Iчанський шлях, недалеко од Нiженя, як глянуть - I Сомко з Васютою iде.

Старшина за ним купою. Повiтавшись, Шрам зараз i пита?:

- А що, пане гетьмане, яково?

- Не журись, батьку,- каже Сомко,- усе буде гаразд Уже як ми з паном

Золотаренком узялись за руки, то нехай усто?ть проти нас хто хоче.

Лубенський, Прилуцький i Переяславський полки я виправив з Вуяхевичем пiд

Нiжень, а Чернiгiвський буде туди сьогоднi на нiч. Чого ж ти iще супишся?

- Ти кажеш, пане гетьмане, що з_ Вуяхевичем полки виправив? - питав

Шрам.

- З мо?м генеральним писарем,- одвiту? Сомко.

- Да то ю ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука пiд таку годину.

Е, батьку! - каже Сомко.- Тобi-бо вже дуже зневiрились люде.

- А ти, синку, дуже багато ймеш ?м вiри. Я чував про Вуяхевича дещо

негарне.

- _Е,_ годi! Ти мою Вуяхевича не зна?ш. Нiхто лучче його не вмiв

гамовати козакiв: тим я й дав на сей день йому бунчук, а не iншому.

Похмурна, похмурна година! - каже сам собi Шрам.

- Не така ще, як тобi зда?ться,- сказав Сомко.

Дай, боже! А що ти скажеш про поспiльство, що купиться коло Нiженя,

нехай бог кри?, наче як иуло на поча?ку Хмельнищини? Се все брюховцi!

- Нiчого не скажу. Менi бiльш ?х жаль, нiж досадно; бiльш досадно, нiж

страшно. Поки в мене в таборi козаки да гармати, я нi про що й гадки не

маю. Ти дума?ш, може, мене дуже засмутили миргородцi да полтавцi з

зiнькiвцями? Не засмутили вони мене, а преогорчили. Не те менi шкода, що

три полки одпало, а те, що честь, правда поламана.

"О, голово ти моя золота! - подумав Шрам.- Коли б то так усi, як ти,

держались честi да правди! А то на кого не зглянеш - усяке, мов звiрюка,

про свою тiлько шкуру да про свiй берлiг дба?".

У?хали в мiсто. Тiлько що пере?хали Галатовку-урочище, аж ось

перегородила ?м дорогу процесiя: несли мертвого.

Пита?ться Шрам.

- Кого ховають? Кажуть:

- Вiйтенка.

- Пiп сьогоднi з Домонтовичем на божий суд ставав?

- Того самого. Не послужила фортуна горопасi. Тiлько стялись на шаблях,

зараз так i положив його вражий кармазин.

- Е, нi-бо! - перебив тут хтось iзбоку.- Перше Домонтовиченко влучив

вiйтенка по лiвiй руцi - кров так i задзюркотiла. Мiй батько сам там був,

дак розказовав. Шарпонув та й каже: "Годi, буде з тебе!" А вiйтенко: "Нi,

або менi, або тобi не жити на свiтi!" - "Дак нехай же,- каже,- господь

упоко?ть твою душу",- та й почав налягати ще бiльш на вiйтенка. Поплямував

його скрiзь ранами. "Ей,- каже,годi! Пожалуй сам себе!" А той маха та й

маха наослiп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як снiп.

- Нехай, нехай! - каже ще один, iдучи мимо.- Вiзьме колись i наша!

Дивиться Шрам, аж за труною того вiйтенка трохи не ввесь Нiжень

пiднявся; i все самi мiщане: жодного в кармазинах. Дивиться Васюта, аж за

мiщанами сунуть i козаки нiженськi; i все тiлько товариство: жодного

сотника, нi отамана. Iдуть, утупивши очи в землю, i мов не бачать нi

гетьмана, нi Васюти з старшиною. Шрам тiлько похитав головою. Нiчою не

сказав i Сомко, дивлячись, що козаки, замiсть табора пiд-мiстом, опинились

на вiйтенкових хуторах, наче в свого полковника, да ще пiд такий великий

час. А старшина тiлько мiж собою зглядувалась. Зрозумiв, мабуть, щось i

Васюта; бо, скоро перейшли похорони, зараз, одклонившись гетьмановi,

повернув до свого двору. Старшина Нiженського полку теж роз'?халась по

дворах; а з других полкiв по?хали за Сомком до табора. А табор Сомкiв

стояв пiд Нiженем, за Бiлякiвськими левадами.

До?жджають до табора, аж у таборi ще оддалеки чути гомiн, галас.

При?жджають ближче, аж округи табора жодних бекетiв. Козаки змiшались, як

у бразi гуща; той туди, той туди йде, а жодного порядку мiж ними нема?. А

тут ще почало темнiти, так Сомкове вiйсько - наче те море, що спереду ще

хоч видно, як хвилi ходять, а дальш, у темнотi, так уже тiлько реве да

бурха?.

Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелiв позвать перед себе

Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у

такiй мiшанинi. Сомко напавсь на пiдручникiв генерального писаря,

сердивсь, кричав; далi бачить, що тим серцем мiшанинi таборовiй не

запобiгне, розiслав старшину по всьому обозовi козакiв гамовати, а сам сiв

на коня i по?хав помiж наметами. Шрам ?хав за ним, похмурний, як нiч, що

надходила.

Аж ось i генерального писаря уздрiли. Той давно вже ?здив по табору,

гамуючи козацтво, тiлько од його гамовання iще гiрш пiдiймавсь гомiн.

- Вражi дiти! - кричить.- Пiчкурiг! Навчимо ми вас старшину шановати!

Не будете ви в нас копилити губу, як тi? запорожцi, що всi в ?х рiвнi.

Порiвня?мо ми вас так, що й не захочете. Мало чого не бува?, що запорожцям

усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанiбрата. Пожалуй! У ?х

нема нi вбогих, нi багатих; так на те ж вони запорожцi, козаки над

козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми вас, вражих дiтей, батогами!

Ось нехай лиш рушать раду - ми вас повернемо в земляну роботу! Дамо ми вам

знати козацькую вольность!

Так вигукував вiйськовий писар, i байдуже йому, що круг його наче море