2. Типологія політичних режимів.

Типологію політичних режимів залежно від ступеня їх демократизму започаткував один з основоположників теорії еліти Г. Моска.

Згідно типології вченого політичні режими поділяються на:

Автократичний та ліберальний режими.

Дещо пізніше дана типологія була доповнена й виділяли чотири типи політичних режимів:

1. Аристократично-автократичний (абсолютна монархія).

2. Аристократично-ліберальний (парламентська або конституційна монархія).

3. Демократично-автократичний (президентська республіка).

4. Демократично-ліберальний (парламентська республіка).

Однак з плином часу політичні режими зазнали еволюції, а разом з тим була й вдосконалена їх класифікація. Нині у політології при класифікації політичних режимів використовується тричленна їх класифікація. Згідно її виокремлюють:

1. Тоталітарний політичний режим.

2. Авторитарний політичний режим;

3. Демократичний політичний режим;

У межах цієї класифікації як політичні режими перехідного суспільства можуть бути:

а) тоталітарно-авторитарний політичний режим;

б) авторитарно-демократичний політичний режим.

Тепер розглянемо основні риси політичних режимів.

Тоталітаризм. Термін “тоталітарний” вживається для позначення державного ладу, який здійснює всеосяжний (повний, тотальний) контроль над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян, спираючись при цьому на систематичне використання насильства. Вперше цей термін на початку 1920-х рр. увели до наукового обігу італійські критики режиму Беніто Муссоліні, та незабаром останній перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосивши метою своєї діяльності створення “тоталітарної держави”.

Однак, сама теорія тоталітаризму сформувалася лише у 1950-х рр, як наукове осмислення нацизму й сталінізму.

Першою спробою систематизувати ознаки тоталітарного режиму було зроблено американським ученим К. Фрідріхом у праці “Унікальний характер тоталітарного суспільства” (1954), в якій ним було сформульовано п’ять ознак цього режиму:

• наявність офіційної ідеології, якої всі повинні дотримуватися і яка закликає до деякого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства;

• наявність єдиної масової партії, очолюваної як правило вождем, і організованої суворо ієрархічно;

• повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями;

• повний контроль над засобами комунікацій та ЗМІ;

• наявність системи тероризуючого поліцейського контролю з використанням фізичного й психологічного впливу.

У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та З. Бжезінського “Тоталітарна диктатура і автократія” до вищеназваних ознак було додано ще одну:

- централізоване управління всією економікою.

У наступні роки концепція тоталітаризму продовжувала розроблятися здебільшого політологами Західної Європи та США. Було, зокрема визнано, що головною ознакою тоталітарного політичного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спирається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об’єднань, соціальних груп та інститутів. У ньому поширена практика надмірного одержавлення суспільного життя, яке у свою чергу ґрунтується на адмініструванні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління. Тоталітарними режимами вважаються комунізм і фашизм, а класичними тоталітарними державами були Німеччина у 1930-х – 1945 рр. та СРСР, особливо у період сталінського правління.

Основною відмінністю між цими режимами було те, що фашизм припускав і допускав існування недержавного сектора економіки, який хоча й перебував під жорстким контролем держави, але ґрунтувався на приватній власності, натомість комунізм приватну власність на засоби виробництва заперечував принципово.

Авторитаризм. Авторитаризмом називається політичний режим, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

Авторитарним політичним режимам притаманні такі ознаки:

1. Скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян.

2. Обмеження діяльності політичних партій та громадсько-політичних організацій, особливо опозиційних.

3. Відсутність поділу влади, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості.

4. Звуження сфер гласності й виборності державних органів, сувора регламентація їх діяльності.

5. Рекрутування політичної еліти шляхом призначення її згори.

6. Застосування політичних репресій.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання законів та виконання непопулярних, але легальних вимог. Саме тому головною опорою авторитарних режимів є армія, силові структури.

Авторитаризм властивий політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Нейтралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу.

Причинами встановлення авторитарних політичних режимів можуть бути риси загальнонаціонального харизматичного політичного лідера як авторитарної особистості, надзвичайні обставини – соціальні конфлікти, стан війни, стихійні лиха тощо. Об’єктивні підстави встановлення авторитаризму можуть бути пов’язані також з активною перетворюючою діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються природними або виправданими в умовах зламу старих суспільних структур у процесі переходу від традиційного до індустріального стану суспільства, або від тоталітаризму до демократії. Це пов’язано із здатністю авторитарного правління, особливо в екстремальних ситуаціях, швидко здійснити реорганізацію суспільних структур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні актуальних і конкретних завдань.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади притаманні певні елементи демократизму:

- автономія особи й суспільства в неполітичних сферах;

- відмова від тотального контролю над суспільством;

- відсутність єдиної загальнообов’язкової ідеології.

Але при авторитарному режимі зберігається недержавний сектор економіки, а держава безпосередньо не втручається в економічні процеси. Пом’якшені варіанти авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадсько-політичних організацій, проведення виборів до представницьких органів влади на альтернативній основі. Однак при цьому домінує виконавча влада, а апарат правлячої партії зрощується з державним апаратом, силові методи правління переважають.

Демократичний політичний режим. Поняття “демократія” є багатогранним: в широкому розумінні – це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а в вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб’єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характеризують сучасну демократію і полягають у наступному:

• вищий політичний законодавчий орган влади повинен бути обраний народом;

• поряд з ним повинні існувати виборні органи влади та управління менш високих рівнів, аж до самоврядування;

• виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право – загальним;

• всі виборці повинні мати загальне право голосу;

• голосування повинне бути вільним;

• вибори повинні здійснюватися на всіх рівнях більшістю голосів, хоча таке значення цієї більшості може визначатися різним чином;

• рішення більшості обмежує права меншості;

• взаємовідносини суспільства та обраних ним органів влади повинні бути взаємними й симетричними з гарантованою законом і реакцією виборців відповідальністю носіїв влади;

• демократія існує під неперервним і пильним громадським контролем;

• держава й суспільство напрацьовують дієві механізми упередження й усунення конфліктів на всіх соціальних і політичних рівнях: між поділеними владами, між більшістю і меншістю тощо.

Забезпечення вищеназваних демократичних процедур передбачає конституціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади та управління, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та принципи рівності перед законом і поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову з чітким визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного політичного режиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних і громадських організацій, захист прав опозиційних політичних сил.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право діяти на власний розсуд в особистому житті свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зборів тощо. Вона означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права громадян. Проте демократія – це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації з чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення до інших думок, поглядів політичних переконань, готовності до компромісу при вирішення спірних питань

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за республіканської форми державного правління парламентського чи президентського.