Камо-но Тьомей ходзьокі (записки квадратного сажня)

Безперервно біжать потоки води, і все ж таки вони вже не ті. Бульбашки піни, які плавають у стоячій воді, розпливаються і з’єднуються докупи, та недовго залишаються на місці. І люди, що живуть на світі, і їхні житла подібні. Будинки столиці, яка схожа на перлину, стоять уряд, сперечаються між собою, чи це бідні, чи багаті житла. Проте будинки тих, кого дійсно знаєш, давно стали рідкістю. Деякі з помешкань, що зго­ріли минулого року, в цьому — відбудовані, а деякі з великих будинків зруйнувались, перетворились на малі. З людьми, які в них живуть, те саме. І місце не змінилося, і людей так само багато, проте серед двадцяти-тридцяти чоловік лише одну-дві людини знаєш давно. Той поря­док, коли люди зранку вмирають, ввечері народжуються, схожий хіба що на пінистий потік води. Не відомо, звідки народжені приходять і куди йдуть. А також не знаємо, через що тимчасовий наш притулок змушує страждати серце, і чим він звеселяє наш погляд. І господар, і житло сперечаються щодо швидкоплинності життя, обоє не від­різняються від роси на квітках. Чи роса спаде, а квітка залишиться, і хоча залишиться, то вже на ранковому сон­ці засохне. Або ж квітка зав’яне, а роса не щезне, проте теж вечора не дочекається.

Коли став розуміти суть давніх речей, пройшло більш як сорок років, і за цей час сам бачив дивні події, що відбувались у світі.

Було це третього року Антен (1177), 4-го місяця, 28-го дня. Дув вітер, і вечір був неспокійний, у годину пса (о п'ятій вечора) у південно-східному районі столиці спалахнув вогонь і, вийшовши звідти, досягнув північно-західного району. Врешті-решт вогонь перекинувся на во­рота Судзяку, палац Дайкокутен, на будинок Вищої школи (Тайкаку) і приміщення Міністерства громадсько­го управління. Протягом ночі перетворилося все на сміт­тя й попіл. Початок пожежі походив, мабуть, з кварталів Хігуті й Томі-но-Кодзі, і вогонь рухався від тимчасових будівель, де дали притулок хворим, і охопив південно-східний район. Через вітер, що дув то туди, то сюди, вогонь ширився подібно розгорнутому віялу. Будинки, які знаходилися далеко на півночі, тонули в диму, а по­близу по землі стелилося полум'я. В небо підіймався по­піл, в середині багрового сяяння вогню, здавалося, літали язики полум’я, які не встояли перед вітром, і перелітаючи через один-два квартали, зникали.

А що ж люди, які були серед цього... Деякі, задиха­ючись у диму, падали, деякі — охоплені вогнем відразу помирали. Дехто ледве сам рятувався, проте, аби майно витягнути — то цього не встигали. Цінності й коштов­ності перетворювалися на попіл. Скільки всього було втрачено? Того разу лише будинків вищих сановників згоріло шістдесят. Не говорячи вже про інші — злічити які не в змозі. Кажуть, нібито всього частина столиці, яка згоріла, досягла третини. Чоловіків і жінок загинуло де­кілька десятків [тисяч], а коней і волів — не знали й межі їхній кількості.

Серед людських занять, які всі € невартими, найбез-цільніше — це будувати житло в ненадійній столиці, ви­трачаючи на це скарби і обтяжуючи серце. Немає більш тяжкого заняття.

І знову, 4-го року Дзісьо (1180), у пору місяця «Зайця» (квітень) з боку «Середніх воріт» і Кьогоку під­нявся вітер, і охопив все аж до шостої вулиці. Бушував вітер відразу в чотирьох кварталах, і з усіх будинків ве­ликих і маленьких жодного не було не зруйновано. Одні будинки — ніби просто падали, від інших — залишалися тільки стовпи й балки, здуваючи ворота, вітер переносив їх через чотири-п’ять кварталів, і руйнуючи огорожі, все перетворював на єдине місиво. Не говорячи вже про майно, що було всередині — усе втрачено, все піднімалося в небо, такі ж речі, як дощечки з покрівель, були розкидані як узимку листя вітром. Пилюка, сміття так носились у овігрі, що око нічого не бачило. Через страшенний гуркіт е чути було голосів людей, які щось говорили. Чи не сам «Пекельний вітер», здавалося, мав бути таким. Гинули та руйнувалися не лише будинки, нечуваною була кількість тих, хто під час відбудови ранив себе і став калікою. Цей вітер перемістився на південний схід і приніс лихо ба­гатьом людям. І хоча вітри дмуть постійно, а ось і такий небувалий трапився. А чи не є це попередження, ніби щось іще станеться?

Знову ж таки, 4-го року Дзісьо (1180), 6-го місяця раптом перенесено було столицю¹. Це відбулося дуже не­сподівано. Наскільки відомо про заснування столиці, то започатковано її було за часів імператора Сага й після того пройшло вже 400 років. Перенесення столиці не така подія, коли без причини можна було б змінювати все, а також порушувати існуючий стан, тому загальне незадо­волення людей і прояви горя були настільки незвичними. Проте не мало сенсу щось обговорювати, і починаючи з імператора, міністрів та вищих сановників усі змінили місцезнаходження. З людей вищого рангу, що перебували на службі, чи залишився б хтось у старій столиці один? Хто хотів отримати новий ранг і посаду, хто сподівався на милість господаря, не чекаючи жодного дня, швидко, докладаючи всіх зусиль, перебирався, той же, хто все втратив у цьому світі, залишився на спустошеному місці плакати й горювати.

Помешкання, що сперечались одне з одним красою дахів, з кожним днем ставали все більш запущеними, а домашні вогнища покинутими. Будинки розбирали і сплавляли вниз по річці Йодогава, і на очах це місце перетворювалося на поле. Усі люди змінилися: лише коні та сідла — ось що поглинуло їхні думки. Нема людей, які б користувались екіпажами, запряженими волами. Про­сять тепер тільки володінь на південно-західному узбе­режжі, а помість на північному сході не бажають².

У той час, звичайно, у зв’язку із справами побував я в тодішній столиці, у провінції Сетцу. Побачив стан тієї місцевості, і якщо логічно розділяти місто, то землі там не вистачає. Північна частина висока і примикає до гір, а південна спускається вниз до моря. Завжди там звук хвиль занадто шумний і вітер особливо сильний. Імператор­ський палац стояв серед гір і здавалось, «чи не той це дерев'яний палац»³, але він був облицьований і навіть щось величне було в ньому.

А будинки, які кожного дня розбирали і спускали вниз по річці, що тісно було в ній, коли будуть побудо­вані? Землі все ще багато, а зведених будинків так мало. Стара столиця вже в запустінні, а на новому місці вона досі ще не створена. Здавалося, що всі люди пересува­ються подібно до хмар у небі. Ті, хто раніше жили тут і втратили землі, горювали. Люди, які тепер приїхали, хви­лювалися через будівельні роботи й дуже страждали. Якщо подивитися на дороги навколо міста, то побачиш, що, кому слід їздити в екіпажі, їздить на конях, кому слід бути в офіційному одязі, носить простий. Звичаї в сто­лиці відразу якось змінилися, тільки селюки-самураї не стали іншими. Говорили: «Чи це не віщування заколотів у країні?»; дні йшли, світ дедалі більше хвилювався й серця людей були неспокійні; проте скарги народу не були марними, врешті-решт, взимку того ж року всі по­вернулись до старої столиці. Однак, як бути з розібра­ними й переправленими будинками, у початковому ви­гляді неможливо вже їх відбудувати?

За переказами знаю, що в давнину під час мудрого царювання країною правили милостиво і співчутливо Тоді-то дахи палаців були з тростини й не було жодного карнизу; коли бачив імператор мало диму з димарів у будинках його підданих, навіть дозволялося обмеження податків. То було суспільство, де до народу імператори ставилися поблажливо й допомагали йому. Щоб добре пізнати сьогоднішній світ, треба порівняти його із сивою давниною.

Давно це було, в роки Йова (1181—1182), нібито, вже точно не пам’ятаю. Протягом двох років тривав голод і відбувалися страшні події. Або ж улітку й навесні посуха, або ж восени сильні вітри й паводки, і такі несприятливі явища тривали і змінювали одне одне, так що ніяких зернових не було зовсім. Тільки й було, що дарма робили: весною орали, влітку садили, а восени не жали, і взимку не було веселощів через малий урожай. У провінціях лю­ди або залишали землі й ішли за їх межі, або ж, забува­ючи про свої домівки, жили в горах. Почали здійснювати різні моління, і незвичайні теж, проте ніякого знаку, що це допомагає, не було.

Звичне життя столиці ні з чим так не пов’язане, як насамперед, із селом, і якщо привіз товарів у столицю звідти припиниться, то важко підтримати навіть види­мість нормального життя в столиці. Молились і просили милості; різні цінні речі стали прямо кидати на вулиці, і навіть не було людини, яка б зупинила погляд на них. Зрідка лише були люди, які обмінювали їх на продукти, тоді золото важило мало, а зерно було дуже дороге. Жеб­раки снували дорогами, і їх голоси, повні горя й страж­дань, полонили людський слух.

Перший такий гіркий рік закінчився. Люди думали, що наступний рік буде світлий і справи покращаться, але ще додалися хвороби (дизентерія), і тому дарма було спо­діватися на поліпшення становища. Всі люди вмирали від хвороб, дні йшли, і стан був крайній. І до цієї ситуації підходила приказка — «як риба в мілкій воді». Врешті-решт, люди, які носили капелюхи, ледве тягнули ноги, а ті, що мали пристойний вигляд, тільки й ходили по до­мівках і просили милостиню. «Чи ще ходять ці люди у відчаї?» Подивишся — і побачиш, що вони вже впали замертво. Під стінами й понад дорогою вмирали люди, і скільки їх — ніхто не знав. Не підбирали й не викидали їх, тому запах навкруги розносився, вигляд тіл, що роз­кладалися, коли вони потрапляли на очі, вражав. Не го­ворячи вже про долину річки, де кінні повозки не могли їздити туди й назад. Таким же чином у горах лісоруби знесилювалися, і стало мало палива. Ті ж люди в місті, яким не було на кого сподіватися, руйнували власні до­мівки на дрова й несли їх продавати на базар. Цінність того, що виносила одна людина, була такою, що не дося­гала того рівня, аби навіть вистачило прожити день. Ще гірше було, що серед дерева на паливо траплялися шмат­ки, на яких місцями ледве-ледве виднілися залишки чер­воної фарби та оздоби. Коли почали дізнаватися про це, виявилось, що були люди, які не знаючи вже що робити, йшли в давні храми, крали зображення Будди та іншу оздобу храмів, розбивали й кололи на дрова.

Народжений у низах цього злого, гріховного світу міг бачити ці жахливі й печальні картини. Відбувалися також і більш сумні речі. У випадку, коли були двоє: чоловік і жінка, — той, чиє почуття було сильнішим і глибшим, помирав раніше. Причина цього полягала в тому, що людина сама себе ставила на інше місце й те, що рідко-рідко отримувала з їжі, віддавала тому, кого кохала. Так само серед батьків і дітей — саме батьки помирали ра­ніше. Було й таке, коли життя матері вже припинилося, проте маленьке дитя, не знаючи цього, все ще горнулося до грудей, шукаючи молока. Преподобний Рьогьо з храму Ніннадзі, кажуть, був засмучений тим, що багато людей так помирають, і там, де видно було голови мерців, ним на лобі було написано літеру «а», щоб здійснити зв'язок їх з вічністю⁴. Коли захотіли взнати кількість померлих людей у столиці, за 4 і 5-й місяці, то підрахували від 1-го проспекту на півдні, 9-го на півночі, від Кьогоку на за­ході до Судзяку на сході, що на дорогах залишилося всьо­го 42 тисячі 300 померлих. Не говорячи вже про те, що багато людей померло й після цього, крім того, не можна й вимовити, скільки їх було, коли включити сюди й долину річки Сіракава, західну частину столиці та інші райони навколо. І ще більше, якщо додати ще 7 про­вінцій.

Чув я, що за часів правління імператора Сутоку в роки Тьосьо (1132—1134), було щось подібне, але те, що від­бувалося перед очима, було річчю незвичайною.

Потім сталося подібне лихо, відбувся страшенний землетрус. Його вигляд був вражаючим. Гори, розвалю­ючись, засилали річки, море, нахиляючись, затоплювало суходіл. Земля розламувалася й вода била звідти фонта­ном, великі скелі трощилися і скочувалися в ущелини. Хвилі несли човни, що пливли поблизу берега, а коні на дорогах не знали, як ногу поставити. У столиці й на околицях, скрізь зовсім не залишилося жодного цілого храму, будинку, пагоди чи мавзолею. Деякі розвалюва­лися, деякі падали. Пил та попіл піднімалися вгору і стояли неначе дим. Шум від руху землі й руйнування будинків не відрізнявся від грому. Якщо залишишся все­редині, відразу ж будеш роздавлений. Вибіжиш, а там земля розламується під ногами. Немає крил, і в небо теж не полетиш. І подібно до дракона, на хмару не піднятися. З усіх страхів найбільший викликає землетрус.

Через деякий час численні сильні поштовхи припи­нилися, але слабкі тривали ще довго. Не було й дня, коли б не відбувалося 20—30 поштовхів, що, звичайно, так лякали людей. Після 10—20 днів поштовхи потроху при­пинялися, були деякі 4—5 разів на день, потім 2—З, трохи згодом — через день, потім раз на 2—3 дні, і ще майже впродовж трьох місяців слабкі поштовхи не вгамо­вувалися.

Серед чотирьох явищ природи вода, вогонь і вітер, на перший погляд, приносять найбільші втрати, земля ж зда­валося до великих руйнувань не причетна. У давні часи імператора Сейко був великий землетрус: у храмі То-дайдзі впала голова Будди, і такі ж незвичайні речі трап­лялися, але те, що відбулося цього разу, не йде в по­рівняння ні з чим. І ось тоді всі люди, обговорюючи ці тяжкі події, висловлювалися про те, що хоч трохи на душі в людей посвітлішає, але йшли місяці і дні, і рік прой­шов, та нема жодної людини, яка б продовжувала го­ворити подібні речі.

Ось таке існування наше в цьому світі без змісту й кристі, і становище наше й наших жител. Тим більше, в залежності від місця, що займаєш, і підпорядковуючись обставинам, скільки серце наше страждає, того й підрахувати не можна. Люди недосвідчені й незнаючі за своїм становищем знаходяться поряд з могутніми родами і слу­жать їм, коли велика радість у них, не можуть дуже ве­селитися. Коли ж горе тяжке, то не можуть вголос пла­кати й ридати. І всі їх дії, життєва поведінка — неспо­кійні. Вони в такому становищі, що всього бояться, на­приклад, як горобець поблизу гнізда сокола. Або ж бідні люди, чий дім межує з багатим, зранку і ввечері ходять крадучись і принижують себе, коли заходять або вихо­дять. І глянеш, як жінка, діти й усі домашні заздрять сусідам, і почуєш, що ті, з благополучної родини, зне­важливо до них ставляться, то серце стрепенеться і весь час не заспокоюється. Або ж, якщо живуть тісно в місті, то коли спалахне вогонь, уникнути цього не вдається. Що ж до людей, які живуть на околицях, то вони зазна­ють багато труднощів через переміщення, а також там часто трапляються напади грабіжників. Хто має силу і вплив, той скупий, хто одиноко живе, того зневажають. Що ж до майна, то той, хто багато має, той боїться, а хто бідний, то у нього горе й прикрощі не переводяться. Якщо ж на інших опиратись, то сам не будеш собі нале­жати. Когось пестуєш, доброту й любов свою віддаєш. Якщо слідувати за всіма, для себе самого це тяжко й неприємно. А якщо не підкорятись загальним правилам, то будеш схожий на божевільного. Де поселитись, яке заняття обрати, аби на деякий час надати притулок тілу й душа щоб відпочила.

Сам же я жив у давньому будинку, що передала мені в спадок бабуся моя по матері. Пізніше доля відвернулася від мене, тіло моє ослабло, невдачі переслідували мене⁵ й урешті-решт залишивши всі справи, коли було мені біль­ше тридцяти років, зв'язав своє серце я з притулком пустельника. Дім, у який я переселився, якщо порівняти його з попереднім, був у 10 разів менший. Побудував я лише житло для себе, до будівництва нового справжнього будинку не дійшло. Ледве зробив огорожу з глини, а ворота поставити не було коштів. Узявши бамбукові опори, зробив для колісниці покриття. Коли дув сильний вітер, то було небезпечно. Місце було поблизу річки, тому могло затопити, та й страх через розбійників змушу­вав непокоїтися. Ось так незвично, в молитвах, завдаючи страждань серцеві, прожив більше 30 років. За цей час потроху я усвідомив, що життя наше нічого не варте. І ось, зустрічаючи свою 50-ту весну, залишив дім свій, і відійшов від цього світу. З самого початку не мав я ні дружини, ні дітей, щоб тепер тяжко було їх кидати. Платні за службу в мене не було. За що ж було чіплятися, на чому зупинити свою прихильність. Й так багато пус­тих років пройшло серед хмар на горі Охара.

І тут роса, якій уже 60 років, і яка вже ось-ось зникне, знову на кінчику листочка влаштувала собі притулок, по­дібно до того, як мандрівник влаштовується переночу­вати на одну ніч, як старий шовкопряд готує для себе кокон. Це житло, якщо порівняти з тим, в якому я жив раніше, не досягало однієї сотої його частини. В міру того, як проходять роки, житло з часом стає тіснішим. Цей мій дім і зовсім незвичайний. Площа ледве сягає одного квадратного дзьо (9,09 кв. м), а висота — семи сякі (30,3 см). Вибираючи місце, я не розмірковував і тому не будував у точно визначеному місці. Із землі зліпив житло, вкрив покрівлею, на шви наклав скоби. Якщо станеться так, що бажання серця зміняться, легко можна переїхати в інше місце. І заново будуватися не багато буде турбот. Усього лише навантажити два вози. Розрахуватись із візником, і, крім цього, ніяких інших турбот щодо перевезення нема. Тепер ховаюсь я глибоко в горах Хіно, у східній частині житла зробив я навіс на З сажня і постелив настил із тростини. На західній сто­роні всередині зробив поличку для святої води, між північною стіною та сьодзі⁶ встановив зображення Будди Аміда, поряд прикріпив зображення божества Фуген, а перед ними поклав сутри Лотоса. У східному кінці влаш­тував на ніч постіль — постелив підстилку з папороті й соломи. На південно-західній стороні, на поличці, зроб­леній з бамбука, я поставив три шкатулочки із чорної шкіри. Саме туди поклав вірші вака (7), музичні інстру­менти й уривки із збірки Одзьойо⁸. А поряд поставив по одному інструменту: кото й біва. То були так звані орікото й цугібіва. Таким був вигляд мого тимчасового й неміцного житла.

Якщо розповідати про ту місцевість, то на півдні було влаштовано наземний водостік. Обклавши камінням, я збирав там воду. Тому що ліс був поряд і дерева тор­калися даху, збирати хмиз на паливо було не важко.

Назва цього місця — гора Тояма. Вічнозелені кущі приховували всі сліди. Лощина густо заросла, але на за­ході зарості розступались, і це викликало особливі від­чуття⁹.

Навесні — дивишся на хвилі гліциній. Подібно до фіолетових хмар вони світилися на заході.

Улітку — слухаєш зозулю. Нібито перемовляєшся з нею й даєш обітницю на зустріч у потойбічному світі¹⁰.

Восени — голоси цикад заповнюють слух. І здаєтья, ніби тужать вони за цим пустим і нетривким світом, який схожий на скинуту лушпинку цикади.

Взимку з печаллю милуєшся снігом. Те, як він нагро­маджується й тане, так схоже на людські помилки.

Тоді, коли молитва залишає мене й читання священ­них сутр не вдається, я відпочиваю, і зовсім нічого не роблю. Нікому мені заважати, нікого соромитись. Обіт­ниці мовчання я не давав, але позаяк весь час один, то майже не говорю. Також я не брав зобов'язання неод­мінно виконувати всі заповіді, але через те, що нічого такого, щоб виходило за їх межі немає, то й нічого пору­шувати.

Після світання, віддаючись світлим хвилям, дивлюсь на човни, які пливуть поблизу Оканоя, і настрій беру від Мансямі, і ще ввечері, коли вітер шумить листям, мої думки линуть до річки Дзіньйо, і я повторюю мелодії Ген Тотоку.

Коли ж розхвилююся, то у відповідь на шум сосни граю «Осінній вітер», на звук води відповідаю мелодією «Струмок». Моє мистецтво недосконале, але я не хочу насолоджувати слух інших людей. Для себе я граю і для себе декламую вірші, розважаючи своє серце.

І ще, біля підніжжя гори є одна хатинка, зроблена із хмизу. Там житло стража цих гір. І живе там юнак. Час від часу він приходить провідати мене. Або ж, беру його своїм товаришем, і ми гуляємо. Мені — шістдесят, йому — шістнадцять. Щодо віку ми різні, проте серця в тому, що втішаються, однакові.

Також рву осоку, збираю ягоди чи гірську картоплю, петрушку. Чи йду на поля, підбираю колоски й роблю снопи. Або ж, якщо гарний день, піднімаюсь на вершину й дивлюсь на далеке небо своєї батьківщини, спостерігаю здалеку гори Кобата, селище Фусімі, Тоба, Хацукасі. Не­має власників у прекрасної природи, і серце без переш­код може нею насолоджуватися. Коли не важко йти піш­ки, і серце моє в бажаннях далеко заходить, я піднімаюсь на вершину, переходжу через гору Суміяма, повз Каса-дорі, або ж іду помолитися в храм Івамі чи в храм Ісіяма. Іноді через долину Авацу йду на моління до руїн храму Семімару чи переправляюсь через річку Танакамі, щоб відвідати могилу славетного Сарумаро.

Повертаючись назад, в залежності від часу, милуюсь сакурою, шукаю клен, рву папороть, чи збираю фрукти й дещо з цього приношу на алтар Будди, дещо залишаю вдома.

Якщо тиха ніч, при світлі місяця я згадую давніх зна­йомих, коли чую голос мавпи, сльозами зволожую рукав. Світлячки в кущах здалеку змішуються з вогнями на ост­рові Макіносіма. Дощ, що йде перед світанком, схожий на сильний вітер, який зриває листя з дерев.

Коли чую крик гірських птахів, то думаю, чи не мої це батько і мати , коли ж олені з вершин дуже близько підходять, то розумію, наскільки далеко я від цього світу. А то розведу сильніше вогонь, і стає він товаришем мого старечого безсоння. Гори навколо не страшні, проте іноді хвилюють крики сови, і, в залежності від пори року, нема краю різним пейзажам у цих горах. Тим більше, що для людини, яка має глибокі думки й знання, лише цим не обмежується.

Коли я спочатку оселився на цьому місці, я думав, що це тимчасово, а пройшло вже п'ять років з того часу. Легенька моя хижа стала вже потроху руйнуватися, на даху гниле листя, на огорожі виріс мох. Якось випадково доходять новини, і якщо про столицю щось чую, то ді­знаюсь, що з того часу, як сховався я в цих горах, багато шляхетних людей померло. Про тих, на кого й не зважа­ють, дізнатися щось неможливо. Крім того, скільки зник­ло домів під час численних пожеж. І тільки в тимчасовій моїй хижі, будучи одиноким, не хвилюєшся.

І хоча вона тісна, є в ній ліжко, щоб спати, і циновка для сидіння. Притулок для однієї людини достатній. Рак любить невелику раковину. Сокіл живе на голих скелях. Бо він ховається від сторонніх людей. Я подібний до них. Мені хочеться забути все, що я знаю про світ. Мої бажан­ня — тільки спокій, коли нема печалі, я насолоджуюся.

Люди, які живуть в столиці, житла будують не для себе. Одні будують для жінки, дітей і всіх домочадців, інші для рідних і друзів. Дехто будує для свого господаря чи вчителя, ще хтось для цінностей, волів, коней. Я ж будував для себе, а не для людей. Це через те, що нема людей, які йшли б зі мною поруч, немає до кого звер­нутись із проханням. Якби я побудував більше житло від сьогоднішнього, то кого приймати мені, кого селити?

Ось наші друзі: вони цінують багатство, на перше міс­це ставлять вміння поводитией. Вони не люблять чутливих і прямих людей. Краще робити друзями музику, квіти й місяць.

Ось наші слуги: їх хвилює розмір винагороди, чи покарання, на перше місце вони ставлять милості госпо­дарів, якими вони користуються. Крім того, любиш їх, жалієш, але бажаного відпочинку від турбот нема. Немає краще, ніж зробити себе своїм слугою. І якщо став таким слугою, і треба щось зробити, то звертаєшся сам до себе. Нехай це не зручно, проте легше ніж служити людям і дивитися на інших. Якщо є справа і треба йти кудись, то й ідеш сам. І хоча це тяжко, не треба турбуватися про коня, сідло, волів та колісницю. Себе я розділив на час­тини, які виконують дві служби. Руки —служать, а ноги — ніби колісниця, і моєму серцю вони догоджають. Серце знає страждання тіла і, коли важко, дає відпочинок, якщо воно здорове, то наказує служити. І коли наказує, то не без міри. Коли ж справа не виходить, то серця не тур­буєш. Тим більше, постійно ходиш пішки, постійно пра­цюєш — це покращує життя. Чому ж постійно відпо­чивати? Мучити інших людей — це ж гріх. Нащо звер­татися до чужої сили?

Щодо одягу та їжі — те саме. Плаття — з гліциній, плащ — з коноплі, йду їх добувати, і одягаюсь. Рівнинна осока та гірські фрукти — і лише цього досить, щоб наїстися. Через те, що я не зустрічаюся з людьми, то не соромлюся вигляду свого. їжі хоча й не багато і груба вона, проте мені на смак солодка. Взагалі, розповідаю я не для щасливих і багатих людей. Це стосується лише мене, порівнюю минулий і теперішній свій стан. Усі «три світи»¹² — це одна душа. Коли душа не має відпочинку, не потрібні воли, коні й рідкісні дорогоцінності, і не хочеться палаців та хоромів. Тепер у мене самітнє існу­вання, один у маленькій хатині, і я люблю це. Коли ж іноді йду до столиці, мені соромно, що я убогий монах, але повертаючись до себе, я жалію тих, хто живе у грі­ховному світі. Ті люди, які в цьому сумніваються, нехай подивляться на становище риб та птахів. Рибі у воді не набридне. Пташка прагне до лісу. Не будучи пташкою, її душі не зрозумієш. Не будучи рибою, її душі не зро­зумієш. Так само й щодо настрою пустельника. Не по­живши так, хто цей стан усвідомить?

Місяць, що символізує виділений нам строк, схиля­ється до заходу, і близький до предковічних гір (по­тойбічного життя). Зненацька я постану перед мороком «трьох доріг»¹³. Про що я буду жалкувати? Суть вчення Будди: «Не прикипай серцем до того, чого торкаєшся». Отже те, що зараз я люблю свою хижу, є гріхом, а також те, що прив’язаний так до цього тихого місця, є перепо­ною на Шляху. А що ж до того, коли я говорю про пусті радощі й витрачаю дарма час?

В тиші, при світлі місяця думаю про цей закон і пи­таю своє серце: «Ти втік від світу, змішався з горами й лісами, щоб врятувати душу, щоб пройти до Шляху. Про­те хоча вигляд як у монаха, душа живе в мороці. Житло, можна сказати, за зразком, який залишив Дзьомекодзі¹⁴, а справи твої не досягнуть того, що робив Сюріхадоку¹⁵. Чи ця бідність і зневага — відплата тобі або ж душа, перебуваючи в неправедності, бентежить тебе?»

І на це в душі немає відповіді. Тільки, звертаючись до язика, не угодну молитву будці Аміда два-три рази про­мовлю й усе.

Другого року Кенряку (1212), третього місяця писав брат Рен-ін, у хижі на горі Тояма.

1. Перенесення столиці відбулося за наказом Кійоморі Тайра. Він був главою військо­вого дому, який прийшов на той час до влади.

2. Тут автор вказує на те, як змінюється сфера політичного тяжіння — правлячий дім Тайра володів в основному землями на південному заході Японії.

3. Мається на увазі палац, побудований імпе­ратором Тенті в провінції Тікудзен для зупинок під час подорожі. Палац був по­будований з грубих дощок.

4. Літера «а» — перша літера санскритського алфавіту — за вченням секти Сінгон мог­ла відкривати людям шлях до вічного життя.

5. Місце настоятеля храму Камо було спад­ковим у родині Тьомея. Йому ж не вдало­ся добитися цієї посади, таким чином він втратив відповідне становище в суспіль­стві й частково засоби до існування.

6. Розсувні стінки.

7. Японські вірші-пісні, створені за кано­нами національного японського поетич­ного мистецтва.

8. Твір преподобного Генсіна, де зібрано уривки з різних буддійських книг.

9. Справа в тому, що на заході, як вважалося, знаходилася свята земля, і це повинно було викликати відповідні почуття у ві­руючої людини.

10. Тут дослівно «з того боку гір». Вислів «пе­рейти гори» означав перейти в по­тойбічний світ. Зозулю також називали «пташкою потойбічних гір». 11. Один з буддійських висловів говорить про те, що все живе навколо — це батько і мати.

12.Світ минулого, світ сучасний та світ май­бутнього.

13. Три шляхи грішника.

14. Подвижник, що жив так само самотньо й відчужено, як і Тьомей.

15. Один із учнів Будди, який був відомий своїми поганими здібностями.