Психогенетика, психофізіологія, нейрофізіологія індивідуальних відмінностей

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного - центра­льна проблема диференційної психології. Відомо, що індивідуальні роз­ходження породжуються численними і складними взаємодіями між спад­ковістю і середовищем.

Відносну роль факторів спадковості і середовища у формуванні ін­дивідуально-психічних відмінностей людини, зокрема розумових здіб­ностей вивчає психогенетика. Основними поняттями психогенентики є генотип, середовище і спадковість. Генотип - це сума генів людини, які вона одержує від своїх бать­ків.

У ході онтогенезу генотип виконує дві основні функції:

• саме генотип робить усіх людей схожими один на одного. Ос­кільки всі люди належать до одного біологічного виду, вони мають деякі спільні видові особливості. До їх числа належать однакова для всіх будова тіла, прямоходіння, наявність провідної руки, здатність до мовленнєвої комунікації і вищих психічних функцій. Перераховані особливості виникли в результаті антропогенезу. Вони властиві всім; здоровим людям і визначаються наявністю фонду незмінної консервативної спадковості;

• водночас людська різноманітність настільки велика, що не можливо зустріти двох однакових людей (за виключенням однояйцевих близнюків). Ця різноманітність також у значній мірі може визначати­ся спадковістю, оскільки генотип людини містить унікальне, властиве м'ііьки їй поєднання генів. За деякими даними, число можливих ком­бінацій генів настільки велике, що на декілька порядків переважає число всіх людей, які жили до цих пір на Землі.

Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище - його мінливість і можливість пристосовуватися до умов життя, що змінюються. Спадковість міститься у генах, переданих батьками ембріонові при заплідненні. Якщо є хімічне розбалансування або неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Однак навіть у звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поводження, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня - біохіміч­них, фізіологічних, психологічних. А всередині границь спадковості і кінцевий результат залежить від середовища. Таким чином, у кожнім прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось від середовища, головне - визначити міру і зміст цих впливів. Крім того, у людини присутнє соціальне наслідування, якого позбавлені числені тварини (наслідування культурних зразків, передача акцентуації, наприклад, шизоїдної, від матері до дитини за допомогою материнського виховання, формування сімейних сценаріїв). Однак у цих випадках відзначають скоріше стійкий прояв особливостей протягом декількох поколінь, але без генетичної фіксації.

Сучасне ставлення до взаємодії середовища і спадковості мож­на визначити у наступних положеннях:

- Більшість спадкоємних ознак піддається зміні, і навіть спадкоємні хвороби не є неминучими.

- Сліди средовищних впливів можуть бути досить стійкими в психологічному вигляді індивіда, хоча передаватися наступним поколін­ним генетично вони не будуть.

- Генотипно-середовищний вплив проявляється в тому, що од­накові умови середовища більш сприятливі для людей з одним генотипом і менш сприятливі для людей з іншим генотипом. Іншими словами, уявлення про генотипно-середовищний вплив дозволяє з'ясувати, в якій мірі результати середовищних впливів залежать від генетичних відмінностей між людьми.

Якщо узагальнити сьогоднішнє розуміння спадковості і середо­вища, то отримаємо наступні визначення:

Спадковість - це не просто окремі ознаки, що впливають на по­водження (наприклад, властивості нервової системи, як вважалося протягом довгого часу), а й вроджені програми поводження.

Середовище - це не лише низка стимулів, на які індивід реагує протягом усього життя, починаючи повітрям і їжею і завершуючи умовами освіти і стосунками з оточуючими, це, скоріше, система вза­ємодій людини і світу.

Розглянемо підходи окремих вчених сучасності до розуміння се­редовища.

М. Черноушек пропонує наступні ознаки середовища: У середовища відсутні твердо фіксовані рамки у часі і просторі (тобто воно є тлом людського буття, що виступає як фігура).

® Воно впливає на всі почуття одразу. Середовище дає не тільки головну, але і другорядну (перифе­рійну) інформацію. Містить завжди більше інформації, ніж ми здатні переробити.

® Середовище сприймається у зв'язку з діяльністю. Будь-яке середовище, поряд з матеріальними особливостями, має психологічні і символічні значення. Навколишнє середовище діє як єдине ціле. Таким чином, оче­видно, що ми одночасно існуємо в декількох середовищах.

У. Бронфенбреннер у праці "Екологія людського розвитку" роз­глядає середовище як систему з чотирьох концентричних структур:

© мікросистема - структура діяльностей, ролей і міжособистісних взаємодій у даному конкретному оточенні;

© мезосистема - структура взаємини двох і більш середовищ (сім'я і робота, дім і група однолітків). Так, якщо брат і сестра ходять в одну школу, але сестрі дозволяють приводити додому подруг, а бра­тові - ні, мезосистема їхньої життєдіяльності буде розрізнятися;

© екзосистема - середовище, у просторі якого відбуваються зна­чимі події (коло спілкування). Так, діти можуть ходити в ту саму школу, але при цьому коло однокласників може бути значущим для однієї дитини і байдужним для іншої, усі важливі життєві події якої відбуваються, наприклад, у художній школі;

© макросистема - субкультура (цінності, закони і традиції, яки­ми керується людина).

Автор вважає, що середовище містить два основних виміри: це види діяльності, у які включена людина, і характеристики наставни­ків (учителів), яких він вибирає для себе протягом усього життя. На різних стадіях розвитку людина, природно, вибирає і змінює своє се­редовище, причому протягом життя роль власної активності у формуванні середовища постійно збільшується.

В.С. Мухіна у поняття середовища включає предметний світ, об­разно-знакові системи, соціальний простір і природну реальність.

Загалом варто відзначити, що сьогодні, говорячи про середовище, розуміють різні виміри об'єктивної і суб'єктивної реальності, порів­няйте для прикладу такі популярні поняття як "мовне середовище", "освітнє середовище", "віртуальне середовище" тощо. Середовищний вплив, таким чином, містить у собі визначеність психічних особливостей географічними умовами - ландшафтом, клі­матом і т.д. (географічний детермінізм); змістом культури і субкультури; необхідними і цінними для суб'єкта речами; якістю і формою спілкування людини. Присвоєння (персоналізація) вмісту середовища -важливий фактор особистості і самосвідомості людини.

Різні підходи по-різному оцінюють вплив двох факторів - спад­ковість і середовище - формування індивідуальності. Історично виок­ремилися наступні групи теорій залежно від того, чому надається перевага - біологічній чи середовищній, соціально-культурної детер­мінації.

У біогенетичних теоріях формування індивідуальності розу­міється як визначене вродженими й генетичними задатками. Розвиток - поступове розгортання цих властивостей у часі, а внесок середо­вищних впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко є тео­ретичною основою расистських вчень про споконвічне розходження націй. Прихильниками цього підходу були Ф.Гальтон, Ст. Хол.

Соціогенетичні теорії (сенсуалістичний підхід, що затвер­джує примат досвіду) стверджують, що споконвічно людина - чиста дошка (табула раса), а всі її досягнення й особливості обумовлені зов­нішніми умовами (середовищем). Подібна позиція розділялася Док. Локком. Ці теорії більше прогресивні, але їхній недолік - розуміння людини як споконвічно пасивної істоти, об'єкта впливу.

Двохфакторні теорії (конвергенції двох факторів) розуміли розвиток як результат взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. А.Біне, К.Бюлер, В.Штерн вважали, що середовище накладається на фактори спадковості. Основоположник двохфакторної теорії В.Штерн відзначав, що про жодну функцію не можна запитувати, ззовні вона чи зсередини. Треба цікавитися - що у ній ззовні й що зсередини. Але й у рамках двохфакторних теорій дитина як і раніше залишається пасивним учасником змін, що відбуваються у ній.

Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний під­хід) Л. С. Виготського стверджує, що розвиток індивідуальності мож­ливо завдяки наявності культури - узагальненого досвіду людства. Уроджені властивості людини є умовами розвитку, середовище - дже­рело її розвитку (тому що у ньому міститься те, чим повинна опа­нувати людина). Вищі психічні функції, які властиві тільки людині, опосередковані знаннями і предметною діяльністю, що представляють собою зміст культури. А для того щоб дитина могла привласнити досвід людства, необхідно, щоб вона вступила в особливі відносини з навколишнім світом: не пристосовувалася, а активно привласнюва­ла собі досвід попередніх поколінь у процесі спільної діяльності й спіл­кування з дорослими, що є носіями культури. У наш час дискусія між прихильниками факторів спадковості й середовища втратила колишню гостроту. Численні дослідження, при­свячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не мо­жуть дати однозначної оцінки внеску середовища або спадковості.

Психофізіологія індивідуальних відмінностей. Однією з найважливіших проблем диференціальної психології є проблема залежності між індивідуальними варіаціями людської пове­дінки, з одного боку, та індивідуальними особливостями - з іншого. Індивідуальні відмінності, які обумовлені властивостями нервової сис­теми (НС), не визначають змісту психічного. Вони знаходять свій про­яв в формально-динамічних особливостях психіки і поведінки люди­ни (у швидкості, темпі, працездатності).

Згідно І.Павлова, домінуючу роль у визначенні ознак індивідуаль­ності відіграє центральна нервова система (ЦНС) з її властивостями процесів збудження і гальмування. Ідея основних властивостей нервової системи як основних параметрів психофізіологічної організації індивідуальності стала одним з найвизначніших досягнень павловської школи. Це дало можливість розгорнути плідну експериментальну роботу всім тим дослідникам, які аналізували індивідуальні відмінності в поведінці і реагуванні.

Згідно І.Павлова, властивості нервової системи - це вроджені характеристики нервової тканини, які регулюють основні процеси (збудження і гальмування).І.Павлов вивчає три властивості процесів збудження і гальмува­ння:

1. силу - слабкість;

Сила нервового процесу - характеризується працездатністю, ви­тривалість НС і означає здатність її переносити тривале, або ко­роткочасне, але сильне збудження або гальмування.

Слабкість нервового процесу ~ це нездатність нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження або гальмування. При їх дії нервові клітини дуже швидко переходять в стан охорон­ного гальмування.

Для сильної НС характерний більш чіткий прояв "закону сили", згідно якого при збільшенні інтенсивності подразника збільшується величина реакції - відповіді. Сила НС по відношенню до збудження пов'язана обернено-пропорційною залежністю з чутливістю аналіза­торів: при сильній НС спостерігається, як правило, низька чутливість; при слабкій НС - висока.

2. Рухливість - інертність; Рухливість нервових процесів - це здатність їх швидко зміню­вати один одного (швидкість появи нервового процесу у відповідь на подразнення, швидкість утворення нових умовних рефлексів).