ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

СЕМІНАР 21. ІНДІЯ ПІСЛЯ ІСЛАМСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ

1. Характеристика джерел.

2. Господарське життя. Причини економічної стагнації.

3. Побутові традиції.

4. Політичний устрій і соціальна структура суспільства.

5. Етика та родинні стосунки. Ментальність населення.

6. Військова справа.

7. Релігійне життя. Мусульмансько-індуські відносини.

8. Кримінальна ситуація і судова система.

Джерела

Хоженіє за три моря (Подорож за три моря) Афанасія Нікітіна.

Книга Марко Поло.

Література

Антонова К. А., Бонгард-Левин Г. М., Котовасий Г. Г. История Индии. М., 1979: С. 186—210.

Виташевасая М. Н. Странствия Афанасия Никитина. М., 1972.

Губер П. К. Хождение на восток веницейского гостя Марко Поло, прозванного Миллионщиком. Л., 1929.

История Востока: В 6 т. М., 1995. Т. 2: Восток в средние века. С. 451—486.

Кримський А. Ю. Що таке «фута» і «фугунь» у Аф. Нікітіна XV віку? // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. 1928. Кн. 12. С. 265—269.

Минаев И. П. Старая Индия: Заметки на «Хожение за три моря Афанасия Никитина». СПб., 1881.

Осипов А. М., Александров В. А., Голъдберг Н. М. Афанасий Никитин и его время. М., 1986.

Семенов Л. С. Путешествие Афанасия Никитина. М., 1980.

Aiyangar S. К. A little Known Chapter of Vrjayanagar History. Madras, 1916.

King J. S. The History of the Bahmani dynasty. London, 1900.

Pelliol P., Ilambis L. Notes on Marco Polo: In 2 v. Paris, 1960 V 1—2.

Методичні рекомендації

Мусульманське завоювання виявило­ся непростим випробовуванням для середньовічної індій­ської цивілізації. Країна втратила політичну й економічну незалежність, чужоземні канони запанували в офіційному діловодстві, органи влади перейшли до рук загарбників, а міста почали прикрашати храмами небаченої релігії — ме­четями мусульманського монотеїзму. Саме з цього випли­ває основна мета даного практичного заняття: простежити динаміку та масштаби змін, що відбулися в Індії після при­ходу ісламу (порівнюючи свідчення Афанасія Нікітіна й Мар­ко Поло з даними Бани й Сюань-цзана), а також засвідчити надзвичайно високий ступінь спадковості індійської цивілі­зації навіть в умовах мусульманського поневолення, роз­кривши причини такого соціального феномена.

Аналізуючи джерельне забезпечення теми, важливо від­разу зазначити, що представлене воно виключно подорож­німи записками європейців і тому має використовуватися досить обережно (особливо, коли мова йде про їхні оцінкові характеристики). Необхідно врахувати також рівень освіти та інформованості авторів, коло їхніх професійних і осо­бистих інтересів, а також ступінь об'єктивності викладених ними матеріалів, виходячи із соціального статусу інформа­тора та тривалості його перебування в Індії.

Надзвичайно важливим для цілісного осмислення всіх аспектів семінарської проблематики є детальний аналіз господарського життя країни доби ісламського панування. Ок­рему увагу необхідно приділити дослідженню особливостей тогочасної зовнішньої торгівлі в регіоні, руйнівним наслід­кам мілітаризації країни й пов'язаним з цим причинам ви­снаження та стагнації індійської економіки в умовах мусуль­манського завоювання.

Характеризуючи повсякденне життя народів Індостану, важливо враховувати мозаїчність тогочасної місцевої етно-релігійної структури, визначити параметри співіснування та напрями синтезу аборигенно-індійських і привнесених му­сульманством побутових традицій. Цікавим може бути роз­гляд державної політики з цього приводу з боку ісламської влади в Індії. В тому ж руслі індо-мусульманського спів­існування, дифузії та диференціації мають досліджуватися державно-політична й соціальна структури індо-мусульманських султанатів. Дане питання передбачає детальний огляд змін, привнесених у політичне життя завойовниками, оцінювання рівня стабільності запозичених владних інсти­туцій, а також масштабів суспільної спадковості, яку можна простежити досить рельєфно в індійському соціумі навіть після кількох століть ісламського володарювання.

Певну складність для студента може становити базоване на джерелах дослідження сутності родинних відносин та комплексу національно-психологічних особливостей серед­ньовічного індійського суперетносу. Насамперед, надзви­чайної обережності й виваженості потребує аналіз індій­ських уявлень про етику й мораль, дуже несхожих на євро­пейські реалії і тому не в усьому адекватно усвідомлених Афанасієм Нікітіним й Марко Поло. Для всебічного осмис­лення цієї проблеми варто залучити до вивчення матеріали подорожніх записів Сюань-цзана (VII ст.), подані до теми попереднього семінарського заняття.

Порівняльний аналіз може знайти широке використання під час вивчення військової справи в мусульманській Індії. При цьому корисно простежити причини, масштаби й на­слідки змін, що їх зазнала місцева армійська система після приходу ісламу на відміну від воєнних традицій, описаних Сюань-цзаном і Баною. Важливим і цікавим стане також з’ясування системних наслідків (переважно негативного ха­рактеру), породжених цими глобальними військовими зру­шеннями, їхньому впливу на матеріальне та морально-пси­хологічне життя країни в умовах іноземно-іновірного пану­вання.

Логічним продовженням проблематики попереднього питання має стати всебічне дослідження релігійного життя тогочасної Індії. Воно передбачає аналіз культових традицій і канонів, осмислення державної політики у сфері релігії, з’ясування сутності й особливостей мусульмано-індуських стосунків у галузях міжконфесійних зносин, права, політики, побуту тощо.

Завершити розгляд суспільного життя Індії після іслам­ського завоювання пропонується оглядом кримінальної си­туації та місцевої системи судочинства. Докладного висвіт­лення при цьому чекають причини зростання піратських про­мислів у регіоні, оцінка масштабів криміналізації суспільства (в умовах цивілізаційного зіткнення таких несхожих культур­но-історичних спільнот, як індійська та ісламська), структури й ефективності функціонування правоохоронної системи, спів­відношення методів підтримки громадського порядку з реаліями життя, рівнем розвитку, глибинними традиціями й особливостями існуючого соціуму, менталітетом населення тощо. Цікавим може бути порівняльний аналіз ролі й мож­ливостей держави та авторитету традиційних суспільних ін­ституцій Індії у правовому регулюванні суспільних процесів у регіоні.

«Хоженіє за три моря» — подорожні записки тверського купця-мандрівника Афанасія Нікітіна (Офонаса, Микитина сина), створені ним під час його торго­вельної місії до Індії протягом 1466 (1468) — 1475 рр. (з перебуванням упро­довж 1471—1474 рр. безпосередньо в Ін­дії). Введене в науковий обіг на початку XIX ст. зусиллями російських істориків М. М. Карамзіна та П. М. Строєва, «Хо­женіє...» стало одним з найдавніших свідчень перебування слов’янина в Індії і має досить високий ступінь інформативної достовірності, оскільки ґрунтується пе­реважно на особистих враженнях Афа­насія Нікітіна від побаченого та почутого ним самим. До специфічних рис джерела належить його грубувата мова (бо автор писав ці записки для себе, а не для дер­жавного чи наукового використання). З певною обережністю слід сприймати дея­кі оцінкові характеристики Афанасія Нікітіна, оскільки, будучи іноземцем, він ставився до середньовічних індійських реалій, передусім виходячи із православ­но-християнських соціоетичних кате­горій.

Афанасій Нікітін ХОЖЕНІЄ ЗА ТРИ МОРЯ (ПОДОРОЖ ЗА ТРИ МОРЯ)

У рік 6983 (1475) отримав я записи тверського купця Афанасія, що пробув чотири роки в Індії, куди (він) ходив, як пише, з Василієм Папіним. Я розпитав, коли Василій ходив з кречетами послом від великого князя, і мені відповіли, що за рік до казансько­го походу (коли князь Юрій перебував під Казанню) повернувся він з Орди і тоді ж його під Казанню заст­релили. Якого року (Афанасій) пішов і коли повернувся із Індії та помер — того в записах не знайшов, — але переказують, нібито помер, не дійшовши до Смоленська. Ці записи (він) зробив своєю рукою, а гості (закордонні купці?) привезли його власноручні зошити до Москви дякові великого князя Мамирєву Василію.

* * *

За молитву святого отця нашого, господа Ісуса Христа — сина Божого, помилуй мене, раба свого грішного Афа­насія Нікітіна сина.

Оце записав власне грішне ходіння за три моря: пер­ше море Дербентське — море Хвалитське, друге море Індійське — море Гундустанське, третє море Чорне — море Стамбульське.

Пішов від Спаса святого златоверхого та з його ми­лістю, від государя свого від великого князя Михайла Борисовича Тверського та від владики Геннадія Тверсь­кого, і від (воєводи) Бориса Захар’їча.

І пішов Волгою донизу. І прийшов у монастир Колязін (Калязін) до Святої Трійці й до святих мучеників Бориса й Гліба. І в ігумена Макарія та у святої братії благословився. І з Колязіна пішов на Углеч (Угліч), а з Углеча відпустили мене привітно. І звідти пішов із Углєча, і приїхав з іншою грамотою великого князя в Костро­му до князя Александра. І відпустив (він) мене привітно. І на Плесо приїхав вельми щасливо.

І приїхав я в Новгород у Нижній до Михайла Кісельова та до митника Івана Сараєва, і вони мене відпус­тили привітно. Але Василій Папін два тижні тому повз міста проїхав, і я два тижні чекав у Новгороді в Ниж­ньому Хасан-бека — посла татарського ширваншаха, що їхав з кречетами від великого князя Івана, а кречетів у нього дев’яносто.

І поїхав я з ними на низ Волгою. І Казань ми проїхали щасливо, нікого не бачили, і Орду ми проїхали, і Сарай ми проїхали. І ввійшли ми в Бузань. Тут натрапили на нас три поганих татарина та принесли нам брехливі вісті: «Султан Кайсим підстерігає гостей у Бузані, а з ним три тисячі татар». І посол ширваншаха Хасан-бек дав їм по каптану й по полотну, щоб провели повз Астрахань. А вони, погана татарва, по каптану взяли, але в Астрахань царю вістку дали. І я своє судно покинув та з товаришами своїми пересів на судно посольське.

Поїхали ми повз Астрахань, а місяць світить, і цар нас побачив, і татарва нам кричала: Качьма — Не тікайте!» А ми того нібито не чули й утікали під парусом. За наш гріх цар послав за нами всю свою орду. Наздогнали вони нас на Богуні та почали обстрілювати. І в нас застрелили людину, а в них двох татар застрелили. І судно наше менше на частоколі стало, і вони його взяли й негайно розграбували, а мої дрібні манатки всі на меншому судні знаходилися.

А ми на великому судні дійшли до моря, але в гирлі Волги стало юно на мілину, і вони нас тут захопили й веліли нам тягти судно назад угору до частоколу. А там судно наше велике пограбували та чотири голови руські — взяли, а нас відпустили голими головами за море, вгору ж нас не пропустили, щоб звістку не передали.

І пішли ми плачучи до Дербента двома кораблями; на одному судні посол Хасан-бек і таджики та нас русаків десять голів; на іншому судні — шість москвичів та шість тверичів, та корови, та харч наш. А постала буря на морі, і судно менше розбилося об берег. А тут є містечко Тархі, і (деякі наші) люди вийшли на берег, а прийшли кайтаки¹ та людей (цих) усіх полонили.

І прийшли ми в Дербент, куди Василій дістався без пригод, а нас — пограбували. І били ми чолом Василію Папіну та послові ширваншаха Хасан-беку, що ми з ними прийшли, аби потурбувалися про людей, яких кай­таки полонили під Тархі. І Хасан-бек потурбувався і їздив на гору до Булат-бека. І Булат-бек послав до ширванша-ха скорохода (повідомити): «Пане, судно руське розби­лося під Тархі, і кайтаки, прийшовши, людей полонили, а товар їхній розграбували».

І ширваншах негайно послав до князя кайтаків — свого шурина Халіль-бека — посла (сказати): «Судно роз­билося під Тархі, і твої люди, прийшовши, людей по­лонили, а товар їхній пограбували. Так ти щоб, для мене, людей до мене прислав і товар їхній зібрав, бо ті люди послані на моє ім'я. А яка буде тобі знадоба від мене, і ти до мене пришлеш, і я тобі, своєму братові, не заважа­тиму. А ті люди йшли на моє ім’я, і ти б їх відпустив до мене доброю волею, заради мене». І Халіль-бек без пе­решкод негайно відпустив усіх людей до Дербента, а з Дербента відправили їх до ширваншаха в орду його — коїтул³.

А ми поїхали до ширваншаха в його коїтул і били ми йому чолом, щоб нас пожалував, чим дійти до Русі. І не дав він нам нічого, мовляв, нас багато. І ми заплакали й розійшлися хто куди: в кого що є на Русі — той пішов на Русь, а хто винен — той пішов куди його очі понесли, а декотрі — залишилися в Шемасі, а інші — пішли до Баки (Баку) працювати.

А я пішов до Дербента, а з Дербента — до Баки (Баку), де вогонь горить невблаганний; а з Баки пішов за море до Чебокара (Чапакура), і тут в Чебокарі жив я шість місяців та в Сарі в Мазендеранській землі жив місяць. А звідти (пішов) до Аміля (Амоля) і жив тут мі­сяць, а звідти — до Дімованта (Демавенда), — аз Дімо-ванта — до Рея, де вбили Хусейна з дітей Алі онуків Мухаммеда, який так їх (убивць Алі) прокляв, що 70 міст розвалилися. А з Рея (пішов) до Кашеня (Кашана), і перебував я тут місяць, а з Кашеня — до Наїна, а з Наша до Єзда, і тут жив я місяць, а з Єзда — до Сирчана (Сирджана), а із Сирчана — до Тарома, де худобу году­ють фініками ціною по чотири алтини за батман(4). А із Тарома (пішов) до Лара, а з Лара — до Бендеря (Бен-дері). І є тут пристань Гурмизька (Ормузька) та море Індійське, а парською мовою — Гундустанська дарія (5). Звідти йти морем до Гурмиза (Ормуза) чотири милі.

А Гурмиз розташований на острові, і море покриває його двічі на день. І туг я зустрів перший Великдень, а прийшов я в Гурмиз за чотири тижні до Великодня. А тому я міста не всі описав, що багато міст великих. А в Гурмизі сонце буває спекотне, людину спалить. А в Гурмизі пробув я місяць, а з Гурмиза після Великодня пішов я тавою⁶ з кіньми за море Індійське в Радуницю.

І йшли ми морем до Мошката (Маската) 10 днів; а від Мошката до Дегу — 4 дні; а від Дегу — до Кузрята (Гуджарата), а від Кузрята — до Конбата (Камбея), ві­домого фарбою та лаком. А від Конбата йшли ми тавою шість тижнів морем до Чювіля (Чаула) та прийшли на сьомий тиждень по Великодню.

І є тут Індійська країна. Люди ходять усі голі, голову не покривають і груди голі, а волосся в одну косу запле­тене, і всі ходять пузаті, а діти щороку народжуються, і дітей у них — багато. А чоловіки й жінки — усі голі й усі чорні. Я ж куди ходжу, так за мною людей багато, бо дивуються білій людині. А князь їхній — фата на голові, а інша на стегнах; а в бояр їхніх — фата на плечах, а інша на стегнах. Княгині ходять — фата через плече обгорну­та, а інша — на стегнах. А слуги княжі та боярські — фатою стегна обгорнуті й щит і меч у руках, а дехто зі списами, а деякі — з ножами, а декотрі з шаблями, а інші — з луками й стрілами; усі голі й босі, але дужі й волосся не голять. А жінки ходять — голова не покрита й цицьки голі; а хлопчики та дівчатка до семи років ходять голими з непокритим соромом.

А із Чювіля пішли суходолом і йшли вісім днів до Палі — то індійські гори. А від Палі — десять днів до Умрі — то є місто індійське. А від Умрі — сім днів до Чюнеря (Джуннара).

(Володарює) тут індійський (хан) Асад-хан Чюнер-ський (Джуннарський) — холоп мелік ат-туджара ⁷. І тримає він від мелік ат-туджара сім тем(8) (тобто 70 тисяч війська). А мелік ат-туджар сидить на 20 тьмах (200 тисячах війська) і б’ється з кафарами (9) двад­цять років, причому то його поб’ють, то він багаторазово б’є їх. Сам же хан Асад їздить на людях. А слонів у нього багато й коней добрих багато, і людей хорасанців у нього багато. А привозять їх (коней) із Хорасанської землі, ін­ших — із Орабанської (Аравійської) землі, інших — з Туркменської, а інших — із Чагатайської землі¹⁰, і при­возять усе морем у тавах — індійських кораблях.

І я грішний привіз жеребця в Індійську землю та з Божою допомогою дійшов з ним до Чюнеря, і обійшовся він мені у сто рублів. Зима ж у них настала з дня Трійці. А зимували ми в Чюнері, де жили два місяці. Щодня й щоночі чотири місяці всюди вода й багнюка. Тими ж днями в них орють і сіють пшеницю та рис, та горох, та все їстівне. Вино ж у них виробляють із (молока) великих горіхів, (що звуть) козі гундустанськими, а брагу виробляють із татни¹¹. Коней же годують горохом і варять кінірі з цукром і з маслом та годують коней, та зранку ще дають їм шешні¹². В Індійській же землі коні в них не водяться, в їхній землі водяться воли й буйволи, на них же їздять і товар возять, усе роблять.

Місто Чюнерей (Джуннар) стоїть на кам’яній скелі, що ніким не зроблена, а Богом сотворена. І ходять на гору (цілий) день (колоною) по одній людині: тісна доро­га, а удвох пройти не можна.

В Індійській землі гості (купці) ставляться (на постій) на заїжджих дворах. Господині їсти гостям варять, і постіль для гостей господині стелять, і сплять з гістьми. (Якщо займаєшся з нею сексом — дай два жителі (13), якщо сексу не маєш — один житель даєш, а багато тут жінок живуть тимчасовим шлюбом — тоді секс задарма); а білих людей полюбляють.

Узимку ж у них (простолюд) ходить: (одна) фата на стегнах, друга — по плечах, а третя — на голові; а князі й бояри одягають тоді на себе штани та сорочку, та кап­тан, та (одну) фату на плечі, та другою — оперезуються, а третьою — голову обкручують. (О Боже, Боже великий, Боже істинний, Боже благий, Боже милосердий!)

А хан у тому Чюнері, коли дізнався, що я не бесерменин, а русин, — забрав у мене жеребця. І він мовив: «Жеребця віддам і тисячу золотих дам, але перейди у віру нашу — у віру Мухаммеда; а не перейдеш у віру нашу, у віру Мухаммеда — і жеребця візьму, і тисячу золотих з голови твоєї візьму». І термін визначив у чотири дні від Успенського посту до Спасова дня. Але господь Бог зми­лувався на своє поважане свято, не залишив мене гріш­ного без милості своєї та не велів згинути в Чюнері з поганими, бо напередодні Спаса приїхав скарбничий Мухаммед-хорасанець, і бив я йому чолом, щоб про мене (він) потурбувався. І він їздив до хана в місто й за мене просив, щоб мене в (їхню) віру не навертали, і жеребця мого в нього забрав та мені повернув. Ось таке воно, Боже диво на Спасів день. А так, брати руські християни, хто забажає піти в Індійську землю — то полиш віру свою на Русі, а вигукни (ім’я) Мухаммеда та йди в Гундустанську землю.

Набрехали мені пси-бесермени, коли переказували, що багато (в Індії) нашого товару, — а для нашої землі немає нічого; увесь товар був тільки для бесерменської землі: перець і фарба — то й дешево. Вони, бесермени, коней возять морем і мито не платять, а нам — людям іншим — провезти побори не дадуть, бо мито чимале й розбійників на морі багато. А розбійничають усе не християни, не бесермени, а кафари поганої віри, що моляться кам’яним ідолам, а Христа не знають і Мухаммеда не знають.

А на день Успіння вийшли ми із Чюнеря й пішли до великого їхнього міста Бедерь (Бідар). А йшли ми до Бедеря місяць, а від Бедеря до Кулонкеря (Кулонгірі) — п’ять днів, а від Кулонкеря до Кольберга (Гулбарги) — п’ять днів. Поміж тих великих міст —- багато інших міст; кожного дня по три, а іноді й по чотири міста проходили: скільки ковів¹⁴ — стільки й міст. Від Чювіля (Чаула) до Чюнеря (Джуннара) — 20 ковів, а від Чюнеря до Бедеря — 40 ковів, а від Бедеря до Кулонкеря — дев'ять ковів, як і від Бедеря до Кольберга, — дев’ять ковів.

У Бедері ж торгують на ринку кіньми й камкою¹⁵ та шовком, і всяким іншим товаром, та купують на ньому ж людей чорних; а іншої на ньому купівлі немає. І товар усе їхній гундустанський, а з їстівного — усе овочі, а для Руської землі товару немає. А люди всі чорні, і всі злодії, а жінки всі — шльондри та відьми, та таті, та брехня, та зілля, яким господарів своїх морять.

В Індійській землі княжать усе хорасанці, і бояри всі — хорасанці. А гундустанці — усі піші: ходять перед хорасанцями, що на конях. А інші всі — піші; ходять борзо, але всі голі й босі, та щит в (одній) руці, а в другій — меч, а декотрі — з луками великими та прямими і стрі­лами. А в бою їхньому все слони (вирішують). Піших пускають попереду, а хорасанці (слідом) на конях та в обладунках — і коні, і самі. А слонам прив’язують до писку й до зубів великі мечі ковані по кентару¹⁶ (вагою), убирають їх в обладунки булатні та ще й зводять на них башти, і в (кожній) башті по 12 вояків в обладунках, і всі з гарматами та стрілами.

Є в них одне місце — базар в Аланді, де шейх Ала ад-дін (святий лежить). Раз на рік на (цей) базар уся країна Індійська з’їжджається торгувати, і торгують де­сять днів. Від Бедеря — (туди) дванадцять ковів. Приво­зять коней до 20 тисяч голів продавати, усякий (інший) товар звозять. У Гундустанській землі — цей торг кращий. Усякий товар продають і купують (у дні) пам’яті шейха Ала ад-діна, а в руський (спосіб) — на Покрову святої Богородиці.

Є в тому Аланді птах гугук: вночі літає, кричить: «Кук-кук!», — а на котру хоромину присяде — так там людина помре. І зажадає хто птаха; убити, на того в нього вогонь з рота вийде. А мамони (17) приходять уночі й хапають кур, а живуть (вони) у горах або серед скель. А мавпи живуть у лісі. Є в них князь мавпячий, що ходить з військом своїм. І хто (їх) образить, вони всі князеві своєму скаржаться, він же посилає на того (кривдника) свою рать, і вони, прийшовши до міста, двори розваляють і людей поб'ють. А раті їхньої, переказують, дуже багато, і мова в них своя є. А дітей родять багато, та коли народиться хто ані в батька, ані в матір, вони тих лишають на дорогах. Декотрі індустанці тих (мавпячих дітей) ловлять і вчать їх усяко­му рукоділлю, а деяких продають, (проте тільки) вночі, щоб не знали як назад утекти, а інших вчать (удавати із себе вуличних артистів).

Весна ж у них почалася з Покрови святої Богородиці. А за два тижні після Покрови святкують (день) шейха Ала ад-діна й весни, і святкують вісім днів. А весна три­ває три місяці, три місяці літо, та зима три місяці, і осінь три місяці.

Їхній Бедерь (Бідар) — столиця Гундустану бесерменського — велике місто, і людей (у ньому) багато вельми. А великому султанові — 20 років, тому (владу) тримають бояри, а князюють — хорасанці, і воюють усе хорасанці. Є хорасанець-боярин мелік ат-туджар, так у нього двісті тисяч раті своєї, у Мелік-хана — 100 тисяч, а у Фарат-хана — 20 тисяч, і в багатьох (інших) ханів по 10 тисяч війська. А із султаном 300 тисяч раті своєї виходить. А земля велелюдна, але сільські люди голі вельми, а бояри добром сильні й дуже бундючні. Носять їх на ложах срібних, та перед ними до 20 коней водять у золотій збруї, а за ними 300 вершників на конях та пінтах вояків 500, та десять трубачів, десять барабанщиків і 10 сопіл­карів.

А як виїжджає султан з матір’ю та дружиною на полю­вання, так із ним людей на конях 10 тисяч, а піших — 50 тисяч, та слонів в обладунках позолочених виводять двісті, а перед ним 100 трубачів та 100 танцюристів, та коней простих (без вершників) у золотій збруї — 300, та мавп за ним сто, та наложниць сто, яких гауроками¹⁸ називають.

У султановому палаці сім брам, а на брамах сидять по сто вартових і по сто писарів кафарів. Хто пройде (у ворота) — вони записують, і хто вийде — вони запи­сують. А іноземців у град не пускають. Палац же його (султана) — чудовий вельми, усе різьба й золото прикра­шають, і останній камінь — різьбою та золотом порозпи­суваний вельми чудно. Та на дворі в нього – різні посудини.

Вночі місто Бедерь сторожує тисяча підпорядкованих кутовалу¹⁹ вартових, що їздять на конях в обладунках; та в усіх по смолоскипу.

А свого жеребця я в Бедері продав. Годував я його рік, а отримав за нього багато — 68 футунів (20). У Бедері ж змії вулицями повзають, а довжиною вони у два сажні При­йшов я в Бедер на Пилипів піст із Колунгеря (Кулонгірі), а жеребця продав на Різдво. І пробув тут у Бедері до Великого Посту. І познайомився тут з багатьма індусами, і розповів їм про віру свою, і дізналися (вони) про мене, що я не бесерменин, а віри Ісусової християнин, а ім’я мені — Афанасій, а по-бесерменськи ім’я мені — ходжа Юсуф Хорасані. І вони теж не стали від мене ані в чому таїтися: ані в їжі, ані в торгівлі, ані в молитві, ані в інших речах, і жінок своїх не стали ховати.

Розпитував я про їхню віру теж, і вони розповідають: віруємо в Адама, а бути²¹, кажуть, — то є Адам і весь його рід. А всіх вір в Індії — 80 і чотири віри, і всі вірують у бута. А віра з вірою не п’є, не їсть і не одру­жується поміж собою. А щять різні (віри) і баранину, і кур, і рибу, і яйця; а воловину жодна віра не їсть.

У Бедері пробув чотири місяці, а від Бедеря умовився з індусами піти до Первоті (Парват), де їхня бутхана²², — то їхній Єрусалим, як у бесерменів Мекка. Ішов з інду­сами до бутхани місяць. Торг біля тої бутхани — п’ять днів (триває). А бутхана та — дуже велика, камінь з пів-Твері, і вирізьблені на ньому діяння бутові, а на два­надцяти вінцях навколо нього вирізьблено, як бут чудеса творив, як приходив до них у багатьох образах: перший— у людській подобі з’являвся; другий — людиною, а з носом слонів; третій — людиною, а з виглядом мав­пячим; а четвертий — людиною, але з подобою лютого звіра; і все з’являвся їм з хвостом. (Він) вирізьблений на камені, а хвіст з сажень (довжиною) через нього (пере­кинутий).

На свято бутове з’їжджається до бутхани вся країна Індійська; і біля бутхани голяться, старі й молоді, жінки й дівчата. А збривають на собі все волосся — і бороди, і голови, і хвости. Та йдуть до бутхани. І з кожної голови беруть на бута по дві шешкені (23) мита, а з коней — по чотири фуги. А з'їжджається до бутхани всіх людей не­зліченна кількість — (20 тисяч лакхів²⁴, а буває часом і сто тисяч лакхів).

У бутхані ж бут вирізьблений із чорного каменю, дуже великий, та хвіст через нього перекинутий, та руку праву підняв високо й простягнув її як Юстініан цар Цареградський, а в лівій руці в нього спис. А (із одягу) нічого на ньому немає — тільки на стегнах пов’язка, а лице — мавпяче. А інші бути — голі, немає (на них) нічого, (зад не прикритий), і жінки бутові голими вирізані, із соро­мом і з дітьми. А перед бутом — віл стоїть вельми великий, вирізьблений із чорного каменю й весь позоло­чений. А цілують його в копито та сиплють на нього квіти; і на бута теж квіти сиплють.

Індуси ж ніякого м’яса не їдять: ні яловичини, ні баранини, ні курятини, ні риби, ні свинини, хоча свиней у них вельми багато. Їдять же двічі на день, а вночі не їдять і ні вина, ні сити (25) — не п’ють. А з бесерменами не п’ють, не їдять. А їжа їхня погана. А один з одним не п’є, не їсть, навіть з дружиною. А їдять рис та кічірі з маслом, та трави різні їдять, а варять з маслом і з молоком; і їдять усе правою рукою, а лівою ні за що не візьмуться. А ніж не беруть і ложки не знають. А в дорозі, щоб кашу варити, у кожного по горщику. А від бесерменів прихову­ються, аби не подивився ані в горщик, ані в їжу. А тільки подивиться бесерменин — ту їжу не їдять. Тому, коли їдять, декотрі прикриваються хустиною, щоб ніхто їх не бачив. А як поїли й перед тим — обмивають руки й ноги і рот полощуть.

А намаз ²⁶ їхній — на схід, по-руськи. Обидві руки піднімають високо та кладуть на тім’я, та лягають ниць на землю, та весь на землі простягнеться — то їхні пок­лони. А як їсти вони сідають, обмивають руки й ноги та рот прополіскують. А бутхани їхні — без дверей, спрямо­вані на схід, і бути на схід (лицем) стоять. А хто з них помре, так вони тих спалюють і попіл висипають на воду. А як дитя в жінки народжується, так роди приймає чо­ловік, і ім'я синові дає батько, а мати — дочці. А добрих звичаїв у них немає, і сорому не знають. Пішов або прийшов (хто) — вони кланяються по-чернечому, обома руками до землі доторкаються, але не говорять нічого.

У Перваті (Парват) же до свого бута їздять на Великий піст. То їхній Єрусалим. У бесермен — Мекка, у русичів — Єрусалим, а в індусів — Перват (Парват). А з’іжджаються всі голі, лише на стегнах хустина; і жінки всі голі, тільки на стегнах фата; а інші (жінки) у фатах, а на шиях перлів багато і яхонтів та на руках золоті обручі й персні. (Бог свідок!) А всередину до бутхани їздять на волах, а у вола роги міддю окуті та на шиї в нього триста дзвоників, та копита міддю підкуті. А тих волів називають ачьче.

Вола індуси звуть батьком, а корову — матір’ю. На кізяках (їхніх) печуть хліб та їжу собі варять, а попелом тим знаки на обличчі, на чолі та по всьому тілу малюють. У неділю та в понеділок їдять один раз на день. (А шлюх в Індії багато, тому дешеві (вони): якщо секс маєш — два жителя; а хочеш гроші на вітер пустити — алтин (шість) жителів дай; так тут заведено. А раби й рабині — дешеві: чотири фуни²⁷ — вродлива, а дуже вродлива, чорна-пречорна й маленька наложниця — п’ять фун — гарна!)

Від Перваті приїхав я в Бедер за п’ятнадцять днів до бесерменського улу багря²⁸. Коли Великдень й воскресін­ня Христове — не відаю, але за прикметами гадаю, що християнський Великдень буває на дев’ять чи на десять днів раніше від бесерменського баграма. Немає зі мною нічого, ніякої книги; хоч книги ми із собою з Русі взяли, однак коли нас пограбували, так і їх забрали, і підзабув я віру християнську. Свят християнських — ані Великодня, ані Різдва Христова — не відаю, і (пісних) середи та п’ятниці — не знаю. Але поміж поганих різних вір пере­буваючи, молився я тільки Богу-вседержителю, творцеві неба й землі, а іншого ніякого не прикликав: «(Бог істин­ний, Бог великий, Бог милосердий, Бог милостивий, всемилостивіший, всемилосердніший.) Бог єдиний — то цар слави, творець неба й землі».

А йду я на Русь (і думаю, що загинула в мені руська віра). Прийшов місяць березень, і почав я поститися з бесерменами в неділю, і постався місяць, м’яса й нічого скоромного, ніяких страв бесерменських не їв, а їв я двічі на день хліб та воду (і з жінкою не лягав). Та молився я Христу-вседержителю, що створив небо й землю, а іншо­го (бога) ніяким ім'ям не прикликав: (Бог-господь, Бог милостивий, Бог милосердий, Бог великий, Бог — цар слави, Бог-творець, Бог всемилостивіший — усе це ти, Боже).

А від Гурмиза (Ормуза) до Галати (Калхати) морем іти десять днів, а від Галати до Дега — шість днів, а від Дега до Мошката (Маската) — шість днів, а від Мошката до Кучзрята (Гуджарата) — десять днів, а від Кучзрята до Камбата (Камбея) — чотири дні, а від Камбата до Чювіля (Чаула) — дванадцять днів, а від Чювіля до Дабиля (Даб-хола) — шість днів. Дабиль — це остання пристань у Гундустані. А від Дабиля до Келекота (Кожикоде) — 25 днів, від Келекота до Сіляну (Цейлону) — 15 днів, а від Сіляну до Шаїбата (Шабата) — іти місяць; а від Шаїбата до Певгу (Пегу) — 20 днів, а від Певгу до Чіну й до Мачіну²⁹ — місяць іти, і ввесь шлях морем. А від Чіну до Китаю йти суходолом шість місяців, а морем — чотири місяці іти (пошли нам, Боже, у дорозі дах).

Гурмиз же — пристань дуже велика, з усього світу люди в ньому бувають, усякий товар у ньому є: що в усьому світі водиться — те в Гурмизі все є. Мито ж велике, з усього (товару) десяту (частину) забирають.

Камбат (Камбей) же — усьому Індійському морю пристань. А товар у ньому всілякий виробляють: алачі та пестреді, та кіндяки, та фарбу ніл вироблюють, та во­диться в ньому лак і ахік, та лон³⁰.

Дабиль (Дабхол) — теж пристань дуже велика, куди приводять коней з Місюрю (Єгипту) й Арабстану (Ара­вії), із Хорасану, Туркестану й Негостані (Бендер-Ормуза?). Звідти суходолом ходять до Бедеря (Бідара) й Кельберга (Гулбарга) — (дорога займає) місяць.

І Келекот (Кожикоде) — пристань усього Індійського моря. Не дай, Боже, ніякому кораблю його проминути: хто його не побачить, той морем поздорову не пройде. А родиться в ньому перець та імбир, та квіти мускату, та мускатний горіх, та каланфур³¹ — тобто кориця, та гвоздика, та пряного коріння в ньому багато родиться. І все в ньому дешеве. (І рабів та рабинь — багато, гарні й чорні.)

А Сілян (Цейлон) — Індійського моря чимала при­стань. Лежить там на горі на високій баба³² Адам, а коло тої гори є каміння коштовне: рубіни та фатіси, та білі агати, та гранати, та кришталь, та сумбада (33). І слони родяться, а продають їх (по росту) ліктями, і корицю прода­ють на вагу.

А Шабатська пристань Індійського моря — дуже ве­лика. А хорасанцям (тут) платню дають по тенке (34) за день, і великому — і малому. А як хорасанець у Шабаті одружується, так князь шабатський дає тисячу тенке на жертву та платню дає по 50 тенке щомісяця. І родиться в Шабаті шовк та сандал, та перли, і все дешево.

А в Пегу теж пристаней чимало. Живуть там дервіш³⁵ індійські, а водиться — каміння коштовне: рубін та яхонт, та карбункул, а дервіші те (коштовне) каміння продають.

А Чінська й Мачінська пристань дуже велика. Вироб­ляють там фарфор і продають його на вагу, (що) дешево. А жінки їхні вдень сплять із своїми чоловіками, а вночі ходять спати з купцями-іноземцями і сплять з ними, і дають вони іноземцям платню та приносять смачну їжу й вино солодке із собою і поять та годують гостей, щоб її (жінку) — кохав. А гостей полюбляють — людей білих, бо самі вони — люди дуже чорні. А в якої жінки дитя зачнеться, так чоловік гостю платню дає 18 тенке; а як біле дитя народиться, так гостю триста тенке мита дають, а чорне народиться — нічого не платять, (але) що пив, що їв — те йому (гостю) на халяву.

Від Шаїбата (Шабата) до Бедеря (Бідара) — три місяці, а від Дабиля (Дабхола) до Шабата — два місяці іти морем. А від Бедеря до Чіну й Мачіну, де виробляють і дешево (продають) фарфор — чотири місяці морем іти. А до Сіляну (Цейлону)— два місяці морем іти, а до Келекота (Кожикоде) — місяць іти.

В Шаїбаті ж водиться шовк та інчг та перли, та сандал, і слонів (по росту) ліктями продають. На Сіляні ж водяться діаманти й рубіни, та кристали, та кришталь, та білі агати. А в Лекоті (Кожикоде) родиться перець і мускат, і гвоздика, і (плод) фуфал (?), і квіти (мускатні). А в Кузряті (Гуджараті) водиться фарба та лак, а в Камбояті (Камбеї) — сердолік.

У Рачюрі (Райчурі) ж водиться алмаз — алмази (із старої копальні та з нової копальні). Продають (їх) по п'ять рублів за почку"', а гарний (алмаз) — по 10 рублів. Почка новознайденого алмазу — по п’ять кені (за почку), (за почку чорного (алмазу) — 6 кені, а білого — одна тенке). Алмаз народжується в кам'яній горі, і продають ту і гору кам'яну: лікоть (гори) з нерозвіданими алмазами — за дві тисячі золотих фунтів, а лікоть розвіданої алмазної (гори) — за 10 тисяч фунтів (38) золотих продають. А земля та належить Мелік-ханові — холопу султана. А від Бедеря тридцять ковів.

А як кажуть жиди, що (жителі) Шабата їхню жидову (віру сповідують), то брешуть, бо шабатяни — не жиди, не бесермени й не християни. Інша в них віра — індійська, ні з іудеями, ані з бесерменами не п'ють, не їдять, і м’яса (вони) не вживають ніякого. І все в Шабаті дешево. А водиться (в ньому) шовк і цукор — вельми дешеві. А по лісу в них мамони ходять та мавпи, та на дорогах людей обдирають; тому через мавп і мамонів не сміють вони вночі дорогами їздити. Із Шабата суходолом іти десять місяців, а морем — чотири місяці аукиїком³⁹ пливти. А в оленів свійських — ріжуть пупки, бо в них мускус родиться; а дикі олені свої пупки в полях і лісах скидають, але запах з них виходить і ¹ тому він не свіжий.

Місяця травня першого дня відмітив я Великдень у Бедері в бесерменському Гундустані, а байрам бесермени в середині місяця відмітили; а поститися почав я в перший день місяця квітня. О, благовірні руські християни! Якщо хто багатьма землями багато плаває з тим багато бід трапляється, і віру той християнську втрачає. Я ж — раб Божий Афанасій — настраждався по вірі християн­ській. Уже чотири великих пости пройшли, і Чотири Ве­ликодні пройшли, а я грішний не відаю, коли Великдень або піст, і Різдво Христове (коли точно) — не знаю, І інших свят не відмічаю, ані середи, ані п’ятниці (пісних) не додержуюсь — а книг у мене немає, бо коли мене пограбували, так і книги в мене взяли. Я теж від великих бід до Індії пішов, бо на Русь мені йти було ні з чим, не залишилося в мене ніякого товару. І перший Великдень зустрів я в Каїні, а другий Великдень —у Чебокарі (Чапакурі) в Мазендеранській землі, третій Великдень — в Гурмизі (Ормузі), а четвертий Великдень зустрів я в Індії з бесерменами в Бідарі; і тут багато за віру християнську плакав.

Бесерменин же Мелік багато силував мене віру бесерменську прийняти. Я ж йому сказав: «Пане! (Ти намаз твориш, і я теж молюся. Ти п’ять разів на день молитву твориш, я — тричі Я — іноземець, а ти — тутешній.)» Він же мені говорить: «Воістину на бесерменина ти не схожий, але і християнства не знаєш». Я ж у глибокі роздуми впав і сказав про себе: «Горе мені, окаянному, з путі істинної збився і яким шляхом піду вже не знаю. Господе Бо же - вседержителю, творець неба й землі! Не відверни лице від раба твого, що у скорботі перебуває. Господе! Доглянь мене й помилуй мене, бо твоє творіння я; не дай мені, Господе, зійти з путі істинної, настав мене, Господе, на шлях праведний, бо не був я в нужді доброчесним перед тобою; Господе, Боже мій, хоч у злі я дні свої прожив. Господе мій (Бог-покровитель, Бог ти милостивий, Бог милосердий, милостивий Бог, Бог ми­лосердий. Хвала (тобі)! Вже чотири Великодні в бесерменській землі пройшли (для мене), але християнства (я) не полишив. А що далі буде — то Бог відає. Господе, Боже мій, на тебе покладаюся, врятуй мене, Господе, Боже мій!»

Угледів я в Індії бесерменській у Великому Бедері як у Велику ніч, що на Великдень, Волосожар та Кола в зорю увійшли, а Лось⁴⁰ головою стоїть на схід.

На байрам на бесерменський здійснив султан свят­ковий виїзд, а за ним двадцять візирів великих і триста слонів убраних в обладунки булатні та з баштами, а башти — окуті. А в баштах по шість вояків в обладунках та з гарматами і з пищалями, а на великому слоні — 12 вояків. І на кожному (слоні) по два прапори великих, а до зубів великі мечі по кентару (вагою) прикріплені, та до голови великі залізні гирі прив’язані. А проміж вух си­дить людина в обладунку й з великим залізним крюком — тим (гаком) слоном правлять. Та тисяча коней верхових у золотій збруї, та сто верблюдів з великими барабанами, та трубачів триста, та танцюристів триста, та триста налож­ниць. А каптан на султанові увесь яхонтами оздоблений, та шапка-шишак з великим алмазом, та сагайдак золотий з яхонтами, та золоте сідло, а на ньому три шаблі золотом окуті, і збруя золота — усе золото. А перед ним кафар підстрибцем біжить та зонтом грає, а за ним піших бага­то. А за ним слон злий іде, увесь у камку одягнений і людей відганяє, та великий залізний ланцюг у нього в роті; та коней і людей відганяє, щоб ніхто до султана близько не підступив.

А брат султанів на ліжкові сидить на золотім, та бал­дахін над ним оксамитовий, та маківка золота з яхон­тами, і несуть його двадцять чоловік.

А Махмуд (Гаван) на ліжкові на золотім сидить, та балдахін над ним шовковий з маківкою золотою, і везуть його на чотирьох конях у золотій збруї. А поряд з ним людей велика кількість, та перед ним співаки (ідуть) і танцюристів багато; і все з мечами голими та з шаблями, та з щитами, та із сулицями, та із списами, та з луками прямими великими. А коні всі в обладунках, та сагайдаки на них. А інші (люди) всі голі, тільки пов’язка на стегнах, що сором прикриває.

У Бедері ж місяць три дні в повні стоїть. Тут солодких овочів немає. І спеки великої в Гундустані немає. Сильна спека в Гурмизі та в Кятобагряїмі (Бахрейні) — де перли водяться, та в Жиді (Джедді), та в Баки (Баку), та в Місюрі (Єгипті), та в Оробстані (Аравії), та в Ларі. А в Хорасанській землі жарко, але не так. А в Чагатайській землі дуже спечно. І в Ширазі та в Єзді, та в Кашині (Кашані) жарко, проте вітер там буває. А в Гіляні вельми душно й парильня лиха, та в Шемасі сильно парить; і в Вавілоні (Багдаді) жарко, та в Хуміті (Хумсі) й у Шамі (Сирії) жарко, а в Лялі (Халебі) не так жарко.

А Севаська (Сіваська) округа й Гурмизька (Грузин­ська) земля всім добром багаті. А Турецька земля вельми багата. І Волоська земля багата й харчі там дешеві. Та й Подільська земля всім багата. А Русь-Землю (да береже Господь, бережи (її), Боже, бережи, Боже! Немає на цьо­му світі такої країни, як ти. І чому не живуть як брати між собою князі Руської землі? Хай устоїться земля Русь­ка, бо справедливості мало в ній. О, Боже, Господь, Бог, Всевишній!)

Господе Боже мій! На тебе покладаюся, врятуй мене, Господе! На Русь піти хочу, але путі не знаю куди йти мені з Гундустану: на Гурмиз піти, так із Гурмиза на Хорасан путі немає; на Чагатай путі немає, на Бодату (Багдад) путі немає; і на Катабогряїм (Бахрейн) путі не­має, і на Єзд путі немає, і на Рабостан (Аравію) путі немає. Усобиці всюди тривають, князів скрізь повбивали. Узун Хасан-бек убив мірзу Джеханшаха. Султана Абу-Саїда отруїли, а Узун Хасан-бек Шираз захопив, але та земля його не визнала, і Мухаммед Єдігер до нього не йде, бо побоюється. А іншого шляху нікуди немає. А на Мекку іти — так треба віру бесерменську приймати, тому й не ходять християни на Мекку, бо приневолюють їх віру (там бесерменську) приймати. Але в Гундустані жи­ти — означає потратитися зовсім, бо все в них дорого: хоч один я чоловік, а в день на харчі йде напівтретина алтина, хоч вина не пив і не (їв) досита.

Мелік ат-туджар узяв два індійських міста, (жителі яких) на морі Індійському розбійничали. Сім князів по­лонив та скарбницю їхню взяв: в'юк яхонтів і в'юк ал­мазів, та в'юк рубінів, та сто в’юків товару коштовного, а іншого товару — рать узяла неміряно. А під містом два роки стояв, а раті з ним двісті тисяч (було) та сто слонів, та триста верблюдів.

У Бедер мелік ат-туджар повернувся на (свято) курбан байрам, що по-руському — на Петрів день. І вислав султан десять візирів за десять ковів його стрінути, а в кові — по десять верст, і з кожним візирем по десять тисяч раті своєї та по 10 слонів в обладунках. А в мелік ат-туджара щодня по 500 осіб за їжу сідають. А з ним за його скатертину три візирі сідають, а з (кожним) візирем по 50 чоловік, та ще й бояр найближчих сто. На конюшні в мелік ат-туджара дві тисячі коней, а тисяча і вдень, і вночі осідланих (завжди) готових стоїть, і сто слонів на конюшні. Та в будь-яку ніч двір його сто вартових в обладунках сторожують і двісті трубачів, і десять барабанщиків, і десять бубнів великих — у кожен по двоє б’ють.

А Нізам аль-Мульк, Мелік-хан і Фахтулла-хан три міста великих захопили. А з ними своєї раті сто тисяч вояків та 50 слонів. І взяли вони яхонтів неміряно й усякого каміння коштовного багато. А все те каміння та яхонти, та алмази на ім’я мелік ат-туджара купили, і заборонив він ділкам своїм продавати їх купцям, що в місто Бедерь на день Успіння прийшли.

Султан же на потіху в четвер та у вівторок виїжджає, та три візира з ним виїжджають. А жінок (з ним) дві тисячі виїжджають на конях і на ліжках золочених, та коней верхових у золотій збруї перед ними (ведуть). Та з матір’ю султана вельми багато піших (іде) та два візира, та десять візирень, та 50 слонів у попонах сукняних. А на (кожному) слоні по чотири чоловіка голих сидить, тільки пов’язка на стегнах. А за ними голі жінки пішки йдуть — вони воду, щоб пити й підмиватися, за ними носять; а один в одного воду не п’є.

А в день пам’яті шейха Ала ад-діна, а по-руському на Покрову святої Богородиці, виїхав мелік ат-туджар із гра­ду Бедеря з раттю своєю воювати (проти) індусів, а раті з ним 50 тисяч вийшло, і султан своєї раті 50 тисяч послав, та три візира з ним пішли, а з ними (ще) 30 тисяч (воя­ків). Та слони з ними пішли з баштами та в обладунках, та на кожному слоні чотири вояки з пищалями. Пішов мелік ат-туджар завойовувати Чюнедар (Віджаянагар) — велике князівство індійське.

А в бінедарського (віджаянагарського) князя —триста слонів та раті своєї сто тисяч, а коней у нього — 50 тисяч.

Султан виїхав із граду Бедеря на восьмий місяць після Великодня. Та візирів з ним 26 виїхало: 20 візирів бесерменських, а 6 візирів індійських. А з султаном раті його двору виїхало: сто тисяч вершників та двісті тисяч піших, та триста слонів з баштами й в обладунках, та сто лютих звірів на подвійних ланцюгах. А з братом султана вийшло (раті) його двору сто тисяч піших і сто слонів в обладун­ках. А з Мал-ханом двору його 20 тисяч кінних (вояків) вийшло, а піших — 60 тисяч та 20 слонів убраних. А з Бедерь-ханом і його братом вийшли 30 тисяч кіннотників та піших 100 тисяч, та слонів убраних баштами — 25. А з Сул-ханом двору його 10 тисяч кіннотників вийшло, а піших — 20 тисяч та 10 слонів з баштами. А з Візир-ханом 15 тисяч кінних людей вийшло та піших 30 тисяч, та слонів убраних 15. А з Кугувал-ханом двору його 15 ти­сяч кіннотників вийшло та піших 40 тисяч, та 10 слонів. А з кожним візирем по 10 тисяч, а з деякими — 15 тисяч кіннотників і 20 тисяч піших.

А з віджаянагарським самодержцем раті його 40 тисяч кінних людей вийшло, а піших вояків — 100 тисяч, та 40 слонів убраних в обладунки, та по чотири вояки на (кожному з) них з пищалями.

А з султаном 26 візирів вийшло, а з кожним візиром по 10 тисяч своєї раті, а піших — 20 тисяч, а з деяким візирем — 15 тисяч кіннотників і піших 30 тисяч. А великих індійських візирів чотири, і з ними раті своєї 40 тисяч кіннотників, а піших —100 тисяч. І розсердився султан на індусів, що мало (їхніх вояків) з ним вийшло, і додав він ще 20 тисяч піших вояків, 200 тисяч кіннот­ників та 20 слонів. Така вона, сила султана індійського бесерменського. (Підходить (їм) віра Мухаммедова). А раст дені худо донот — а праву віру бог відає. А права віра (в тому, щоб) єдиного Бога знати й ім’я його в усякому чистому місці чистим (серцем) прикликати.

А у п’ятий Великдень вирішив я на Русь (іти). Вийшов із граду Бедеря за місяць до улу байрама бесерменського. (Згідно з вірою Мухаммеда, посланця Божого). А коли Великдень — Христове воскресіння — того (точно) не відаю, тому з бесерменами постався й з ними ж роз­говівся, а Великдень у Кельбері (Гулбарзі) відзначив, у десяти ковах від Бедеря.

Султан з мелік ат-туджаром і з військом своїм прий­шов до Келберга (Гулбарги) на п'ятнадцятий день після улу байрама, але не поталанило їм на цій війні. (Лише) одне місто індійське взяли, а людей їхніх багато загинуло, і скарбниці витратили багато.

А індійський цар-султан вельми сильний, і раті в ньо­го багато. А сидить (він) на горі в Бічінегері (Віджаянагарі), і град його (стольний) — дуже великий. Три рови навколо нього, та ріка крізь нього тече. По один бік міста — дикі джунглі, а по другий бік — долина підходить — місце вельми дивне і для всього придатне. І ніяк у країну не пройдеш, як тільки через град (стольний) дорога, а град нізвідкіля не взяти, бо гора велика та джунглі дикі й колючі. Місяць під містом рать стояла, і люди від спраги вмирали, і дуже багато голів загинуло від голоду й спраги, бо на воду дивишся, а здобути нізвідкіля (не можеш).

А мелік ат-туджар захопив (інше) індійське місто — силою узяв: двадцять діб удень і вночі бився з містом, і рать (усі ці дні) не пила, не їла, під містом стояла з гарматами. А раті його 5 тисяч люду доброго загинуло. А як місто взяли, так вирізали 20 тисяч чоловічого й жіночого населення та 20 тисяч полонених — дорослих і дітей — захопили. А продавали полонених по 10 тенке за голову, а дітей — по дві тенке. Скарбниці ж ніякої (у місті) не було. А велике (стольне) місто не взяв.

А від Кельберга (Гулбарги) пішов я до Кулурі (Каллура). У Кулурі водиться сердолік, і тут же його обробляють та по всьому світу розвозять. А в Кулурі (мешкать) триста алмазників — (зброю оздоблюють). І перебу­вав я тут п’ять місяців, а звідти вже пішов до Калікі (Коїлконди або Голконди?). Базар тут вельми великий. А звідти пішов до Конаберга (Гулбаргл), а від Конаберга пішов до (гробниці) шейха Ала ад-діна. А від шейха Ала ад-діна пішов до Амендріє, а від Амендріє — до Наряса, а від Наряса — до Сурі, а від Сурі пішов до Дабиля (Дабхола), пристані моря Індійського.

Дабиль же місто дуже велике, і до того Дабиля все помор’я Індійське та Ефіопське з’їжджається. Тут і я, Афанасій, окаяний раб Бога вишнього, творця неба й землі, замислився про віру християнську і про хрещення Христове, і про пости святими отцями влаштовані за за­повідями апостольськими — і схилився розумом на Русь піти. І зійшов на таву, і домовився про платню корабель­ну — дав від своєї голови два золотих, щоб дійти до міста Гурмиза (Ормуза). Ступив же на корабель і (вийшов) з міста Дабиля (Дабхола) за три місяці до Великодня на бесерменський піст.

Ішов я на таві морем місяць і не бачив нічого. А на другий місяць побачив гори Ефіопські, і всі люди тут (на кораблі) вигукнули: «Олло перводігер, олло кошар, бізім бати мудна насінь больмишьті», а руською мовою означає: «Боже господарю, Боже, Боже вишній, царю небесний, присудив ти нам осьде погинути!»

Пробули в тій землі Ефіопській п’ять днів. Божшо благодаттю зла (ніякого з нами) не сталося. Багато рису та перцю, та хліба (ми) ефіопам роздали, тому судна (во­ни) не пограбували.

А звідти вже ішов 12 днів до Мошката (Маската) і шостий Великдень у Мошкаті зустрів. І плив 9 днів до Гурмиза, і в Гурмизі 20 днів пробув. Із Гурмиза пішов на Ларі й у Ларі пробув три дні. Від Ларі 12 днів ішов до Шираза, і в Ширазі пробув 7 днів. А від Шираза 15 днів ішов до Вергу (Еберку), а у Велергу (Еберку) пробув 10 днів. А від Вергу 9 днів ішов до Єзда і пробув в Єзді 8 днів. А від Єзду 5 днів ішов до Пагані (Ісфахана) і в Пагані пробув 6 днів. А від Пагані пішов на Кашині (Кашан) і в Кашині пробув 5 днів. А із Кашині пішов на Кум, а з Кума пішов на Саве. А із Саве пішов до Сул­тани, а із Султани пішов до Теврізя (Тебриза).

А від Теврізя пішов в орду Узун Хасан-бека. В орді ж пробув 10 днів, бо (далі) ніякого шляху немає. А (Узун Хасан-бек) послав на турків (війною) раті свого двору 40 тисяч. Вони Севасть (Сівас) взяли й Тохат (Токат), взяли й попалили, і Амасію взяли та багато сіл пограбували, та на караманського (володаря) війною пішли.

А із орди (Узун Хасан-бека) пінюв я до Арцицана (Ерзінджана), а від Арцицана до Трепізона (Трапезунда) пішов. А прийшов у Трепізон на Покрову святої Бого­родиці й пріснодіви Марії і пробув у Трепізоні 5 днів. І на корабель сів, про платню домовився — (за дорогу) до Кафи золотий від голови своєї дав, а на харчі я золотий позичив (з умовою) у Кафі віддати.

А в Трапізуні (Трапезунді) багато зла завдали мені шубаш та паша⁴¹. Усі манатки мої (наказали) до себе в місто на гору принести та обшукали все, і які цінні дріб­ниці були — усе позабирали. А шукали грамоти, бо з орди Узун Хасан-бека я прийшов.

Божию милістю прийшов я до третього моря Чорного, що перською мовою — дарія Стамбульська. А йшли ми морем з (ходовим) вітром 10 днів і дійшли до Вонади (Вони), а тут нас зустрів великий вітер північний, який повернув нас до Трапізона, і стояли ми через вітер злий і сильний у Платані 15 днів. Двічі ми із Платани в море (відкрите) виходили, але зустрічає нас вітер злий і не дає нам морем ходити. (О, Боже істинний, Господь Бог-творець!) Хіба іншого бога окрім тебе знаю?

І хоч пройшли ми море, але занесло нас у Балікаєї (Балаклава), а звідти в Токорозов (Гурзуф), і тут стояли ми 5 днів. А в Кафу прийшов Божию милістю за дев'ять днів до Пилипова посту. (Бог-творець!)

Так пройшов я милістю Божию три моря. (А про реш­ту Бог знає, Бог-творець відає).

Амінь!

1. Кайтаки — жителі гірського західнодагестанського князівства Кайтак.

2. Булат-бек — правитель Дербента.

3. Коїтул (тюрк.) — ставка.

⁴ Алтин — руська грошова одиниця, дорів­нювала шести грошам; батман (перс.) — міра ваги, метрична ідентифікація усклад­нена.

5. Дарія (перс.) — море.

6. Тава, даба (маратх.) — корабель.

7. Мелік ат-туджар — пан купців, прізвисько Махмуда Гавана (1405—1481) — першого міністра індомусульманської держави Бахманідів у часи її розквіту.

8. Тьма (давньорус.) – десятб тисяч, безліч.

9. Кафари (від араб, кафір) — невірний.

¹⁰ Чагатайська земля — улус Чагатая (друго­го сина Чінгіс-хана) та його нащадків — одна з держав, що утворилася після роз­паду Великої Монгольської імперії. Кор­дони держави Чагатаїдів динамічно міня­лися, але її серцевину складали Східний Казахстан і частина Середньої Азії.

¹¹ Козі гундустанська, гоузі хінді (перс.) — кокосовий горіх; тати а — сік, що отри­мують із кори пальми сорту пальміра.

¹² Кічірі, кхічрі — індійське блюдо із суміші овочів з приправами; шеїшгі — рисові коржі.

¹³ Житель — дрібна мідна монета, що хо­дила в мусульманській Індії (насамперед, у межах Делійського султанату).

¹⁴ Ков, кос — індійська міра довжини, що має великі розбіжності в різних районах Індії: від 3 до 10 км.

¹⁵ Камка — кольорова шовкова тканина, гаптована золотом.

16. Кентар — міра ваги, на Русі дорівнювала 2,5 пуда (40 кг).

17. Птах гугук, мамони — фантастичні дикі тварини.

18. Таурок, гаурик — наложниця, одаліска.

19. Кутовал (перс, кутувал) — комендант фортеці.

20. Футун (таміл. фонам, або фута, фудда; у множині араб, фудтин) — золота або срібна монета значної вартості.

21. Бут (перс.) — ідол, кумир, божок. 21.

22. Бутхана — (перс, бутхане) — кумирня, храм.

23. Шешкені (перс, шеш — шість, кені — дрібна північноіндійська срібна монета) — сріб­на монета вартістю шість кені.

24. Лакх —100 тисяч, образно означає «вели­ка кількість».

25. Сита (давньорус.) — медовий слабоалко­гольний напій.

26. Намаз — молитва.

27. Фуна — срібна монета.

²⁸ Улу багря (улу байрам) — ісламське свято жертвопринесення.

²⁹ Чін — Північний Китай, Мачін — Пів­денний Китай.

30. Алача (перс.)— шовкова тканина з золотими й срібними смугами; пестрядь (давньорус.) — тканина з різнобарвних ниток; кіндяк (від таміл. кіндан) — на­бивна бавовняна тканина; фарба ніл — синя фарба індіго; ахік (араб.) — сердо­лік; лон — сіль (від санскр. лавана).

31. Каланфур — кориця.

32. Баба (перс.) — батько, прабатько.

33. Фатіс — напівкоштовний камінь; сумбада — наждак (корундова порода з домішкою ісварцу).

34. Тенке (перс. таньга) — срібна монета вар­тістю 64 кені.

35. Дервіш (перс.) — мусульманський аскет.

36. Інчі — перлина вищої якості.

37. Почка —давньоруська міра ваги, 1/20 або 1/25 золотника (0,21 г або 0,17 г відпо­відно).

38. Фунт — див. футун.

39. Аукиїк (від араб, гунк, гунук, джунук) — великий арабський вітрильник.

⁴⁰ Волосожар, Кола, Лось — давньоруські назви сузір'їв Плеяд, Оріона та Великого Возу (Великої Ведмедиці).

41. Шубаш (тур. су баши) — начальник мі­ської варти; паша — намісник султана.

КНИГА МАРКО ПОЛО

КНИГА ПЕРША Глава 49

Тут описується область Шесмюр (Кашмир)

У Кесимюрі (Кашмир) люд також ідолопоклонники, говорить особливою мовою. Просто дивно, скільки дия­вольських замовлянь вони знають: ідолів своїх примушу­ють говорити, погоду змінюють замовляннями, велику темряву напускають. Хто всього цього не бачив, і не повірить, що вони замовляннями роблять. Це найголовніші язичники, від них і починається ідолопоклоніння. і Звідсіля можна дійти до Індійського моря. Люди чорні та худі, а жінки хоча й чорні, проте гарні. їдять вони м'ясо та рис. Країна помірна, не дуже тут спечно й не дуже холодно. Міст, містечок тут удосталь; є ліси й пус­телі, а укріплених проходів стільки, що народ нікого не , боїться, живе самостійно; у них свій цар; він і чинить суд та розправу.

Є в них самітники за їхнім звичаєм: живуть вони самітньо; щодо їжі та пиття дуже стримані й дуже цнотливі; усього грішного за їхньою вірою уникають сильно. Народ тутешній шанує їх як великих святих; живуть вони довго, а від гріха утримуються завдяки любові до своїх ідолів. Багато в них аббатств і монастирів їхньої віри...

КНИГА ДРУГА

Глава 126

Тут описується місто Бангала (Бен­галія)

Область Бангала на південь... Тут і свої царі, і особ­лива своя мова. Жителі тут злі ідолопоклонники. Область на кордоні Індії.

Багато тут євнухів; князі та бояри сусідніх країн бе­руть їх звідси. Водяться тут бики немов слони; тільки вони не такі товсті. Народ харчується м'ясом, молоком і рисом. Багато тут бавовник

Торгівля тут велика; водять­ся тут прянощі. Сюди ідолопоклонники приходять купу­вати євнухів і рабів. Купці купують тут багато євнухів і рабів та розвозять їх в інші країни...

Глава 157

Тут описується місто Зантан (Цюань-чжоу)

...Марко Поло... пожив в Індії, дізнався про їхні справи, звичаї та товари, і немає людини, яка краще від нього, вміла б правду розповісти, а все ж дива тут такі, що здивуються ті, хто слухатиме...

Г л а в a 158

Тут починається квита про Індію; опи­суються тамтешні дива та звичаї

...Почнемо спочатку про судна, якими купці плавають з Індії та назад туди.

Судна ці... будуються ось як: будують їх з ялинового дерева; у них одна палуба, на ній більше шестидесяти покоїв, і в кожному одному купцеві жити добре. Вони з одним кермом та чотирма щоглами; частенько додають ще дві щогли, які встановлюють та опускають, коли заба­жають. Збиті вони ось як: стіни подвійні, одна дошка на іншій і так кругом; всередині та ззовні законопачені; зби­ті залізними цвяхами. Смолою вони не осмолені, бо смо­ли в них немає; а змазані вони ось як: є в них інше, що вони вважають кращим від смоли. Візьмуть вони негаше­ного вапна та дрібно розтрощених конопель, змішають з деревним маслом, змішають ретельненько все разом, і вийде немов би клей; цим вони змащують свої судна, а липне (це мастило), як смола.

На суднах по 200 мореплавців; вони такі великі, що на одному добрих 5 тисяч вантажів перцю, а на іншому й 6. Ідуть на веслах; біля кожного весла по чотири мореходця.

Є біля суден великі човни, по тисячі вантажів перцю на кожному та по 40 озброєних мореплавців, і часто тяг­нуть вони велике судно. Пливуть за великим судном два великих човни, один більший: пливе до десяти маленьких з якорями, для ловлі риби та для служби на великому судні. І всі ці човни пливуть по боках великого судна; ...навколо двох великих човнів є також човни.

...після року плавання судно потрібно підлагоджувати, роблять вони ось що: скрізь дві попередніх приби­вають нову дошку, законопачують її та змащують. Так вони підлагоджують. А під час нового ладнання прибива­ють ще дошку й доходять до шести дощок...

Глава 174

Тут описується велика область Маабар (Коромандельський берег)

На захід від Цейлону в шестидесяти милях велика і область Маабар; називається вона Великою Індією; це найкраща частина Індії, на твердій землі. У цій області 5 царів; усі вони кровні брати...

Країна ця найславніша й найбагатша у світі, ...у кінці області царює один з братів Сендер-банді Давар (Сундара Панді)¹. У царстві його водяться чудові крупні перлини; відшукують і збирають їх так: у тому морі між островом та твердою землею є протока, і всюди вона не глибше де­сяти чи дванадцяти кроків, а в деякому місці й не більше двох. Саме тут і ловляться перлини, і ось як це роблять: починаючи з квітня і до половини травня плавають вони туди на великих і малих суднах, спочатку пристануть до Бетгалара (Путталам), а потім ідуть у море, за 60 миль, там стають на якорях, пересідають у маленькі човни; тут починається ловля. Багато тут купців; утворюють вони товариства, наймають людей та дають їм платню, з квітня до половини травня, увесь час ловлення. А податок купці платять ось який: перш за все цареві дають десяту частку; платять вони ще й тим, хто зачаровує рибу, щоб не шкодила вона людям, що пірнають у воду за перлинами, їм вони дають двадцяту частку. Абрівамаїни (брахмани²) зачаровують рибу на день, а вночі замовляння не діє, і риба робить, що забажає. Абрайамаїни (брахмани) зача­ровують усіх звірів, усіх птахів та всіх тварин. Найняті купцями люди сідають у маленькі човни і звідти пірнають під воду, дехто піде вглиб на 4 кроки, а то й на 5, і так до дванадцяти, і скільки витримають, стільки часу і залиша­ються там; на дні морському вони збирають морські мушлі, які звуться морськими устрицями. У цих устрицях знаходять перлини всіх різновидів, крупні та дрібні; перлини у м'ясі цих черепашок. Ось так вони ловлять перлини; і не розповісти, яка їх тут безліч. Тутешні перлини розходяться по всьому світові. Збирає з цього місцевий цар великий податок і велике багатство. А з середини травня... великих черепашок з перлинами вже більш немає; подалі, у трьохстах милях, вони є, і ловлять їх там з вересня до половини жовтня.

По всій країні Маабар ніхто не вміє кроїти й шити; цілорічно люди ходять тут голяка. Погода тут завжди славна, і не холодно, і не жарко, саме тому й ходять вони голими; лише свої соромні частини доброю тканиною прикривають, та на шиї в них намисто з коштовних каменів; тут і рубіни, і сапфіри, і смарагди та інше кош­товне каміння. Коштує це намисто дорого. У царя на шиї ще мотузка з тонкого шовку крок довжини, і на тій мо­тузці 104 великих і красивих перлин та рубіни дорогої ціни. А 104 камені та тій мотузці ось чому: за їхнім зако­ном та звичаєм щодня, вранці та ввечері, слід сказати 104 молитви на честь ідолів; так робили інші царі, його діли, гак і йому заповідали виконувати; ось тому пар носить 104 камені на шиї. На руках у царя по три золотих зап’ястя з коштовним камінням та з крупними перли­нами високої цінності; а на ногах у царя по три таких самих золотих каблучки з коштовним камінням та пер­линами. Просто диво, скільки славних перлин та коштов­ного каміння на цьому цареві!..

...ніхто не сміє вивезти з цього царства жодного ве­ликого та коштовного камня і жодної перлини вагою більше півсаджю . Щороку цар оголошує у своему царстві, щоб усі, в кого хороші перлини й коштовні ка­мені, приносили їх до двору, подвійна ціна за них спла­чуватиметься. В цьому царстві такий звичай, за хороші камені платять подвійно; і купці, і всі, в кого хороші й красиві камені, охоче несуть їх до двору: там за них добре платять; саме тому в царя таке багатство й так багато коштовного каміння.

...у паря 500 законних дружин. Побачить він красиву жінку чи дівчину, і якщо вона йому сподобається, бере він її до себе... У царя є й інша диковина: багато в нього вірних слуг, та таких, що вірні йому, за їхніми словами, і тутешньому світі, і в потойбічному. Служать вони ца­реві при дворі, їздять з ним, завжди біля нього; куди 6 не пішов пар, вони за ним; у царстві в них велика влада. Помре пар. і коли тіло його спалюють на великому ба­гатті, усі князі, і по були його вірними друзями, кидають­ся у вогонь, і гам себе спалюють, щоб не розлучатися з ним на тому світі. Ось ще який тут звичай: я кию після царя залишиться велике багатство, син ані за що у світі його не торкнеться, а каже: «Досталося мені батьківське царство й весь народ, можу, так само як і вій, нажити багатство». Саме гак місцеві царі не витрачають своїх багатств, один одному передають їх, кожен накопичує; саме тому луг таке велике багатство.

Коні тут не водяться і весь річний доход чи більша його частина витрачається на купівлю коней, і ось як це робиться: купці з Курмо за (Ормуз), Кіша (Кейс), Дуфара (Зафар), Соера (Ес-Сохар), Адена і з усіх тих областей, де багато коней, ратних та усяких інших, закуповують там добрих коней, ставлять їх на судна та привозять їх цьому цареві та його чотирьом братам-царям; продають вони їх по 500 золотих саджіо кожного, що становить більше ста срібних марок (4). Щорічно цар купує тисячі зо дві коней та й більше; стільки ж купують брати; а наприкінці року із ста коней у них не залишається, решта подихає; коно­валів у них немає, ходити за кіньми не вміють, від поганого догляду й падіж на коней; а купці, що привозять коней на продаж, коновалів сюди не пускають і з собою їх не привозять; їм не хочеться, щоб коні водилися в царів. У цьому царстві ще такий звичай: якщо хто вчинить яке злодійство, за що смерть убачається, і цар накаже його стратити, оголошує тоді засуджений на смерть, що бажає сам себе вбити на честь ідолів і через любов до них. Цар погоджується, і ось тоді рідні та друзі злочинця садять його на колісницю, дають йому 12 ножів, возять усім містом і проголошують: «Ця хоробра людина забажа ла сама себе вбити через любов до таких-то ідолів». Саме так... носять вони його всім містом, а як прийдуть до того місця, де чинять розправу, засуджений на смерть бере ніж і голосно кричить: «Через любов до таких-то ідолів убиваю себе». Після того бере ніж і перерізає одну руку, а потім іншим ножем іншу руку; третій ніж встромляє у живіт. Що ж вам ще сказати? Ріже він себе ножами доки не помре, а як помре, рідні з великою радістю спалюють його тіло.

Розповім вам і про інший звичай у тому ж царстві: коли хто помре й тіло його спалюють, дружина кидається у вогонь і разом з чоловіком себе спалює; таких жінок сильно хвалять. Сказати правду, багато жінок роблять те, що я вам зараз розповів. Місцевий народ молиться ідо­лам, а багато хто бикові; бик, кажуть вони, найславніша твар. М’ясо його ні за що в світі не їстимуть, і ніхто аніяким способом не вб’є його.

Є тут освічені люди, звуться вони гуі⁵; їдять вони яло­вичину, але бика вбивати не сміють; якщо бик сам здох

чи хто інший його зарізав, тоді вони його м'ясо їдять. Свої будинки вони мажуть бичачим смальцем.

Є в них ось ще який звичай: і цар, і його князі, та й усі люди сидять на землі; а спитаєш їх, чому не сядуть поважніше, відповідають вони, що на землі сидіти най­поважніше: із землі ми вийшли, туди повернемося; занад­то вшанувати землю ніхто не може, і ніхто не сміє її зневажати...

Окрім рису, іншого хліба в цьому царстві немає.

...знайте, тут від сильного жеребця та сильної кобили — лоша з кривими ногами, ані на що не годяще, а їздити на ньому не можна.

Місцеві люди на війну ходять із списами та піками, зовсім голі; ані завзяття, ані хоробрості в них немає; слабкі вони й боягузи. Ані звірів, ані худобу не б’ють, а захочуть вони баранини поїсти чи іншого м’яса, чи пташини, так убивати примушують сарацинів або інших лю­дей не їхньої віри та звичаю. Є в них і такий ще звичай: щодня двічі, вранці й увечері, усі чоловіки та жінки ми­ються і, не обмившися, не їстимуть і не питимуть; а хто двічі на день не миється, тих вони вважають єретиками.

...Під час їди вони користуються тільки правою рукою і жодну страву не беруть лівою рукою. Усі чисті й красиві речі вони роблять і торкаються оравою рукою, бо ліва рука служить їм лише для виконання необхідних, але неприємних брудних дій, як очищення відомих частин тіла тощо. П’ють вони тільки з посудин, кожен із своєї, ніхто не питиме із чужої посудини. Коли п’ють, вони не підносять посудини до рота, а високо тримають її та вливають напій у рот. Ні за що вони не доторкнуться до посудини ротом і не дадуть пити з нього іноземцеві; та якщо в іноземця немає власної посудини для пиття, вони ллють йому напій на руки, і так він п’є, користуючись руками замість чашки.

У цьому царстві вбивць, злодіїв і взагалі всіх злочинців судять суворо. Вина не п’ють, а хто п’є чи морем плаває, порукою бути не може; хто в море пішов, кажуть вони, той божевільний. А сластолюбство за гріх не вважають.

І така тут спека, просто диво! Саме тому народ і хо­дить голяка.

Дощі бувають лише в червні, липні й серпні, вони освіжають повітря; не було б їх, стояла б тут така спека, яку ніхто не витримає; через дощі і немає тут такої спеки.

Є в них багато тямущих у фізіоногміці: по вигляду пізнають вони чоловіка й жінку, їхні добрі та погані на­хили; що означає зустріти звіра чи птаха, тлумачать доб­ре. У прикмети ніхто у світі більше від них не вірує; знають вони хороші й погані...

У цьому царстві... тільки-но народиться дитина, хлопчик чи дівчинка, одразу батько чи мати наказують записати її народження — день, місяць, під яким місяцем і в який час і все це тому, що сильно вірують в астрономію та в тих астрологів, хто знає чаклунство, магію, геомантію. Є тут і астрономію знаючі.

В цьому царстві та в усій Індії звірі та птахи на наших не схожі. Лише перепел такий самий, як у нас, а все інше «наше не схоже. ...є в них летючі миші; птахи ці літають ключами, і без пір’я та крил; вони з яструба (розміром); а яструби тут чорні, немов ворони, і набагато більші від інших; літають швидко і для мисливства добрі., ...коней своїх... вони годують смаженим м’ясом з рисом та з іншими приправами.

У монастирях в них багато ідолів, чоловічої та жіночої статі; багато дівок віддаються ідолам, і робиться це так: батьки віддають дівку тому ідолові, якому вони завжди більше моляться; а як віддадуть дівку, щоразу, як ченцям ідольського монастиря будуть потрібні даровані ідолам дівки, вони приходять до монастиря потішати ідолів, зій­дуться туди й починають співати, танцювати й бенкету­вати. Таких дівок багато: сходяться вони багато разів на тиждень і на місяць. Ті ж дівки носять їжу ідолам, яким їх віддали. Їжу вони носять й ідола пригощають так: наготу­ють м’яса, усякої іншої смачної їжі та понесуть своєму ідолові до монастиря, розставлять їжу на столі перед ним і дадуть їй трохи постояти, а самі тим часом співають, танцюють і, якщо можна, тішаться; а як мине стільки часу, скільки треба великому панові, щоб поїсти, тоді дівки кажуть, що дух ідола з'їв сутність їжі, візьмуть харчі й починають разом весело бенкетувати, а після того кож­на йде до себе додому. Так дівка живе, доки якийсь князь не візьме її заміж; а дівок цих, які все так роблять, як я вам розповів, у цьому царстві багато...