Iзнов до Петра,- покидав зовсiм сей свiт, набитий бабами та всякими

химерами, уже був i ногу поставив на порiг, щоб iти в далеку дорогу, так

що ж? Учепились за мене добрi люде i таки вернули назад. Думають, куди яке

добре дiло зробили, що не дали вмерти! ?м зда?ться, що й нема вже в бога

нiчого кращого над оцю мiзерну жизнь; а от у кого товку ? хоть за шеляг,

то всякому скаже, що вона не сто?ть нiякогiсiнького жалю!

- Скажи ж менi,- перебив його мiзкованн? Петро,- як оте? ти опинивсь на

сiм боцi?

- А так,- каже,- що взяли добрi люде та й давай няньчити, сповивати,

купати, наповати усякими зiллями, а далi й сюди з собою завезли. Дуже тут

мене треба! I куди ж утрапили? Якраз у хату до мо?? матерi! Тут уже баби

як попали мене в сво? лапи, то от, як бач, нiяким побитом не одкараскаюсь.

Притьмом кажуть, що я нездужаю; а я так нездужаю, що ведмедя б за ухо

вдержав. Коли б не божий чоловiк, то довелось би з нудьги пропасти мiж

плаксивим бабством. Той, спасибi йому, розважить таки iнколи душу

козацькою пiснею та й на божий мир дивиться по-людськи.

- А побратим же твiй де? - спитав Петро.

- Побратимовi,- каже,- мо?му тепер доволi дiла. Хочемо задати перцю

городовiй старшинi, так шата?ться тепер по всiх усюдах, наче ткацький

човник по основi. Нап'яли братчики вам добру основу; витчуть вам таку

сорочку, що нi руками, нi ногами не повернете.

- Слухай, брате,- каже Петро,- коли казати, то кажи ясно, а не

загадками.

- Кажи йому ясно! - засмiявшись, мовив запорожець.- Який тепер чорт

скаже тобi що-небудь ясно, коли звiдусюди нахмарило? Виясниться вам хiба

тодi, як заторохтить грiм та заблиска? блискавиця. А вже до сього не

далеко. Казав побратим, що вже над Остром, у Романовського Кутi, нашi i

кош заложили. Сьогоднi, тривай, чи i сам Iван Мартинович не прибуде з

отаманн?м; а к завтрьому iк ранку, щоб i бояре царськi? не над'?хали.

Чорний люд збира?ться пiд Нiжень, як сарана. Кажуть, у Нiженi пiд раду

великий урожай на кармазини...

У Петра од таких речей аж мороз пiшов поза шкурою. Перш усього подумав

вiн про свого панотця i вже хотiв був бiгти до хутора, щоб його

сповiстити, да згадав, що панотець у дорозi. Друга його думка була про

Лесю: боявсь, щоб як-небудь i ?й у козацьких чварах не досталось, а ще

бiльш боявсь, щоб Кирило Тур, пiд сей каламутний час, удруге не вкрав ??,

так як у Ки?вi. Що ж тут чинити?.. "Заведу про не? рiч iз запорожцем!" Да

й натякнув про Лесю.

- Ге-ге-ге! - каже, зареготавши, запорожець - Невже ти ще й досi не

викинув з голови тi? дурницi? Менi здавалось, досить пустити чоловiковi

пiввiдра кровi, щоб одумавсь, аж, мабуть, нi! Мабуть, вас няньки вже

змалечку загодовують такою кашею, щоб i з сивим волосом не перестав

чоловiк липнути до баб!

- А ти, вразький прудиусе,- каже смiючись Петро,- невже б то занедбав

дiвчину, що бивсь за не?, мов скажений?

- Пху! - аж плюнув з серця запорожець.- Став би я тепер думати про таку

пакость! Один тому час, що чоловiк iскрутиться. Тепер давай менi хоч копу

таких дiвчат, то, ?й-богу,- от велике слово "?й-богу",-_ усiх оддам за

люльку тютюну!

Полегшало в козака на душi.

- Ну, куди ж,- каже,- оте? ти iдеш?

- Та от бач, божий чоловiк звелiв менi проходжуватись по пущi, а баби

мо?... се сестра моя, коли хоч знати, а там у хатi ще й мати ?... так баби

мо? не ймуть вiри, що я одужав. Та вже я ?м сьогоднi докажу, що пора ?м од

мене одчепитись: осiдлаю коня та про?ду по полю так, щоб аж ворогам було

тяжко, як мовляв Черевань. А що бак Черевань?

- Тут iз нами у Гвинтовки,- каже Петро.

- Дак ми з тобою сусiде,- сказав запорожець.- Ну, братику, будемо ж

тепер жити мирно, коли тiлько проживе тепер [мирно] хоч одна душа на

Вкра?нi. А поки що ходiмо лиш у хату та поснiдаймо.

Петро на те iзозволивсь. А в хатi вже поралась коло печi стара мати:

пекла млинцi на снiданн?.

- От i моя ненька старенька,- сказав Кирило Тур, да й каже матерi:

- Коли хоч, нене, знати, що се за козак, так се той самий, що разом нас