Контрольні запитання і завдання:

1. Що таке диференційна психологія, її предмет?

2. Які основні задачі диференційної психології як теоретичної і прикладної науки?

3. Визначте основні блоки, які становлять фундамент диференцій­ної психології?

4. Назвіть історичні передумови виникнення диференційної пси­хології.

5. Визначте особливості становлення диференційної психології як науки.

6. Охарактеризуйте донауковий, природничо-науковий та гумані­тарний етапи

7. розвитку психології?

8. Як ставиться сучасна наука до даних графології, фізіономіки і френології?

Лекція 2

Предмет: диференційна психологія

Тема: Індивід, Індивідуальність, Особистість - інтегральні біопсихосоціальні характеристики людини План:

1. Особистість, індивід, індивідуальність

2. Психологічна структура особистості за Асмоловим та Платоновим.

3. Психологічна структура особистості (четвертий рівень узагальнення-конкретизації)

4. Індивідуальність - інтегральна біопсихосоціальна характеристика Людини.

Література

1. Либин А.В. Дифференциальная психология. – М.: Смысл; Издательский центр «Академия», 2004

2. Мерлин В. С. Очерк интегрального исследования индивидуальности. — М., 1986.

3. Романовська Л.І., Подкоритова Л.О.. Диференційна психологія: Навч. посіб. Львів: "Новий Світ – 2000; 2008.-235 с

4. Развитие психофизиологических функций взрослых людей (средняя взрослость) / Под ред. Б. Г. Ананьева, Е. И. Степановой. — М., 1977.

5. Рудкевич Л. А. Талант: психология и становление: Социальная психология личности / Научн. ред. А. А. Бодалев. — Л., 1974.

6. Саморегуляция и прогнозирование социального поведения личности / Ред. В. А. Ядов. - Л., 1979.

7. Человек как объект социологического исследования / Под ред. Л. И. Спиридоно­ва, Я. И. Гилинского. — Л., 1977.

8. Штерн В. Дифференциальная психология и ее методические основы. М.: Наука, 1998

9. Юнг К.Г Психологические типы. СПб.: Ювента, М.: Прогрес-Универс, 1995

1. Особистість, індивід, індивідуальність

Коли ми говоримо про одиничне і типове, доречно використову­вати такі поняття як індивід, особистість, індивідуальність.

Поняття індивід (від лат. неподільне) використову­ється у психології у кількох значеннях:

© фізичний носій психологічних характеристик людини;

© людина як одинична природна істота, представник виду Ното Sаріепs, продукт філогенетичного і онтогенетичного розвитку, єд­ності вродженого і набутого, носій індивідуально своєрідних рис (за­датки, потяги тощо);

© окремий представник людської спільноти; соціальна істота, яка виходить за рамки своєї природної (біологічної) обмеженості і використовує знаряддя, знаки і через них оволодіває власною поведін­кою і психічними процесами.

Крім того, поняття індивід по-різному може розумітися дослідни­ками, наприклад, К.Абульханова-Славська використовує поняття "со­ціальний індивід", щоб відокремити конкретного суб'єкта від соціа­льної групи. Індивід створює передумови особливостей особистості, але не мо­же принципово детермінувати тих її якостей, які є соціокультурними за походженням.

Особистість (за О.Леонтьєвим) - це системна якість індивіда, що здобувається ним у ході культурно-історичного розвитку в проце­сі соціалізації і має властивості активності, суб'єктності, упере­дженості, усвідомленості.

По логіці цього визначення, не кожний індивід розвивається в особистість, а особистість, у свою чергу, не завжди однозначно виз­начається своїми анатомо-фізіологічними передумовами. Розбіжність індивіда й особистості ілюструється на прикладі літературних персо­нажів, що не мають тілесної оболонки, але при цьому мають певні ри­си особистості. Розуміння взаємодії індивіда й особистості відбиває в цілому проблему тіла й духу, що розв'язувалася в історії по-різному. Так, на­приклад, стверджуючи, що тіло - це доля, З.Фрейд біологічному фундаменту особистості призначав вирішальну роль у житті людини, а у вітчизняній психології, навпроти, кілька десятиліть назад широко обговорювалися умови становлення індивіда особистістю: хто може називатися особистістю, а хто залишається лише індивідом. Це проти­ставлення, втім, мало не стільки науковий, скільки ідеологічний зміст, що цілком усвідомлювалося прихильниками психофізіологіч­ного крила психології індивідуальних відмінностей. Певною мірою, проблеми взаємодії "індивід-особистість" знахо­дить своє вирішення у понятті "індивідуальність". Індивідуальність - це людина, що характеризується з позиції своїх соціально значущих відмінностей від інших людей; своєрідність психіки та особистості індивіда, її неповторність.

У психології існує кілька підходів до структури індивідуальності. Розглянемо окремі з них для прикладу. Для того щоб об'єднати ха­рактеристики індивіда й особистості, В.Мерлін увів поняття інтегра­льної індивідуальності, підкреслюючи самою назвою, що всі природні й соціальні якості в ній щільно пов'язані. В.Мерлін не протиставляв індивідні й особистісні риси, а намагався їх спів підпорядкувати. Індивідне включається в індивідуальність. Індивідуальність - це автоном­на, унікальна й неповторна біосоціальна система, що саморозвивається й саморегулюється. Вона включає багатомірні й багаторівневі зв'язки, що охоплюють усі стійкі фактори індивідуального розвитку людини, ієрархічно підпорядковуючи в собі властивості всіх щаблів розвитку матерії - фізичні, біохімічні, фізіологічні, соціально-групові й суспільно-історичні. Це форма буття окремої людини, у рамках якої вона зберігає цілісність і тотожність самій собі в умовах безперерв­них зовнішніх і внутрішніх змін.

Таким чином, в індивідуальності пов'язані між собою усі прояви людини як організму, особистості і носія самосвідомості, причому ці прояви впливають один на одного, у чому й проявляється здатність саморегуляції. І, незважаючи на внутрішні зміни і зовнішні зміни, лю­дина не повинна втрачати почуття власного "Я". Це умова цілісності, при порушенні якої особистість переживає внутрішні протиріччя, конфлікт і може, розщеплюючись, прийти до саморуйнування.

Отже індивідуальність - це індивід, особистість і існуючі між ними зв'язки.

Відзначаючи неоднорідність різних характеристик індивідуаль­ності, можна представити її як триповерховий "будинок":

• на нижньому рівні (біологічному фундаменті особистості) зіб­рані всі індивідні, формально-динамічні характеристики (стать, тем­перамент, задатки здатностей, асиметрія півкуль головного мозку); цей поверх природи стимулює активність "тому що" - від потреб;

• на другому рівні розташовані предметно-змістовні якості (ха­рактер, риси, типи особистості, здатності, особливості когнітивних функцій, стильові характеристики поведінки); цей "поверх" забезпе­чує засоби діяльності людини, відповідаючи на запитання "як?";

• на верхньому рівні будуть присутні духовно-світоглядні ха­рактеристики (спрямованість особистості, цінності, особливості само­свідомості переконання, погляди, установки). Це цілі особистості'-"для чого" діяльність здійснюється, до чого людина прагне.

Рівні індивідуальності здійснюють один на одного взаємний вплив.

Супідрядність не означає верховенства якогось із "поверхів". Але нижній більше стійкий у часі, майже не піддається''соціальному впли­ву, середній більше сприйнятливий до виховання (характер можна змінювати, здатності - формувати), а в третьому рівні біологічного втримується дуже мало, і він найбільшою мірою мінливий (свої пог­ляди і переконання людина міняє протягом життя кілька разів).

Особистість — феномен суспільного розвитку, конкретна жива людина, що володіє свідомістю і самосвідомістю.

Самосвідомість — це усвідомлення людиною свого суспільного статусу і своїх життєво важливих потреб, вищий рівень розвитку сві­домості - основа формування розумової активності і самостійності особистості в її судженнях і діях. Людина являє собою одночасно три цілісні системи: вона виступає як організм, як соціальний індивід і як особистість. Взаємини між цими системами підпорядковуються принципам рівневої організації.

Різні процеси самосвідомості, так само як різні аспекти «я-образу», виявляється можливим співвіднести з рівнями активності людини як організму, індивіда й особистості. Так, процеси «само­визначення і само сприйняття» у перцептивних і рухливих актах відіграють найважливішу роль «зворотного зв'язку» у формах активності організму. Прийняття точки зору іншого, ідентифікація з батьками, засвоєння стандартів виконання дій і формування само­оцінки, набуття самоідентичності в рамках сімейних відносин і від­носин з однолітками, формування статевої ідентичності, а пізніше професійної ідентичності, становлення самоконтролю характеризу­ють розвиток самосвідомості індивіда.

Виявлення своєї соціальної цінності і сенсу свого буття, форму­вання і зміна уявлень про своє майбутнє, минуле і сьогодення ха­рактеризують самосвідомість особистості і визначають її функції.

Головні функції самосвідомості:

1. Пізнання себе.

2. Удосконалення себе.

3. Пошук смислу життя. Основні утворення самосвідомості:

1. Прийняття точки зору іншого.

2. Ідентифікація з батьками.

3. Засвоєння стандартів виконання дій і формування самооцінки.

1. Набуття ідентичності в рамках сімейних відносин з одноліт­ками.

4. Формування статевої і професійної ідентичності.

5. Становлення самоконтролю.

Отже, самосвідомість - це насамперед процес, за допомогою якого людина пізнає себе. Але самосвідомість характеризується та­кож своїм продуктом — уявленням про себе, «я-образом» чи «я-концепцією». Це розрізнення процесу і продукту в психологічну практику було введено У.Джемсом у вигляді розрізнення «чистого я» (що пізнає) і «емпіричного я» (я як об'єкт). Пізнає, звичайно, не свідомість, а людина, що володіє свідомістю і самосвідомістю; при цьому вона користується цілою системою внутрішніх засобів: уявлень, образів, понять, серед яких важливу роль займає уявлення люди­ни про себе саму - про свої особистісні риси, здібності, мотиви. Уявлення про себе, «я-образ», «я-концепція» хоча і не є цілком синонімічними термінами, проте не мають фіксованих термінологічних розбіжнос­тей і в даному контексті використовуються як синоніми: «я-концепція» не просто про­дукт самосвідомості, але й важливий фактор детермінації поведінки людини, таке внутріособистісне утворення, що багато в чому визна­чає напрямок її діяльності, поведінки в ситуаціях вибору і взаємодії з людьми.

Аналіз «я-образу» дозволяє виділити в ньому два аспекти: знан­ня про себе і само відношення. У ході життя людина пізнає себе і накопичує про себе різні знання, ці знання складають змістовну час­тину її уявлень про себе - її «я-концепцію». Однак знання про себе самого, природно, їй не байдужі: те, що в них розкривається, вияв­ляється об'єктом її емоцій, оцінок, стає предметом її більш-менш стійкого само відношення. Не все осягається реально в собі самому і не все в само відношенні чітко усвідомлюється; окремі аспекти «я-образу» виявляються неусвідомленими. «Я-концепція» - підсумковий продукт самосвідомості.

Складна будова «я-концепції». Самосвідомість має рівневу будову. Ця ідея неодно­разово висловлювалася у вітчизняній і світовій літературі. І.С.Кон формулює рівневу концепцію «я-образу», використовуючи поняття установки. Підстави для цієї концепції Кон І.С. знаходить у теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки (Ядов В.А., 1975). У цілому «я-образ» розуміється як настановна система; уста­новки володіють трьома компонентами: когнітивним, афективним і похідним від перших двох поведінковим (готовність до дій у відно­шенні об'єкта). Нижній рівень «я-образу» «складають неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, що традиційно асоціюються в психології із самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище розміщуються усвідомлення і самооцінка окремих вла­стивостей і якостей; потім ці часткові самооцінки складають відносно цілісний образ; і нарешті, сам цей «я-образ» вписується в загальну систему ціннісних орієнтації особистості, пов'язаних з усвідомлен­ням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для до­сягнення цих цілей.

Докладна рівнева концепція і самосвідомості, і особистості в цілому запропонована Е.Еріксоном (Егікзоп Е., 1967). Століним В.В. була сформульована концепція рівневої будови самосвідомості, за­снована на обліку характеру активності людини, у рамках якої формується і діє її самосвідомість. У якості вихідного приймаються розбіжності змісту «я-образу» (визнання уявлення про себе, у тому числі й у формі оцінки виразності тих чи інших рис) і самовідно­шення. Останнє — це переживання, відносно стійке почуття, що пронизує самосприйняття і «я-образ».

У змісті «я-образу» виділяються два найважливіших компонен­ти:

1) знання про ті загальні риси і характеристики, що поєднують суб'єкта з іншими людьми, - приєднуючи утворююча «я-концепції», чи система самоідентичності, і

2) знання, що виділяють «я» суб'єкта в порівнянні з іншими людьми, - диференціюючо утворююча «я-концепції». Ця остання утворююча додає суб'єкту відчуття своєї унікальності і неповторності.

Вертикальна будова самосвідомості розкривається як рівнева. Рівні самосвідомості визначені рівнями активності людини, що од­ночасно є біологічним індивідом (організмом), соціальним індивідом і особистістю. Оскільки характер активності і характер провідних потреб суб'єкта на кожному з рівнів різний, різні і процеси, що відображають цю активність, і підсумкові, інтегральні утворення самосвідомості.

На рівні біологічного індивіда (організму) активність суб'єкта визначена системою «організм - середовище», має насамперед рух­ливий характер і викликається потребами в самозбереженні, нор­мальному функціонуванні, фізичному благополуччі; на рівні соціального індивіда активність людини підпорядко­вана іншим потребам - потребі в належності людини до спільноти, у визнанні її цією спільнотою.

Життєва важливість для суб'єкта бути прийнятим іншими людь­ми відбивається в само відношенні, що є перенесенням усередину відносин з іншими: прийняття чи відштовхування ними.

На рівні особистості активність суб'єкта викликається насам­перед потребою в самореалізації (у праці, любові, спорті тощо) і ре­алізується за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в «я-образі» ведуче місце починає займати диференційна утворююча «я-концепції», що забезпечує не випадковість самовизначення особистості. Основою відношення до себе стає потре­ба в само актуалізації; власне «я», власні риси і якості оцінюються у відношенні до мотивів, що виражають потребу в самореалізації і розглядаються як її умова.

Самовідношення активно захищає особистість. Ця теза знахо­дить солідне підтвердження в літературі. Зокрема, описаний феномен компенсації, що може бути інтерпретований як захист само відношення за допомогою прикрашання себе в сферах, що лежать поза зоною актуального само прояву.

Уявлення про себе можуть відноситися до різних сфер прояву людини. Такі дослідники, як У.Джемс, К.Роджерс, М.Розенберг виділили різні форми уявлень про себе, диференційовані або за сферою проявів людини («соціальне я», «духовне я», «фізичне я», «інтимне я», «публічне я», «моральне я», «сімейне я» і т.д.), або як реальність і ідеал («реальне я», «ідеальне я»), або на тимчасовому континуумі («я в минулому», «я в сьогоденні»), або за якоюсь іншою істотною ознакою. Кількість таких «я-образів» і їхній зміст визна­чаються, як правило, на основі теоретичних розумінь. Наскільки всі ці представлення в суб'єкта дійсно існують як відносно самостійні, наскільки вони по-різному пов'язані із само відношенням і поведін­кою у відповідних ситуаціях - ці питання залишаються відкрити­ми. З погляду орієнтації на психологічну допомогу, важливо знати, у якій саме сфері діяльності суб'єкт переживає себе спроможним чи неспроможним, на чому змістовно базує свою самоповагу, чи прагне до досягнення свого ідеалу, чи переживає розірваність свого «інтимного я» і публічної само презентації. Ці аспекти самосвідомості повинні відбиватися за допомогою психодіагностичних методик.

Аспекти (виміри) «я-концепції»:

Самооцінка визначається як сприйняття суб'єктом своєї цінності, значимості в порівнянні з іншими.

Індивідуалізація — пережита, уявлювана подібність чи відмінність від інших людей. Обстежуваному дається аркуш паперу з розміще­ними на ньому у випадковому порядку кружками, що позначають інших людей; внизу розміщаються два кружки: штрихування одно­го з них збігається, а іншого - не збігається зі штрихуванням інших кружків. Обстежуваному пропонується визначити, який із двох зайвих кружків означає його «я».

Соціальна зацікавленість - сприйняття себе частиною групи чи відокремленим від інших. Обстежуваному дається аркуш паперу із зображеним на ньому трикутником, на вершинах якого знаходяться кружки, що позначають інших людей (наприклад, батьків, учителів, друзів). Обстежуваний повинен розмістити кружок, що означає «я». Якщо обстежуваний розміщує кружок всередині трикутника, то це означає, що він сприймає себе як частину цілого, якщо поза ним - то сприймає себе відокремленим від соціального цілого.

Ідентифікація — включення чи не включення себе в «ми», що утворюється з конкретним іншим. Обстежуваному пред'являються горизонтальні ряди кружків, ліві крайні з яких позначають конкрет­них людей (матір, батька, друга, вчителя і т.ін.). Обстежуваний пови­нен вибрати кружок у кожному ряді, що позначає його. Чим більше кружків між «я» і іншим, тим слабкіше «ми».

Егоцентричність — сприйняття себе «фігурою» або «тлом». Обсте­жуваний розташовує кружок, що означає «я», і кружок, що позна­чає іншого, усередині великого кола. Якщо свій кружок обстежува­ний розташовує ближче до центра, ніж кружок іншого, це свідчить про егоцентричність.

К.Леонгард виокремлює три сфери у структурі індивідуальності:

1. спрямованість інтересів і схильностей (нагадує духовно-сві­тоглядні властивості),

2. почуття й воля (близьке поняттю "темперамент");

3. асоціативно-інтелектуальна (відповідає здатностям і стильо­вим особливостям).

Порівняльний аналіз існуючих структур індивідуальності показує, що виділення трьох поверхів стійко простежується у багатьох підхо­дах. Підхід до розуміння понять "особистість", "індивід", "індивідуальність" тісно пов'язаний з визначенням джерел індивідуальних від­мінностей та створенням типології особистості.