Динамічний стереотип та екстраполяція рухових навичок

Рухова навичка є сформованим комплексом рухів, що складається з декількох фаз, зв'язаних в одну цілу рухову дію. Спостерігається певний закономірний зв'язок заміни одних елементів іншими. Цей зв'язок постійний і проходить в одному напрямку. Цей своєрідний ланцюг рухових дій стає стереотипністю, тобто чіткою визначеністю. Ця стереотипність належить тільки до зовнішньої форми рухів. Проте внутрішня структура цього стереотипу мінлива; тобто змінюється склад м'язів, які приймають участь у русі, кількість рухових одиниць, що скорочуються тощо. Тому часові та силові зміни між фазами цілісного руху змінюються. І.П. Павлов назвав цей стереотип, динамічним. Такий динамічний стереотип характерний для циклічних та ациклічних стандартних рухів (біг, гімнастика). У ситуаційних видах спорту стереотипність належить не до послідовності складних рухових комбінацій, а лише до окремих елементів (удари, кидки та ін.).

У процесі життєдіяльності людини доводиться виконувати рухові дії "з місця" без будь-якої попередньої підготовки. Це стає можливим завдяки високій пластичності ЦНС. Здатність ЦНС на основі наявного досвіду адекватно розв'язувати рухові завдання, які знову виникли, називається екстраполяцією.

Форми екстраполяції різні. Екстраполяція здійснюється не тільки при формуванні нових, але й при звичних рухових діях. Так, якщо спортсмен володіє декількома варіантами кидка в баскетбольну корзину, то він екстраполює його види у найрізноманітніших ситуаціях і варіантах.

Екстраполяція рухових навичок особливо яскраво виявляється у спортивних іграх, єдиноборстві.

Роль зворотних зв'язків, аферентного синтезу й акцептора дії у формуванні рухових навичок

При виконанні складних рухів ЦНС здійснює пускові та вегетативні впливи на основі зворотної інформації, що йде від внутрішніх органів та із зовнішнього середовища. Сигнали зворотних зв'язків є найважливішим фактором корекції рухів. Вони надходять до ЦНС через аналізатори й називаються, на думку М.О. Бернштейна, "сенсорними корекціями".

Розрізняють внутрішні (від внутрішніх органів, м'язів) і зовнішні (точність удару, кидка, передачі м'яча та ін.) зворотні зв'язки. Внутрішні зворотні зв'язки здійснюються через пропріорецептивну й вестибулярну сенсорні системи, а зовнішні - через слухову, зорову, тактильну.

Велику роль у формуванні рухових навичок відіграє інтеграція аферентного синтезу й акцептора дії. Згідно з теорією функціональної системи П.К. Анохіна, аферентний синтез містить 4 фактори:

1) мотивація;

2) обстановочна інформація;

3) пам'ять;

4) пускова інформація (рис. 5).

Характерно, що перші три фактори (мотивація, обстановочна інформація і пам'ять) забезпечують напрямок та якість реакції, а пускова інформація забезпечує запуск реакції у відповідь.

Аферентний синтез відіграє вирішальну роль у формуванні адекватних рухових дій на зміну зовнішнього середовища. У результаті аферентного синтезу й на основі попереднього досвіду формується модель дії ще до його початку. Зворотна аферентація звіряється з цими параметрами руху. Отже, створюється випереджальний комплекс збудження, який містить аферентний синтез і сигнали зворотного зв'язку, що йдуть від здійснюваних рухів. Цей комплекс називається акцептором дії.

Рис. 5. Загальна архітектура функціональної системи (за П.К. Анохіним).

У чому полягає фізіологічна суть акцептора дії? Згідно з уявленнями П.К. Анохіна, акцептор дії є широко розгалуженим апаратом оцінки аферентних сигналів про виконання дії. Якщо сигнали про виконання руху не збігаються, з акцепторами, виникає пошук нових, відповідних програм рухів.

Згідно з уявленнями М.О Бернштейна, програмування і прогнозування дій завжди раціональне. При раптовій зміні ситуації відбувається зміна стереотипних форм руху. Постійна творча діяльність, яка здійснюється корою великих півкуль, характерна для людей, що володіють великим запасом рухових навичок, формування рухової навички - це не заучування постійної форми руху, а постійне його вдосконалення.

Процес спортивної техніки будується на фізіологічних передумовах формування рухових навичок. Ці передумови сформовані у своєрідні принципи навчання, кожному з яких дається фізіологічне обґрунтування.

1. Принцип поступового ускладнення техніки руху: рухові навички формуються на базі простих, раніше вироблених рухових актів. У цьому велика роль підготовчих вправ. Цілісна вправа розподіляється на елементи - від простих до більш складних - такий процес формування навички (наприклад, опорний стрибок у спортивній гімнастиці). Розв'язання цього складного завдання можливе при збереженні структурної і біомеханічної цілісності вправи.

2. Обов'язкова систематичність у виконанні рухів, що вивчаються, оскільки необхідно виробити міцні тимчасові зв'язки.

3. Різнобічність у навчанні спортивної техніки передбачає можливість екстраполювати рухові навички за наявності негативних факторів.

4. Принцип індивідуалізації у навчанні передбачає не сліпе копіювання техніки, а індивідуальний підхід до її формування на основі генетичних факторів.

При навчанні спортивних рухів необхідно враховувати ефективність спортивної техніки. Нераціональна техніка рухів залучає до роботи багато груп м'язів, які вимагають додаткової витрати енергії.