирішення поставлених завдань з ефективного управління формуванням та використанням активів дає змогу забезпечити фінансову стійкість, платоспроможність та ліквідність підприємства у довготерміновому періоді, а також загалом підтримувати постійно високу ефективність господарювання.