Iз ним нашпиговано пiд Ки?вом.

А Петровi шепче на ухо:

- Я не скажу ?м, що не який враг i нашпиговав мене, як не ти; а то

дивитимуться на тебе бiсом. Сi баби нiяк не збагнуть, що сьогоднi можна з

чоловiком рубатись на всi заставки, а завтра гуляти вкупi по-братерськи.

Не знать як дивляться на божий свiт. Сказано - баби.

Стара неня була радесенька, що в сина трапивсь знакомий гiсть, i зараз

почала його трактовати. Миттю подала на стiл гарячих млинчикiв, сала кусок

положила на кружечку i мисочку сметани поставила; ще й пляшку перчакiвки

достала з полицi.

- От як мене втiшив на старiсть господь милосердний! - каже до гостя,-

Не думала я вже бачити довiку свого синка, свого ясного сокола!

I обняла Турову голову, I поцiловала його в чуприну,

- Годi, годi, мамо! - каже запорожець.- Ти б, зда?ться, тiлько й

робила, що няньчилась iзо мною. Я вже й так боюсь, щоб через тебе

товариство мене не одцуралось. Скажуть: "Iди собi геть: нам таких мамi?в

не треба!"

- А ти ще таки не перестав думати про ту прокляту Сiч? - сказала мати.

- Панiматко! - крикне запорожець.- Не давай волi язику, коли хоч, щоб я

прожив у тебе в хатi ще хоч пiвдня! Як можна узивати проклятим славне

Запорожже!

- Щоб воно тобi запалось! - каже крiзь сльози мати.- Узяло воно в мене,

наче сира земля, чоловiка - не знала я щастя замолоду; а тепер вiзьме ще й

сина - не дознаю я щастя й при старостi лiт!

- Ну, що ти вдi?ш iз сими бабами! - каже, засмiявшись, Кирило Тур.- У

?х щаст?м зоветься чортзна-що! Ну, давай лиш нам, нене, по чарцi, то,

може, повеселiша?мо. Тепер Сiч буде недалечке: у Романовського Кутi.

Правда, й туди вашому брату все одну - дзусь! Так я сам iнодi до вас

навiдаюсь, та часом ще й гостинця привезу.

- Не треба менi кращого гостинця, як ти сам, сину мiй коханий! - каже

мати.

- Чому не Маруся! - одвiту? Кирило Тур.- Так не для баб же создав

господь козака. ? в його що-небудь краще робити, нiж сидiти отут та

втирати млинчики. А млинцi важнi! Нiчого сказати, важнi млинцi!

Тiлько що се сказав, як ось пiд вiкном затупотять конi, а хтось у вiкно

по-запорозьки:

- Пугу! Пугу!_

Жiнки обидвi так i затремтiли. Уже ?м не впервинку було се низове

пугання, тiлько ж нiколи не було ?м так страшно.

- Ох, моя матюнко! - крикне Кирилова сестра. - Чого ж се мене такий

страх ошиб? Хто се такий, мiй братику?

А запорожець ?й понуро:

- Се вже сестро, при?хали по мою душу.

- Ох, лишечко! - заквилила мати.- Що ж оце ти сказав, мiй синочку?

- А ось,- каже,- добрi молодцi самi тобi розкажуть, коли ще не

догадалась.

Як ось дверi одчинились, i лiзе в хату, тяжко переступаючи через порiг,

батько Пугач, а за ним його чура.

- А здоров, вражий сину! - так привiтав кошовий дiд Кирила Тура.- Як ся

собi ма?ш? Добрих послав тобi господь гостей, та чим-то ?х уконтенту?ш!

Прощайсь лишень, дияволiв сину, з матiр'ю та сестрою, бо вже недовго ряст

топтатимеш!

- Батечки мо?, голубчики! - крикне, злякавшись, Кирилова мати. - Що ж

оце ви з ним хочете робити? Не зоставляйте мене сиротою на старостi, не

однiмайте в мене мого свiту, мого сонця!

А батько Пугач на не? й не дивиться да знов до Кирила Тура:

- А що, вражий сину! Зоп'явсь уже на ноги? Одпас уже товсту мармизу?

По?дьмо лиш до коша на розправу. Ти дума?ш, ми дурно насипали божому

чоловiковi шапку талярiв? Пакосник ти паскудний! Плюгавець! Загладиш ти в

нас сьогоднi увесь сором, що наробив товариству! Убирайсь лиш, гаспедський

сину! Сiдлай коня! Тебе б треба, взявши за шию, вести до обозу на

вiрьовцi, як собаку, та вже я честь на собi кладу: пограй уже, так тому й

бути, в остатнiй раз на конi!

Нi живi нi мертвi слухали такi речi мати й сестра Кирилова; далi, наче

?м хто нiж устромив у серце, повалились на землю да й припали до нiг

батьковi Пугачевi, да плачуть же то гiрко, да молять, щоб не однiмав у ?х

остатньо? радостi.

- Гетьте к нечистiй матерi! - крикне жорстокий запорожець.- Якого бiса

лiзете передо мною? Не я над ним суддя: все товариство з ?м

правуватиметься!

Тодi Кирило Тур пiднявсь iз-за столу да й каже веселим голосом:

- Казна?-що робиш ти, батьку! Хто ж таки ляка? так жiнок? Але ж i в

тебе, тривай, була мати: не вовчиця тебе на свiт породила! Сiдайте лиш та

пiдкрiпляйтесь, чим бог послав, а я ось осiдлаю коня, одягнусь, та й

по?демо. Мамо, сестро! Годi вам не знать чого убиватись! Хiба ви не зна?те

жартiв запорозьких? Наш брат i жарту? так по-ведмежи, шо iншого й до слiз

доведе.

Не знали сердешнi, чи йняти, чи не йняти вiри Кирилу Туровi, однак

стали трошки спокiйнiйшi. Дивляться мовчки на грiзного свого гостя, на

батька Пугача, чи не скаже вiн хоть словечка м'якшого, чи не всмiхнеться

до них. Нi, бiлi його брови страшно насупились. Попустивши вниз сивий

довгий ус, поглядовав вiн на Кирила Тура, як хижий орел на ягницю.

А Кирило Тур буцiм на те й не вважа?.

- Чого ж,- каже,- ви поторопiли? Батько пошутковав, а в ?х уже й душi

не стало. Давайте лиш млинцiв гарячих, а я ось пошаную гостей перчакiвкою.

Я вам казав, що пограю сьогоднi конем по полю. Ну, при?хали за мною

козаки, та й годi. А вони вже й розпустили губи. Ех, бабська натура! А ще

просять - зостанься з ними жити. Що за життя козаковi з такими плаксами!

Батько Пугач сiв за стiл, поблагословивсь да й почав уплiтати млинцi.

Кивнув на чуру, i чура сiв коло його да й прийнявсь за снiданн?.

Кирило Тур вийшов iз хати i почав звати свистом свого коня з гаю. Кiнь

пасся на волi округ хати. Розумна була животина: зараз прибiгла, зачувши

хазяйський посвист.

Почав Кирило Тур збирати зброю да, щоб заспоко?ти панiматку, що мовбито

в його на думцi нема нiчого смутного, iдучи мимо вiкон, завiв козацьку

пiсню повним да розлогим голосом:

Ой, коню мiй, коню!

Заграй пiдо мною

Та розбий тугу мою;

Розбий, розбий тугу

По темному лугу

Козаковi та молодому...

Тiльки не втрапив неборак вибрати добре пiсню: вона ще бiльш завдала

туги старiй козацькiй-неньцi. Покинувши дочцi сво? поранн? коло печi, сiла

сердешна мати кiнець стола да так же то гiрко почала плакати, що й старе

запорозьке серце трохи пом'якшало.

- Не плач, нене: дурно сльози тратиш,- сказав батько Пугач.

А Кирило, iдучи знов мимо вiкна, спiва? свою пiсню, да й таким же то

смутним оддавсь на сей час у хатi його голос!

Ой, згадай мене, моя стара нене,

Як сядеш увечерi ?сти

Десь моя дитина на чужiй сторонi,

Та нема од не? вiстi!

Сковорода перевернулась i покотилась на долiвку в Кириловоi сестри.

Кинулась бiдна голубонька до матерi, обняла да й заголосила:

- Матусю, мо? серденько! А що ж ми тодi в свiтi робитимем, як не буде в

нас Кирила?

А та, безталанна, за слiзьми й свiту божого не бачить i слова не

промовить.

Аж ось iде в хату Кирило Тур, удаючи з себе такого веселого молодця, що

ти б казав - вiн на весiлл? прибравсь. Глянувши на сей плач да обнiманн?,

став серед хати, здвигнув плечима, руки розставив да й каже:

- Ну що ти з сими бабами чинитимеш? I поранн? покинули! Уже правда, що

тiльки нагадай козi смерть! Що ж! Хiба менi самому пекти млинцi для пана

отамана! Годi, кажу, вам рюмати; не де в бiса дiнусь, вернусь iще сто раз

до вас, нiкчемне ви бабство!

- Ну лиш, пiдперiзуйсь,- каже батько Пугач,- я довго ждати не буду. А

ти що за чоловiк? - обернувсь до Петра.

Той мовчки дививсь на все, що перед ним дiялось. Сказав йому сво? iм'я

й прiзвище.

- А! - каже.- Син того навiсноголового попа, що мiша?ться не в сво?

дiло. Ось ми вам хутко втремо носа: Iван Мартинович уже пiд Нiженем;

навчить вiн вас пановати та гетьмановати!

Знайшов би Петро, як одвiтовати мужиковатому сiчовому дiдовi, якби коли

перше; а тепер довга хвороба охолодила йому кров, що мусив вiн лучче

змовчати, нiж iзмагатись без пуття iз завзятим дiдуганом.

Скоро одягсь Кирило Тур, зараз батько Пугач iз сво?м чурою встав,

помоливсь до образiв, подяковав за хлiб, за сiль да й пiшов iз хати.

А Кирило Тур уклонивсь матерi да й каже веселенько:

- Прощай, матусю! Прощай, сестро! Прощай i ти, брате! - обернувсь до

Петра да й пiшов боржiй iз хати.

Матерi й сестрi здалось, що бачать його уже востанн?; кинулись за ним,

хотiли хоть обняти його на прощанн?. А вiн скочив на коня да й почав його

крутити да кидати на всi боки, що нi мати, нi сестра не одважились ухопити

коня за поводи або за стремена.

- Коли ж тебе, брате, ждати нам у гостi? - спитала сестра. А вiн ?й:

Тодi я прибуду до вас у гостi,

Як виросте трава на помостi

Да, стиснувши коня острогами, i помчавсь од них, наче той вихор. За ним

повiявсь i батько Пугач iз сво?м чурою. А бiдолашнi вернулись у хату да й

заголосили, наче по мертвому.

- Не вбивайсь, панiматко,- каже тодi Петро,- може, ще все гаразд буде.

Романовського Кут недалеко: Кирило, може, хутко й вернеться.

- Як виросте трава на помостi,- шепче сама собi сестра Кирилова.

- Голубчику мiй! - сказала Петровi стара Туриха. - Зроби ти менi,

нещасливiй матерi, таку ласку, пiди до Романовського Кута, до тих

проклятих запорожцiв, та подивись, що вони з ним робитимуть. Ох, мабуть,

вiн провинивсь перед товариством! А в них нема нi крихти жалостi. Пiди ти,

мiй голубе сизий, та сповiсти нас що вони з ним чинитимуть! Хоч звiсточку

нам передай, чи ще вiн ? на свiтi!

- Добре,- каже Петро (жаль йому було сердешно? бабусi),- пiду,- каже,-

немов принесу вам потiшну звiстку.

- О, поможи тобi, господи!- кажуть разом обидвi да й випровадили його з

молитвами.

XII

Урочище Романовського Кут i мала дитина показала б у тiй околицi, а

найбiльш тепер, як усяке говорило про Йвана Мартиновича (а вiн стояв кошем

у Романовського Кутi). Зробила той Кут якась рiчка самотека, павши у рiчку

Остер, у лузi. Росли там над водою старi дуби з березами; вони й мiсце

скрашали, i холодок запорозьким братчикам давали.

Iще оддалеки зачув Петро глухий галас, мов на ярмарку. Пiдiйшов ближче

- аж справдi тут неначе ярмарок. Назбиралось люду незчисленна сила, i все

то була сiльська чернь, мужики, що позiходились грабова-ти Нiжень, як

приобiщав ?м Брюховецький. Обiдранi кругом, у чорних сорочках: мабуть,

самi бурлаки да гольтяпаки, що, не маючи жодного притулку, служили тiлько

по броварнях, по вiнницях да ще по лазнях грубниками. У iншого сокира за

поясом, у того коса на плечi, а другий притяг iз колякою. Аж сумно стало

Петровi, як розiбрав, що воно ?сть отся купа голоти.

Помiж людьми сям-там стоять бочки з пивами, ширiтваси з медами та з

горiлкою, вози з мукою, сала, пшона i всякi припаси. Усе то настачили,

усердствуючи Iвану Мартиновичу, нiжинськi мiщани за те, що каже: "Не

знатимете пiд моею булавою жодного козака або козацько? старшини над собою

паном: усi будемо рiвнi". (Добре вiн порiвняв Укра?ну!)

Нiхто нi в кого не питавсь тут, що ?сти або пити: усякому була своя

воля - роби що хоч, як у себе в господi. Повикопували в землi здоровеннi?

печi, запалили огнi. Тут у винницькiй кадцi мiсять тiсто тро? разом

ногами, а там печуть цiлого вола, а там у здоровенних казанах варять на

таганах да на катрягах кашу. Дим, наче хмара, ходить понад головами. Iншi

тiльки те й роблять, що пораються коло бочок да потчують усякого, хто

сто?ть або йде мимо, а iншi вже лежать повивертавшись, як у холод мухи.

Безумна якась радiсть у всякого в очах i в рiчах. Усюди знай викрикують:

"Iван Мартинович, батько наш любий!" Знiме вгору в однiй руцi чарку чи

кiвш, а в другiй шапку з голови да й репету?, що Iван Мартинович i день i

нiч побива?ться за людським щаст?м.

А тут кобзарi швендяють помiж людьми, iграють на кобзах, на бандурах да

спiвають усяких пiсень Пробираючись промiж купами, надививсь Петро

усячини. Оте? тут буде юрба, що знай танцюють та смiються. Побравшись у

боки, вибивають пiд бандуру гопака веселi? злиднi; а коло ?х,

повитягувавши ши?, стоять кругом та дивляться, чудуючись, наче на вертеп

абощо. А там стоять, збившись у купу, понурi голови. Потупивши очi,

похилившись на киi або на косовища, старi гольтяпаки слухають кобзаря.

Iграе вiн ?м, сидячи посеред, пiдобравши ноги, як ляхи Укра?ну плiндровали

або як батько Богдан збирав козацтво помiж людом да ставав супротив дук i

шляхти. Iншi, пiдвипивши вже добре, крепко плакали, слухаючи пiсню; тiлько

i мiж веселими, i мiж смутними купами одна ходила з серця до серця думка!

Брюховецького величали другим Хмельницьким, що iще раз ста? за Вкра?ну

супротив ?? ворогiв i дару? мировi волю.

Минаючи i тих, що скачуть, i тих, що плачуть, Петро протовилявсь усе

дальш, чи не вздрить червоних жупанiв запорозьких. Що глибше в кут, то все

був люд одягнiший, були тут уже й мiщани в личаках i в синiх каптанах,

було й городове козацтво в блакитних да в зелених жупанах; а кармазинш

шаровари або жупан запорозький хоть би один. Дiйшов вiн i до самого коша,

до вiщового радного мiсця. Туг скрiзь було вирiвняно i посилано пiском

гарно Не видно було нi димних печей, нi бочок, нi возiв з припасами;

тiлько козацькi намети кругом стояли. I сюди й туди, i вдовж i впоперек

знай швендяють люде. Гомiн такий, як у тих бджiл у ульнi. Тепер тiлько

постерiг Петро, що запорожцi тут не одрiзнялись одежею од просто? сiроми

Знати ?х було хiба по довгому оселедцю з пiд шапки да по шаблях i пiстолях

- шаблi й пiстолi були в деяких дорогi?.

Зупинивсь i розгляда? добрих молодцiв, чи не вздрить Кирила Тура. Аж

дивиться - iде збоку чоловiк середнього росту й вiку, а за ?м i по боках

його цiла юрба усякою люду - i запорожцi, i городове козацтво, i мiшане, i

простi мужики-гречкосi?. "Iван Мартинович! Iван Мартинович!"- знай круг

його гукають. Петро й постерiг, хто се такий, i почав придивлятись, що там

за Брюховецький. Що ж? Вiн думав, що сей пройдисвiт iзробивсь тепер таким

паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золотi да в блаватасi;

аж де тобi! Чоловiчок сей був у короткiй старенькiй свитинi, у полотняних

штанях, чоботи шкаповi попротоптуванi - i пучки видно. Хiба по шаблi можна

було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горiла од золота, да

й та на йому була мов чужа. I постать, i врода в його була зовсiм не

гетьманська. Так наче собi чоловiк простенький, тихенький. Нiхто,

дивлячись на ньою, не подумав би, що в сiй головi вертиться що небудь,

опрiч думки про смачний шматок хлiба да затишну хату. А як придивишся, то

на виду в його щось наче ще й приязне: так би, зда?ться, сiв iз ним да

погуторив де про що добре да мирне. Тiлько очi були якiсь чуднi - так i

бiгають то сюди, то туди i, зда?ться, так усе й читають iзпiдтишка

чоловiка. Iде, трошки згорбившись, а голову схилив набiк чак, наче каже:

"Я нi од кого нiчого не бажаю, тiлько мене не чiпайте". А як у його чого

поспитаються, а вiн одвiту?, то й плечi, наче той жид, пiдiйме, i набiк

одступить, що б ти сказав - вiн усякому да? дорогу; а сам знiтиться так,

мов той цуцик, ускочивши в хату.

Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам

гiрко? на довгi роки!

- Дiтки мо?! - каже тоненьким, ницим голоском.- Чим же менi прохарчити

вас, чим вас зодягти? Бачте, я й сам увесь оббивсь, як крем'ях!

- Батьку ти наш, Iване Мартиновичу! - озвались запорожцi. - Аби тво?

здоров'?, а ми мiж добрими людьми не загинемо.

- Iй-богу, правда! - крикне, покриваючи всiх, один мiщанин. (Хто ж той

мiщанин? - ки?вський Тарас Сурмач. На?хало до Iванця виборних з усiх

городiв на чорну раду.) - ?й-богу,- каже,- правду добрi молодцi говорять!

Та аби тво?, пане гетьмане, здоров'?, а ми тебе i хлiбом, i одежею

обмислимо - i тебе, i тво? товариство, не попускай тiлько нас нiкому ув

обиду!

- Ой, боже мiй милосердний!- каже вдихнувши Брюховецький. - Нащо ж i

живе наш брат запорожець на свiтi, коли не на те, щоб стояти за

православних християн, як за рiдних братiв сво?х? Чи нам золото, чи нам

срiбло, чи нам панськi будинки треба? Не про те ми, братцi, гада?мо. Аби

добрим людям було добре жити на Вкра?нi, а ми проживемо i в злиднях,

проживемо i в землянцi, на одному хлiбi та водi. Сказано: "Хлiб та вода -

то козацька ?да".

- Iй-богу, так воно й ?!- кричать мiщане й мужики.- Запорожець ради нас

усяку нужду з Сiчi прийма?, бiло? сорочки зроду не бачить: як же нам не

любити, братцi, добрих молодцiв? Як нам не волити Iвана Мартиновича собi

гетьманом?

А Брюховецький каже:

- Дiтки мо?! Господь з вами i з вашим гетьманством! У нас у Сiчi чи

гетьман, чи отаман, чи так собi чоловiк - усе рiвний товариш, усе

християнська душа. То тiльки ваша городова старшина завела так, що коли не

пан, то й не чоловiк. Не про гетьманство наш брат запорожець дума?: дума?

вiн про те, як би та як допомогти вам у вашiй тяжкiй долi! Серце мо?

болить, дивлячись на ваше убозтво. За батька Хмельницького текли по

Вкра?нi медовi? рiки, люд убиравсь пишнота красно, як мак у городi; а

тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас

iздеруть. Над вами, мо? дiтки, воiстину справдились святi? словеса: "Хiба

не багатi? вас утискають? Хiба не вони тягнуть вас на суди? Хiба не вони

зневажають ваше добре iм'я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?"

- Iй-богу, так! ?й-богу, так! - репету? кругом сiрома.- Проклятi?

кармазини швидко видеруть у нас душу з тiла, не то що! Коли б не ти,

батьку гетьмане, заступивсь за нас при лихiй годинi, дак хто б нас i

пожалував!

А Брюховецький знов до запорожцiв:

- Ви зна?те, мо? товариство миле, мо? рiднi? братчики, у яких са?тах,

iз якими достатками прийшов я до вас у Сiч. I де ж те все подiвалось? Чи я

пропив, чи прогайнував? Нi, не пропив я, не прогайнував, не промантачив,

не проциндрив без пуття: усе спустив з рук, аби б тiлько як-небудь

прикрити вашi злиднi. Не мало пiшло мого добра i по Гетьманщинi. Як та

бiдна курка-клопотуха, що знайде зернятко - да й те оддасть сво?м

курчаткам, так i я все до останнього жупана пороздавав сво?м дiткам. А

тепер от i сам обголiв так, що й пучки лiзуть iз чобiт - доведеться

незабаром ходити так, як лапко. Що ж? Походимо й без чобiт, аби мо?м

дiткам було добре.

- Батьку ти наш рiдний!- кричать кругом ледвi не скрiзь сльози.- Дак

лучче ж ми збудем усе до остатнього рам'я та справимо тобi такi сап'янцi,

що i в царя нема? кращих!

- Господь з вами, мо? дiтки, господь з вами! - каже, здвигаючи плечима