ІСТОРІЯ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

СЕМІНАР 19. ДИКТАТУРА ТАЙРА: ЯПОНІЯ НА ШЛЯХУ ДО ВІЙСЬКОВО-САМУРАЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

1. Характеристика джерел.

2. Японська державність у першій половині ХІІ ст. Криза суспільно-політичної системи цивільно-бюрократичного типу.

3. Походження клану Тайра.

4. Встановлення диктатури Тайра. Організація і принципи державного управління.

5. Соціально-економічна і політична еволюція за диктатури Кійоморі.

6. Криза і крах диктатури Тайра.

7. Підсумки та уроки тайрівської диктатури.

ЛІТЕРАТУРА

История Востока: В 6 т. М., 1995. T.2: Восток в средние века С 333—341

Конрад Н. И. Японская литература в образцах и очерках. М., 1991. С. 250—339.

Кузнецов Ю. Д., Навлицкая Г. Е., Сырицын И. М. История Японии. М., 1988. С. 64—73.

Николаев А. А. Очерки по истории Японскаго народа. – СПб., 1905. С. 29-44.

Пасков С. С. Япония в раннее средневековье VII—XII вв. М , 1987

Рубель В. Середньовічна Японія на шляху військової диктатури: диктатура Тайра // Східний світ. 1995. № 1. С. 68—75.

Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. К., 1997. С. 85—112.

Свиридов Г. Г. Японская средневековая проза сэцува (структура и образ). М., 1981.

Спеваковский А. Б. Самураи — военное сословие . М., 1981.

Sansom G. A History of Japan to 1334. Токуо, 1981. P. 139—338.

The Cambridge History of Japan: In 6 v. Cambridge; New-York; Port Chester; Melbourne; Sydney, 1990—1996.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

В середині XII ст. в Японії занепад цивілізаційної структури китайсько-конфуціанського типу з опо­рою на цивільну чиновницько-бюрократичну державність дійшов до крайньої межі, виходом з чого стала воєнізація політичного організму, перехід до системи військово-саму­райських диктатур і формування в Країні Вранішнього Сонця специфічної, кардинально відмінної від материкових канонів китайського типу культурно-історичної спільноти (хоча й при збереженні далекосхідної суперцивілізаційної домінан­ти). Початок цій принциповій соціальній мутації Японії пок­лала диктатура Тайра (1156—1185), дослідженню криваво-драматичної історії якої присвячена ця тема.

Сподіваємося, що в студентів не виникатиме великих труднощів у вивченні джерельної бази з проблеми. Звісно, це потребує врахування жанрової різноманітності докумен­тів (літературні твори, історичні праці, політичні трактати), специфіки авторського фактора та особливостей інформа­ційного забезпечення кожного джерела, причин деяких роз­біжностей у тлумаченні одних і тих самих подій у різних документах. Необхідним є також аналіз повноти й досто­вірності кожного поданого джерела, виходячи з особливос­тей і цільової спрямованості його походження.

Приципово важливим при вивченні теми є детальне ос­мислення другого питання. Воно вимагає від студента ком­плексного аналізу причин всебічної кризи, що охопила японський соціальний організм після розкладу державної надільної системи та пов'язаного з нею цивільно-бюро­кратичного соціуму китайсько-конфуціанської моделі, з'ясу­вання конкретних складових цієї кризи й виявлення об'єк­тивних причин невідворотної мілітаризації японської соці­ально-політичної системи в тогочасних умовах. При цьому корисним може бути використання не лише методів вузько-текстового аналізу джерельних матеріалів, а й системного методу відтворення соціальних процесів із залученням здо­бутих раніше знань із соціології та філософії з врахуванням природно-географічних, територіально-історичних та етно­культурних особливостей загальної еволюції традиційної японської цивілізації доби середньовіччя.

Логічним продовженням попередніх висновків може ста­ти позитивістське висвітлення кланового родоводу Тайра, оскільки саме клановість завжди виступала одною з форму­ючих підвалин традиційного японського суспільно-політич­ного організму. Важливо відзначити також, що хоча перемо­га Тайра в кланових усобицях середини XII ст. пов'язана насамперед із суб'єктивними чинниками, встановлення са­мого режиму військової диктатури в країні було викликане всім об'єктивним ходом історичного розвитку Країни Вра­нішнього Сонця за кілька попередніх століть. Водночас кон­кретна організація та безпосередні принципи державного уп­равління за тайрівської диктатури швидко ввійшли в конфлікт з глибинними політичними традиціями Японії (пе­редусім із концепцією «правової держави»), що стало од­нією з основних причин майбутнього занепаду й краху влад­ної гегемонії військово-самурайського клану Тайра в країні.

Досить непростим для студента може стати дослідження соціально-економічної та політичної еволюції Японії за дик­татури Тайра Кійоморі, оскільки в науковій літературі дуже поширена відверто негативна оцінка його криваво-деспо­тичного правління, візиткою якого було тотальне беззакон­ня, постійні міжкланові усобиці, перманентні двірцеві зако­лоти, знищення безлічі безцінних шедеврів національної культури тощо. Пригадують Кійоморі і його крутий норов, і відсутність достатньої виваженості, обережності та проду­маності під час прийняття рішень, і недбале виховання власних дітей, і голодомор при перенесенні столиці. Проте неупереджене детальне вивчення документів дає змогу дещо спокійніше поглянути на критику й чорну фарбу, яких історики не шкодували для епохи кійоморівського прав­ління. Насамперед, це стосується його політичних реформ, досвід яких широко використовували всі наступні військові диктатори Японії ледь не до середини XX ст. Це ж можна сказати про його заходи у сфері міжнародних зв'язків і об­меження впливу на державне життя буддійських храмів. Ці­кавою може бути також дискусія стосовно Кійоморі як осо­бистості, впливу людських суб'єктивних властивостей його характеру на долю власного творіння — режиму військово-самурайської диктатури в Країні Вранішнього Сонця.

Навряд щоб могли виникнути принципові труднощі з опи­сом кризи й краху диктатури Тайра. Ця проблема детально представлена в поданих до теми документах, і навіть пря­мий текстуальний аналіз всіх перипетій тайрівського падіння (при певному, звичайно, критичному ставленні до джерел), безумовно, допоможе студентові самостійно розібратися в подійних і хронологічних хитросплетіннях воєн, битв, смертей і втеч, голодоморів, політичних зрад, поразок та пере­мог, які супроводжували тогочасних японських лідерів у їх­ній боротьбі за владу. Окремої уваги потребує виявлення причин загибелі режиму військово-самурайського доміну­вання Тайра.

Підводячи підсумки тайрівської диктатури, бажано зосе­редитися на політичних, економічних і матеріальних резуль­татах її функціонування, а також на уроках, які винесла японська цивілізація із свого першого досвіду розбудови військово-самурайської державності. Аналізуючи цю проб­лему, студентові варто звернутися до глибинних традицій політичного життя в Країні Вранішнього Сонця, врахувати специфіку японського національного характеру та загальні особливості етнокультурної еволюції середньовічної Японії.

ХЕЙКЕ-МОНОГАТАРІ

(ПОВІСТЬ ПРО ТАЙРА)

СУВІЙ ПЕРШИЙ

У часи не дуже давні в нас, у рід­ній країні, був Масакадо в роки Сьохьо, був Сумітомо в роки Тенгьо був Йосітіка в роки Кова, був Нобуйорі в роки Хейдзі і безліч інших... Кожен на свій лад ви­різнявся гординею та жорстокістю. Але в часи зовсім нещодавні всіх перевершив княть Тайра Кійоморі, Пра­витель-інок із маєтку Рокухара – про його вчинки, про його правління чутка йде така, що воістину не описати словами й навіть уявити собі важко.

Цей князь, нащадок роду старовинного, був старшим сином і спадкоємцем асона(2) Тайра Тадаморі, глави Пошу­кового відомства, та доводився онуком Масаморі, прави­телю землі Санукі. А Масаморі вів свій рід від царевича Кадчурахари п’ятого рідного сина імператора Камму, і був нащадком царевича в дев’ятому поколінні. Ім’я Тайра вперше отримав Такамоті, онук цього царевича, під час призначення на посаду правителя землі Кадзуса. Служба перервала зв’язки Тайра з імператорським домом, і Такамоті став простим васалом. Шість поколінь Тайра, від Кунікі, сина Такамоті, і аж до самою Масаморі, викону­вали функції правителів у різних землях, проте високої честі бувати при дворі ніхто з них не удостоївся.

...Хоча рід Тайра й вів свій початок від самого імперато­ра Камму – з благословінням згадаємо славетне ім’я ! – проте довгий час мало хто з них жив у столиці, усі задовольнялися службою в провінції та давно вже осіли на землі Ісе…

...І ось поступово став Тадаморі главою Пошукового відомства, а потім 3-го року Німпьо (1153) 15-го дня першого місяця помер у віці 58 років. Князь Кійоморі був його старшим сином і тому успадкував верховенство в родині Тайра.

Коли в сьомий місяць 1-го року Хоген (1156) спалах­нув заколот Йорінаги, Кійоморі, тоді лише правитель землі Акі, став на сторону государя Госіракави й виявив велику доблесть, за що отримав у нагороду посаду правителя землі Харіма, а 3-го року тих же років Хоген (1158) йому пожалували придворне звання другого рангу та при­значили помічником правителя Дадзайфу. Потім напри­кінці 1-го року Хейдзі (1159) знову спалахнув заколот, що підняв Нобуйорі, і Кійоморі знову бився на боці государя та покарав зрадників смертю. А при умові, що виявлене вдруге завзяття, завжди заслуговує особливо щедрої вина­городи, наступного року Кійоморі знову підвищили ранг. Він став радником – сайсьо, главою Пошукового ві­домства, отримав титул тюнагона, а потім і дайнагона (3) та був, нарешті, призначений міністром, після чого, обми­наючи посади Правого та Лівого міністрів, піднявся до найпочеснішого сану, став Головним міністром та отри­мав нижчий ступінь найвищого придворного рангу. І хо­ча Кійоморі ніколи не служив у двірцевій варті, най­вищим указом йому дарували право мати під час виїзду почт. А невдовзі новий указ дозволив йому їздити в ка­реті, запряженій волом, чи у возі, який тягне челядь, так що тепер він міг уже прямо в кареті в’їжджати в заборо­нені ворота палацу, немов це б був сам регент чи канц­лер...

Сталося так, що 3-го року Нін’ан (1168) 11-го дня одинадцятого місяця князь Кійоморі у віці 50-ти років раптово захворів і, щоб не позбутися життя, спішно прийняв духовішй сан. У чернецтві взяв він ім’я Дзьокай – Океан чистоти. І, справді, цей вчинок, мабуть, сподобав­ся богам – миттєво видужав він від такої тяжкої хвороби і прожив стільки років, скільки було даровано йому згори. Як гнуться під поривами вітру дерева і трави, так покірно схилялися перед ним люди; як земля всотує до­щові струмені, так усі навколо смиренно виконували його накази.

Найшляхетніші вельможі, найхоробріші вояки не мог­ли суперничати із численними нащадками родини новоявленого інока Кійоморі, володаря маєтку в Рокухарі. А князь Токітада, шурин Правителя-інока, так прямо й казав: «Той не людина, хто не з нашого роду!» Не дивно, що всі намагалися будь-яким чином породичатися з до­мом Тайра. В усьому, що не візьми, будь це крій одягу чи звичай особливим чином носити капелюх, достатньо було заїкнутися, що так заведено в Рокухарі, як усі поспішали так само…

А все тому, що Правитель-інок зібрав триста отроків 14 – 15 років і взяв їх до себе на службу; підрізали їм волосся кружальцем, зробили зачіску кабуро та одягнули в однакові червоні куртки. Вдень і вночі блукали вони вулицями, вишукували в місті крамолу. І достатньо було лише одному з них почути, що хтось погано відзивається про Тайра, негайно скликав він своїх дружків, юрбою вдиралися вони до житла необачного, усе начиння, усе майно нищили й відбирали, а хазяїна в’язали й тягли до Рокухари. Ось чому хоч би як погано ставилися люди до численних нащадків дому Тайра, хоч би як думали про них у душі, ніхто не насмілювався сказати про це вголос…

При одному слові «Кабуро!» і верховий кінь, і запряжений волами віз поспішали звернути в провулок. І в заборонені двірцеві ворота входили й виходили кабуро без дозволу, ніхто не наважувався запитати в них ім’я, столичні чиновники відводили очі, ніби не бачать...

Вершини слави досягнув не лише сам князь Кійоморі, - увесь рід його процвітав. Старший син і спадкоємець, князь Сігеморі, - Середній міністр і начальник Лівої двірцевої варти, другий син Мунеморі – тюнагон і начальник Правої варти, третій син Томоморі – воєна­чальник третього рангу, онук-спадкоємець Кореморі – воєначальник четвертого рангу; усього ж у роді Тайра вищих сановників налічувалося 16 осіб, удостоєних права з’являтися при дворі – більше тридцяти, а якщо додати до них правителів різних земель, чиновників та інших високих посадових осіб – набралося б, мабуть, більше шестидесяти. Здавалося, немов на світі справді немає гід­них називатися людьми, опріч нащадків Тайра...

Крім того, було в Кійоморі 8 дочок. Усіх вдало видали заміж. Старшу... видали заміж за Лівого міністра Канема­су. Від цього шлюбу народилося безліч синів...

Друга дочка Кійоморі стала імператрицею. У неї на­родився син, його невдовзі оголосили спадкоємцем, а після його вступу на престол імператриці-матері пожалу­вали титул Кенреймон’ін. Рідна дочка Кійоморі – «Мати країни»: що може бути почеснішим?

Третя дочка стала дружиною регента Мотодзане. Її призначили вихователькою малюка-імператора Такакури й дали високе придворне звання. Звали її пані Сіракава, при дворі вона вважалася дуже впливовою й поважаною особою. Наступну дочку видали за канцлера Мотоміті. Ще одну – за дайнагона Такафусу, молодшу – за Нобутаку, главу Відомства будування. І ще була в Кійоморі дочка від старшої жриці світлої богині в Іцукусімі, що в краю Акі; ця дочка служила государеві-іноку Госіракаві й перебувала на рівні майже законної дружини нижчого рангу. А ще одну дочку народила йому Токіва, служниця вдови-государині Кудзьоін; ця дочка перебувала в почті Лівого міністра Канемаси й мала прізвисько «Пані з гале­реї».

Країна наша Японія складається із 66 земель; з них під владою членів родини Тайра перебувало вже більше тридцяти, отже володіли вони більше ніж половиною країни. А скільки було в них, окрім того, особистих маєт­ків, скільки полів заливних і сухих, так і не злічити!..

Усю Піднебесну посеред чотирьох морів тримав Правитель-інок у своїй десниці; люди лаяли його, засуджу­вали його вчинки, але Правитель-інок, не звертаючи увагу на людську хулу, знай творив справи, одну дивовижнішу за іншу...

У минулі роки й до недавнього часу вояки Тайра й Мінамото разом служили трону, разом приборкували не­слухів, які порушували закон і не поважали владу імпера­тора. Відтак спокій та порядок панували у світі. Але у смуті Хоген загинув у бою Тамейосі, а під час смуги Хейдзі – Йосітомо. Після їхньої загибелі всіх нащадків роду Мінамото або вбили, або відправили на заслання; відтепер процвітали лише Тайра, усі інші й голову під­няти не насмілювалися. Здавалося, тепер назавжди запа­нує спокій у державі. Однак після смерті государя-монаха Тоби як і раніше всякчас спалахували збройні чвари, а страти, заслання, позбавлення сану, звільнення з посади відбувалися щодня, як цілком звична справа, і не було спокою в країні, і народ тремтів від жаху. Особливо ж з початком років Ейряку та Охо посилилися чвари між двором колишнього імператора Госіракави й царюючим володарем імператором Нідзьо – внаслідок цих чвар усі царедворці, і вищих, і нижчих рангів, тремтіли від страху, перебуваючи в постійному неспокої, немов стояли біля краю безодні, немов ішли по тонкій кризі... Попередній Імператор і нинішній імператор, батько й син – здавало­ся б, яка ворожнеча може їх розділяти? А тим часом раз-у-раз відбувалися події, одна дивовижніша від іншої, - а все тому, що наблизився кінець світу й думки людські обернулися тільки до зла... Хоч би що говорив государ-батько, імператор у всьому йому перечив; тоді й сталася подія, яка вразила всіх, хто бачив це або чув про неї, і викликала загальний осуд.

В померлого імператора Коное лишилася дружина, вдова-імператриця, дочка Правого міністра Кін’йосі. Піс­ля смерті імператора покинула вона двір, оселилася в маєтку Коное-кавара та, як належить вдові, жила са­мітню й скромно. У роки Ейряку виповнилося їй, ма­буть, 22 чи 23 роки — вік, коли розквіт уже майже минув. Однак юна мала славу першої красуні в державі, і ось імператор Нідзьо, який думав тільки про любовні втіхи, для яких його новоявлений Гао Ліши ⁴ розшуковував кра­сунь по всій країні, послав їй любовного листа. Але вдова й не думала відповідати. Тоді імператор, уже не прихову­ючи своїх намірів, послав у дім Правого міністра найвищий указ, яким повелівав удові-імператриці ввійти в палац як його законній дружині. Вчинок нечуваний, що виходив за будь-які межі! Сановники зібралися на раду, і кожний висловив свою думку...

У нашій державі від часів імператора Дзімму зміни­лося на троні більше семидесяти володарів, однак ніколи не бувало такого, щоб жінка двічі ставала імператрицею! — так одностайно розсудили збори.

Попередній государ Госіракава теж умовляв сина, го­ворячи, що недобру справу він задумав, але імператор відповів:

— У Сина Неба немає батька й немає матері! В мину­лому житті я дотримувався Десяти Заповідей і в нагороду за це став повелителем десяти тисяч колісниць. Чому ж такій незначній справі не відбутися за моєю волею?! — і невдовзі найвищим указом призначив день весілля. Тут навіть і імператор-батько був безсилий що-небудь змі­нити...

Невдовзі настав день від'їзду до палацу. Міністр-бать-ко та інші придворні проводжали наречену відповідно до церемоніалу, з особливою пишністю прикрасивши каре­ту, але вона не поспішала їхати, бо весілля було їй зовсім не до душі. Лише коли стемніло й настала глибока ніч, дозволила вона посадити себе в карету.

Так увійшла вона в імператорські чертоги, поселилась у палаці Прекрасних пейзажів і віддано служила імпера­торові, радячи йому присвятити всі помисли управлінню країною...

З тугою згадувала вона про щасливі часи, коли душа в душу жила в палаці з покійним імператором Коное...

Але навесні 1-го року Ейман (1165) рознеслася чутка, що імператор Нідзьо хворий, а з початком літа недуга його стала ще тяжчою. Імператор мав малолітнього сина Рокудзьо, якого йому народила дочка Канеморі з Ікі, помічника Головного скарбника. Пішли чутки, нібито спадкоємцем оголосять цю дворічну дитину. І справді, того ж року 25-го дня шостого місяця вийшов найвищий указ про передачу трону малолітньому царевичеві. Того ж вечора відбулася церемонія зречення хворого імператора Нідзьо. Сум'яття й неспокій охопили країну...

...Імператор Тоба ступив на престол п’ятирічним, ім­ператор Коное — трирічним, але люди вже тоді стверд­жували, що нові імператори занадто вже незрілі роками! Нині ж імператорові Рокудзьо виповнилося лише два ро­ки. Такого ще ніколи не бувало!..

Тим часом, 27-го дня сьомого місяця того ж 1-го троку Ейман (1165), попередній імператор Нідзьо помер. Йому було лише 23 роки — квітка, яка зів'яла, не дочекавшися розквіту!.. Усі мешканці жіночих передпокоїв, ті, хто жи­ве за парчовими завісами й коштовними ширмами, від­чули глибоку скорботу. Тієї ж ночі померлого імператора поховали на рівнині Рендайно біля гори Фунаока на пів­нічний схід від храму Корюдзі.

Під час поховання між ченцями монастирів Енрякудзі й Кофукудзі відбулася суперечка про те, кому раніше ставити священні скрижалі — поминальні дошки, і оби­дві сторони завдали одна одній чималих образ...

У зв’язку з трауром по покійному імператорові Нідзьо в палаці не проводили ні церемонії Очищення, ні цере­монії Першого Дарування рису. Того ж року 24-го дня останнього місяця найвищим указом звання царевича крові було даровано малолітньому Такакурі, синові попереднього государя Госіракави, народженого його дружиною, імпе­ратрицею Кенсюнмон’ін. ...Того ж року 8-го дня десятого місяця шестирічного царевича Такакуру проголосили спадкоємцем престолу. Він доводився дядьком правлячому імператорові Рокудзьо, якому виповнилося лише три роки, отже, спадкоємець виявився старшим від імперато­ра...

Дворічним почав царювати імператор Рокудзьо, і було йому тільки п’ять років, коли він вже покинув престол – зрікся на користь нового імператора Такакури...

Церемонія вступу на престол нового імператора Така­кури відбулася третюго місяця 2-го року Нін’ан (1167). З воцарінням цього імператора родина Тайра, здавалося, процвітатиме ще сильніше. Августійша мати, пані Кен­сюнмон'ін належала до родини Тайра і, більше того, до­водилася молодшою сестрою дружині князя Кійоморі, пані Ніїдоно. Дайнагон Тайра Токітада був її старшим братом і, отже, рідним дядьком імператора. Здавалося, ані в палаці, ані за його межами не було васала мо­гутнішого від Токітади. Просуванння у званнях, нові при­значення – усе вирішувалося волею цієї людини...

16-го дня сьомого місяця 1-го року Као (1169) по­передній государ Госіракава постригся в монахи, але і прийнявши духовний сан, він як і раніше відав усіма справами в державі, тому двір його нічим не відрізнявся від резиденції правлячого монарха...

Сам Госіракава неодноразово казав своїм підлеглим: - ...Кійоморі поводить себе нечувано зухвало й сва­вільно, усіх інших ні в що не ставить. А все тому, що наближається кінець світу, і влада імператорів втратила свою силу!..

...В ті часи просування у званнях, призначення на посаду відбувалося не за волею імператора чи государя-інокa Госіракави, не за рішенням правителя-регента. Усе відбувалося тільки за бажанням дому Тайра, а тому ні Дзітгей, ні Канемаса так і не дістали бажаного звання...

Уже кілька разів подавали монахи Святої Гори чолобитну государеві-іноку Госіракаві; вони вимагали заслати правителя землі Kaгa Моротаку, а Мороцуне, його на­місника, ув’язнити, але відповіді на свою скаргу так і не втримали. Тоді ченці відмінили свято на честь бога Хійосі, пишно розмалювали паланкіни зі священними ковче­гами трьох храмів – Дзюндзендзі, Мародо й Хатіодзі, підняли їх на плечі й уранці в годину Дракона⁵ 13-го дня четвертого місяця 3-го року Антен (1177) рушили до імператорського палацу...

Тут було віддано наказ – воякам Тайра й Мінамото стати бойовим заслоном біля палацу з усіх чотирьох бо­гів, щоб перетнути шлях монахам...

Несучи попереду ковчеги ченці спробували пробитися до палацу зі східного боку через Ворота Вітання Муд­рості. А там справа відразу обернулася безчинством і свя­тотатством, бо самураї почали стріляти по натовпу з лу­ків. Десятки стріл встромилися в ковчег храму Дзюн­дзендзі. Загинуло багато послушників, служок, чимало ченців було поранено. Здавалося, стогін і лемент долі­тають до небесної обителі бога Брахми, а в земних гли­бинах від страху здригнулися боги-хранителі підземелля. Розгромлені вщент монахи залишили ковчеги біля воріт і ні з чим повернулися до себе на Гору.

сувій другий

...5-го дня п’ятого місяця 1-го року Дзісьо (1177) святійшого Мейуна, главу віровчення Тен-дай ⁶, відлучили від участі в Молитовних зборах у палаці... А через день чиновники Пошукового відомства взяли під варту головних призвідників із ченців, які намагалися пронести в палац ковчега. Причиною ж усього були злі наклепи Сайко, батька й сина, які нашіптували госуда-реві-іноку, нібито заворушення в монастирі виникли то­му, що особистий маєток настоятеля перейшов у воло­діння правителя Моротаки...

11-го дня того ж місяця призначили нового настояте­ля — царевича крові, сьомого сина покійного імператора Тоби, святійшого Какукая, учня блаженного Гьогена⁷. З наступного дня Мейун уже не вважався настоятелем. Двоє чиновників Пошукового відомства, яких прислали охоро­няти настоятеля, забили колодязь кришкою, залили во­дою вогонь у вогнищі — колишній настоятель не смів більше користуватися ані водою, ані вогнем. І знову по­повзли чутки, що ченці, обурені таким жорстоким повод­женням з настоятелем, знову нагрянуть у столицю, і зно­ву стало неспокійно в столиці...

Сам Правитель-інок Кійоморі прибув до палацу кло­потати за Мейуна, але государ-інок під приводом погано­го самопочуття його зовсім не прийняв, і Кійоморі по­вернувся додому прикро враженим. А з колишнім настоя­телем вчинили як у минулі роки: забрали грамоту про прийняття духовного сану, оголосили знову мирянином і дали світське ім’я – Maцye Фудзії...

Того ж місяця 21-го дня визначили й місце заслання – край Ідзу. Як не намагалися пом’якшити покарання, брех­ливі наклепи батька й сина Сайко зробили свою справу...

Почувши, що ченці Святої Гори силою відбили ко­лишнього настоятеля, государ-інок розгнівався ще біль­ше. А Сайко все нашіптував: «Ченці Гори не вперше насмілюються подавати зухвалі супліки, але тепер їхній непослух перевищив усе, що бувало в минулому! Про­вчіть же їх до ладу!»...

Ці заворушення в монастирі змусили дайнагона Нарітіку тимчасово облишити свої потаємні думки. Тим ча­сом, хоча таємні наради й підготовка як і раніше не припинялися, Юкіцуна, на котрого Нарітіка покладав та­кі великі сподівання, подумавши, вирішив, що даремно він приєднався до змовників, бо військо їхнє недостатньо сильне, аби зламати могутність дому Тайра... І ось 29-го дня п’ятого місяця того ж року Юкіцуна з настанням сутінків крадькома пробрався в маєток Тайра на Восьмій Західній дорозі столиці й попросив варту передати Правителеві-іноку: «Прийшов Юкіцуна, бо є дещо, про що він хоче йому повідати!» ...І він переповів усі розмови змовників, навигадувавши й додавши багато неправди...

Князь Кійоморі був вражений і наляканий: громовим голосом почав він скликати вояків-самураїв. ...Прибігла незліченна кількість самураїв, хмарами юрбилися вони на дворі; за ніч у маєтку на Восьмій Західній дорозі зібра­лося, мабуть, не менше семи тисяч вершників...

Уже за кілька кварталів до маєтку Тайра, ледь на­близившись до Восьмої дороги, побачив дайнагон безліч вояків у бойових обладунках. «Чого б це?» - подумав він, і неспокій мимоволі закрався в душу. Вийшовши з карети, він пройшов у ворота й побачив, що весь двір теж до краю заповнений вояками. Біля входу на головну гале­рею його вже чекали кілька самураїв з лютим виглядом; вони схопили дайнагона з двох боків за руки й потягли. «Зв’язати?» - запитали вони. «Не треба!» - відповів із-за бамбукової завіси Правитель-інок. Тоді вони затягли дайнагона на галерею, запхали до тісної комірчини й за­мкнули. Дайнагонові здавалося, немов він спить і бачить якийсь страшний сон, в якому незрозуміло що й чому відбувається. Люди його, відтіснені самураями, розбіг­лися хто куди: залишивши й волів, і карету, усі вони сховалися, охоплені смертельним переляком.

Тим часом притягли й інших змовників – святійшого Рендзю, Сюнкана, управителя храмів Хоссьодзі, Мотокане, правителя землі Ямасіро, придворних Масацуну, Ясуйорі, Нобуфусу, Сукеюкі...

А інок Сайко, ледь почувши лихі вісті, скочив на коня і, нахльостуючи його, з усіх сил поскакав до палацу. Проте самураї Тайра його наздогнали...

Виконуючи наказ, Мацура Тосісіге почав допит і кату­вання, дроблячи руки й ноги Сайко. І Сайко розповів усе, як було, бо він і зовсім не збирався відпиратися, до того катування було жорстоким. На п’яти аркушах білого паперу записали зізнання Сайко. Відтак надійшов наказ: «Розідрати йому рот!» І йому розідрали рот, після чого стратили, відрубавши голову на березі ріки Камо, біля П’ятої дороги, на захід від широкого проїзду Червоного Птаха, Сусяку. Син його та спадкоємець Моротака від­бував заслання в Ітоде, у краю Оварі; але тепер там­тешньому жителеві Коретокі, начальникові повіту Огума, наказали його зарубати, що той і виконав. Молодший син Мороцуна був ув’язнений у темниці, - його звідти витягали й зарубали на березі ріки біля Шостої дороги. Молодшому братові Морохіде й трьом васалам також знесли голови з плечей...

Багатьох схопили за наказом Правителя-інока, але, очевидно, цього йому все ще було мало; серце його як і раніше палало гнівом. Він одягнув бойовий каптан з чер­воної парчі, зверху - щільно облягаючий чорний панцир зі срібними пластинами на грудях, до рук узяв коротку алебарду, рукоять якої була обвита срібними джгутами...

Трохи помовчавши, Кійоморі проказав:

- Суди сам, Садайосі: у смуту Хоген більше поло­вини моїх родичів під орудою дядька мого Тадамаси пе­рейшли на бік колишнього государя Сутоку. Покійний батько мій Тадаморі все життя служив його синові, царе­вичу Сігехіто, починаючи з малих років царевича. Нелег­ко мені було в ті часи піти проти всіх моїх близьких! Але, вірний заповіту покійного імператора Тоби, я перш за все став на сторону государя Госіракави. Такою була моя перша служба!

Далі, дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159), знову спалахнув заколот; Нобуйорі та Йосітомо оточили палац попереднього государя, увірвалися до палацу прав­лячого володаря, знову затягнувши країну в чорний мо­рок смути. Я, Дзьокай, ризикуючи життям, знищив супо­статів. Знову й знову наражався я на небезпеку для свого життя, щоб послужити государеві Госіракаві, доки не здо­лав бунтівників Цунемуне та Корекату. Хоч би що казали люди про Тайра, Імператорський рід у боргу перед нашою родиною на сім поколінь уперед! Тож хіба не прикро, що нині государ-інок слухає наклепи нікчемного заколот­ника Нарітіки та низьконародженого негідника Сайко, схвалив їхній намір покінчити з родиною Тайра? Відчуває серце, що, коли знову знайдеться якийсь наклепник, го­судар-інок здатний видати указ, спрямований проти Тайра. А варто тільки один раз оголосити нас ворогами імператора, і пізно буде побиватися й плакати! Ось я й думаю, поки в країні знову не запанують мир та порядок, необхідно ув'язнити государя Госіракаву в приміському палаці Тоба або, якщо не в Тоба, нехай прибуде до нас сюди, у Рокухару. Що на це скажеш? Але дехто із самураїв, які служать в імператорській варті, мабуть, наду­мають чинити нам опір, не поступляться без бою... Пере­дай же наказ моїм васалам — нехай готуються до битви! Відтепер я більше не слуга імператорові! Сідлай мого коня! Принеси мій бойовий панцир!..

...А в маєтку Морікуні Комацу, виконуючи наказ, склав список усіх прибулих на заклик вояків. Їх виявилося понад десять тисяч...

...На дайнагона неминуче чекала страта, і якщо його милували й замінили страту засланням, то лише за заступництву князя Сігеморі... 3-го дня того ж місяця до бухти Даймоцу із столиці прибув гонець. Дайнагон затремтів, дізнавшись про це. «Мабуть, він привіз наказ зарубати мене тут !» - подумав він, але наказ був іншим: заслати його у вигнання на острів Кодзіма, у край Бідзен...

Покарали не лише дайнагона, на багатьох наклали покуту. Святійшого Рендзьо заслали на острів Садо, Мотоясу, правителя землі Ямасіро, - у край Хоокі, Нобуфусу – край Ава, Сукеюкі – у край Мімасака... Наріцуне Правитель-інок наказав заслати в край Біттю, доручивши супроводжувати його своєму васалові Сеноо Канеясу...

Тим часом, Сюнкана, Ясуйорі, а разом із ними й наріцуне заслали на Острів Демонів, що лежить у морі Сацума. Острів цей розташований далеко від столиці, морський шлях до нього важкий і небезпечний. Без особливої потреби туди й кораблі не посилають. Людей на острові мало. Колір шкіри в них чорний, немов у буйволів, тіло пообростало шерстю, і мови їхні незрозумілі, чоловіки не носять шапки, жінки не роблять з волосся зачіску. Невідомий їм одяг, тому й на людей вони не схожіі. Головний їхній промисел – убивання всіляких живих тварин, бо на острові немає рослин, придатних для харчування. Вони не обробляють поля, тому й немає рису, у садах не саджають тутових дерев, тому й нема в них шовку та інших тканин. Посеред острова височать гори, вічно палає там непогасиме полум’я. Багато там знаходять тільки речовину, яку називають сіркою, й зветься цей острів ще по-іншому – Іодзіма, Сірчаний острів. Серед гірських вершин безперервно гуркотять розкоти грому, у низини потоками спадають зливи. Здається, ані жодного дня, ані короткої миті неможливо жити тут людині!..

А дайнагона, як він передчував, і, справді, невдовзі вбили. Сталося це того ж року 16-го дня восьмого місяця, загибель його ходили різні чутки. Говорили, нібито піднесли йому отруєне саке, але отрута не подіяла, і тоді зіштовхнули з високого, крутого урвища, а внизу були повтикані списи з роздвоєними верхівками. Воістину, підле й страшне діяння! Такого, здається, і в давнину ­не бувало!..

Тим часом вигнанці на Острові Демонів усе ще чудом залишалися живими, хоча життя їхнє було схоже на ро­синку, що тремтить на кінчику листочка. і не шкода було б їм розпрощатися із життям, але з маєтку Касе, у краю Хідзен, який належав тестеві Наріцуне, постійно надси­лали тому їжу та одяг, і завдяки цьому трималися й Сюн-кан, і Ясуйорі...

Час ішов, убрання їхнє зносилося, і замість чистого білого одягу, що пасує прочанам, які приходять у Кумано, вони пошили собі одяг з конопляних волокон; обряд омивання творили, черпаючи болотну воду, немов це чистий потік Івата...

сувій третій

Першого дня нового 2-го року Дзісьо (1178) в Помешканні Віри, у палаці государя Госіракави, як завжди, святкували — придворні підносили вітання. На четвертий день привітати батька прибув сам імпера­тор. Усе йшло раз і назавжди заведеним порядком. Але відтоді, як минулого літа загинув дайнагон Нарітіка та багато інших вірних слуг Госіракави, гнів усякчас розди­рав його душу, управління країною стало тягарем. Пох­мурим був государ. У свою чергу Правитель-інок з того самого дня, як Юкіцуна доніс йому про змову придвор­них, теж з підозрою ставився до государя Госіракави й хоча робив вигляд, ніби нічого не сталося, у глибині душі вважав, що государя треба остерігатися, і весь час з гір­котою посміхався.

На сьомий день першого місяця в небі, на сході, з’явилася вилася комета, тягнучи за собою довгий хвіст, схожий на знамено; 18-го дня засвітилася вона особливо яскравим блиском.

Тим часом дочка Правителя-інока, государиня Кен-реймон-ін, дружина імператора Такакури — тоді вона мала ранг тюгу (8) — захворіла... Невдовзі, однак, роз­летілася звістка, що недугу цю хворобою вважати не мож­на — государиня чекає дитину. Імператорові виповни­лося 18 років, імператриці — 22, але досі не було в них ані сина, ані дочки. «Якщо народиться спадкоємець-хлопчик, ото буде щастя!» — наперед раділи нащадки дому Тайра, немовби цей хлопчик уже народився; інші теж повторювали: «Тайра дедалі більше процвітають. Щастя й цього разу їх не зрадить — немає сумніву, що народиться хлопчик!»...

— Як тільки не моляться, аби імператриця видужала та щасливо народила... Немає кращого засобу здобути благовоління богів, ніж оголосити позачергове помилу­вання. Що не кажи, немає й не буде справи богоугоднішої, ніж повернути до столиці засланих з Острова Де­монів!..

І відізвався Правитель-шок незвично м’яко й тихо: ...

— Ясуйорі можна простити, а Сюнкана я сам свого часу вивів у люди, стільки для нього зробив! І ось віддяка — не десь, а в себе в Оленячій Долині, створив справжню фортецю, збирав змовників! Ні, про Сюнкана й чути не бажаю!..

Так було вирішено повернути двох засланців з Острова Демонів. Правитель-інок наказав відрядити посольство й видати грамоту про помилування. Посланник уже був готовий вирушити в далеку дорогу. Князь Норіморі на радощах послав разом з ним і свою людину. «Не гаяти часу, поспішати й удень, і вночі!» — проголошувалося в наказі. Але морські шляхи не підвладні людській волі; було чимало часу в змаганні з хвилями та вітром. На­прикінці сьомого місяця покинув посланець столицю, однак тільки на 20-й день дев’ятого місяця дістався нарешті Острова Демонів.

..посол вийняв із сумки... грамоту Правителя-інока...; там говорилося:

«Тяжку провину, за яку ви покарані засланням, відтепер ми прощаємо. На честь молебнів за здоров’я імператриці й щоб вона благополучно народила, оголошено позачергове помилування. А тому засланих на Острів Демонів Наріцуне та Ясуйорі слід повернути до столиці». Ось і все, що написано було в грамоті, але імені Сюнкана згадувалося...

«Готуйте судно!» - пролунав наказ, і почалася передв’їзна метушня. Сюнкан то входив у човен, то знову виходив з нього на берег. З усього було видно, що він прагне поїхати разом з усіма. Але чим же можна було йому допомогти? Наріцуне подарував йому на пам’ять укривало, Ясуйорі залишив кілька сувоїв священної Лотосової сутри...

Сюнкан вийшов на сушу, бо нічого іншого не залишалося, упав на землю біля самого краю води, там, де і розбивалися об берег, і у відчаї став бити об землю ногами, як мала дитина, що несамовито кличе матір чи няньку. Він кричав, надриваючи голос: «Гей, візьміть же мене із собою, чуєте! Заберіть і мене, кажу вам!» Але човен відпливав усе далі, і, як співають у піснях, позаду лише білопінні хвилі шуміли...

...Тим часом 12-го дня одинадцятого місяця в годину Тигра, пронеслася чутка, що в імператриці почалися по­логи... Не зважаючи на старанне моління, імператриця лише мучилася пологами і ніяк не могла розродитися...

Увесь цей час ченці-заклинателі найвищих рангів — Бокаку, Сьоун та Сюнгьо, Годзен і Дзіцудзен, невтомно перебираючи чотки, старанно молилися перед зображен­нями будд і бодхісатв, покровителів своїх храмів; так палко благали вони своїх богів, що здавалося, тепер уже на породіллю безумовно зійде благодать. Але найдієві­шою виявилася молитва государя-інока Госіракави... Від усього серця молився государ-інок, старанно перебира­ючи кришталеві чотки, і пологи відразу завершилися щасливо; більше того — новонароджене маля було чоло­вічої статі!..

...Тільки-но дочка стала імператрицею, Правитель-інок і його дружина лише й мріяли: «Ах, якби народився в неї син! Він стане імператором, і нас шануватимуть, як діда й бабку імператора по лінії матері!» І ось, вирішивши молити про це богиню, яка мешкає в храмі Іцукусіма, що в краю Акі, котрій вони здавна поклонялися, почали вони щомісяця їздити туди на богомілля, — і невдовзі імператриця завагітніла, а маля, як вони того й благали, народилося чоловічої статі...

...Наріцуне як і раніше почав служити при дворі госу­даря-інока й невдовзі отримав нове високе звання.

У ченця Ясуйорі неподалік від Східної гори Хігасіяма; був маєток Соріндзі; там він і поселився... Так вів він усамітнене життя у своєму маєтку, згадуючи прикрощі минулого; передають, що він написав твір під назвою «Збірка скарбів».

...Отже двоє з трьох засланих, що томилися на Острові Демонів, повернулися до столиці, лише Сюнкан залишився сам стерегти осоружний острів, — скорботна, гірка доля!..

Колись голова його була поголена, бо волосся безладно повідростало й стирчало кілком, уперемішку із сухими водоростями, так що здавалося, немов на голові в нього шапка, зшита з колючок. Увесь він був шкіра та кістки, і покриті шматками не зрозуміло з чого зшитого одягу, а в руках він стискав жменьку їстівних водорослей араме та випрохану в рибалок рибу. Ішов він ледве переставляючи с ноги... Колись, як головний управитель усіх земель храму Торжества Віри, Хоссьодзі розпоряджався більш ніж вісьма десятками маєтків, що належали храму, мешкав у пишних покоях за високими воротами з наметами, в оточенні сотень слуг і васалів. Дивно, чудно було бачити тепер цю людину в такому жалюгідному, гіркому стані!.. ...Сюнкан перестав вживати їжу, спрямував усі помисли до Будди й молився, аби той сподобив його безплідні, суєтні мрії та відродитися до нового життя в Чистій райській землі. ...так і не покинувши хижу Сюнкан розпрощався із життям. Було йому, як 37 років...

П’ятого місяця того ж року, 20-го дня, приблизно о годині Коня, налетів на столицю лютий смерч і зруйнував багато споруд. Вітер з’явився біля перехрестя дороги Накамікадо з дорогою Кьогоку й понісся в південно-західному напрямку. Смерч звалював ворота з тяжкими наметами і без наметів, переносив їх у далечінь на чотири, на п’ять, а то й на десять тьо. Балки, перекладини, стовпи впереміш кружляли в повітрі. Кипарисова дранка дошки покрівлі літали в небі, немов листя під поривами зимової бурі. Пекельний вихор, який дме на тому світі, здавалося, дме не голосніше, ніж гул і гуркіт, що стрясали того дня повітря ! Ураган порушив не лише будівлі – загинуло багато людей. Волів же й коней зникло — і не злічити…

...28-го дня того ж сьомого місяця князь Сігеморі прийняв духовний сан; ім’я в чернецтві взяв Дзьоран – Чистий лотос. А невдовзі, першого дня восьмого місяця, настав його смертний час, душа просвітилася, і він тихо помер. Лише 43 роки минуло князеві – вік розквіту! – і тому смерть його дуже прикра !

«Покійний князь завжди намагався пом’якшити жорстокість і сваволю Правителя-інока, тільки завдяки йому країна перебувала в спокої. Що ж тепер буде? Які почнуться смути?» - горювали й хвилювалися всі мешканці столиці, і шляхетні, і низьконароджені. А оточення князя Мунеморі, другого сина Правителя-інока, раділо, кажучи: «Тепер уся влада в державі перейде до нашого князя!» ...Народ сумував від того, що помер взірцевий васал, а люди Тайра горювали, побоюючись, що смерть князя ослабить міць їхньої родини...

..Туга оволоділа душею Правителя-інока після смерті князя Сігеморі, бо майнув він у свою вотчину Фукухару й усамітнився там, ні з ким не спілкуючись. Увечері 7-го одинадцятого місяця близько години Пса раптово сильно здригнулася земля й затремтіла, і коливалася досить довго. Абе Ясутіка, глава Відомства астрології та гадань, бігом примчав до палацу:

— Гадання свідчить, — сказав він, — що нинішній землетрус — передвісник подій, важливих і грізних...

...А 16-го дня того ж місяця Правитель-інок зробив нарешті те, що давно вже замислив, — одночасно поз­бавив посад багатьох найзнатніших вельмож, починаючи з його світлості канцлера, головного міністра та інших, загалом 43 особи, і наказав їм безвиїзно перебувати у своїх маєтках. Його світлість канцлера засудили до за­слання на острів Кюсю, понизивши в посаді до скромно­го чину правителя Дадзайфу...

У минулому теж траплялося, що міністрів засуджували до заслання... Але щоб заслати регента або канцлера — таке сталося тепер уперше!

А канцлером і головним міністром призначили Мотоміті, сина покійного Мотодзане, адже він був зятем Правителя-інока...

Головного міністра Моронагу, позбавивши звання, за­слали в край Адзума. ...В минулу смуту Хоген його за­слали до південного моря, у далекий край Toca; тепер, в роки Дзісьо, знову судилося йому вирушити в дальні зем­лі, цього разу до краю Оварі, за Східною заставою!..

...Кажуть, що все почалося через суперечки стосовно звання тюнагона між Мотоміті, зятем Правителя-інока, і Мороіе, сином попереднього канцлера Мотофуси. Але хоч якої б кари зазнав сам канцлер, чи можлива ж річ, аби через нього одного постраждало більше сорока осіб? ...Люди шепталися, що демон уселився в душу Правителя-інока, неприборканий гнів палає у нього в серці, і вся столиця: і шляхетні, і низьконароджені — чекала, тремтячи від страху, які ж нові біди віщує завтрашній день?..

...20-го дня того ж місяця резиденцію государя-інока палац Обитель Віри, Ходзюдзі, з усіх боків оточили озброєні самураї. Розлетілася чутка: «Зараз підпалять па­лац й усіх спалять живцем —так само, як вчинив Нобу-йорі в смугу Хейдзі!» Придворні дами й дівчатка-служниці смертельно перелякані розбіглися хто куди, навіть не покривши голови. Государ-інок теж був дуже наляканий. Князь Мунеморі прислав у палац карету. «Швидше, швидше! Сідайте!» — підганяв він.

— Що це означає? — спитав государ-батько. — Я не відаю за собою жодної провини! Чи не збирається Пра­витель-інок заслати мене кудись у далекий край чи на загублений у морі острів, як дайнагона Нарітіку чи Сюнкана? Імператор ще молодий роками, тільки тому я іноді давав йому поради щодо справ державних. Та якщо навіть така дрібниця вам не до вподоби, відтепер це не повториться!

— Ні, справа зовсім не в цьому, — відповідав князь Мунеморі. — Мій батько, Правитель-інок, наказав, щоб ви переїхали до заміського маєтку Тоба й перебували там, доки у світі не запанує спокій!..

Великим було горе імператора Такакури, коли заслали його канцлера, повбивали багатьох його васалів; а тепер, почувши, що государ, батько його, ув’язнений у замісь­кому маєтку Тоба, він так засмутився, що зовсім відмовився від їжі та, пославшись на хворобу, усамітнився в спальні. Усі, починаючи з імператриці й закінчуючи при­дворними дамами, не знали, як до нього підступитися...

...Правитель-інок робив те, що хотів, діяв самочинно. Його дочка стала імператрицею, зять —канцлером...

сувій четвертий

...А 23-го дня другого місяця імператора Такакуру раптово примусили зректися трону, хоча він анітрохи не страждав від будь-якої недуги; трон перейшов до спадкоємця-царевича. То була сваволя Правителя-інока. Усі Тайра раділи, впевнені, що настав час їхньої найвищої слави !

Три імператорські регалії — священний меч, дзеркало і яшму — перенесли до палацу нового імператора Антоку…

Новому імператорові Антоку виповнилося нині три роки. Люди шепталися, що занадто вже рано батько передає йому престол... Але князь Токітада, чия дружина, пані Соцуноске, була годувальницею нового імператора, сказав: «Хто наважується засуджувати таке раннє сходдження на трон?..» Зі вступом на престол царевича-спадкоємця Правитель-інок з дружиною пані Ніїдоно стали дідом і бабою імператора. Найвищим указом їм було даровано титул дзюн-санго⁹. Це звання передбачало щедре утримання та право мати почт із шляхетних панів і пань. Самураї Кійоморі одяглися в пишне вбрання, по шовку були вишиті квіти й пейзажі. Його маєток не поступався розкішшю палацу будь-якого імператора чи царевича. Кійоморі прийняв постриг, здавалося б покинув мирські справи, але й після цього розкіш і блиск роду Тайра анітрохи не зменшилися...

...22-го дня того ж четвертого місяця відбулася це­ремонія сходження на престол нового імператора Антоку... На церемонії були присутні всі нащадки Тайра; не було лише синів покійного князя Сігеморі — вони все ще носили траур по батькові, що помер минулого року, і не з’являлися серед людей.

...В ті часи жив у столиці царевич Мотіхіто, другий за віком син государя Госіракави, народжений дочкою дай-нагона Суенарі, правителя землі Kaгa. Палац царевича стояв на Третій дорозі, у кварталі Такакура, тому й нази­вали іноді його царевич Такакура. Минуло вже чимало років відтоді, як 16-го дня дванадцятого місяця 1-го року Ейман (1165) він скромно відсвяткував своє повноліття. Було йому тоді 15 років. Царевич, видатний каліграф, що володів багатьма талантами, безперечно, був би достой­ним посісти престол, але через ревнощі Кенсюнмон’ін, покійної дружини государя Госіракави, він змушений був жити усамітнено, подалі від світу. Навесні він, утішаю­чись душею, складав вірші під покровом квітучої сакури та власноручно записував їх чіткими мазками свого пое­тичного пензля; восени, бенкетуючи при місячному світ­лі, награвав ніжні мелодії на флейті. Так сумно протікали його дні, коли нарешті 4-го року Дзісьо (1180) царевичу виповнилося ЗО років.

В цей час у кварталі Коное-Кавара жив Мінамото Йорімаса, царедворець третього рангу, що прийняв ду­ховний сан. Якось уночі він таємно прибув до палацу царевича та завів страшні розмови:

— Ви — 48-й нащадок великої богині Сонця. Згідно з порядком успадкування престолу, вам належало б стати 78-м імператором, відліковуючи від імператора Дзімму. Вас повинні були призначити спадкоємцем, звести на трон, а ви до тридцяти років залишаєтеся лише царе­вичем! Невже не знаєте ви, наскільки гірка ця доля? Дивлюся я, що відбувається нині у світі, і бачу — зовні люди скоряються перед Тайра, але в душі їх усі нена­видять. Підніміть же повстання, винищіть Тайра та утіш­те государя-інока, якого ув’язнили в заміському маєтку Тоба без щонайменшого сподівання на швидке визволен­ня! Вступом на трон ви найкращим чином доведете си­новню шану до батька, колишнього імператора. Так на­важуйтеся ж, зверніться до підданих з маніфестом, і без­ліч васалів та прибічників Мінамото негайно з радістю прийдуть вам на допомогу! ...прямі нащадки Цунемото, засновника роду Мінамото, усі могутні витязі, які колись трощили супостатів. У минулі часи вони займали високе становище, нічим не поступаючись родині Тайра. Але зараз Тайра піднялися над Мінамото, немов хмари над багнюкою! Ніякий холоп не принижений перед своїм па­ном так, як витязі Мінамото принижені перед Тайра. Наші люди, володіючи землями, змушені коритися на­місникам, призначеним Тайра. У власних своїх маєтках вони змушені слухати наглядачів, надісланих із столиці, і працювати не для блага країни, а єдино заради вигоди Тайра. У безперервних тяготах спливає час їхній, вільно дих­нути — і це неможливо!.,.

...почувши промови Йорімаси, царевич згадав пророц­тво Коренаги. «Отже, так тому й бути. Це воля самої богині Сонця!» — подумав він і, утвердившися в цих думках, міцно упевнився у своєму рішенні. Він викликав Мінамото Йосіморі з Кумано, призначив своїм писарем, дав йому нове ім’я — Юкіїе та послав, як свого вісника, відвезти маніфест до Східних земель.

28-го дня четвертого місяця того ж року Юкіїе по­кинув столицю. Спочатку він відбув до краю Омі, звідти — до Оварі й Міно, усюди оголошуючи маніфест царевича родичам Мінамото, які жили на цих землях. 10-го дня п’ятого місяця прибув він до Ходзьо, на землю Ідзу, і передав маніфест засланому вигнанцю Йорітомо...

Тим часом Тандзо, верховний наглядач Кумано, збе­рігав непохитну вірність Тайра... Зібравши тисячу до зубів озброєних вояків, він вирушив до гавані Нового храму, Сінгу.

Але в Сінгу, окрім монахів, йому дали відсіч самураї з Уї, Судзукі, Мідзуя та Каме-Ноко. А в Наті, де храм Водоспаду, укріпилися ченці під керівництвом головного управителя. Загалом прибічників Мінамото тут налічувалося дві тисячі осіб.

Пролунав бойовий клич, і полетіли перші стріли. Про­тивники не поступалися один одному в мистецтві володіння луком; довгих три дні, не ущухаючи, свистіли, дзвеніли стріли. У цій битві Тандзо втратив багатьох своїх васалів і сам був поранений. Ледь винісши ноги, він врятувався втечею, відступивши через гори назад, до Головного храму, Хонгу...

...Тандзо, наглядач Кумано, надіслав до столиці гінця-скорохода зі звісткою про заколот царевича Мотіхіто. Князь Мунеморі в цілковитій паніці передав цю новину правителеві-іноку, який перебував у своїй вотчині Фуку-Карі. Навіть не дослухавши до кінця, Правитель-інок одразу майнув у столицю.

— Зараз нема коли роздумувати, хто правий, хто вин­ний. Заарештуйте царевича Мотіхіто та зашліть у Хату, у край Тоса! — наказав він...

...царевич розв’язав волосся, щоб воно вільно спадало вздовж обличчя, одягнув жіноче плаття й широкополого капелюха з довгою вуаллю... Так, вдаючи, нібито моло­дий самурай зі слугою супроводжують даму, вони вислиз­нули з палацу й вирушили на північ. Дорогою натрапили вони на глибоку вибоїну; царевич легко через неї пере­плигнув. Здивовані побаченим перехожі зупинилися, го­ворячи: «Подивіться, як ця жінка скаче через канаву! Яка негідна поведінка!» Почувши такі слова, втікачі поспі­шили якомога швидше обминути це місце...

...Наступного ранку зі сходом сонця пролетіла чутка, що царевич Мотіхіто підняв заколот і зник невідомо де; новина викликала сум’яття в столиці...

...Кійоморі — бур’ян роду Тайра, багнюка, плямуюча стан самураїв! Дід його, Масаморі, прислуговував у домі курандо¹⁰ 5-го рангу, був найнижчим чиновником у зе­мельних управах. Коли Головний скарбник Тамефуса був правителем землі Kara, Масаморі служив у нього в міс­цевій Пошуковій управі; коли Акісуе, глава Відомства будов, був правителем землі Харіма, Масаморі перебував при його конюшнях. Саме тому всі мешканці в селах і в столиці, старці та юнаки, журилися через помилку імпе­ратора Тоби, коли той дарував його синові Тадаморі по­чесний ранг царедворця. Горювали й мудреці, що осяг­нули закони буддійської віри та конфуціанської науки, бо то було знамення майбутніх бід для нашої держави! Висо­ко, до синіх хмар, піднявся Тадаморі, проте люди по-ста­рому з презирством ставилися до народженого під соло­м'яним дахом! Юнаки, які дорожили честю, не бажали служити його родині.

А коли дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159) його син Кійоморі лише раз відзначився на полі битви, імператор Госіракава осипав його нагородами та одразу звеличив. З тих часів Кійоморі піднявся до посади Голов­ного міністра, став правителем держави, отримав право мати почесний почт. Сини його стали міністрами, воєна­чальниками двірцевої варти, дочка — дружиною госуда­ря, імператрицею! Численні брати й навіть діти його на­ложниць зараховані до знаті, усі онуки й племінники призначені правителями земель! Більше того, він підпо­рядкував собі всю країну, роздає посади й чини як сам забажає та пригноблює державних чиновників, немов своїх рабів. Варто лише трохи його не послухатися, як непокір­ного кидають за ґрати, хоч би яким знатним він був, а якщо хтось скаже хоча б слово проти, його відразу хапає варта, будь то навіть найвельможніший придворний. Ни­ні сам государ Госіракава влещує

Кійоморі, аби уникнути смерті або ганьби, а шляхетні пани, нащадки давніх ро­дів, принижено схиляють перед ним коліна, навіть коли в них забирають спадкові маєтки! Навіть коли Кійоморі грабує землі, які належать государеві, ніхто не наважу­ється вимовити хоча б слово протесту, бо всі тремтять перед могутністю Тайра! Зухвалість Кійоморі набула та­ких меж, що одинадцятого місяця минулого року він на­сильно переселив государя-інока Госіракаву з його влас­ного палацу в заміський маєток Тоба й засудив до заслан­ня канцлера Мотофусу. Ані в наш час, ані в давнину немає й не було такого зухвалого зловживання владою!..

...У минулі часи Тайра й Мінамото змагалися у вір­ності государеві. Проте нині зірка Мінамото згасла; ось уже більше двадцяти років минуло, як Тайра взяли владу свої руки, по всій країні покірно схиляються перед ними дерева й трави. Неприступною є твердиня Року-хари, її не здолати малою силою!..

...Тим часом у Рокухарі почули, що царевич покинув монастир Міїдера. «Царевич рятується втечею! — вигук­нули самураї. — Він тікає до Нари! Швидше поскачемо йому навздогін!»

28 тисяч вершників, очолених синами Правителя-іно­ка Томоморі та Сігехірою, правителем землі Сацума Та-данорі та Головним конюшим Юкіморі, здолали вершину Кохата і з усіх сил поскакали до мосту через Удзі. Ді­знавшись, що противник причаївся на протилежному бе­резі ріки у храмі Бьодоін, вони громовим голосом тричі прокричали бойовий клич. Люди царевича відгукнулися таким самим потрійним бойовим кличем... Нарешті воя­ки Тайра досягли берега й тепер з боєм прорубали собі шлях до брами храму Бьодоін...

Тим часом Кагекіе, бувалий, досвідчений воїн, здога­дався, що в сум’ятті битви царевич утік дорогою, яка веде до Нари; він не став битися, а, нахльостуючи коня, підганяючи його стременами, помчався навздогін за царевичем; услід за ним кинулися більше п’ятисот його вояків. Невдовзі, як і очікував Кагекіе, його загін наздог­нав царевича, який скакав під охороною тридцяти вершників. Противники зійшлися біля брами храму Комьо-дзен. Вояки Кагекіе обрушили на втікачів цілу зливу стріл, поціляючи в царевича. Одна із стріл — чия саме, так і залишилося невідомим, — встромилася царевичу в ліий бік, він упав з коня, і йому відрубали голову...

А в цей час понад сім тисяч ченців монастиря Кофу-кудзі, озброєні до зубів, вирушили на допомогу царе­вичеві. Передовий загін їхній уже досягнув Кодзу, а го­ловні сили все ще юрбилися біля Південної брами мо­настиря. Дізнавшись, що царевича вбито коло храму Комьодзен, ченці занепали духом. Загони зупинилися, плачучи й тужачи...

Настав вечір, і вояки Тайра повернулися до Рокухари, високо піднявши на кінчиках мечів та алебард сотні від­різаних голів своїх недругів. Далеко довкола лунав їхній сміх і лайливі крики. Словами не передати, як було страшно! ...Голову царевича розпізнати було нелегко, бо мало кому з Рокухари доводилося бувати в нього в пала­ці.

Тоді послали за Саданарі, головним придворним ліка­рем. У минулі роки він неодноразово лікував царевича, і Тайра сподівалися, що він зможе засвідчити, кому нале­жала відрізана голова. Але Саданарі, зіславшися на неду­гу, ухилився від участі в такій справі. Врешті-решт до Рокухари викликали даму, давнішню коханку царевича. Царевич гаряче її кохав, в неї були від нього діти. Вже хто-хто, а вона б його впізнала... Ледь глянувши, вона закрила обличчя рукавом і залилася сльозами. Так пере­коналися, що відрізана голова справді належала царе­вичеві...

...Священики, які молилися за перемогу над заколот­ником царевичем Мотіхіто, усі отримали нагороди. Кійо-муне, малолітньому синові князя Мунеморі, надали тре­тій придворний ранг. Того ж року йому виповнилося лише 12 років. Навіть сам князь-батько його в такому віці не мав такого високого звання! Жодного разу ще не дово­дилося чути, аби хтось, окрім синів канцлера, ураз пот­рапив у вельможі! Указ проголошував, що звання це дано царевичеві як нагорода за подолання заколотників —Мі­намото Мотіхіто і Йорімаси. Мінамото Мотіхіто — так звали тепер покійного царевича. Мало того, що Тайра вбили нащадка імператорського дому, рідного сина августійшого володаря, — тепер вони посмертно принизили його до становища рядового васала. Огидний учинок!..

Ще нещодавно ченці Святої Гори чинили смуги, по­даючи зухвалі супліки, однак цього разу вони промовчали та, притаївшись, зберігали повну тишу; ченці ж обителі Міїдера, навпаки, переховали, дали притулок царевичу, а ченці обителі Кофукудзі, у давній столиці Нарі, уже по­спішали йому на допомогу і, отже, пішли проти законної влади. А тому було вирішено провчити ченців Міїдери та Кофукудзі — влаштувати над ними розправу. Того ж п’ятого місяця 27-го дня відрядили військо, більше десяти тисяч вершників на чолі з князем Сігехірою, четвертим сином Правителя-інока. На допомогу йому призначили Таданорі, правителя землі Сацума. Тим часом не дрімали і в Міїдері — вирили рови, спорудили загородження, вбили роздвоєні кілки та приготувалися до оборони.

У годину Зайця засвистіли перші стріли — сигнали до бою; почалася битва. Бій тривав весь день. Загинуло не менше трьохсот ченців і служок, що захищали обитель.

Битва тривала й уночі; у непроглядній темряві карателі ввірвалися до монастиря й пустили вогонь. Згоріли дотла всі 687 споруд обителі Міїдера... В одну мить перетвори­шся на попіл житла в сусідньому селищі Оцу — згоріли 1853 будинки тамтешніх мешканців. Загинули більше семи тисяч сувоїв сутри, привезеної з Танської держави блаженним Тісьо, та більше двох тисяч священних статуй Будди…

Главу монастиря, царевича крові Енкея, позбавили посади настоятеля храму Небесних Володарів, Теннодзі. 13 інших духовних осіб високого рангу відлучили від сану та передали до рук чиновників Пошукового відомства. Більше тридцяти ченців-вояків, серед них Мейсю Дзьомьо, заслали. «Ні, недарма ця смута, недарма такі жорстокі чвари! Це передвістя загибелі дому Тайра!» — казали в народі.

сувій п’ятий

...3-го дня шостого місяця 4-го року зісьо (1180) розлетілася чутка, що імператор учора вже прибув до Фукухари, і вся столиця схвилювалася. Чутки перенесення столиці ходили вже давно, але ніхто не чекав, що це відбудеться так раптово, не сьогодні-завтра… «Та як же це може бути?» — гомоніла знать, хвилювався простий народ...

Іще нещодавно Правитель-інок, полагіднішавши на­решті серцем, наказав звільнити государя Госіракаву з ув’язнення в маєтку Тоба й дозволив йому в’їхати в нову столицю, але після заколоту царевича Мотіхіто знову сильно розлютився і, коли государ-інок прибув до Фукухари, наказав поселити його в приміщенні, оточеному з усіх чотирьох боків дерев’яним парканом, що мав один-єдиний вхід. Усередині цієї загороди збили дощану хижу в три кена¹¹ розміром; саме туди й поселили государя Госіракаву. Охороняти його приставили охоронця Хараду Таненао. Доступ до государя був надзвичайно утрудне­ний, тому недарма місцеві хлопчаки називали цю хижу Тюремним палацом...

Прекрасною, благословенною була стара столиця! Бо­ги з усіх чотирьох боків усесвіту охороняли її спокій. Черепичні покрівлі святих храмів і монастирів, відомих чудодійною силою, тіснилися догори й додолу, мешканці й навколишні рільники процвітали, сім головних, зруч­них для проїзду шляхів поєднували столицю з П’ятьма Ближніми Землями й рештою країни. Хоча тепер усі пе­рехрестя так перекопали, що карети не могли проїхати. Якщо хто іноді і їхав, то тільки в малому возі, пробирався кружним шляхом, обминаючи дороги. У міру того, як ішли дні, руйнувалися людські житла, які ще нещодавно стояли (щільними) рядами. Будинки ламали, дошки зв'я­зували в плоти та сплавляли по річках Камо та Кацура, майно й домашнє начиння вантажили на човни та везли до Фукухари. О горе! — прямо на очах квітуча столиця перетворювалася на глухе занедбане селище...

Стару столицю вже покинули, у новій — життя ще не влаштоване... Усі люди, скільки їх є на світі, перебувають у неспокої, немов втративши під ногами твердий ґрунт. Колишні мешканці Фукухари засмучені, втративши зем­лі, новоприбулі переживають велику муку, не маючи при­становища... На тяжкий сон схоже все, що відбувається тепер у світі!..

Нарешті, вирішили на швидку руку спорудити тимча­совий палац, резиденцію імператора Антоку. Терміново дарували край Суо дайнагону Куніцуні, аби він спорудив палац за свій кошт — так наказав Правитель-інок. Цей дайнагон Куніцуне був надзвичайно багатим, тому побу­дувати палац було йому цілком під силу; але все одно, це зовсім не свідчить про те, що через такі споруди держава не бідніє і народ не страждає!.. У нинішній неспокійний час переносити столицю, будувати палаци, занедбавши важливі, невідкладні потреби...

9-го дня шостого місяця відбулася церемонія закла­дення нової столиці. 10-го дня восьмого місяця урочисто водрузили коникову балку на покрівлю майбутнього па­лацу. В'їзд государя призначили на 13-й день одинадця­того місяця. Стара столиця занепадала, нова — розцві­тала... Але ось минуло сповнене неспокоєм літо, осінь вступила у свої права, і мешканці Фукухари, нової сто­лиці, вирушили до місць, уславлених красою місячних ночей...

Але вельможі Дзіттею миліше за все було сяяння мі­сяця над старою столицею. В середині восьмого місяця він прибув туди з Фукухари. Усе навколо змінилося до невпізнанності; де-не-де будинки ще залишалися, але во­рота заросли суцільною травою, у садах рясна роса ви­блискувала на кущах і деревах. Усе довкола так заглухло, так здичавіло, що нагадувало чи то гніздилище птахів, чи то рівнину, покриту високим, немов ліс, чорнобильником, чи то похмуре пустище, поросле дикою травою асадзі, а стрекотання цикад, що дзеленчали серед лілових орхідей та жовтих хризантем, ще більше навіювало тугу...

З тих самих часів, як столицю перенесли до Фукухари, людям Тайра привиджувалися погані сни, неспокійно ста­ло в них на серці й багато дивного сталося в той час. Якось уночі до спочивальні Правителя-інока несподівано просунулася величезна, ледь не на всю спальню, морда і впритул уп'ялилася в князя. Але Правитель-інок анітрохи не злякався, спрямувавши на неї суворий погляд, і при­вид зник. Або ще: Палац на Пагорбі був збудований не­щодавно, навколо зовсім не було великих дерев, але якось уночі раптово пролунав гучний тріск, немов упало Величезне дерево, і вслід за цим почувся забиваючий памороки регіт, ніби разом сміялися людей з двадцять, а то й тридцять! Не інакше, як то були витівки тенгу ¹¹. Вирі­шено було виставляти варту — вдень півсотні, а вночі цілу сотню вояків, озброєних стрілами з гулом. Та коли стріли летіли в бік тенгу, не чулося ні звуку, а якщо туди, де не було нікого, —знову лунав приголомшливий сміх...

2-го дня дев’ятого місяця того ж року Оба Кагетіка, мешканець землі Сагамі, примчався, нахльостуючи коня, з повідомленням:

— 17-го дня восьмого місяця опальний Йорітомо, за­сланий у край Ідзу, за допомогою тестя свого Ходзьо Токімаси, вночі напав на маєток намісника Ідзумі Ка­хетію й зарубав його, відтоді разом з трьома сотнями своїх вояків — серед них були Дої, Цутія, Окадзакі, — укріпився на горі Ісібасі. Я, Кагетіка, зібрав відданих нам реалів, більше тисячі осіб, і вдарив по заколотниках, почалася битва. Йорітомо бився відчайдушно, але врешті-решт втратив майже всіх своїх вояків — їх залишилося в нього менше десяти; він утік з ними до Сугіями, у володіння Дої, де й укріпився...

Тим часом у людей Тайра пожвавлення, викликане перенесенням столиці, уже дещо затихло. Молоді вель­можі в запалі раз-у-раз повторювали: «Добре було б, коли 6 почалася якась смута чи заколот! Тоді ми підемо похо­дом проти заколотників і розтрощимо їх ущент!» Необач­на хвальба!..

Правитель-інок розлютився не на жарт.

— Йорітомо повинні були стратити, а засудили лише до заслання. Я пом’якшив покарання тільки тому, що покійна моя мачуха, пані-черниця Ікедзенні, за нього заступилася... А тепер невдячний повертає лук і стріли проти нашого дому! Боги и будди його за це покарають! Ось побачите, швидко небеса його покарають...

Давно це було, 20-го дня третього місяця 1-го року Ейряку (1160), — юного Йорітомо заслали тоді до краю Ідзу, у місцевість Хіругасіму. В ті часи йому виповнилося лише 13 років. Батько його, Йосітомо, Головний Лівий конюший, бився з Тайра і програв битву дванадцятого місяця 1-го року Хейдзі (1159). Після загибелі батька Йорітомо, як сина заколотника, заслали. 20 разів зміни­лися з тих часів весна й осінь. Як же сталося, що Йорі­томо, який так довго мирився зі своєю сумною долею, раптово вирішив тепер учинити заколот проти Тайра? Казали, нібито штовхнув його на це августійший Монга-ку, настоятель храму Такао...

У Фукухарі тим часом вельможі зібралися на раду й вирішили: «Доки Мінамото не набули сили у Східних землях, треба терміново відрядити туди військо, щоб їх знищити!» І ось, 18-го дня дев’ятого місяця, 30 тисяч вершників покинули межі нової столиці... Воєначальни­ком призначили князя Кореморі, помічником — Таданорі, правителя землі Сацума. 19-го дня військо дійшло до старої столиці й уже наступного 20-го дня вирушило у Східні землі...

Отже, вояки Тайра покинули дев’ятибрамну столицю й вирушили в неблизький світ, за тисячі рі¹³, до східних морів. Вони ночували в полях, покритих росою, забу­валися коротким сном на ложі з моху, що одягнув високі скелі, перетинали гори, форсували безліч рік, і кожен з тривогою думав, чи поталанить йому цілим і непошкодженим повернутися до столиці? Дні минали за днями, і ось 16-го дня десятого місяця підійшли вони до застави Кійомі, у краю Суруга. 30 тисяч вершників вирушили в похід із столиці, але дорогою пощастило зібрати й по­вести за собою ще чимало вояків, так що стало їх тепер уже 70 тисяч...

Тим часом Йорітомо перетнув вершину Асігара та пі­дійшов до ріки Кісе, в краю Суруга. Усі родичі Мінамото, жителі земель Каї та Сінано, примчали до нього на допо­могу й улилися в його військо. На рівнині Укісіма навели порядок, перерахували загони, і виявилося 200 тисяч вояків налічує тепер рать Мінамото!..

...на Сході... добрими стрільцями тут називають тих, у кого стріла не коротша п’ятнадцяти долоней. Тому й лу­ки в місцевих стрільців такі тужаві, що зігнути їх під силу тільки п’ятьом або шістьом сильним чоловікам, а їхні стріли пробивають наскрізь навіть подвійний чи потрій­ний панцир! У тих, кого тут іменують даймьо¹⁴, навіть у найбідніших і низькородних, не буває менше п’ятисот васалів. Ну а коли їдуть верхи, з коня не впадуть, якою б крутизною не скакали, і коня не заженуть! Хоч би хто загинув у бою — чи то батько, чи син, — скачуть усе вперед і вперед, прямо по трупах, і продовжують битися!

У Західних землях воюють інакше: якщо загине бать­ко, відправляють заупокійну службу і не йдуть у наступ, поки не закінчиться траур. А коли вже загине син, — так сумують і побиваються, що зовсім припиняють битися! Вичерпаються харчі — навесні засівають поля, восени зберуть врожай й тільки тоді згадують про битву. Влітку скаржаться: «Жарко!», взимку незадоволені: «Холодно!» На Сході такого немає зовсім! Воякам Мінамото, уродженцям Каї та Сінано, добре знайома тутешня місцевість...

Нинішнє перенесення столиці тяжко вразило й панів, і васалів. І ось усі монастирі й усі храми на чолі зі Святою І Горою та обителлю Кофукудзі дружньо звернулися із суплікою, в якій вказували на неправомірність подібних дій. Тут уже сам Правитель-інок, який раніше діяв усупереч усьому світові, і той погодився: «Що ж, в такому разі доведеться повернути столицю на попереднє місце !» Схвилювалася, зашуміла вся Фукухара. Того ж дванадцятого місяця 2-го дня несподівано оголосили про повернення. У новій столиці на північ — височіли гори, на південь — тяглася до моря низина. Постійно шуміли тут неспокійні хвилі, дув пронизливий, просякнутий сіллю вітер. Через цей вітер якось непомітно похитнулося здоров’я попереднього імператора Такакури, і він спішно вирушив із Фукухари. Усі вельможі й царедворці, очолені канцлером і міністрами, один за одним кинулися тікати звідси. Витязі дому Тайра, очолені Правителем-іноком, теж помчали до Кіото, намагаючись обігнати інших. Та й хто хоча б зайву мить залишався б в обридлій серцю новій столиці! З шостого місяця минулого року у старій столиці ламали будови, перевозили майно та різне начиння, якось нарешті влаштувалися на новому місці, а тепер знову шаленим поспіхом бігли назад! Цього разу вже нічого не ламали, не розбирали, а залишали все, як було, і втекли назад, на старе попелище. У жодного там не лишилося житла, і тому довелося розселитися на ок­раїнах: в Яхаті, Камо, Сага, Удзумасі, на Західній горі Нісіямі, на Східній — Хітасіямі, тимчасово знайти при­тулок у галереях монастирів, у молитовних залах храмів. Так жили навіть шляхетні люди.

Якщо ж спитати, яка справжня причина нинішнього рішення перенести столицю, то річ у тім, що стара столиця була розташована занадто близько до монастирів на Святій Горі і в місті Нара. Ченці з будь-якого приводу вчиняли смуту чи негаразди, безчинствували, лякаючи то священним ковчегом Хійосі, то божим деревом Касуга. А Фукухара, відокремлена водами й горами, знаходилася на значній відстані, і ченцям було б важко починати нові смути.

23-го дня того ж дванадцятого місяця до краю Омі відрядили військо — 20 тисяч вершників під началом князя Томоморі та правителя Сацуми Таданорі — при­боркати повсталих родичів Мінамото. Загони Мінамото, які поодинці бунтували в Ямамото, Касівагі, Нісігорі та інших повітах, вдалося розгромити, і невдовзі військо Тайра, перетнувши перевал, вступило в землі Оварі та Міно...

Ще тими днями, коли царевич Мотіхіто переховувався в обителі Міїдера, в столиці ухвалили рішення: «Ченці Нари заодно із заколотником-царевичем, більше того — вони збираються надати йому допомогу, а отже, усі вони суть неслухи імператора! Покарання заслуговує не лише монастир Міїдера, потрібно провчити й ченців Нари!» Дізнавшися про це, загомоніли схвильовані ченці. Дарма звертався до них канцлер: «Якщо вам є що сказати на своє виправдання, кажіть! Я доповім про все государеві Госіракаві, чого б це не вимагало!», але заспокоїти ченців не вдалося...

Проте ченцям і цього було замало: вони виготовили велику дерев’яну кулю та оголосили, що це, мовляв, голова Правителя-інока. «Бий, топчи його!» — кричали вони...

Чи міг зрадіти Правитель-інок, дізнавшись про такі безчинства? «Негайно покласти край зухвалому свавіллю ченців Нари!» — наказав він і призначив Канеясу із Сеноо, уродженця землі Біттю, главою Пошукової служби в краю Ямато. Канеясу вирушив до Нари із загоном у 500 вершників. Перед від’їздом він наказав своїм підлеглим: «Ані шоломів, ані панцирів із собою не беріть! Сагайдаки й луки залиште вдома!» Але ченці, не знаючи про цей його наказ, полонили 60 осіб з його допоміжного загону, усім відрубали голови й розвісили ці голови навколо ставка Сарусава.

Великим гнівом спалахнув тут Правитель-інок. «Якщо так, вдаримо ж по Південній столиці!» — сказав він і відрядив до Нари військо, чисельністю в 40 тисяч верш­ників, воєначальником призначив князя Сігехіру, свого четвертого сина, а помічником — племінника Мітіморі. Ченці приготувалися до оборони; і старий, і молодий, усі, скільки їх у Нарі було, туго затягнувши шнури шоломів, викопали рови на двох головних шляхах, що ведуть до Пагорба Нарадзака й до храму Вищої Мудрості, Ханнядзі, спорудили засіки, вбили в землю загострені рогатини-кілки й почали очікувати карателів. Тайра, розділивши своє військо на два загони, одночасно підійшли до храму Мудрості й до пагорба Нарадзака. Пролунав бойовий клич. Ченці всі були пішими, вояки Тайра — усі верхи; на конях скакали, тут наздоганяли, там настигали, мечем разили, з луків стріляли, градом стріл закидали... Ченців, що тримали оборону, ставало все менше, багато хто вже загинув. Перші стріли полетіли зранку, в годину Зайця; увесь день тривала битва. Проти ночі впали обидва ук­ріплення ченців — біля храму Ханнядзі й біля пагорба Нарадзака...

— Дайте вогню! — крикнув князь Сігехіра, стоячи у воротах храму Ханнядзі, і тоді Томоката Дзіро, один з рядових вояків Тайра, уродженець землі Харіма, навпіл розламав свій щит, щоб зробити смолоскип, і підпалив одну з ближніх селянських хиж. А справа була 28-го дня дванадцятого місяця, дув сильний вітер, і хоча спершу вогонь спалахнув лише в одному місці, вітер переніс полум’я на сусідні храми… скільки народу знайшло смерть у вогні, — у монастирі Тодайдзі, на другому ярусі Великого Східного храму, загинуло більше 1700 осіб, а в обителі Кофукудзі — понад 800. Багато хто загинув і в інших храмах — тут більше 500, там — понад 300, а всіх разом — більше трьох з половиною тисяч. Та на додаток понад тисячу ченців загинули в битві; з них багато хто загинув біля брами храму Ханнядзі, іншим же відрубали голови й відвезли ці голови до столиці...

Жахливий рік минув, і настав Новий, 5-й рік Дзісьо (1181)

СУВІЙ ШОСТИЙ

...Тяжко було на душі в колишнього імператора Такакури. У позаминулому році батька його, государя-інока Госіракаву, ув’язнили в маєтку Тоба, минулого року вбили брата, царевича Мотіхіто; потім пере­несення столиці викликало замішання серед люду. Через ці скорботні події государ захворів, пішла чутка, що йому весь час нездужалося. Коли ж він дізнався про загибель Великого Східного храму та монастиря Кофукудзі, хворо­ба зовсім його зламала, і 14-го дня першого місяця того ж 5-го року Дзісьо (1181) на нечуване горе государя-батька він врешті-решт помер у Рокухарі, у Маєтку біля Ставка...

Покійному государеві виповнився 21 рік...

...Поглинутий глибокою скорботою, государ-інок го­лосно, невпинно читав святу Лотосову сутру, безперервно виконував усі обряди віровчення Сінгон. Государ-інок вбрався в траур, і слідом за ним усі придворні теж змі­нили яскравий одяг на траурний. Морок і сум посели­лися в його палаці.

...Ось які жорстокі справи вчиняв Правитель-інок! Але все ж таки сам, мабуть, злякався власних дій, бо вирішив утішити государя-інока й відіслав до нього свою дочку, народжену старшою жрицею храму Іцукусіма. Їй випов­нилося 18 років, і юна була надзвичайно красивою. При­слуговувати їй призначили багато вельможних дам...

...12-го дня того ж місяця прибув гонець з острова Кюсю з посланням від Кімміті, настоятеля храму в Усі; у посланні повідомлялося, що вояки Кюсю, очолені Огатою Корейосі, усі, аж до самураїв із кланів Усукі, Уецугі й Мацура, відійшли від Тайра й стали на бік Мінамото. «Мало того, що зрадили Схід і Північ, так тепер ще нова біда!» — вигукували охоплені жахом люди Тайра.

А 16-го дня того ж місяця знову примчав гонець з краю Ійо, що на острові Сікоку. Самураї Сікоку, на чолі з Кавано Мітікійо, відвернулися від Тайра ще взимку ми­нулого року.

...Увесь Схід і вся Північ відпали від Тайра. На Заході й иа Півдні справа завершилася тим самим. Одна за од­ною доходили до столиці тривожні вісті про бунти й повстання, віщуючи велику смуту, примушуючи серця стискатися від жаху. «Світу загрожує швидка загибель!» — горювали й журилися не лише нащадки дому Тайра, а й усі люди із серцем і совістю...

Найвищим указом наказано було всім шляхетним і знатним, які мали військовий чин і володіли мистецтвом стрільби з лука, вирушити для замирення Півночі й Сходу під керівництвом князя Мунеморі.

27-го дня того ж місяця, коли військо вже збиралося покинути столицю, Правитель-інок несподівано захворів, похід відклали. Наступного дня розлетілася чутка, що хвороба його незвична. «Це недарма!» — шепталися в Рокухарі та всюди в столиці.

3 того дня, як Правитель-інок захворів, він навіть ні води не міг проковтнути. Тіло охопив такий жар, немов Правитель-інок горів у вогні. Жар був настільки нестерпним, що ніхто не міг підійти до ложа Правителя-ока ближче, ніж на 4 – 5 кен. Він нічого не казав, лише стогнав: «Жарко мені! Жарко!» Було видно, що хвороба незвична. Набрали води зі Святої Гори Хіей з колодя Тисячорукої Каннон, налили в кам’яну водойму, і Коморі пірнув у неї, аби остудити жар, але вода заклекотіла, закипіла й невдовзі випарилася. Тоді, щоб полегшити його страждання, почали поливати його з бамбукових трубок, але вода шипіла, немов падала на розпечений камінь чи залізо, і зовсім не доходила до тіла хвоpoгo. А ті струмені, які все ж таки торкалися тіла, перетворювалися на вогонь і горіли; чорний дим затягнув покої, полум’я, крутячись, здіймалося високо до неба…

У синтоїстські та буддійські храми, відомі чудодійною силою, розіслали щедрі пожертвування — золото, срібло, різноманітні коштовності, аж до коней, сідел, панцирів, зі стрілами й мечів, — щоб там підносили молитви за здоров’я Правителя-інока, проте молитви не допомагали. Сини й дочки зібралися біля ложа хворого, горюючи та плачучи, але було видно, що молитви їхні марні... Правитель-інок, завжди такий величний, тепер, важко переводячи подих, через силу відповів:

- Від часів років Хоген і Хейдзі (1156 – 1160) я неодноразово приборкував неслухів государя й за це надмірно був осипаний милостями трону. З благоговінням скажу — я став дідом самого імператора й першим йото міністром. Мені нема чого більше бажати на світі! Лише за одним — що не пощастило мені побачити відрубану голову Йорітомо, жителя краю Ідзу! Тільки це заважає мені померти зі спокійним серцем! Після моєї смерті не споруджуйте храмів і пагод, не відправляйте заупокійну службу. Негайно відрядіть сильне військо, відрубайте голову Йорітомо і повісьте над моєю могилою! Це мені буде найкращою втіхою! — так сказав він і, воістину, гріховним те було бажання !

4-го дня того ж місяця спорудили дощаний настил, полили водою, і Кійоморі качався на цих дошках, щоб якось полегшити нестерпні муки, але й це не полегшило його страждання. Так, корчачися в нестерпних муках, він урешті-решт помер. Від гуркоту карет, від тупоту вер­хових коней здригалося небо й тремтіла земля — то знать поспішала до Рокухари із співчуттям з нагоди його смер­ті. Здавалося, сталася б біда із самим володарем Піднебесної, галас і метушня були б не більшими!..

Не можна було зволікати, і сьомого дня того ж місяця тіло Кійоморі віддали вогню в Отагі. Кістки його зібрав у торбу й повісив собі на груди святійший чернець Ендзіцу; потім він вирушив у край Сетцу й поховав рештки на Острові Сутри.

Був Кійоморі могутнім і владним, по всій країні гурко­тіло його грізне ім’я, і все ж, в одну мить у дим перет­ворившися, розвіявся він у небесах над столицею. Тільки кістки недовгий час ще залишалися, але невдовзі прибережний пісок, граючись, засипав їх, і кістки, змішавшись із землею, розсипалися прахом...

22-го дня того ж місяця государ-інок Госіракава по­вернувся до свого палацу Ходзюдзі, Помешкання Віри, постійної резиденції після зречення від трону... 1-го дня третього місяця всім священикам Нари повернули ко­лишній духовний сан; найвищим указом їм повернули всі колишні монастирі й угіддя. 3-го дня того ж місяця поча­лася відбудова Великого Східного храму...

У позаминулому році рід Тайра втратив князя Сігеморі. Цього року помер Правитель-інок. Було зрозуміло, що удача їхня вичерпується. Тепер ніхто вже не хотів їх підтримати, хіба що ті, хто довгі роки користувався їх­ньою милістю. А на Сході перед Мінамото покірно гну­лися й дерева, і трави!..

А тим часом у столиці 16-го дня того ж місяця в домі Тайра князь Мунеморі, анітрохи не хвилюючись за ре­зультат цих битв, знову дістав звання дайнагона, а 3-го дня десятого місяця його призначили Середнім мініст­ром. 7-го дня того ж десятого місяця він вирушив до палацу імператора — дякувати за призначення на цю посаду. Його супроводжували 12 вельмож з дому Тайра та 16 знатних царедворців на чолі зі старшим курандо...

Ченці Нари та Святої Гори Хіей, служителі храмів Кумано й Кімбусен, усі, включаючи жерців великого свя­тилища lee, відійшли від Тайра й стали на бік Мінамото. На всі чотири сторони світу розіслали укази государя-інока Госіракави з наказом винищити неслухів Мінамото; але ні рескриптів, ні указів уже ніхто не виконував, бо всім було зрозуміло, що накази ці віддані тільки через науськування Тайра.

сувій сьомий

...На початку третього місяця 2-го ро­ку Дзюей (1183) між володарем Камакури Йорітомо та Иосінакою з Кісо виникла ворожнеча, і Йорітомо на­правив проти Йосінаки військо, більше десяти тисяч верш­ників...

Тайра тим часом, дізнавшись, що Кісо, захопивши землі Тосен і Хокуроку, іде на столицю з 50-тисячним військом, ще минулого року оголосили, що навесні, тільки-но підросте трава на корм коням, бути великій битві. З усіх країв — Санг’їядо та Сан’йодо, Нанкайдо та Сайкайдо — примчала до них на допомогу в столицю тьма-тьмуща вояків-самураїв. Прискакали вояки й із області Тосен — із земель Омі, Міно та Хіда. Із земель, розташованих на захід від приморських земель Токайдо, прибули всі, але з країв, розташованих на схід від землі Тоотомі, не прибув жоден. В області Хокуроку, із земель на північ від Вакаси, жоден самурай теж не відповів на заклик Тайра.

Отже, було вирішено насамперед знищити Йосінаку з Кісо, а вже потім розправитися з Йорітомо; і ось на північ, у край Хокуроку, вирушило воїнство Тайра. Воє­начальниками призначили Кореморі.., — загалом у вій­ську було шестеро головних воєначальників і більше 340 славетних вояків-самураїв, загалом же дружини Тайра налічували понад сто тисяч вояків. 17-го дня чет­вертого місяця 2-го року Дзюей (1183) полишили вони столицю й вирушили на північ. У дорозі, від самої За­стави Зустрічей, Аусака, безсоромно грабували вони всі селища, які траплялися їм на шляху, не жаліли навіть державного майна, без залишку забирали зерно — подать місцевої знаті імператорському дворові. Доки військо просувалося на північ через придорожні селища Ciгa, Карасакі, Мікавадзірі, Мано, Такасіма, Сіоцу та Каїдзу, народ, не в змозі терпіти образи й розорення, розбігався й ховався в горах і долинах...

...8-го дня п’ятого місяця Тайра зосередили все своє військо в долині Сінохара, що в краю Kara. Сто тисяч вояків розділили на дві дружини — одна становила го­ловні сили, іншій належало піти в обхід, аби вдарити по ворогові з тилу...

Отже стали віч-на-віч обидва війська — Тайра й Мінамото, підійшли так близько один до одного, що лише три тьо¹⁵, не більше, їх розділяли. Міяамото зупинилися, і Тайра теж завмерли нерухомо. ...гарячкували та рвалися в бій вояки, сперечаючись один з одним за перемогу, але Мінамото стримували свій запал і не розпочинали ви­рішальну битву, прагнучи одного — відтягти час, доче­катися початку ночі й відтиснути дружини Тайра до прір­ви Курікара... А тим часом вечоріло, і, на жаль, великою бідою обернувся вечір для Тайра!

Нічні сутінки вже погустішали, коли дружини Мі­намото — більше десяти тисяч вершників, — обійшовши ворога з півдня та з півночі, підійшли до околиці храму бога Фудо біля перевалу Курікара і, разом вдаривши в сагайдаки, дружньо виголосили бойовий клич. Обер­нулися Тайра й побачили, що позаду хмарою зметнулися догори білі стяги!.. Як і розрахував Йосінака, Тайра пот­рапили до пастки — нічна темрява поступово ставала дедалі непрогляднішою, а з усіх боків, і ззаду, і спереду, наступали на них вороги.

— Зупиніться! Назад! Не можна бігти, це ганьба! — кричав дехто з вояків Тайра, і було таких немало, але більшість уже подалася, і ніхто не зумів би повернути назад втікаючих — поспішаючи випередити один одного, майнули вони донизу, прямо в безодню, в ущелину Ку­рікара. ...самураї, на яких Тайра покладали надії як на головну свою силу, — усі загинули, усіх поховала ця безодня...

Воєначальники Тайра, князі Кореморі й Мітіморі, чу­дом зберігши життя, відступили в край Кагу. Із 70 тисяч їхніх вершників уціліло ледь тисяч двадцять, не більше... Загинув у цій битві Томонорі, правитель Мікави, молодший брат Правителя-інока. Загинуло безліч самураїв. А військо Кісо, переваливши через вершину Сіхо, зупи­нилося біля Оданакі, біля кургану Сінно, що в краю Ното... Понад сто тисяч вояків покинуло столицю 17-го дня минулого четвертого місяця, і здавалося — ніхто й ніщо не зможе протистояти такій силі; нині ж, напри­кінці п’ятого місяця, до столиці повернулося трохи біль­ше двадцяти тисяч...

14-го дня сьомого місяця того ж року Садайосі, правитель землі Хіго, придушивши заколот на острові Кюсю, повернувся в столицю та привів із собою понад три тисячі вершників-самураїв із кланів Кікуті, Мацура й Харада. Південні землі вдалося якось замирити, але на півночі й сході по-старому смуті не видно було кінця-краю...

Тим часом государ-інок Госіракава, дізнавшись, ма­буть, що Тайра збираються примусити його разом з ними таємно покинути столицю, крадькома вислизнув з палацу та в супроводі одного лише Правого конюшого Сукетокі, сина дайнагона Сукекати, попрямував до гори Кураяма. Жодна душа не знала про його втечу... Не знайшлося людини, яка б знала, де подівся государ-інок. Усі були вельми здивовані.

Чутка про те, що государ-інок Госіракава вже покинув столицю, поширилася по місту, викликавши велику роз­губленість у серцях. Ну а розгубленість і збентеження Тайра й зовсім не описати словами! Здавалося, якби в кожен будинок увірвалися вороги, то й тоді не виникло б такого переполоху! Адже Тайра вже давно замислили у вирішальний час захопити й государя-інока, і правлячого владику та разом з ними втекти на Захід. Тепер же, коли виявилося, що государ-інок їх покинув, вони уподібни­лися до людини, яка, в надії сховатися від дощу під прикриттям могутніх гілок, несподівано відчуває, що вже змокла до нитки й від дощу їй немає порятунку...

...Князь Кореморі в душі давно вже готувався до того, що рано чи пізно роду Тайра доведеться покинути столицю, але коли цей час настав, його охопив великий розпач...

Покидаючи столицю, Тайра разом віддали вогню, спалили дотла весь посад Рокухари. Маєток біля Ставка, маєток Коману, палац на Восьмій дорозі та інші споруди — більше двадцяти маєтків і палаців вельмож та придворних, будинки всіх васалів, а у кварталі Сіракава — понад сорок-п’ятдесят тисяч жител простолюду. Усе, згорівши, перетворилося на попіл!..

160 самураїв, васалів Тайра — намісники правителів різних земель, офіцери двірцевої варти, чини Пошукового відомства, — супроводжували своїх панів, разом же вояцтво Тайра налічувало трохи більше семи тисяч дружинників, — так мало їх уціліло, так мало залишилося в живих після безперервних битв на Півночі та Сході за ці останні два-три роки!..

...Ніч провели вони в рідному гнізді Фукухара...

Зранку Тайра віддали вогню палац государя й зійшли на корабель разом з августійшим володарем...

Так 25-го дня сьомого місяця 2-го року Дзюей (1183) Тайра назавжди розлучилися зі столицею...

СУВІЙ ВОСЬМИЙ

...А 28-го дня того ж місяця Государ-інок повернувся до столиці. 50-тисячне військо Йосінаки з Кісо супроводжувало його почесним ескортом. Йосітака, один з родичів Мінамото з краю Омі, їхав попереду, високо піднявши білий прапор — родинний стяг Мі­намото. 20 з лишком років не бачили в столиці білий стяг, сьогодні вперше за ці роки він майорів на вулицях, і дивним це було!..

У покійного імператора Такакури, окрім нинішнього імператора Антоку, було ще троє синів. Другого царевича Тайра забрали із собою на захід, намагаючись із часом проголосити спадкоємцем трону, а Третій та Четвертий царевичі залишилися в столиці... Зрозуміло, що обрання Четвертого царевича на царство відбулося за волею бо­гів...

10-го дня восьмого місяця того ж 2-го року Дзюей (1183) у палаці государя-інока відбулася роздача звань. Кісо став Лівим конюшим і отримав у дар край Етіго, а курандо Юкіїе — край Бінго. Більше того, указом госуда­ря Госіракави наказано було надалі йменувати Йосінаку з Кісо полководцем Вранішнє Сонце. Але край Етіго не припав Кісо до душі, і тоді йому дарували натомість край Ійо. А Юкіїе не сподобалася земля Бінго, і йому віддали землю Бідзен. Окрім них, ще 10 родичів Мінамото удос­тоїлися різних придворних звань.

А 16-го дня того ж місяця більше десяти членів ро­дини Тайра позбавили всіх посад і чинів та викреслили їхні імена зі списків придворних...

Хоч і сказано, що не світять у небі два сонця, а в країні не буває двох государів, тепер, через неправедні дії Тайра, з’явилося два імператора — один у столиці, інший — на окраїні, у глушині...

Тим часом указом государя-інока Госіракави князю Йорітомо дарували титул сьогуна, Великого полководця — упокорювача варварів, хоча князь нікуди з Камакури не виїжджав і в столицю так і не прибув... Він був у коричневому каптані й високій лакованій шапці. Голова здавалася занадто великою для короткого тулуба. Лицем він був дуже красивий, і мова звучала витончено.

— Тайра втекли із столиці, налякані моєю силою, — сказав він. — На їхнє місце в столицю вдерлися Йосінака та Юкіїе. Але обох гонористість охопила, вони занадто багато про себе мислити почали, зажадали більшого, ніж заслужили... Я хотів би негайно від государя-інока августійший указ про їхнє знищення отримати!..

А тим часом дружини Кісо заполонили всю столицю, вломлювалися без розбору в будинки, чинили грабунки й розбій. Не пощадили навіть володіння храмів Яхата й Камо, косили в полях недозрілий рис на корм своїм ко­ням, зламували комори, дочиста забирали майно, грабу­вали перехожих на вулицях, роздягали догола, забирали вбрання. «За Тайра всі тремтіли перед панами з Рокухари, — ремствували люди. — Але щоб роздягати пере­хожих — до цього справа не доходила! Тепер Мінамото змінили Тайра, та від такої заміни лише одні збитки!»...

Тільки-но розлетілася чутка, що государ-інок гнівається на Кісо, самураї в усіх П’яти Ближніх землях, які спочат­ку виявили було покірність Кісо, одразу ж від нього від­пали та стали на бік государя... Усі самураї північних земель уже покинули Кісо, бо війська в нього залиши­лося мало — тисяч 6 – 7 вояків, не більше...

Государя-інока Госіракаву посадили в паланкін і по­несли геть із палацу... А правлячого малолітнього імператора Готобу посадили в човен і відштовхнули на середину ставка...

...Кісо взяв дружиною дочку колишнього канцлера Мотофуси, нав’язав себе зятем шляхетному домові. А 13-го дня того ж місяця він несподівано позбавив придворних звань і посад 49 вельмож, починаючи з тюнагона Мотокати. За часів панування Тайра загалом були позбавлені звань 43 вельможі, нині ж Кісо одним махом розжалував 49 царедворців, отже, його самоправство навіть злодіяння Тайра перевершило!

Тим часом князь Йорітомо, володар Камакури, від­дав до столиці братів своїх Норійорі та Йосіцуне, наказавши покласти край безчинствам Йосінаки. Дорогою до столиці брати почули, що Йосінака спалив палац государя-інока та знову завів країну в морок смути...

Так сталося, що Тайра володіли островом Сікоку, Кісо правив столицею, а князь Йорітомо — землями на Сході... Усі застави із чотирьох сторін світу перекрили, державні податі більше не надходили до столиці, і шля­хетні, і низьконароджені уподібнилися до риби, що гине на мілководді.

Так, у негараздах і смутах, рік підійшов до свого за­вершення, і настав Новий, 3-й рік Дзюей (1184).

сувій дев’ятий

...11-го дня того ж першого місяця Йосінака з Кісо доповів государеві-іноку, що вирушає на Захід, аби покінчити з Тайра. Але 13-го дня, коли, за чутками, він уже готувався покинути столицю, блиска­вично розлетілася звістка, що князь Йорітомо, відрядив з Камакури 10-тисячне військо, аби покарати Йосінаку за беззаконня й безчинства... У війську ж князя Йорітомо, яке наступало на столицю зі Сходу, основні сили очолю­вав Норійррі, рідний брат князя, а допоміжні дружини вів Куро Йосіцуне, наймолодший з його братів, і з ними понад тридцять шляхетних та можновладних витязів. Ра­зом же східне вояцтво Мінамото налічувало, за чутками, 60 тисяч вершників...

...почалася битва. Вояки Кісо билися хоробро, оборо­няючи міст Удзі, і певний час трималися, відбиваючи натиск східних вояків, проте тих було набагато більше, вони несамовито рвалися вперед, і захисникам мосту, розбитим ущент, довелося тікати... Військо Кісо було розгромлено. Володареві Камакури послали з посильним повідомлення про битву...

Тим часом Куро Йосіцуне, піклуючись про безпеку государя, довірив керівництво битвою своїм васалам, а сам, взявши з собою кількох витязів при повному оз­броєнні, поскакав до палацу, на Шосту дорогу...

З повагою виконуючи наказ, Йосіцуне виставив охо­рону біля воріт з усіх чотирьох боків двірцевої огорожі, а через деякий час підійшла й решта його васалів, так що невдовзі стало їх більше десяти тисяч.

В цей час Йосінака задумав було захопити государя-інока й разом з ним втекти на захід, щоб возз'єднатися там з Тайра, і вже відібрав для цього^ 20 наймогутніших своїх васалів, але, почувши, що Куро Йосіцуне випередив його і вже взяв палац під охорону, вигукнув: «Отже, кі­нець усьому!» — із гучним криком врізався в гущу во­рожих вояків, яких було десятки тисяч. Не один раз зда­валося, що смерть ось-ось його спостигне, але все ж таки йому поталанило пробитися й вирватися з ворожого ото­чення...

...Тим часом Йосінака, зовсім один, мчав до Авадзу, Соснового гаю. А справа була 21-го дня першого місяця, вже спустилися ранні сутінки, земля взялася тонкою кри­гою. Не помітивши, що попереду розкинулося глибоке заливне поле, він спрямував туди коня й провалився в рідку багнюку настільки глибоко, аж кінь занурився у воду ледь не з головою. Підвівшися на стременах, Йосінака понукав і хльостав коня, але той не рухався з місця... Йосінака оглянувся, і тієї самої миті самурай з клану Міура Ісіда Тамехіса, що скакав за ним навздогін, із силою натягнувши тятиву, послав стрілу прямо йому в обличчя. Тяжко поранений, Йосінака похилився, впав уперед, уткнувшися головою в кінську шию. Тут до Йосінаки підскочили два челядники Ісіди та врешті-решт зня­ли йому голову з плечей...

Так завершилася битва біля Авадзу, Соснового гаю.

...Тайра ще взимку минулого року покинули берег Ясіми в краю Санукі, переправилися морем у край Сетігу, в затоці Наніва, і знову оселилися у своїй старій вотчині Фукухара. Тут у місцевості, що іменують Ітінотані, вони побудували фортецю; на заході спорудили укріплення, які захищали тил, а зі сходу поставили головну оборону біля гаю Ікута. Сюди, в цю фортецю — у Фукухару, Ітаядо, Хьоіо та Суму, — Тайра зібрали вояків з усіх восьми земель, що входили в область Сан’йодо, з усіх шести країв, які входять в область Нанкайдо. Сто тисяч вояків налічувало їхнє військо...

29-го дня першого місяця Норійорі та Йосіцуне при­були до палацу государя-інока доповісти, що вирушають на Захід, аби покінчити нарешті з Тайра...

І закипіла битва! У бій вступили вояки Тітбу, Асікага, Міура й Камакура, самураї всіх семи кланів Сходу — Іномата, Кодама, Ношо, Йокояма, Нісі, Судзукі, Сіно; зійшлися, безладно змішалися дружинники Тайра й Мінамото, усе нові вояки ставали на зміну загиблим, за­міняли вбитих, вигукували свої імена, і від криків та лементу здригалися навколишні гори, а тупотіння коней, які скакали полем битви в усі боки, нагадувало гуркіт грому! Деякі, взявши на спину поранених, відступали на­зад, інші, нарівнявшися кіньми, разом падали на землю й помирали, простромивши один одного мечами, треті, затиснувши противника, знімали йому голову з плечей. Обидва воїнства відвагою не поступалися один одному; і було видно, що без підмоги головне військо Мінамото не зможе зламати оборону Тайра.

Тим часом Куро Йосіцуне, зайшовши в тил Тайра, на світанку 7-го дня піднявся на перевал Хідейорі, що навис над рівниною Ітінотані, і вже готувався до спуску… громом пролунав бойовий клич! Лише три тисячі вершників було в Йосіцуне, але гірська луна підхопила їхні голоси, і здавалося, немов разом вигукнули понад десять тисяч вояків!

Самурай Муракамі викресав вогонь і підпалив усі спо­руди у фортеці Тайра — усі хижі, халабуди. А день ви­явився вітряним, і клуби чорного диму миттєво покрили усе навколо. Перелякані вояки Тайра, шукаючи порятун­ку, кинулися до узбережжя. Біля берега гойдалася на хви­лях безліч суден Тайра, проте переляк був настільки ве­ликим, таке тут почалося безладдя, що в один човен набивалося 400, 500 осіб, усі у важких обладунках, — чи дивно, що даремно було сподіватися на порятунок! Три великих судна потонули прямо на очах, навіть на три тьо не встигнувши відійти від берега. Тоді почали брати на човни тільки шляхетних і знатних, рядових же дружин­ників не пускали, відштовхували алебардами й мечами. А ті хоча й бачили це, хоча й знали, що їх усе одно не посадять, однак хапалися за човни, чіплялися за борт, і багатьом тут відрубали руки, кому по плече, а кому по лікоть, і кров їхня червоним кольором пофарбувала все узбережжя Ітінотані...

...Битва все тривала, і вбитих з обох боків стало так багато, що й не злічити! Перед баштами, серед кілків, трупи людей і коней громадилися горою. Зелень у долині Ітінотані стала багряною. У гаю Ікута біля підніжжя гір­ського кряжа, на морському березі — всюди лежали тіла вбитих. Одних лише голів, відрізаних рукою дружинників Мінамото, і то нарахували потім більше двох тисяч!

У битві цього дня загинуло більше десяти найшляхетніших витязів Тайра...

Так завершилася для них ця битва великим розгромом. Всі, хто шукав порятунку, човнам довірилися сліпо, Що рухають сили вітру і хвиль геть від суші скривавленої. Палила серця гіркота, і їх душі наповнював відчай... Було їх чотирнадцять, областей, роду Тайра покірних, Було сто тисяч бійців у самурайських дружинах відбірних. Були розкіш і влада, і в битвах удача, а нині все розвіялося прахом, і впала остання твердиня!..

СУВІЙ ДЕСЯТИЙ

...7-го дня другого місяця 3-го року Дзюей (1184), через 12 днів після битви в Ітінотані, голови витязів Тайра, відрубані в бою, привезли до столиці...

...18-го дня того ж місяця самураї, уродженці земель Iгa та Ice, вдерлися в край Омі під проводом Хіроти Садапугу, дядьки Садайосі, правителя землі Хіго. Але родичі Мінамото, які з давніх часів осіли в краю Омі, вирушили назустріч, розпочалася битва, і вояки Ігі та Ice, розгром­лені вщент, невдовзі всі до одного кинулися втікати. Потомствені васали Тайра, вони служили своїм панам про­тягом чотирьох поколінь і не забули минулих благодіянь. Така вірність була чудовою, але, відважно піднявшись на битву з ворогом, вони, на жаль, переоцінили свої слабкі сили... «Три дні Тайра» —так назвали цю битву...

...28-го дня того ж місяця у столиці відбулося сход­ження на престол нового імператора. Вперше з часів ім­ператора Дзімму за 82 царювання ця церемонія здійсню­валася без священних регалій — меча, дзеркала та яшми...

сувій одинадцятий

...Тим часом Йосіцуне переправився в край Суо та об’єднався там зі старшим братом своїм Норійорі, правителем Мікави. А Тайра прибули у край Нагато, і кораблі їхні стали біля Хікусіми, Острова Від­ступу. Зовсім нещодавно вояки Мінамото, висадившись у Кацуурі, Затоці Перемоги, здобули перемогу в битві коло фортеці Ясіма; тепер, дізнавшись, що Тайра стоять біля Острова Відступу, вирушили навздогін і — ось воістину дивний перст долі! — стали бойовим станом в Оїцу, За­тоці Погоні... Тепер у Мінамото було три тисячі суден, а в Тайра — трохи більше тисячі, серед них — декілька великих, які будують у Танській державі...

24-го дня третього місяця 2-го року Генряку (1185) було вирішено почати битву між Тайра й Мінамото... Свою тисячу кораблів Тайра розділили на три загони. Першим вирушив Хідето з Ямаги із загоном у 500 суден. За ним пливли вояки клану Мацура, у них було більше 300 суден, і вслід за ними — вельможі Тайра, вони вели 200 з лишком суден. Хідето з Ямаги славився як кращий стрілець у всіх дев’яти землях острова Кюсю. Його ва­сали, хоча й поступалися вправністю пану, стріляли теж надзвичайно влучно. Вишикувавшись пліч-о-пліч на носі й на кормі своїх кораблів, вони разом випустили п’ять сотень стріл по човнах Мінамото.

У Мінамото було три тисячі кораблів. Здавалося б, перевага на їхньому боці. Але стріляли вони безладно, стріли летіли з усіх боків, і було незрозуміло, де перебува­ють їхні добірні вояки. Воєначальник Куро Йосіцуне на­ступав серед перших. Проте стріли Тайра летіли так щіль­но, що ані щит, ані панцир не могли служити надійним захистом.

— Ми перемагаємо! — вирішили Тайра, вдарили на радощах у барабани й вигукнули бойовий клич.

...Завершилася стрілянина, і тепер Тайра й Мінамото з криками, лементом кинулися в бій, не жаліючи власного життя. Здавалося, що жодна із сторін не поступається одна одній...

Тим часом усі самураї, уродженці островів Сікоку й Кюсю, покинули Тайра й перейшли на бік Мінамото. Вояки, які ще мить тому разом пліч-о-пліч билися в єдиному строю, тепер повертали стріли проти колиш­нього пана, виймали меч проти колишнього правителя. Марними були зусилля Тайра вийти на берег — бурхливі хвилі заступили їм шлях до порятунку; даремні спроби пристати до протилежного берега — там уже вартували напоготові вороги, дружньо обернувши проти них свої бойові луки. З усього було видно, що сьогодні приходить край боротьбі між Тайра й Мінамото за панування в державі...

Уже вояки Мінамото перестрибнули на кораблі Тайра. Вже керманичі та веслярі, побиті, лежали на дні суден, застрелені, порубані, і не було кому спрямувати хід ко­раблів...

Пані Ніїдоно давно вже в душі прийняла рішення. Переодягнувшися в темний траурний одяг і високо пі­дібравши край хакама¹⁶ з крученого шовку, вона затис­нула під пахвою ларець зі священною яшмою, оперезала­ся священним мечем, взяла на руки малолітнього імпера­тора Антоку і сказала:

— Я лише жінка, проте в руки ворогам не дамся! І не розлучуся з государем! Не зволікайте, ідіть за мною, усі, хто наважився!

Імператорові Антоку виповнилося 8 років, але зов­нішньо він виглядав значно старшим. Чорне, чудове во­лосся спадало в нього нижче плечей. Він був такий кра­сивий, що, здавалося, краса його, немов сяйво, освічу­вала все навколо...

Государ у переливчасто-зеленому одязі, з розділеним на прямий проділ, зав’язаним на вухах волоссям, зали­ваючись слізьми, склав разом чудові маленькі долоньки, вклонився спочатку сходові, попрощався із храмом бо­ині в Ice, потім, повернувшись на захід, прочитав мо­литву, і тоді Ніїдоно, намагаючись його втішити, сказала:

— Там, на дні, під хвилями, ми знайдемо іншу сто­лицю! — і разом з государем поринула в морську безод­ню...

Государиня Кенреймон’ін опустила за комір з правого боку кам’яну грілку, з лівого боку — важкий набір для туші й кинулася в море, проте воїн Муцуру з дружини Ватанабе підчепив її бойовими вилами за довге волосся й витягнув з води, хоча й не відав, хто перед ним.

— О святотатство, адже це імператриця! — навпе­ребій закричали дами. Про полонянку доповіли Йосіцуне й поспіхом переправили її на головний корабель. Пані Дайнагонноске, дружина князя Сігехіри, теж хотіла кинутися в море разом з коштовною китайською скринькою, в якій зберігалося священне дзеркало, але стріла прикувала поділ її довгого одіяння до краю судна. Спотикнувшись, юна впала, і тут її схопили вояки Мі­намото. Самураї збили замок зі священної скриньки й уже хотіли було підняти кришку, але тієї ж миті в очах у них потемніло, і кров хлинула носом.

— Це священне дзеркало! — вигукнув полонений дайнагон Токітада. — Простим смертним не дано його бачити! — І, почувши ці слова, усі самураї подалися назад охоплені страхом. Тоді Йосіцуне, переговоривши з дайнагоном, знову загорнув скриньку в тканину, як і була вона загорнута раніше...

...О скорботна картина! Червоні знамена, червоні стя­ги, кинуті, обшарпані, плавали в морі, немов зірване по­ривами бурі багряне кленове листя, що устеляє води ріки Тацуга. Червоним кольором закривавилися білопінні хвилі, які набігали на берег. Спустошені судна, що втратили керманичів, гнані вітром, затягнені течією, гойдалися на хвилях та неслися в невідому морську далечінь... : Живими потрапили в полон — князь Мунеморі, його старший син і спадкоємець Кійомуне... Із жінок у полоні опинилася государиня-мати Кенреймон’ін, а також дру­жини вельмож Мотоміті та Канемаси, князів Сігехіри, Токітади й Томоморі — загалом 43 дами...

...государ-інок Госіракава сподівався, що дивовижний меч не може загинути в одну мить, навіть коли пані Ніїдоно, оперезавшися цим мечем, разом з ним поринула в безодню моря. І ось зібрали наймастерніших нирців — збирачів черепашок і молюсків — та доручили їм шукати меч у воді; піднесли богам безліч цінних дарів, прикли­кали найблагочестивіших жерців і ченців, аби ті моли­лися, але, на жаль, все даремно — меча так і не по­щастило знайти...

Так, віднині став меч здобутком бога Дракона в без­донних морських глибинах, і, мабуть, до світу людей він ніколи вже не повернеться.

...26-го дня того ж місяця полонені Тайра прибули, нарешті, до столиці. Вулицями їх везли в малих каретах — «восьмилистях». Фіранки позаду й попереду підняли, віконця зліва й справа відкрили. Князь Мунеморі був у білосніжному чернечому одязі. Його старший син і спад­коємець Кійомуне, теж увесь у білому, сидів позаду від батька в тій само кареті...

Князь Мунеморі, такий величний і квітучий нещодав­но, тепер схуднув до невпізнання й мав виснажений ви­гляд, однак попри все озирався навколо і, здавалося, не дуже засмучений нещастями, що на нього звалилися. Зате його син, Кійомуне, сидів, опустивши голову, не піднімаючи очей, цілком у відчай поринувши... Натовп стояв щільною стіною від самих Південних воріт у селищі Тоба до Брами Расьомон на південній околиці столиці. Не злічити, як багато людей зібралося, десятки тисяч! У тісноті, у давці не повернути голови, не проїхати каретам! У голодні роки Дзісьо та Йова (1177 – 1182), у битвах на Заході та Сході, вимерло безліч людського племені, і все ж таки в живих ще лишилося, як видно, дуже багато народу...

Государ-інок дивився на полонених, не виходячи з карети, наказавши поставити її біля перехрестя Шостої дороги та проїзду Хігасі-Тоін. Карети вельмож та при­дворних рядком стояли там само. Тайра були настільки близькими до государя, що, мабуть, він у душі теж жалів їх, і на серці в нього було сумно. А придворним з його почту й зовсім здавалося, що вони сплять і бачать сон, і тільки!..

...Недаремно кажуть: «Доки лютий тигр перебуває в гірських хащах, усі звірі тремтять перед ним з переляку; але, потрапивши в клітку, він крутить хвостом, вимолю­ючи подачку в людини». Так і найхоробріший, наймогутніший воєначальник, потрапивши в полон, занепадає духом ! От і з князем Мунеморі сталося те саме!..

Князь Мунеморі відкинув земні помисли, повернув на захід обличчя, склав долоні та почав голосно виголошу­вати ім’я Будди, а в цей час Кіннага, молодший Правий конюший, оголив великий меч і, ховаючи його за спи­ною, зайшов ззаду зліва та вже підняв було меч, зби­раючись вдарити, як князь Мунеморі несподівано перер­вав молитву та спитав бідолаху: «А Кійомуне вже вбили?»

Кіннага зайшов йому за спину й тієї ж миті голова князя Мунеморі скотилася з плечей...

23-го дня того ж місяця голови Мунеморі й Кійомуне, батька й сина, привезли нарешті до столиці. Прийняти їх прибули на берег ріки до Третьої дороги чиновники По­шукового відомства, провезли голови широкими головними дорогами, а потім повісили на дереві, зліва від воріт в’язниці... Так велика ганьба стала їхнім таланом ще за життя, і така ж велика наруга випала їм на долю посмерт­но...

Князь Сігехіра, вельможа третього рангу, якого від­дали під нагляд самураю Кано Мунемоті, з минулого року перебував у краю Ідзу, але монахи Нари, Південної столиці, настійно вимагали видати їм бранця, і тому вий­шов наказ: «Відправити його до Нари!» Врешті-решт князя відправили під охороною до Нари...

Прийнявши Сігехіру, ченці Нари почали радитися, що робити з полоненим князем.

...«Не подобає монахам бути жорстокими! Треба пере­дати його в руки вартових-самураїв, і нехай йому від­рубають голову неподалік від ріки Кіпу!» — І на це при­ставши, вони передали Сігехіру вартовим-самураям. Ті прийняли бранця, і коли повели страчувати, кілька тисяч монахів і безліч іншого люду зібралося подивитися на страту... 10 разів голосно помолившись Будці, він витяг­нув шию, сам підставивши її під удар меча.

Так, гріховними були в минулому його діяння, але тепер, бачачи як достойно тримається він перед стратою, увесь багатотисячний натовп, у тому числі й вартові-самураї, до одного пролив сльози. Голову його прибили цвяхами над воротами храму Ханнядзі, Вищої Мудрості, на тому самому місці, де в роки Дзісьо стояв князь Сіге­хіра, коли під час битви згоріли-загинули святі храми...

сувій дванадцятий

...Загинув, був винищений увесь рід Тайра, і в західних районах країни запанував нарешті мир. Краї та землі корилися намісникам, маєтки — своїм панам, що жили в столиці. З полегшенням дихнули і шляхетні, і низьконароджені, як раптом 9-го дня сьомого місяця того ж року рівно опівдні сильно здригнулася зем­ля і тряслася, і коливалася довгий час. В околицях сто­лиці... розвалилися всі шість храмів Перемоги Віри. Упа­ла і 9-ярусна пагода — шість її верхніх ярусів обвалилися від хитання... Рушилися всі споруди — імператорський палац, кумирні японських богів і буддійські храми, маєтки вельмож та хижі простолюдинів, гуркіт падаючих будівель нагадував розкоти грому, а пилюка здіймалася до неба, немов клуби диму. Небо померкло, не стало видно навіть сяяння сонця. І старий, і молодий зомліли від страху, птахи й звірі метушилися в неспокої, і так було всюди — і в ближніх, і в далеких землях... Не злічити, скільки народу загинуло під уламками у кварталах Сіракава, Рокухара, у всій столиці!..

23-го дня дев’ятого місяця того ж року володар Кама­кури Йорітомо прислав до двору государя-інока розпо­рядження заслати в різні краї та землі всіх нащадків ро­дини Тайра, хто ще залишався в столиці...

У Куро Йосіцуне служили 10 знатних самураїв, яких прислав володар Камакури, але„ тільки пролетіла чутка, що між князем Йорітомо та Йосіцуне виникло непо­розуміння, усі вони один за одним дружно вирушили назад до Камакури...

...Пройшла чутка, що на розправу з Йосіцуне пошлю­ть до столиці військо на чолі з Ходзьо Токімасою. Тоді Йосіцуне вирішив тікати на острів Кюсю... 3-го дня в годину Зайця всі вояки Йосіцуне чисельністю п’ять со­тень тихо й мирно покинули столицю, не завдавши ніко­му найменшого неспокою... Йосіцуне попрямував на Північ і врешті-решт здобув притулок у краю Осю... А 7-го дня одинадцятого місяця до столиці ввійшов Ходзьо Токімаса, намісник володаря Камакури, на чолі 60-тисячного війська. Наступного 8-го дня він прибув до палацу государя-інока і відразу отримав найвищий указ, що повелівав учинити розправу над Йосіцуне...

Тим часом володареві Камакури надали посаду Глави нагляду над усією країною та дозволили збирати податок рисом з кожного тана орної землі, аби забезпечити вояц­тво харчами. З давніх-давен повелося дарувати півцарства тому, хто знищив государевих недругів, говориться у свя­щенній сутрі. Однак у нашій країні досі не бувало таких прикладів.

— Вимоги Йорітомо надмірні! — сказав государ-інок.

Але вельможі, порадившись, одностайно вирішили, що прохання князя Йорітомо обґрунтоване й резонне, і доз­віл дали. В усіх краях і землях поставив Йорітомо своїх чиновників, у кожний з приватних маєтків призначив старост-наглядачів, так що ніхто не міг приховати хоча б зернину рису...

Ходзьо Токімаса, подумавши, оголосив: «Кожен, хто відшукає й викаже нащадків Тайра, отримає в нагороду все, що забажає!» І ось, охоплені користолюбством, міс­цеві жителі, які знали кожний провулок у столиці, почали вистежувати й вишукувати, багато жорстоких справ тут відбувалося! І якщо вже вийшло таке розпорядження, багатьох відшукали й виказали Ходзьо. Тягли навіть дітей низьконародженої челяді, красивих і білолицих, говоря­чи: «Це син такого-то князя... Такого-то воєначальни­ка...» Як не горювали, як не плакали батько й мати, марними були благання й сльози; донощики казали: «Це просто людина з княжого почту прагне за нього засту­питися!» або: «Це тільки годувальниця жаліє дитину!..» Малих дітей топили у воді чи заривали живими в землю, а хто старший, тих душили чи різали кинджалом. Сло­вами не описати відчай матерів, горе годувальниць! Сам Ходзьо зовсім не схвалював у душі такі розправи, — адже він сам мав багато дітей і внуків, але що вдієш, він не міг чинити по-іншому, — звичаям, прийнятим у світі, треба коритися...

...13-го дня третього місяця 3-го року Кенкю (1192) помер государ-інок Госіракава. Йому було 66 років...

1. Масакадо в роки Сьохьо — Тайра Масакадо — лідер антивладного заколоту 938 р. у східних областях острова Хонсю. Заги­нув у бою з каральними загонами цент­ральної влади клану Фудзівара в 940 р. Роки Сьохьо — 931—938; Сумітомо в роки Тенгьо — Фудзівара Сумітомо — лідер антивладного заколоту 938 р. в пів­денно-західному районі Японії. Загинув у боротьбі з каральними загонами цент­ральної влади клану Фудзівара в 941 р.; Роки Тенгьо (Тенкей, Тенькьо) — 938— 947; Йосітіка в роки Кова — Мінамото Йосітіка — губернатор острова Нукусі (те­пер — Кюсю). У 1117 р. засуджений на смерть представниками центральної вла­ди «за жорстокість і спробу заколоту». Роки Кова —1099—1104; Нобуйорі в роки Хейдзі — Фудзівара Нобуйорі — один з лідерів антивладного двірцевого заколоту 1159 р., за що був засуджений і страчений. Роки Хейдзі — 1159—1160.

2. Асон — чиновницька посада четвертого рангу (перший ранг вважався найвищим, а найнижчим був десятий ранг).

3. Сайсьо — радник; тюнагон — середній радник; дайнагон — великий радник.

4. Гао Ліши — євнух гарему китайського імператора Лі Лунцзі (Сюань-цзун, 712/713—756) з династії Тан. Служба Гао Ліши полягала в пошуках красунь-китая­нок для поповнення та доукомплектуван­ня імператорського гарему.

⁵ Година Дракона — відповідає приблизно восьмій годині в координатах нашої сис­теми виміру часу. У традиційній Японії добу ділили на 12 часових відрізків, кожен з яких мав ім’я сакральної тварини (на зразок класичного далекосхідного «тва­ринного» календаря): Пацюк, Бик, Тигр, Заєць, Дракон, Змія, Кінь, Вівця, Мавпа, Півень, Собака, Свиня. Межа добової зміни приблизно відповідала 23-й годині нашої часової системи.

6. Тендай — одна з буддійських сект, по­ширених у середньовічній Японії.

7. Гьоген — син регента, першосвященик секти Тендай на початку XII ст.

⁸ Ранг тюгу — жінки імператорського гаре­му в Японії теж мали свою рангову ди­ференціацію: мон’ін (заслужена імперат­риця), кого (імператриця), тюгу (двірцева наложниця), нього (просто наложниця).

⁹ Дзюн-санго — високий титул, який дару­вався діду та бабі (по жіночій лінії) прав­лячого імператора й гарантував його во­лодарям солідне матеріальне утримання від держави.

10. Курандо (яп.) — скарбник; чиновник осо­бистого секретаріату японського імпера­тора.

11. Кен — традиційна японська одиниця виміру довжини. Приблизно дорівнює 1,8 м.

12. Тешу — фантастичний лісовий демон тра­диційної японської міфології. Уявлявся у вигляді покритої пір’ям людиноподібної істоти з довгим носом.

13. Рі (кит. лі) — традиційна далекосхідна одиниця виміру довжини. Приблизно до­рівнює 0,4 км.

¹⁴ Даймьо — титул, який у європейському сходознавстві часто перекладають як князь.

¹⁵ Тьо — традиційна японська одиниця ви­міру довжини. Приблизно дорівнює 110 м.

16. Хакама — широкі жіночі штанці (пере­важно червоного кольору), які одягалися під нижню спідницю та прив’язувалися шнурками до талії.

Дзієн ГУКАНСЬО

(ЗАПИСКИ ДУРНЯ)

Регенти Фудзівара і жінки (клану) Фудзівара

Починаючи з царювання (імперато­ра) Камму¹, нащадки Фудзівара Каматарі² служили на посадах міністрів, і всі імператриці та імператорські ма­тері були з того часу нащадками Каматарі...

Правління екс-імператорів фінальної епохи

Справжній Закон імператорського престолонаслідуван-ня в епоху останніх правлінь цілком перестав діяти. На­стали часи, коли імператор не міг далі самостійно керу­вати державними справами. Тоді імператор Госандзьо, який правив з 1068 до 1072 р., після свого зречення та зведення на трон власного сина, розробив план управ­ління державою в ролі екс-імператора.

Регентство Фудзівара Йоріміті

Імператор Горейдзей зійшов на престол у 1045 р. і царював 23 роки. Канцлером при ньому був Фудзівара Йоріміті, який, будучи братом імператриці-матері імпе­раторів Гоітідзьо, Госудзаку та Горейдзея³, обіймав по­сади регента й канцлера більше 50 років.

Регентство Фудзівара Норіміті

У 1068 р. на початку царювання імператора Госандзьо канцлером став великий князь Нідзьо Норіміті — мо­лодший брат Фудзівара Йоріміті...

Госандзьо: повернення в історії

Матір’ю імператора Госандзьо була Йомеймон-ін — дочка імператора Сандзьо...

Норіміті зробив імператрицею одну зі своїх дочок, видавши (її) за імператора Горейдзея, але вона так і не подарувала імператорові сина...

Отже, в момент, коли Госандзьо успадкував у 1068 р. трон, довга лінія імператорських матерів з дочок міністрів (із клану) Фудзівара перервалася.

Фінальна епоха й державне керів­ництво екс-імператорів

...Госандзьо відчував і розумів, що люди не зможуть більше жити мирно, якщо міністри продовжуватимуть ді­яти так само, як і раніше: якщо в державі домінуватимуть регенти й канцлери, а імператори зосереджуватимуться лише на проблемах прекрасного. Разом з тим, він чудово усвідомлював, як погано (країні) бути без імператора, тому після зречення взяв у свої руки керівництво дер­жавними справами в ролі екс-імператора.

...Можливо, імператор Госандзьо побачив, що канц­лер Йоріміті діє занадто егоїстично. Бажаючи правити в ролі екс-імператора та зробивши це правилом для всіх наступних імператорів, імператор Госандзьо покинув, ке­руючись цим, престол і восьмого дня 12-го місяця 1072 р. передав (трон) Сїракаві⁴.

...Двадцять першого дня 4-го місяця 1073 р. Госандзьо захворів і сьомого дня 5-го місяця того самого року по­кинув світ у віці 42 років.

Після свого зречення екс-імператор Госандзьо зай­мався всіма державними справами, проте за браком часу він так і не зумів зосередити на собі цілковите керів­ництво (країною)... Цю роль узяв на себе Сіракава, який після свого зречення до 77 років правив державою.

Нові події в часи правління Госандзьо

Коли Госандзьо сидів на троні, імператорським ука­зом ери Енкю⁵ були запроваджені стандартні міри об’єму. Ці стандарти досі використовуються. Коли їх подали ім­ператорові на розгляд, він засипав у них пісок (в саді зали Сейрьо) та перевірив їх. Кілька чоловік славили його, говорячи: «Хіба це не чудово!..» Інші вигукували, що їх просто вражають такі незвичні дії (імператора). Люди, можливо, реагували саме так, бо (раніше) в залі Сейрьо займалися лише проблемами вічного й прекрасного.

. Відомство документів теж запровадили в еру Енкю, бо імператор дійшов висновку, що жоден імператорський закон чи документ не фіксує точні права на володіння приватними маєтками (сьоенами). Йому доповіли, ніби в період канцлерства (Фудзівара) Йоріміті вся країна нага­дувала собою маєток Йоріміті, а в деяких провінціях кількість сьоенів настільки збільшилася, що це суттєво ус­кладнило виконання губернаторами їхніх функцій. В ре­зультаті імператорським указом було створено відомство документів, куди (кожен володар сьоену) повинен був подати документи щодо права власності на (свої) ма­єтки...

Після перегляду кількох справ імператор видав ще один указ, котрий запроваджував (таку норму): «Коли названі землевласники подаватимуть до відомства документів документи на право володіння (на землю), вони не повинні надсилати документи колишньому першому міністрові Йоріміті...»

Часи Госандзьо в порівнянні із сучас­ністю

Госадзьо запам’ятався як справді вельми розумний ім­ператор...

Але в цю фінальну епоху дурні міністри, що служили на перших посадах.., постійно чинили дії, які псували відносини між правителем і канцлером або регентом. Так держава йшла до загибелі. Не лише правитель, його мі­ністри й регент, офіційні особи, які служили біля екс-імператора, а й кожен: чоловік і жінка, священик і світ­ський — усі чудово це розуміли. Загалом про управління справами в кланах і общинах можна сказати, що ситуація погіршувалася в усіх суспільних прошарках... Навіть «За­кон 17 статей» перестав діяти в цю епоху фінальних правлінь... Держава йшла до загибелі.

Боротьба кланів Кан’ін і Кудзьо за регентство

...Після того, як Сіракава в 1086 р. зрікся престолу на користь Хорікави ⁶, а великий князь Кьогоку Мородзане передав у 1094 р. управління державними справами своє­му синові Мороміті, Мороміті повів себе як вкрай уперта людина. Стверджують, що у своїх діяннях він не слухав нічиїх порад — навіть екс-імператора та власного батька Кудзьо Мородзане...

Як канцлер Мороміті прокляв ченців-бунтівників

За правління Хорікави юрба ченців з гори Хіей спус­тилася до столиці, принісши переносну гробницю з ви­могами до імператорського двору. Канцлер Мороміті ви­рішив, що це з їхнього боку зухвалість, і видав письмовий наказ напасти на монахів та покласти край негараздам. Кілька стріл вразили переносну гробницю, а помічник великого синтоїстського жерця Томодзане був поране­ний. Звичайно, Мороміті прокляли, і він невдовзі помер.

Сіракава вирішив удруге посісти трон

Коли в 1107 р. помер імператор Хорікава, екс-імпера­тор Сіракава хотів, мабуть, вдруге зійти на трон, але вра­ховуючи, що він уже став ченцем, він посадив на престол свого сина Тобу та керував усіма державними справами будучи екс-імператором. Вдень і вночі три імператор­ських вартових (Мінамото Міцунобу, Мінамото Тамейосі та Мінамото Ясукійо) чергували в палаці (охороняючи екс-імператора).

Син Мороміті стає канцлером

...Після 16-річного правління Тоби трон перейшов у 1123 р. до Сутоку⁸, а екс-імператор Сіракава дожив до часів, коли побачив сходження на трон свого внука, і помер у 1129 р. у віці 77 років.

Правління Тоби як екс-імператора й початок епохи військових

Як спадкоємець екс-імператора Сіракави, екс-імпера-ор Тоба керував державними справами протягом 1129— 1156 рр., а коли він помер другого дня 7-го місяця 1156 р,. по всій японській країні почалися смуги й настала епоха військових.

Коріння епохи військових...

...На схилі років Тоба несподівано став покірливим та добросердечним правителем. Названа дочка Сіракави — дочка Кан’ін Кіндзане — стала його дружиною-імператрицею (під іменем) Тайкенмон-ін. Вона народила імперараторові кілька синів і дочок. Старшим сином був Сутоку. Два наступних сина (Наемія та Мемія) померли, не доживши повноліття, а Сутоку в 1123 р. ступив на трон, четвертий син Госіракава зійшов на трон у 1155 p., а п’ятий залишився в історії під іменем царевич-чернець Какусьо...

Дев’ятого дня 1-го місяця 1129 р. дочку регента (Фудзівара) Тадаміті привезли в палац і зробили дру­жиною імператора Сутоку шістнадцятого дня того ж місяця... Дев’ятого дня 2-го місяця того ж року... вона стала імператрицею (під іменем) Кокамон-ін.

Часи Госандзьо в порівнянні із сучас­ністю

Госадзьо запам’ятався як справді вельми розумний ім­ператор...

Але в цю фінальну епоху дурні міністри, що служили на перших посадах.., постійно чинили дії, які псували відносини між правителем і канцлером або регентом. Так держава йшла до загибелі. Не лише правитель, його мі­ністри й регент, офщійні особи, які служили біля екс-імператора, а й кожен: чоловік і жінка, священик і світ­ський — усі чудово це розуміли. Загалом про управління справами в кланах і общинах можна сказати, що ситуація погіршувалася в усіх суспільних прошарках... Навіть «За­кон 17 статей» перестав діяти в цю епоху фінальних правлінь... Держава йшла до загибелі.

Боротьба кланів Кан’ін і Кудзьо за регентство

...Після того, як Сіракава в 1086 р. зрікся престолу на користь Хорікави ⁶, а великий князь Кьогоку Мородзане передав у 1094 р. управління державними справами своє­му синові Мороміті, Мороміті повів себе як вкрай уперта людина. Стверджують, що у своїх діяннях він не слухав нічиїх порад — навіть екс-імператора та власного батька Кудзьо Мородзане...

Як канцлер Мороміті прокляв ченців-бунтівників

За правління Хорікави юрба ченців з гори Хіей спус­тилася до столиці, принісши переносну гробницю з ви­могами до імператорського двору. Канцлер Мороміті ви­рішив, що це з їхнього боку зухвалість, і видав письмовий наказ напасти на монахів та покласти край негараздам. Кілька стріл вразили переносну гробницю, а помічник великого синтоїстського жерця Томодзане був поране­ний. Звичайно, Мороміті прокляли, і він невдовзі помер.