Iзнов огнем да мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де

вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком

Хмельницьким, послужу вам, дiтки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.

Як почула ж се рада, то так i загула од радостi. Зараз окрили Шрама

шапками, вiйськовими корогвами, дали йому до рук полковницькi клейноди,

вдарили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.

Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нiчого

не змiг, бо так велось у ту старосвiтщину, що рада була старша од

гетьмана. Мусiв Тетеря прислати Шрамовi унiверсал на полковництво. Обидва

ж вони полiтикуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного

чигають.

От же думав Шрам, думав, як би Вкра?ну на добру дорогу вивести; далi,

надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужа?, нездужа? полковник;

передав осауловi Гулаку свiй рейментарський пiрнач, а сам ви?хав нiби

кудись далеко на хутiр для спокою, да ото й махнув iз сином з Паволочi.

Куди ж вiн махнув i що в його було на думцi, незабаром того довiда?мось.

II

Скоро ввiйшов ото Шрам у пасiку, iще не помоливсь i святому Зосимовi,

що сто?ть по пасiках, як слуха? - у Череваня щось iгра?.

- Е, да се в вас i бандура!

- I бандура,- каже Василь Невольник,- та ще чия бандура!

- Так се в вас божий чоловiк? - спитав тодi Шрам.

- А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може,

вже й не буде мiж козацтвом.

Iдуть вони, аж бандура заговорила голоснiше. Оддалеки - так наче сама з

собою розмовляла, а тут i голос почав пiдтягувати до неi.

Гляне Шрам, аж сидять на травi пiд липою i божий чоловiк, i Черевань, а

перед ними сто?ть полудень. Звався божим чоловiком слiпий старець-кобзар.

Темний вiн був на очi, а ходив без проводиря; у латанiй свитинi i без

чобiт, а грошей носив повнi кишенi. Що ж вiн робив iз тими грiшми?

Викупляв невольникiв iз неволi. Iще ж до того знав вiн лiчити усякi

болiстi i замовлять усякi рани. Може, вiн помагав сво?ми молитвами над

недужим, а може, i сво?ми пiснями; бо в його пiсня лилась, як чари, що

слуха? чоловiк i не наслуха?ться. За те?-то за все поважали його козаки,

як батька; i хоть би, зда?ться, попросив у кого остатню свитину з плечей

на викуп невольника, то й ту б йому оддав усякий.

Тепер вiн розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький

батько:

Ой настала жаль-туга да по всiй Укра?нi...

Не один козак гiрко плакав од сi? думи, а Черевань тiлько похитувавсь,

гладючи черево; а щоки - як кавуни: смiявсь од щирого серця. Така була в

його вдача.

Полковник Шрам, стоючи за деревом, дививсь на ?х обох. Давно вже вiн не

бачив свого смiшливого приятеля, i хоть би кришечку перемiнився Черевань;

тiлько лисина почала наче бiльш вилискуватись. А в божого чоловiка довга,

до самого пояса, борода iще краще процвiла сiдинами; а на виду дiдусь

просiяв якимсь свiгом. Спiваючи пiсню, од серця голосить i до плачу

доводить, а сам пiдведе вгору очi, наче бачить таке, чого видющий зроду не

побачить.

Слухав його Шрам довго, а далi вийшов iз-за дерева да й став навпроти

Череваня. Як схопиться ж мiй Черевань:

- Бгатику,- каже (бо трохи картавив),- чи се ти сам, чи се твоя душа

прилетiла послухати божого чоловiка?

Да й обнявсь i поцiлосавсь iз Шрамом, як iз рiдним братом.

Божий чоловiк i собi простяг руки, як зачув Шрамiв голос. Зрадiв

дiдусь, що аж усмiхавсь.

- Бувай же,- каже,- здоров, панотче i пане полковнику! Чули й ми, як

господь наустив тебе взятись iзнов за козакованн?.

А Василь Невольник, стоючи коло нях, собi раду?ться, похитуючи головою.

- Боже,- каже,- правий, боже правий, ссть на свiтi такi люде!

- Яким же, бгате, оце случа?м? - пита? зараз Черевань.

Шрам одвiтовав, що на прощу до Ки?ва, да й спитав сам у божого

чоловiка:

- А тебе ж, дiду, звiдки i куди господь несе?

- В мене,- каже,- одна дорога по всьому свiту. Блаженнi милостивi?, яко

тiг помилованi будуть...

-_ Так, батьку мiй! Так, мiй добродiю! - перебив йому Василь

Невольник.- Нехай на тебе так господь оглянеться, як ти на мене оглянувся!

Три годи, як три днi, промучивсь я в проклятiй неволi, на турецькiй

каторзi, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського

берега. А ти виспiвав за мене сто золотих червоних; от я iзнов мiж

хрещеним миром, iзнов почув козацькую мову!

- Не менi дякуй за се, Василю,- каже божий чоловiк,- дякуй боговi да ще

тому, хто не поскупивсь викинуть за тебе з череса сотню дукатiв.

- Хiба ж я йому не дякую? - каже Василь Невольник.- Ченцi звали мене у

монастир, бо я таки й письменний собi трошки; низове товариство закликало

мене до коша, бо я всi гирла, як сво? п'ять пучок, знаю; зазивав мене i

кошовий, i отаманн?, як проходив я, повертаючи з неволi, через Запорожж?,

а я кажу: нi, братчики, пiду я тому служити, хто визволив мене iз

бусурменсько? землi; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом,

аби як небудь йому подякувати.

Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тiлько смiявся.

- Казна?-що ти,- каже,- городиш, бгате! Буцiм уже сто червоних таке

диво, що зроду нiхто й не бачив. Пiсля Пилявцiв та Збаража носили козаки

червiнцi приполами. Ну, сядьмо лиш, мо? дорогi? гостi, та вип'?м за

здоров'я пана Шрама.

Випили по кубку. Тодi Шрам i пита?:

- Скажи ж менi, божий чоловiче, ти всюди вешта?шся i всячину чу?ш: чи

не чував ти, що в нас дi?ться за Днiпром?

- Дi?ться таке,- одвiту? божий чоловiк, важко здихнувши,- що бодай i не

казати! Не добре, кажуть, почина? на сiй Укра?нi Тетеря, а за Днiпром

чиниться щось iще гiрше. Жодного ладу мiж козаками.

- А старшина ж iз гетьманом на що?

- Старшини там багато, та нiкого слухати.

- Як нiкого? А Сомко?

- А що ж Сомко? Хоть вiн i розумом, i славою узяв над усiма, да й йому

не дають гетьмановати.

- Як же се так?

- А так, що диявол замутив голову Васютi Нiженському. Уже й чуприна

бiла, як у мене, i зовсiм уже дiд; доживав би вiку на полковництвi: так,

отже, захотiлось на старiсть гетьмановати. Багато козакiв i його слуха?. А

як вiн собi ма?ться добре, то й бояре, що на Москвi коло царя, що хотя

роблять, i тi? за його тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець iде, не

хоче нiкому придiте поклонiмося._ Отаке як завелось мiждо старшими

головами, то й козаки пiшли один против одного. Де зустрiнуться, чи в

шинку, чи на дорозi, то й зiтнуться. "Чия сторона?" - "А ти чия?" -

"Васютина".- "Геть же к нечистому, боярський пiднiжку!" - "Ти геть к

нечистому, переяславський крамарю!" - Себто, бач, що Сомко ма? в

Переяславi сво? крамнi комори в ринку, так Васютинцям i звадливо. Отак

зiтнуться, да й до шабель.

Слухаючи таку невеселу повiсть, полковник Шрам i голову понурив.

- Та потривай же,- каже,- адже ж Сомка вибрали одностайне гетьманом у

Козельцi?

- Одностайне,- каже,- i сам преосвященний Методiй був там i до присяги

козакiв приводив; да як Сомко собi чоловiк-дрямота, то й не в догад йому,

що_ святий отець думав, мабуть, заробити собi яку сот-нягу чи двi червоних

на рясу. А Васюта Нiженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже

добрий: брязнув капшуком перед владикою - той i вимудровав щось на Сомка,

да й послали в Москву лист. От i пiшла така вже поголоска, що рада

Коз?лецька не слушна; треба, кажуть, iзозвати зуповную раду, щоб i вiйсько

з Запорожжя було на радi, щоб одностайне собi гетьмана обрали i одного вже

слухали; бо Васюта хоче собi гетьманства i не слуха? Сомка-гетьмана, а

запорожцi собi гетьманом Брюховецького зовуть.

- Якого се Брюховецького? - аж скрикнув Шрам.- Що се ще за проява?

- Проява,- каже,- така, що_ слуха?ш, да й вiри няти не хочеться. Ви

зна?те Iванця?

- Отак! - кажуть,- iще б не знати чури Хмельницького!

- Ну, а чули, яку наругу прийняв вiн од Сомка?

- Чули,- каже Шрам.- Що ж по тому? А Черевань:

- Зда?ться, Сомко налаяв Iванця свинею, чи що?

- Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самотi, чи

там як-небудь напiдпитку, а перед отаманн?м, перед генеральною старшиною,

на домовiй радi в гетьмана.

- Га-га-га! - засмiявсь Черевань.- Одважив солi добре.

- Одважив солi добре,- каже божий чоловiк, да зробив негаразд. Iванець

був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому

мав велику в його повагу i шанобу. Бувало, прожива?ш у гетьманському

дворi, то й чу?ш: "Коханий Iванець! Iванець, друже мiй ?диний'" - озветься

до його пiд веселий час, за чаркою. "Держись, Юру,- каже, бувало, синовi,-

держись Iванцево? ради, як не буде мене на свiтi: вiн тебе не ошука?". От

Юрусь i державсь його ради, i вже було, що скаже Iванець, те й свято. А

Сомко, зна?те самi, доводиться Юрусевi дядько, бо старий Хмiль держав

уперве його сестру Ганну; так вiн i не злюбив, що чура оруду? небожем. Да

ото раз, як з'?халась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про

вiйськовi речi, от Iванець i собi до гурту - немовби гетьманський чура -

да щось i блявкнув з просготи. А Сомко, зна?те, який? Зараз загориться, як

порох. "Пане гетьмане,- до Юруся,- старого пса непристойно мiшати в нашу

компанiю..." От як воно було, панове, коли хочете знати я сам там лучивсь,

то й чув сво?ми ушима. Да при менi ж зчинився й гвалт уночi, як Сомко

пiймав Iванця з ножем коло свого лiжка. Да ото й судили його вiйськовою

радою i присудили усiкнути голову. Воно б же й сталось так, панове, да

Сомко видумав Iванцевi гiршу кару: звелiв посадити верхи на свиню да й

провезти по всьому Гадячу.

- Га га-га! - зареготав iзнов Черевань.- Котузi до заслузi.

А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:

- Се все ми зна?мо.

- Зна?те,- каже кобзар,- а чи чували, що пiсля того вко?в Iванець?

- А що ж вiн, бгате, вко?в? - пита? Черевань.- Якби на мене, то враг би

його й знав, що й чинити пiсля такого сорому! Як тобi зда?ться, бгате

Василю?

Той тiлько мовчки похитав головою.

- От що зробив Iванець,- прийняв iзнов слово божий чоловiк.- Мабуть,

нечистий напутив його. Почав грошi збирати, почав усякому годити, почав

прохати уряду в гетьмана. Той i настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь

не змiг держатись на гетьманствi да пiшов у ченцi, так Iванець, маючи в

себе од усiх льохiв гетьманських ключi, пiдчистив щире срiбло, скiлько

його там осталось, да й махнув на Запорожж?. А там як сипнув грiшми, так

запорожцi за ним ро?м: "Iван Мартинович! Iван Мартинович!" А вiн, ледачий,

з усiма обнiма?ться, да брата?ться, да горiлкою по?ть...

- Ну, що ж iз сього? - iзнов-таки спитав понуро Шрам.

- А от що з сього. Запорожцi так собi його вподобали, що зозвали раду,

да й бух Iванця кошовим.

- Iванця! - аж скрикнули всi у одно слово.

- Нi вже його тепер нiхто не зове Iванцем,- додав божий чоловiк,- тепер

уже вiн Iван Мартинович Брюховецький.

- Сила небесная! - закричав, ухопившись за голову, Шрам.- Так се його

зовуть запорожцi гетьманом?

- Його, панотче, його самого!

- Боже правий, боже правий! - сказав Василь Невольник,- переведеться ж,

видно, нi на що славне Запорожж?, коли такi гетьмани настали!

А Черевань тiлько смiявся:

- Га-га-га! Оце так, бгатцi, що штука! I вi снi такого дива не снилось

нiкому!

- Братт? мо? миле! - рече тодi полковник Шрам.- Тяжко мо?му серцю! Не

здолаю бiльш од вас та?тись! ?ду я не в Ки?в, а в Переяслав, до

Сомка-гетьмана; а iду от чого. Укра?ну розiдрали надиос: одну часть, через

недоляшка Тетерю, незабаром вiзьмуть у сво? лапи ляхи, а друга сама iю

собi перевернеться кат зна? на що. Я думав, що Сомко вже твердо сiв на

гетьманствi,- а в нього душа щира, козацька,так мiркував я, що якраз

пiдiйму його з усiма полками на Тетерю, да й привернем усю Укра?ну до

одно? булави. Гiрко? пiднiс ти мо?му серцю, божий чоловiче, да ще, може,

як-небудь дiло на лад повернеться, ?дьмо за мною на той бiк: тебе казаки

поважають, тво?? ради послухають...

- Нi, панотче,- перебив його кобзар,- не слiд менi встрявати до тi?

заверюхи.

Не нам те знати,

Не нам про те, за те раховати:

Наше дiло боговi молитись,

Спасителю хреститись.

А бiльш, - каже, - менi не по нутру ота мiзерная пиха, що розвелась

усюди по Гетьманщинi. Почали значнi козаки жити на лядський кшталт iз

велико? розкошi. I вже байдуже ?м тепер старосвiтськi? спiви, що й людям у

подобу, i богу не противнi: держать коло себе хлопцiв iз бандурками, що

тiлько й знають рiзати до танцiв. Дух мiй не терпить сього!.. I наша темна

старчота, ради тi?? ледащицi-горiлки, бринчить ?м на кобзах усячину.

Забули й страх божий. Уже ж ти не бачиш нiчого, уже тебе наче взято iз

сього свiту: так чого ж тобi вертатись до-грiхiв людських? Умудрив господь

твою слiпоту, то спiвай же добрим людям, не прогнiвляючи господа; так

спiвай, щоб чоловiк на добре, а не на зле почувся!

- Бгатцi! - сказав Черевань.- От я почувсь на добре. Ходiмо лиш до

хати. Там нам дадуть таких вареникiв, що всяке горе на душi одлигнс. Годi

вже вам гуторити про сво? смутки. Я радуюсь, що господь послав менi таких

гостей, а ви тiлько оха?те та стогнете. Не засмучайте мо?? гостини,

забудьте сво? гiркi? думи хоч па сьогоднiшнiй вечiр.

Так говорячи, устав да й повiв сво?х гостей до хати. Шрам iшов за ним,

хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на його гледючи.

Божий чоловiк ясен був на виду, мов душа його жила не на землi, а на небi.

III

Заглянув Черевань у пекарню:

- Е,- каже,- да се ж ти менi й жениха привiз, пане бгате! (А в пекарнi

давно вже сидiв Петро Шраменко, розмовляючи з Череванихою i з ?? дочкою

Лесею.) Бач, як у ?х весело, не так, як у нас! Щебечуть, наче горобцi. Що

то за милий вiк молодецький! Веди ж, Василю, гостей у свiтлицю, а я

поздоровкаюсь iз молодим Шраменям.

Свiтлиця в Череваня була така ж, як i тепер бува? в якого заможного

козака (що ще то за луччих часiв дiд або батько збудовав). Сволок гарний,

дубовий, штучно покарбований; i слова з святого письма вирiзанi; вирiзано