Iз Iванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки

що Укра?ною по Ромен владiти. Сомко аж за голову взявся.

- Миргородський,- каже,- полтавський... промiняти мене на Iванця! Нi,

пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкра?нi! Положили ми ?? з батьком

Богданом у домовину! Да гляди лиш,- каже Юсковi,- чи правда ще сьому?

- Ой, коли б то сьому була брехня! - одвiту? Юско. - Так от же стинно,

що Iванець у Зiньковi гуля? в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене,

пане ясновельможний. А запорожцi, кажуть, велику ласку у царя мають i чого

попросять, усе цар по ?х робить. Тим-то князь, зазвавши полковникiв до

Зiнькова, погодив ?х, царевим словом, слухати Iванця як гетьмана. А в нас

тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре.

Запобiгаючи царсько? ласки, усi тро? згодились, щоб Iванець по Ромен

Укра?ною правив.

- Так, так! - каже гiрко Сомко.- Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар,

чи свинопас,- аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання!

Тепер-то я побачив тебе в вiчi. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби

тiлько верховодити над iншими!.. Ну, а Васюта ж? I той поклонивсь

Iванцевi?

- Нi, мабуть,- одвiтовав сотник Юско,- бо, каже бурмистер, попившись,

запорожцi i на Васюту похвалялись да й на всю городову старшину недобрим

духом дишуть, а найбiльш тi?, що з винникiв да з парубкiв, що которого

хазя?н коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити.

- Ось якими новинами привiтають нас у мо?й Гетьманщинi! - каже, гiрко

усмiхнувшись, Сомко до Шрама.- Ну, да ще помiря?мось, чия вiзьме. О, да й

провчу ж я сво?х зрадникiв!

- Що ж ти, сину, дума?ш чинити? - спитав Шрам.

- А що ж! ?хати до Переяслава, постягати до обозу пiдручнi? менi полки

да й стояти хоть проти цiлого свiту! Що менi тi? князi да бояре? Що се

вони видумали - шматовати Укра?ну? Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не

втручайся! Де два козаки, там вони третього самi судять. Побачимо, чия

буде сила!

- I оте?,- каже Шрам,- замiсть вiйни з недоляшком Тетерею, заведеться

вiйна мiж сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у сво? руки Iванець

три полки, то без бою його з Укра?ни не випреш. А Васюта собi пiднiметься,

бо за ним уся Сiверiя, уся стародубiвщина потягне. Дожидайтесь же тепер,

паволочане, поки Сомко справиться з сво?ми ворогами! Коли б iще пiд сю

заверюху сам i

Тетеря не перелiз через Днiпро; бо в них з ляхами щось_ таке вже

компону?ться.

- Ну, а що ж би ти робив, батьку? - пита? , гетьман.- Порадь мене сво?ю

головою; я тебе послухаю.

- От що я тобi пораяв би! ?дь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усiх

полковникiв, щоб убоялись бога да подумали про козацьку славу, що ось

Iванець простяга? руку, щоб ?? скаляти, внiвець обернути. А я тим часом

по?ду з Череванем у Нiжень. Я одкрию божевiльному Васютi очi, що й сам

пропаде, i другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш

вiн приложить сво? потуги до тво?х; тодi в усякого руки опустяться, а тво?

полковники знов до тебе вернуться.

- Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так,

як покiйний гетьман iз Гладким.

- Ну, не хвались iще, синку, да богу молись,- сказав понуро Шрам.- Тодi

скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.

Попрощались i роз'?хались. Нiхто нiкому не сказав на прощанн? веселого

слова. Усiм на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем.

- Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Укра?ну! - говорив сам собi

Шрам, понуривши голову, ?хав позад усiх, не хотiв нi з ким розмовляти.-

Невже ж,- каже,- оте? справдi усе й розкотиться, як горох iз жменi? Невже

ж на те козаки воювали i кров свою проливали, щоб пропала козацька слава

порошиною з дула?

Да й згадав старий смутну пiсню, що зложив божий чоловiк, як умер

батько Хмельницький:

Чи вже ж дармо тая безщасна _Укра?на богоi молила,

Щоб мiцна його воля з пiд кормиги лядсько? слобонила,

На позор да поругу невiрним не давала, щастям надiлила,-

Чи вже ж дармо вона боговi молила?

"Мабуть, що_ дармо, - дума? собi Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб

Укра?на з упоко?м хлiба-солi уживала! Чи, може, приходить уже кiнець

свiту, що возстане свiй на свого? I звiдки ж пiдiйма?ться хмара, боже ти

мiй милий?.. Запорожж? перше було гнiздом лицарства козацького, а тепер

виводить тiлько хижих вовкiв да лисиць. Оте?, мабуть, дожились вражi сини

до порожнiх кишень, то й заводять мiж народом трусу, щоб пiд каламутний

час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим

сiромахам, що в городового козака повно в господi. А який же враг посилав

на Запорожж?, як, по розгромi ляхiв, усякому було вiльно займати

займанщину? Нi, ось пiдем лицарювати!.. П'янствовати да багла? бити, а не

лицарювати!.. Пожалуй, iншi спасеннi душi справдi одбiгли займанщйни, яко

су?ти мирсько?; а другий розбишака пiшов у Сiч, аби не робити дiла на

господарствi. От i налицарювали! Утiшайсь, Укра?но, сво?ми дiтками!