4. Політичний екстремізм та його різновиди.

Екстремізм – це складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найбільш часто він виникає в середовищі тих верств чи класів, економічне й політичне значення яких у суспільстві знижується й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусу.

Політичний екстремізм – це схильність до використання силових методів у політиці (часто радикальних).

До особливостей політичного екстремізму відносять:

- ігнорування об’єктивного аналізу політичної ситуації;

- прагнення будь-яким чином прискорити політичні події;

- правовий нігілізм, руйнування державних і політичних структур, що сформувалися у процесі історичного розвитку держави;

- домінування силових методів при вирішенні політичних завдань;

- нерозуміння об’єктивних законів виходу країни з кризи у тому числі й політичної.

Щодо ідеолого-політичного обґрунтування політичного екстремізму то його ідеологічною особливістю є вибіркове користування тими поглядами й цінностями, які присутні в основних ідейно-політичних доктринах сучасності.

Таким чином, ті екстремістські рухи, які адресують свою ідеологію робітничому класу, а метою своєї діяльності проголошують звільнення робітників від панування буржуазії, заперечують експлуатацію найманих працівників й виступають за повну ліквідацію експлуататорських класів, стоять на платформі соціальної рівності, використовують елементи марксистської ідеології вони визначаються як ліві екстремістські рухи. Ті ж екстремістські угруповання, які орієнтуються на приватну власність, соціальну нерівність, обстоюють позицію збереження панівного становища буржуазії тощо визначаються як праві екстремістські рухи. Ще однією особливістю правих екстремістських угруповань є те, що у своїй ідеологічній доктрині й обґрунтуванні методів політичної діяльності вони важливе місце відводять національному питанню, обстоюючи пріоритет, а то й “вищість” своєї нації. Саме об’єктивний аналіз ідейних засад екстремістських рухів дає можливість зрозуміти політичні процеси, особливо у суспільствах перехідного типу, нестабільний розвиток яких є сприятливим підґрунтям для появи й активізації політичного екстремізму в його різноманітних формах.

Отже, політичний екстремізм є далеко неоднорідною політичною течією, яка має різноманітні напрями, часто в ідеологічному плані діаметрально протилежні.

Головними різновидами правого екстремізму є фашизм і неофашизм, а лівого анархізм, та його різновиди: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм і анархо-індивідуалізм.

Найбільш крайнім виявом політичного екстремізму є політичний тероризм.

Тероризм – це політична практика, одна з форм вирішення політичних завдань в основу якої покладено систему залякувань, провокацій, дестабілізації політичної ситуації в суспільстві шляхом застосування насильства.

Фашизм (походить від лат. fasio, італійського fascismo – зв’язка, об’єднання) – це правоекстремістський політичний рух, який виник у Західній Європі після Першої світової війни. Основною соціальною базою на яку опиралися лідери фашистів – були ветерани війни, декласовані елементи, які в результаті воєнних дій втратили свій колишній соціальний статус. На етапі свого зародження й початку функціонування фашисти вдало використовували деякі соціалістичні гасла, які ними поєднувалися з націоналізмом, що сприяло росту їх популярності у тогочасному західноєвропейському суспільстві, однак пізніше вони стали на захист інтересів великих промисловців. Першу фашистську організацію під назвою “Фаші ді комбаттіменто” (“Союз боротьби”) було створено в Італії у 1919 р. Беніто Муссоліні. Впродовж 1920-х – 1930-х рр. фашистські організації почали діяти у Німеччині, де лідер німецьких нацистів Адольф Гітлер вдало спекулював на вражених Версальським мирним договором національних почуттях німців, ускладненням економічної ситуації у Веймарській республіці. Важливу роль у посиленні німецького нацизму відіграли й реваншистські настрої в тогочасному середовищі військовиків, значна частина яких поділяла погляди фашистів щодо відродження військового потенціалу країни.

Ідеологія фашизму – це антидемократизм, расизм й антикомунізм. ЇЇ концептуальне обґрунтування базується на теорії нації як вищої й вічної реальності, яка ґрунтується на спільності крові. Одним з своїх провідних завдань німецькі фашисти поставили збереження чистоти німецької крові й нації. Щодо інших націй то ідеологи фашизму обґрунтували національну й расову теорію, згідно якої одні раси й нації ними вважались “вищими”, другі “нижчими”, й повинні були служити “вищій” нації, а “треті” взагалі підлягали тотальному знищенню, метою якого було створення “життєвого простору” для представників “арійської раси”.

Політичною формою фашистської держави став тоталітаризм, а держава була визначена відповідальною за долю нації як фізично, так і духовно.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв’язання Другої світової війни, в якій зазнав повної поразки від країн антигітлерівської коаліції. Однак поразка у війні остаточно не зупинила розвитку фашизму. У ряді країн Західної Європи, а пізніше й Центральної та Східної виникли й почали свою діяльність неофашистські організації, які проповідують ті ж самі погляди що й їх попередники фашисти, спираються на ту ж саму соціальну базу. У джерел відродження фашистських організацій, особливо у Німеччині, Італії та Австрії стали відомі діячі фашистського руху 1920-х – 1930-х років.

Анархізм (походить від грецьк. anarchia – безвладдя) – це ідейно-політична течія, яка проголосила своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примусової влади вільною й добровільною асоціацією громадян.

Окремі ідеї анархізму присутні у працях античних і середньовічних філософів, але як політична течія він почав формуватися лише у 1840-х – 1870-х рр. в Європі. По своїй суті анархізм не є однотипною ідейно-політичною течією. Відповідно до базових відмінностей щодо питання досягнення задекларованих цілей у ньому виокремлюють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-синдикалізм й анархо-комунізм.

В основу анархо-синдикалізму покладено вчення німецького мислителя М. Штірнера, про абсолютну свободу індивіда, який у своїх діях не повинен бути пов’язаний ні з нормами права, ні з нормами моралі, ні релігійними догмами. Виступаючи проти існування держави М. Штірнер обґрунтовував теорію, що основу соціальної організації суспільства становить спілка егоїстів, метою якої має бути налагодження постійного й ефективного обміну між товаровиробникам. Близьким по поглядах до М. Штірнера був й французький теоретик анархо-індивідуалізм П. Ж. Прудон.

У зв’язку з загостренням класової боротьби та поширенням революційних настроїв серед робітників ідеї анархо-індивідуалізму були поступово витіснені концепцією анархо-комунізму ідеологами, якої стали російські революціонери М. О. Бакунін та П. О. Кропоткін. В узагальненому вигляді їх ідеї можна звести до наступного:

- держава у будь-якій своїй формі є знаряддям гноблення широких верств суспільства тому її потрібно ліквідувати;

- заперечувалася диктатура пролетаріату. Це ними обґрунтовувалося тим, що всі робітники не зможуть ні за ніяких умов бути диктатором, у зв’язку з цим диктатура пролетаріату поступово перетвориться у диктатуру меншості, яка буде відстоювати не загальнодержавні інтереси, а свої власні.

- робітники не повинні ні за яких умов брати участі як у парламентських виборах, так і в діяльності будь-яких представницьких органів, бо тим самим визнають владу буржуазії.

Анархо-синдикалізм ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної боротьби професійних спілок. Враховуючи ту обставину, що провідною функцією держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядав боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою, якого мали бути економічні організації робітників – професійні спілки, а не політичні – партії.

Таким чином, анархізм є далеко неоднорідною політичною течією, яка використовує різні ідеологічні підходи, що й знайшло свій вияв у різних його напрямах.