Глава 70

Тут описуються татарський бог і та­тарська віра

А віра в них ось яка: є у них бог, звуть вони його Начігай і говорять, що то бог земний; береже він їхніх синів та їхні худобу й хліб.

Шанують його й моляться йому багато; в кожного він у домі. Вироблюють його із чорної повсті й сукна і три­мають під своїм домом; роблять вони ще дружину того бога й синів. Дружину (бога) ставлять ліворуч, а синів перед ним; і їм також моляться. Під час їди візьмуть і помажуть жирним куском рот богові, дружині й синам, а сік виливають потім за домовими дверими й говорять, це зробивши, що бог із своїми поїв, та починають самі їсти й пити. П’ють вони, знайте, кобиляче молоко; п’ють його, скажу вам, таким, немов би біле вино, і дуже воно смач­не, зветься шеміус.

Одяг у них ось який: заможні одягаються в золоті й шовкові тканини, обшивають їх пір’ям, хутром – со­болиним, горностаєм, лисячим. Упряж у них красива, коштовна.

Озброєння в них – лук, меч і палиця; найчастіше вони пускають в діло лук, тому що влучні стрільці; а на спині в них панцир з буйволової або якої іншої шкіри, вареної та не дуже міцної. Б’ються відмінно й дуже хо­робро.

Мандрують більше ніж інші, і ось чому: як виникне необхідність, татарин часто-густо піде на цілий місяць, без будь-якої їжі; харчується кобилячим молоком і тією дичиною, яку сам наловить, а кінь пасеться на траві, яка знайдеться , і не потрібно йому брати із собою ані ячмінь, ані солому. Государеві своєму дуже покірні, в разі потреби всю ніч простоїть на коні озброєним; а кінь пасеть­ся завжди на траві. У праці й злигоднях вони терплячі більше ніж хтось, витрат у них мало, підкоряти землю й царства найздібніший народ...

Коли рать іде за якоюсь справою рівнинами чи го­рами, за два дні перед тим відряджаються вперед 200 роз­відників, стільки ж назад і по стільки ж з обох боків, тобто на всі чотири боки, і робиться це для того, щоб раптом хтось не напав. Коли вирушають у довгу дорогу, на війну, збрую із собою не беруть, а візьмуть два шкі­ряних міхи з молоком для пиття і глиняний горщик для варіння м’яса. Везуть також маленьку палатку, щоб хо­ватися від дощу. Виникне потреба, так скачуть, скажу вам, днів десять без їжі, не розпалюючи вогню, і харчуються кров’ю своїх коней; проштрикне жилу коня та й п’є кров. Є в них ще сухе молоко, густе, немов тісто; возять його із собою; покладуть у воду й розмішують, поки не розчиниться, тоді й п’ють.

...готують його так: кип’ятять молоко, знімають жир, що спливає догори, і зливають його до спеціальної посудини; з нього виробляють масло; доки цей жир у молоці, молоко не може бути висушеним; виставдяють молоко потім на сонце, щоб воно висихло. У похід кожен бере із собою близько десяти фунтів; щоранку кладуть з півфунта в шкіряну фляжку, на зразок бурдюка, і за бажанням наливають води; під час їзди молоко збивається в кашку, це вони їдять замість обіду.

У битвах з ворогом беруть гору ось як: тікати від ворога не соромляться, тікаючи, повертаються та стріляють. Коней своїх привчили, як собак, повертатися на всі боки. Коли їх женуть, на бігу б’ються славно, та так сильно, ніби стоять віч-на-віч з ворогом; і тікає й назад обертається, стріляє влучно, б’є і ворожих коней, і лю­дей; а ворог думає, що вони розстроєні й переможені, і сам програє, бо коні в нього перестріляні, та й людей чимало перебито. Татари, як побачать, що перебили й ворожих коней, і людей чимало, повертають назад і б’ються славно, хоробро, розоряють і перемагають ворога. В такий спосіб перемагали вони в багатьох битвах і поневолювали багато народів.

Ось таке життя й такі звичаї, як вам розповідав, у справжніх татар; нині, скажу вам, сильно вони зіпсу­валися; у Катаї (Китаї) живуть, як ідолошанувальники, за їхніми звичаями, свій закон полишивши, а левантійські татари тримаються сарацинських звичаїв.

Суд чинять ось як: хто вкраде, хоча б і трохи, - тому за це 7 ударів палицею, чи 17, чи 27, чи 37, чи 47, і так доходять до трьохсот семи, збільшуючи на десять, залежно від того, що вони вкрали.

Від цих ударів багато хто вмирає. Хто вкраде коня чи щось інше, - тому за це смерть; мечем розрубують його; а хто може дати викуп, заплатити вдесятеро проти украденого, того не вбивають.

Кожен старшина чи в кого багато худоби мітить своїм знаком жеребців і кобилиць, верблюдів, биків і корів та всяку велику худобу; з міткою пускає їх пастися без будь-якої варти на рівнини й у гори; якщо худобина перемішається, віддають її тому, чия мітка; овець, баранів, козлів пасуть люди. Худоба в них крупна, жирна, гарна.

Є в них дивний звичай, забув про нього записати. Якщо у двох людей помруть, в одного син років чотирьох чи близько того, а в іншого дочка, вони їх одружують; мертву дівчину віддають заміж за померлого хлопця, по­тім пишуть угоду і спалюють її, а коли дим піднімається в повітря, говорять, що угоду понесло на той світ, до їхніх дітей, аби ті шанували один одного як чоловіка й жінку. Грають весілля, розкидають їжу там і тут та говорять, що це дітям на той світ. Ось ще що роблять: намалюють на папері на себе схожих людей, коней, тканини, бізанти⁹, збрую, а потім усе це спалюють і говорять — усе, що малювали й спалили, буде у їхніх дітей на тому світі. А як усе це скінчать, вважають себе рідними й родинності цієї дотримуються так, ніби їхні діти живі...