14.4 Залучення іноземного капіталу
Іноземне інвестування може здійснюватися в різних формах, залежно від типу інвестора, його мети та ступеня ризику, на який він готовий. Основними типами прямих іноземних інвестицій є:
а) створення спільних підприємств (організацій);
б) започаткування діяльності дочірніх підприємств (філій);
в) укладання ліцензійних угод з вітчизняними фірмами;
г) придбання неконтрольних пакетів акцій вітчизняних фірм-емітентів;
д) купівля контрольних пакетів акцій у підприємств, які їх випускають і реалізують.
Спільні підприємства створюються та спільно управляються іноземними інвесторами й місцевими партнерами.
Створення власних дочірніх підприємств (філій) як варіант вкладення капіталу є найбільш ризикованим і пов'язаним з найбільшими зобов'язаннями з боку іноземного інвестора. Такий варіант, як правило, застосовується в країні, на ринках якої можна досягти найбільшого потенціалу для отримання прибутку (доходу).
Ліцензійну угоду місцева фірма укладає здебільшого з відповідною транснаціональною корпорацією. Така угода дає іноземному партнерові можливість виходити на ринок з мінімальним підприємницьким ризиком. Крім того, іноземні інвестори можуть придбати акції місцевої (вітчизняної) фірми, з якою укладено ліцензійну угоду.
Придбання неконтрольних пакетів акцій місцевих фірм здійснюється іноземним інвестором через пряму купівлю на місцевому фондовому ринку.
Контрольні пакети акцій місцевих фірм іноземні інвестори можуть придбати різними способами (прямою купівлею, у процесі приватизації, обміну боргів на акції тощо). Цей варіант інвестування вітчизняних фірм (підприємств, організацій) надає право контролювання їхньої діяльності.
Можливі види і форми іноземних інвестицій показано на рисунку 14.4.
Прямі інвестиції – це вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Інвестиції вважаються прямими за наявності в іноземного інвестора не менше 25 % акцій підприємства.
Портфельні інвестиції – це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакета), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою отримання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не зумовлюють реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.
Прямі інвестиції можна класифікувати за такими формами: неконтрольні пакети акцій у фірмах країн-реципієнтів; ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів; спільні підприємства; створення власних дочірніх підприємств; контрольні пакети акцій у фірмах країн-одержувачів.
Кваліфікаційна іноземна інвестиція – це інвестиція, що становить не менше 20 % статутного капіталу. Підприємства з іноземною інвестицією звільнялися від сплати податків на прибуток (доходи) протягом п'яти років з моменту внесення такої інвестиції.
Якщо підприємство діяло у пріоритетних напрямах розвитку, які визначалися державними програмами заохочення іноземних інвестицій, то встановлювалися додаткові пільги щодо оподаткування, передбачені цими програмами.
Іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції в Україну у вигляді будь-яких цінностей, зокрема конвертованої валюти, будь-якого рухомого або нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав, акцій, облігацій, інших цінних паперів, прав інтелектуальної власності, включаючи авторські права, права на винаходи, «ноу-хау» тощо.
Іноземні інвестиції можуть вкладатися в будь-які об’єкти, інвестування в які не заборонено законами України. При цьому іноземні інвестори самі визначають найбільш прийнятну для них форму здійснення інвестицій: шляхом створення юридичної особи, яка повністю належить іноземному інвестору, чи шляхом часткової участі, або на підставі договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність, укладених з українськими підприємствами.
Рисунок 14.4 – Можливі види і форми іноземних інвестицій
Підприємствами з іноземними інвестиціями вважаються будь-які підприємства чи організації, створені відповідно до законодавства України, у статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше 10 %.
До переваг українського інвестиційного законодавства можна віднести наступне:
1. Оподаткування підприємств з іноземним капіталом здійснюється в національному режимі.
2. Практично не існує обмежень на розмір іноземних інвестицій.
3. Створено сприятливі умови для репатріації капіталів та переказу прибутків.
4. Іноземні інвестиційні проекти мають пільги: застосування норм прискореної амортизації основних фондів і зниження ставки оподаткування прибутку на 15 % при його репатріації.
5. Пільговий режим інвестиційної діяльності встановлюється для іноземних інвестиційних проектів, що реалізуються у важливих для економіки України секторах.
6. Урегульовано відносини щодо розподілу продукції, одержаної від видобування корисних копалин на території України.
7. Визначено умови концесії державного та комунального майна.
У світі існує багато модифікацій вільних економічних зон, основними з яких є зовнішньоторговельні зони, зони вільної торгівлі, вільні митні території, експортні або експортно-виробничі зони, зони спільного підприємництва, зони переробки експортних товарів, промислово-торговельні зони, вільні промислові зони, вільні банківські зони, банківсько-страхові зони, особливі економічні зони, інформаційні зони та ін. Найпоширенішими з них є вільні торговельні та експортно-виробничі зони.
Вільна економічна зона (ВЕЗ) – це обмежена частина території країни, для якої характерний специфічний режим функціонування економічних суб’єктів, анклавність як гарантія досягнення стабільності і певної свободи.
В еволюції ВЕЗ можна виділити такі етапи:
– вільні торговельні зони;
– промислово-виробничі зони;
– техніко-впроваджувальні зони;
– сервісні зони;
– комплексні зони.
Основне завдання ВЕЗ полягає у залученні інвестицій і нових технологій, створенні нових робочих місць, збільшенні валютних надходжень до країни, розвитку інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішуються стратегічні завдання економічного зросту окремих регіонів і, врешті-решт, народного господарства всієї країни.
ВЕЗ можна класифікувати так:
ВЕЗ, які виступають організаційною формою активізації експорту, залучення іноземних інвестицій;
ВЕЗ як форма регіональної політики для стимулювання соціально-економічного розвитку депресивних районів;
ВЕЗ, у яких поєднуються характеристики перших двох зон.