I

По веснi 1663 року дво? подорожнiх, верхи на добрих конях, iзближались

до Ки?ва з Бiлогородського шляху. Один був молодий собi козак, збройний,

як до вiйни; другий по одежi i по сивiй бородi, сказать би, пiп, а по

шаблюцi пiд рясою, по пiстолях за поясом i по довгих шрамах на виду -

старий "козарлюга". Конi в ?х потомленi, одежа й тороки позапилюванi:

зараз було знати, що iдуть не зблизька.

Не до?здячи верстов зо двi чи зо три до Ки?ва, взяли вони у лiву руку

да й побрались га?м, по кривiй дорiжцi. I хто тiльки бачив, як вони з поля

повернули в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива

дорiжка вела до Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко

грошовитий да й веселий пан iз козацтва, що збагатилось за десятилiтню

рiйну з ляхами. Рiч тут про Богдана Хмельницького, як вiн рокiв з десяток

шарпав з козаками шляхетних ляхiв i недоляшкiв. От тодi-то й Черевань

доскочив собi незчисленного скарбу, та пiсля вiйни й сiв хутором коло

Ки?ва.

Було вже надвечiр. Сонце свiтило стиха, без жари; i любо було

поглянути, як воно розливалось по зелених вiтах, по сукуватих, мохнатих

дубах i по молодiй травицi. Пташки спiвали i свистали усюди по гаю так

голосно да гарно, що все кругом неначе усмiхалось. А подорожнi були якось

смутнi?. Нiхто б не сказав, що вони iдуть у гостi до веселою пана

Череваня.

От же вони вже й пiд Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справдi

наче хмарами. Кругом обняла його рiчка з зеленими плавами, лозами й

очеретами. Через рiчку йшла до ворiт гребелька. А ворота в Череваня не

простi, а державськi. Замiсть ушул - рублена башта пiд гонтовим щитом, i

пiд башту вже дубовi ворота, густо од верху до низу цвяхованi. Бувало

тодi, у ту старовину, таке, що i вдень i вночi сподiвайсь лихого гостя -

татарина або ляха. Так над ворiтьми у баштi було й вiконце, щоб

роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи нi. Над щитом -

гостроверхий гребiнь iз дубових паль, а округ хутора - годящий вал.

Пiд'?хавши гостi пiд браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пiшла

луна, а в хуторi не озивавсь нiхто; да вже нескоро хтось за ворiтьми почав

кашляти, i стало чути, як щось або старе, або недуже береться в баштi по

сходах до вiконця, лiзе да й гуторить само з собою.

- Враг його,- каже,- зна?, який тепер люд настав! При?де казна-що,

казна-звiдки та й грюкотить, як ворiт не розламле. А якби рокiв

п'ятнадцять або двадцять назад, так усяке сидiло по Вкра?нi тихо та

смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, то-то бо!.. Якби вражi ляхи, собi на

лихо, не потривожили козацького рою, то й досi б, може, так би сидiли.

Погано було за ляхiв, та вже ж i нашi гуляють не в свою голову! Ох, боже

правий, боже правий!

- Се Василь Невольник,- каже тодi пiп.- Однаковий i досi.

- Хто там грюка?, наче в сво? ворота? - пита? Василь Невольник крiзь

вiконце.

- Да годi тобi розпитувать! - озвався пiп. - Бачиш, що не татаре, то i

впускай.

- Боже мiй правий! - аж скрикнув Василь Невольник.- Та се ж паволоцький

Дiрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бiгти до пана.

- Одчини перше ворота,- озвався Шрам,- а потiм бiжи собi, куди хоч.

- Правда, правда, добродiю мiй любий! - каже старий ключник да й почав

Iспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам iз собою.- Гора з горою не

зiйдеться, а чоловiк з чоловiком зiйдеться. Ох, не думали ж мо? старi очi

вбачати пана Шрама!

От одчинились ворота. Полковник Шрам iз сином (той молодий козак був

його син), схилившись, i в'?хали. Василь Невольник з велико? радостi не

знав, що й робити: кинувся до Шрама i поцiловав його в колiно.

Далi до сина:

- Боже правий! Боже правий! Та се ж твiй Петрусь! Орел, а не козак!

Петро нагнувсь iз сiдла i поцiловавсь iз Василем Невольником.

- Орел, а не козак! - каже знов Василь Невольник. - Що, якби таких

друзяк припливло хоч двi чайки до Кермана, як я пропадав там у неволi? Ох,

боже правий! Далась менi та проклята неволя добре знати, не забуду ??

довiку!

Справдi, Василь Невольник був собi дiдусь такий мiзерний, мов зараз

тiлько з неволi випущений: невеличкий, похилий, а чi йому позападали i

наче до , чого придивляються а губи якось покривились, що ти б сказав -

вiн i зроду не смiявся. У синьому жупанковi, у старих полотняних

шароварах, да й те на йому було мо,в позичене.

Петро, старого Шрама син, скочив на землю i взяв од панотця коня.

- Веди ж нас, Василю, до пана,- каже полковник Шрам.- Де вiн? Чи в

свiтлицi, чи в пасiцi? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер

певно вже пасiчнику?.

- Еге, добродiю,- каже Василь Невольник,- благую часть iзбрав собi пан

Черевань - нехай його господь на свiтi подержить! Мало куди й виходить iз

пасiки.

- Ну, да все ж од людей iще не одцурався? Чи, може, справдi зробивсь

пустинножителем?

- Йому од людей одцуратись! - каже Василь Невольник.- Та йому й хлiб не

пiде в душу, якби його люде покинули. У нас i тепер не без гостей. Побачиш

сам, що в нас за гiсть тепер у Хмарищi.

Да одчинивши дiдусь у пасiку хвiрточку, i повiв Шрама попiд деревом.

Що ж то був за Шрам такий i як се вiн був разом пiп i полковник?

Був вiн син паволоцького попа, по прiзвищу Чепурного, учився в

Ки?вськiй братськiй школi, i вже сай вийшов був на попи. Як же пiднялись

козаки з гетцу маном Остряницею, то i вiн устряв до козацького вiйська; бо

гарячий був чоловiк Шрам i не всидiв би у сво?й парафi?, чуючи, як

Iлл?ться рiдна йому кров за безбожний глум польських консистентiв ,I

урядникiв над укра?нцями, за наругу католикiв i унiтiв над греко-руською

вiрою. Тодi-бо дiйшло безладд? в Польщi до того, що робив усякий староста,

усякий ротмiстр, усякий значний чоловiк, що йому в божевiльну голову

прийде, а найбiльш iз народом неоружним, з мiщанами i хлiборобами, которi

не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовнiри, консистуючи в

городах i селах, беззаконнi окорми i напитки од людей вимагати, жiнок та

дiвчат козачих, мiщанських i посполитих безчестити i мордовати, людей

серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували ?х

бичовати й поганяти, щоб, на один смiх i наругу, лiд плугом орали й

рисовали. А тим часом католицькi пани з нашими перевертнями усиловались

унiю на Вкра?нi прищепити i не в одну церкву попом унiта, на огиду людям,

поставили; вiру благочестиву мужицькою вiрою називали, а оддаючи жидам у

оренду села, не раз iз селами й церкви ?м на одкуп оддавали. I нiкому було

на такi наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да ?пископи у

руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за

старост, за державцiв i ?х намiсникiв i орандарiв руку тягнула, а мiж себе

дiлилась козацькою платою - по тридцяти золотих на всякого ре?стрового од

короля i Речi Посполито?. То й ре?стровим чи городовим козакам було тiсно.

Багато з них до пiдданства старостам i державцям приневолено; которi ж

остались ре?стровими козаками, тi? робили в сво?? старшини всяку роботу по

дворах. Шiсть тисяч тiлько ?х оставлено в ре?стрi, да й тi?, бувши в

великiй неволi в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхiв руку i тiлько

вже при Хмельницькому одностайне за Вкра?ну повстали. Так як би ?м земляки

у сво?й тiснотi й нуждах жаловались?.. Жаловались миряне i попи

благочестивi? тiлько далеким сво?м землякам - козакам запорозьким, которi,

живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самi з себе вибирали i

гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От i виходили з Запорожжя

один за одним гетьмани козацькi?: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця - з

мечем i пожежею супротив ворогiв рiдного краю.

Тiлько ж ненадовго пiдiймали укра?нцi пiд ?х хорогвами похилу голову.

Ляхи держались мiцне за руки з недоляшками, гасили хутко полом'? i знов

по-свойому обертали Укра?ну. Аж ось пiднявсь страшенний, невгасимий пожар